Готель Велика Пруссія

VIII Позен 8.11.1905

Позенський люксовий готель «Велика Пруссія» на Вільгельмштрассе славився тим, що бурбон найвищого ґатунку сюди постачали прямісінько з Америки. Здоровенні діжки з цим чудовим напоєм вантажили на пароплав у Нью-Йорку і розвантажували за тиждень у Гамбурзі, звідки вони прямували до Позена. Шлях до гурманських ротів і горлянок не близький, але вартий того, бо декотрі поціновувачі такої добірної випивки готові були переплачувати ледь не вп’ятеро.

Вістович трохи потримав у руках склянку з грубезним дном, наповнену бурбоном на чверть, а потім з насолодою зробив перший ковток. Алкоголь приємно вжалив губи і божественним полум’ям запалав у горлі. Потім проник у нутро, зігріваючи і заспокоюючи, здавалося, саму душу. Понад усе комісарові хотілося зараз опинитися зі своєю склянкою де-небудь наодинці. Наповнити її знову, коли вона спорожніє, вихилити другу, потім третю. Впитися врешті-решт, розбавляючи випивку лише цигарками, і досягнути блаженного стану, коли найважчі думки стають легшими за ефір... Втім, замість цього львів’янин мусив сидіти у скрипучому шкіряному кріслі й бачити перед собою чотирьох мовчазних чоловіків, що потягували зі склянок той самий чудовий бурбон і курили дорогі сигари. Він добре їх знав, попри те, що наживо бачив уперше. У папці, що передав йому в Берліні Удо Вінкель, зберігалися фотографії та біографії кожного з них. Якраз поряд із посмертними світлинами Ціммермана, Дрезена й Лютке та детальним описом обставин, за яких було знайдено тіла.

Вістович іноді поглядав поверх мовчазних голів навпроти й бачив яскраво освітлений боксерський ринг, де за півгодини зійдуться двоє першокласних бійців: Ромко Лисак з Лемберга і позенець Маркус Щипак. При вході до клубу кожен охочий міг зробити ставку на того чи іншого, а імпресаріо, не шкодуючи зусиль і красномовства, розповідав, що ці двоє — справжні відчайдухи. Своїх попередніх суперників на цьому самісінькому рингу вони практично знищили, розірвали на шмаття, вибили з них душі. А то ж були справжні зарізяки!

Ім’я Ромка Лисака зашкребло Вістовичу слух. Авжеж, це був той самий його попутник з берлінського поїзда. Так от чому молодий боксер не зізнався, чого їде до Позена. Безперечно, участь у таких поєдинках має бути таємною.

— Цей Лисак походить з Ґаліції, — зробивши таємничу мармизу, розповідав комусь імпресаріо. — Чи ви знаєте, дорогенькі, де знаходиться той край? Аж на Півночі. І вкритий він цілорічно снігом...

— А ви, здається, також з Лемберга? — хмикнувши від почутої нісенітниці, запитав комісара Ніцпон.

Вістович кивнув.

— Так, із Півночі, — він радо розпочав розмову, бо мовчанка була незручною і здавалася безглуздою.

Присутні реготнули.

— І як просувається ваше розслідування? — обережно поцікавився полковник. — Адже пан Вінкель найняв вас саме для цього. Я не помиляюся?

— Не помиляєтеся, добродію. Та я б волів дочекатися господаря цього вечора, щоб розмовляти про такі речі.

— Ох, звісна річ. Даруйте.

— Втім, ви мусите знати, пане комісаре, що ми чекаємо якнайшвидших результатів, — діловито зазначив фон Гарпе, — все це й так затягнулося.

— Запевняю, пане статс-секретарю, що я й сам не маю іншого вибору, яку найкоротший термін завершити слідство. Тож наші бажання збігаються, — Вістович мовив категорично, хоч і намагався додати в слова деякої доброзичливості.

— Наш друг фон Гарпе всього лише намагається сказати, що відома нам справа має також і державне значення. І навіть міждержавне, — примирливо сказав Еберт. — Ми зовсім не збираємося на вас тиснути, пане Вістовичу. Лише хочемо донести усю важливість та разом з тим і делікатність цієї... еммм... не надто приємної оказії.

Замість відповіді комісар підніс до рота склянку й знову втупився у бурбон.

— Ну от, варто було вас зібрати разом, як ви одразу ж посперечалися, — почувся голос Удо Вінкеля.

Поставивши склянку на стіл, комісар побачив його самого. Господар вечора стояв перед ними, одягнений як завжди в бездоганний гарнітур, і, спостерігаючи за ними, цинічно посміхався.

— Це аж ніяк не суперечка! — поспішив сказати полковник. — Радше — ділова розмова.

— Коли так, то давайте продовжимо, — сідаючи в крісло, сказав мафіозі. — Думаю, пан Вістович не проти поділитися з нами своїми першими спостереженнями. Чи не так, комісаре? У вас чверть години, доки не оголосять про початок бою, — він легенько кивнув у бік рингу.

Здавалось, ніби насправді Вінкель погрожував, що боксери вийдуть звідти і зіб’ють його на квасне ябко, якщо слова львів’янина не припадуть до смаку.

— Всі свої спостереження я волів би залишити при собі аж до завершення справи, — промовив комісар, — але якщо вже ви наполягаєте...

Вістович загасив цигарку і зробив останній ковток, спорожнивши склянку. Навіть перед самим собою він би не зізнався, що таким чином хотів лише приховати хвилювання.

— Вбивства, як ви здогадуєтеся, між собою пов’язані: схожий почерк убивці, подібні обставини, а найголовніше — всі жертви були знайомі між собою і мали спільний інтерес. Я маю на увазі вашу угоду, — продовжив він. — До слова, берлінського поліцейського, перед пожежею в його домі, також було вбито ножем...

— Як і мого друга Бартоломея, — похмуро додав Вінкель.

— Далі шукаємо спільного ворога... — промовив комісар.

— Тут усе просто, — нетерпляче перебив його фон Гарпе, — спільний ворог у нас — росіяни. Точніше, російська розвідка. Без жодного сумніву, це вони підіслали вбивць... Адже в усіх німецьких землях вдосталь їхніх горлорізів.

— Отут і криється найцікавіше, панове...

Вістович помовчав якусь мить, а тоді продовжив:

— Це не був жоден засланий убивця. Кожен убитий помер від поранень у живіт. Так, ніби відкрито розмовляв перед цим з убивцею. Звідси можна виснувати, що нападник і жертви добре знали один одного. А якщо убивця, як ми припускаємо, один і той самий, значить, це був спільний приятель усіх наших покійників.

— Чи не хочете ви сказати, що... вбивця — це котрийсь із нас? — обережно перепитав полковник.

— Ха! Наприклад, фаховий військовий, який добре вправляється з ножем, — закинув Ніцпон.

— Якщо вже на те пішло, то логічніше підозрювати фон Гарпе, — огризнувся той, — він мисливець...

— Замовкніть, панове, — урвав їх Вінкель. — Вістовичу, це доволі серйозне звинувачення, — звернувся він до комісара.

— Хіба я когось звинуватив? Щойно пан Альсдорф сам дійшов такого висновку.

— Але ви підвели до цього. Треба бути бовдуром, щоб вас не зрозуміти.

— І все ж я наполягаю, що лише поділився роздумами, як ви й просили, пане Вінкелю.

— Втім, ви знаєте більше! — втрутився Еберт.

— Можливо, — згодився Вістович.

— Тоді якого біса не розкажете нам усе?

— Назвімо це обережністю, — відповів комісар, — якщо вбивця — справді хтось із вас, я не хотів би викладати всі карти.

Він потягнувся за портсигаром, звідки видобув нову цигарку.

— Крім того, мені не хочеться закінчити, як бідолаха Лютке, — додав львів’янин, чиркнувши сірником.

— Виходить, пане Вістовичу, росіяни в цій справі ні до чого? — запитав Вінкель.

— Якраз навпаки, — заперечив комісар, — думаю, нашого вбивцю вони обрали як інструмент. Так легше потім замести сліди.

— Тобто серед нас не лише убивця, але й одночасно шпиг? — вигукнув Ніцпон.

— Якби серед нас був убивця, то він одночасно був би й російським шпигом, — зробив уточнення комісар.

— Годі, — урвав Вінкель і підвівся з-за столу, — от-от розпочнеться поєдинок. Я хочу його подивитися. Щиро дякую, пане Вістовичу. Продовжуйте свою роботу. Гарного вечора, панове!

На цих словах господар відійшов у інший бік, звідки боксерів було видно краще. Комісар також не затримався за столом. Залишивши цю не надто приємну компанію, подався до шинквасу, де замовив собі нову порцію бурбону.

Бійці стояли по різних кутках, один навпроти одного. Зростом і статурою були майже однакові, хіба що м’язи в Лисака виглядали рельєфнішими. Зате Щипак мав довші руки, що дозволяло йому впевнено тримати дистанцію і завдавати удари здалеку. Львів’янин це розумів, тому сподівався, що трапиться можливість вдарити зблизька. А вже силу своїх «бокових» та нижніх «гачків» він знав добре. Не один від них упав, і не одного приводили після них до тями.

Коли вдарив ґонґ, боксери зійшлися посередині свого ристалища, проте ніхто з них не поспішав атакувати. Чоловіки обмінялися кількома не надто сильними штурханами лівою, аби зрозуміти, куди звик відхилятися суперник або як полюбляє відповідати. Зрештою, стало зрозуміло, що позенець шукатиме нагоди радше для доброї контратаки або ж сподіватиметься зустріти опонента «на протиході». Що ж до Ромка, то йому лишалося тіснити Щипака, заганяти в кути і до канатів, пірнати під його рукавиці і забігати за передню ногу. Словом, робити все, щоб у слушний момент сильно й точно вцілити тому в живіт, по печінці чи знизу в підборіддя.

Перший раунд минув мляво, і публіка лишилася незадоволеною. Звідусіль лунало свистання й обурливі вигуки. Підхмелілі чоловіки, оповиті хмарами тютюнового диму, вимагали від бійців видовища, а не «бабського герцю» чи «школярської шарпанини». Тому після короткої перерви обоє підбавили темпу й агресії, Ромко несподівано віддав центр рингу опонентові, а сам закружляв довкола нього, мов шершень, і раз по раз норовив «ужалити» Щипака в незакриті місця. Втім, і позенець не пас задніх: все частіше комбінуючи ліву й праву, засипав Лисака градом ударів, які хоч і влучали здебільшого в рукавиці, але були дошкульними й змушували того нервувати.

Глядачі нарешті зааплодували, проте знову вимагали від обох битися активніше. Тим, хто поставив на цей поєдинок грубі гроші, хотілося бачити кров і брутальність. Мистецтво боксу цікавило таких найменше.

Врешті в четвертому раунді доля всміхнулася львів’янину: влучивши Щипакові в живіт, він зігнув того навпіл, від чого позенець опинився просто перед ним, підставивши під удар відкриту скроню. «Попався ти, хлопче», — подумав Ромко, вкладаючи всю силу в свій коронний правий боковий. Саме так рік тому у Львові підставився йому непереможний доти чемпіон Яцко Візерман у поєдинку за Пугар Галичини. Бідолаха знепритомнів, і його довелося відливати водою просто на помості. Щипаку повелося трохи краще: глухо застогнавши, він звалився Лисакові під ноги. Той одразу ж відступив до свого кута, звідки спостерігав, як ринговий суддя відраховує над лежачим до десяти. Коли на рахунок «сім» Щипак все ще лежав, Ромко з полегшенням зітхнув і подумав, що вже завтра, не гаючись, вирушить до Львова. Грошей, які він тут заробить, вистачить, щоб жити без біди досить довго. Та все ж треба найперше відвідати матір у Брюховичах. Хоч живе вона близько, але сина бачить нечасто. Коли він був у неї востаннє? Півроку тому? Рік?..

На рахунок «дев’ять» сталося неймовірне: Щипак зіп’явся спершу на коліна, а тоді став на рівні ноги і навіть підстрибнув кілька разів, щоб остаточно прийти до тями. Ромко спостерігав за ним із подивом, який мішався з повагою, та все нутро його наповнилося злістю. Що ж це за дідько такий?.. Ледве дочекавшись, коли суддя накаже продовжувати бій, він кинувся на позенця, мов шуліка, прагнучи швидко завершити свою справу. Щипак, заховавши голову за рукавицями і напівзігнувшись, притулився до канатів, витримуючи шквал нових ударів і намагаючись хоч трохи відновитися. На його щастя, коли закінчився раунд, він все ще тримався на ногах, а в очах навіть перестало двоїтись. Ані Лисак, ані будь-хто інший в цьому клубі не знали, скільки разів Маркусові доводилося за останній час отак балансувати між притомністю і непритомністю та навіть між життям і смертю, змагаючись за шматок хліба чи за тепле місце для ночівлі. Щипак надто звик виринати з непам’яті, щоб здатися.

— Добий його! Прикінчи засранця! — кричали одні.

— Налийте йому випити! — вимагали інші. — Дайте хлопові шнапсу!

— Я сам тебе вб’ю, якщо не вистоїш!

— Пестиш його, як шльондра! Пупи по-чоловічому, курва!

У п’ятому й шостому раундах Лисак метався по рингу, мов звір у клітці, що вже відчув запах крові своєї жертви, а та якимось дивом від нього вислизнула. Все частіше вдавалося влучити в суперника, проте жоден удар не відправив Маркуса на долівку знову. Натомість сам Ромко майже не захищався, подекуди лишаючи голову небезпечно відкритою. Щипак добре це помічав і врешті в сьомому раунді зробив те, що задумав на самому початку: швидко викинув кулак львів’янину назустріч і, хоч той встиг трохи відхилитися, поцілив йому над лівою бровою.

Лисак наче й помітив небезпеку, проте інстинктивно відчув, що удар не буде сильним. Такого можна не боятися і, навіть діставши трохи по голові, рухатися далі. Та яким же було його здивування, коли Щипак лупнув настільки сильно, що в очах потемніло, а світ навколо завертівся, як чортова дзиґа. Безпомічно змахнувши руками, Ромко упав навзнак і навіть не чув, як суддя відрахував над ним свою десятку.

Вістович, забувши про випивку, спостерігав, як Лисака приводили до тями, а коли той врешті підвівся, лікар провів його в роздягальню. Тим часом суддя оголосив про перемогу Щипака. Частина гостей вдоволено зааплодувала. Очевидно, це раділи ті, хто поставив на нього гроші. Ця мить тріумфу була для Маркуса короткою. Невдовзі про нього забули, і ніхто навіть не дивився убік рингу. Зійшовши з помосту, боксер подався геть, зникнувши за якимись дверима, одразу за рингом.

Комісар заплатив за бурбон і непомітно рушив за ним. Біля дверей він озирнувся, аби упевнитися, що ніхто не дивиться в його бік, а тоді пірнув у тьмяний коридор, що привів у невелику кімнатку зі столом посередині. Вгорі під стелею висіла самотня лампа, що розливала жовтувате тьмяне світло. За столом, спиною до дверей, загорнувшись у простирадло, сидів Маркус і жадібно курив. На підлозі валялися рукавиці й брудні боксерські бинти, місцями добряче закривавлені.

— Вітаю, гарний бій, — заходячи, похвалив комісар.

Щипак сіпнувся, мовби хтось його вколов голкою.

— Ви хто? — запитав він, озирнувшись.

— Земляк того хлопця.

— Ромка?

— Так.

— Що ж, мені шкода. Думаю, ви вболівали за нього.

Маркус знову відвернувся і збив цигарковий дим у попільничку.

— Ваш земляк чудовий боєць, — продовжив позенець. — Чув, що він був чемпіоном Ґаліції... Зізнатися, я думав, що вже не підведуся після того, як він спровадив мене на настил.

— Я також так думав, — сказав комісар і підійшов ближче. — Та що вдієш, у чесному поєдинку перемагає кращий. Чи не так?

Він пильно вдивився у співрозмовника. Той звів погляд, але відповідь його загубилася. Дивлячись на комісара, він якийсь час німував.

— Що вам треба? — врешті запитав він хриплуватим голосом, до якого намагався додати погрозу.

— Щонайменше — я хотів би побачити бій-реванш. Але перед тим упевнитись, що ви боксуватимете чесно, — спокійно відповів комісар.

Маркус рвучко звівся на ноги.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав він.

— Чим саме?

— Не клейте дурня. Ви двічі натякнули, що я переміг нечесно!

— Та які в біса натяки, пане Щипаку? Я це прямо кажу.

Якусь мить вони мовчали. Могло здатися, що Маркус от-от кинеться на Вістовича, але боксер не зрушив з місця.

— Звідки рани на ваших руках? — запитав комісар. — На долонях...

Щипак знову не відповів.

— Бачте, колись я також брав участь у кулачних боях, — продовжив Вістович, — і добре знаю, що коли затиснути в руці який-небудь металевий предмет, то удар виходить сильнішим у кілька разів, а в суперника виникає відчуття, ніби його шибонули молотком. Втім, під бинтами у вас було щось кострубате, бо добряче поранило руки...

Маркус зітхнув і знову сів на стілець.

— Різьбові стержні, — промовив чоловік і потягнувся за новою цигаркою. — Ця срана різьба здерла мені шкіру... Але як ви дізналися?

— Бачив, як Ромко пропустив, — відповів комісар. — Удару ви завдали доброго, та все ж він здався мені заслабким, аби відправити в нокаут чемпіона Галичини... Що ж, думаю, пан Вінкель не буде проти, зважаючи на ці обставини, провести повторний бій.

Вістович вдав, що збирається йти.

— Чекайте, — зупинив його боксер. — Заради Бога, не кажіть нічого Вінкелю.

У його очах прочиталося таке благання, що комісар навіть здивувався.

— Чому ж? — перепитав він.

— Ніякого реваншу не буде. Його посіпаки просто пристрелять мене і викинуть у Варту. Цей чоловік ненавидить, коли його дурять.

— Але ж ви талановитий боксер. Нащо було вдаватися до такого дешевого штукарства? — сказав Вістович.

— Бо я мусив перемогти! — випалив Маркус. — Якби програв, то страшенно розчарував би його. Ви нічого не знаєте... Не знаєте, ким я був і чим завдячую Вінкелю.

— То розкажіть, — спокійно мовив комісар. — Часу в нас достатньо, і я охоче послухаю.

— Зачиніть двері, — попросив боксер.

Коли Вістович виконав його прохання, Маркус щільніше загорнувся в простирадло, мовби від спогадів його почало морозити.

— Колись я був звичайним містянином, — почав розповідь Щипак, — ми з дружиною й дітьми жили в ошатному будиночку на Єжицах[37]. Тримали крамничку і непогано зводили кінці з кінцями. Увесь тиждень я працював за прилавком, а по неділях боксував у робітничих кнайпах, де простому люду хотілося під кінець тижня випустити пару. За ці поєдинки я також мав сякий-такий заробіток, хоч гроші тут зовсім не важили. Найголовнішим був азарт... Після кожної перемоги я добряче хляв і пригощав випивкою всіх у кнайпі. Наступного дня, в понеділок, мені світ був немилим, і я знову заливав сливку. До роботи повертався у вівторок, а деколи й у середу. Та зрештою зовсім занедбав справу і, якби не моя дружина, то пустив би сім’ю з торбою. Хоч пізніше так воно й сталося, бо я жив од неділі до неділі, від бійки до бійки. А поміж тим тільки пиячив і в моменти протверезіння робив спортову руханку. Так не могло тривати вічно, тож я спершу почав програвати навіть не надто сильним суперникам, а тоді покинув боксувати й тільки хляв. Без алкоголю я більше не міг.

Мої гроші швидко скінчилися. Я почав витрачати заощадження, які тримав на чорний день. Потім — дріб’язок, який я виманчував у дружини. Далі я потай від жінки заставив у лихваря нашу крамницю, а коли вона дізналася про це, то терпець їй урвався. Забравши дітей, вона подалася до батьків у Любонь, а я, замість того, щоб кинутися за нею й благати прощення і допомоги, продовжив пропивати останні свої гроші. Одного дня до мене навідалися судові пристави і повідомили, що мій дім більше мені не належить. А потім викинули на вулицю, як пса. Так я опинився під мостом на Хвалішево, що став мені новою домівкою... Навряд чи вам буде цікаво слухати про мої поневіряння, шановний пане... До речі, як вас звати?

— Адам Вістович.

— ...пане Вістовичу. Тому я й не розповідатиму всього. Скажу лише, що одного вечора сталася подія, яка дала мені шанс повернутися до життя. Я давно вже не пив з простої причини — не міг купити випивки. Друзі також кудись зникли. Тож, як не дивно, життя просто неба позбавило мене цієї огидної залежності. Цілий час я був тверезий, до того ж насторожений, бо ворогів у волоцюги, знаєте, як в суки бліх, тому й одразу помітив, як до двох жінок на мості причепилися грабіжники. Тут я і згадав своє бійцівське ремесло. Збіг на гору й надавав тим пройдисвітам чортів...

Маркус замовк і задумливо роздушив у попільничці черговий недопалок.

— І що було далі? — запитав комісар.

— А далі... Старша жінка виявилася дружиною Удо Вінкеля. Молодша — його донькою.

— І вони прогулювалися в пізній час самі?

— Мене це також здивувало, але, самі розумієте, у моєму становищі не ставлять багато питань. Я лише попросив у них чогось поїсти. Тоді вони взяли фіакра і повезли мене до свого будинку біля костелу святого Мартина. Там спровадили на кухню... Потім приготували купіль і дали чистий одяг. Я понад усе боявся, що одразу по тому мене проженуть, але пані Вінкель провела мене до кімнати в пивниці й сказала, що я можу залишитися. На ранок зі мною забажав зустрітися її чоловік.

Вінкель довго розпитував про моє життя, ким я був до того, як опинився на вулиці. Запитав також, де я навчився бою навкулачки. Я відповів, що мої старші брати були добрими бійцями, тож дечого навчили мене, а потім вже сам відвідував різні спортові товариства. Тоді він сказав, що має для мене добру роботу...

— Боксувати тут?

— Тут і в інших місцях. Але кожного разу таємно, бо, як зрозуміло, це все незаконно.

— Тут маєте рацію.

— Ви з поліції? — від свого здогаду Маркус пополотнів.

— Так, але не з тутешньої. Заспокойтеся.

Боксер полегшено зітхнув.

— А скажіть, пане Щипаку, — раптом запитав комісар, — ці дві жінки на мості радше прогулювалися чи когось чекали? Яке у вас склалося враження?

Той стенув плечима.

— Добре не пригадую... Здається, зупинилися на якусь мить. Ніби говорили про щось між собою.

— І ще одне питання: скільки на вигляд було молодшій особі?

— Років двадцять. Хоч, може, й більше.

— Що ж, — кивнув Вістович, — щиро вдячний вам.

— То як? — обережно перепитав боксер. — Ви не розкажете нічого Вінкелю? Зрозумійте, я нарешті можу надсилати гроші своїй сім’ї. Може, з часом дружина й діти до мене повернуться... Це мій шанс.

— Не розкажу, — пообіцяв комісар, — але якщо раптом захочете ще щось розповісти, то ось моя адреса, — він простягнув Маркусові картку. — Я зупинився на Паулікірх-штрассе.

Вістович попрощався і вийшов за двері, де, опинившись знову в коридорі, почав шукати роздягалку Лисака. Вона виявилася порожньою, тоді комісар, минувши клуб, рушив до готельної рецепції.

— Чи у вас зупинився такий собі Ромко Лисак з Лемберга? — запитав він невисокого хлопця у службовому однострої.

Той кілька хвилин перевіряв щось у своєму зошиті.

— Так, — врешті підтвердив рецепціоніст, — триста п’ята кімната.

Комісар подякував і подався до сходів. Піднявшись на третій поверх, він знайшов двері з потрібним номером і обережно в них постукав. Боксер відчинив і здивовано подивився на гостя.

— Ви?

— Пригадуєте мене? — запитав Вістович.

— Так, ми разом їхали в поїзді, але...

— Дозвольте зайти.

Лисак неохоче пропустив його всередину.

— Як ви тут опинилися? — спитав він, зачиняючи двері.

Обличчя Ромка, як і обличчя Щипака, було добряче потовчене.

— Довга історія.

— Я думав, ви прямували в Берлін.

— Все правильно... Послухайте, я знаю, що програвати дошкульно, але поєдинок був достойний.

— То ви бачили?

— Бачив. Я був у залі. Але ще раніше я бачив ваші бої у Львові.

— Там я вдома, — з сумом сказав чоловік.

— То не зволікайте й повертайтеся.

— Завтра вранці якраз поїзд. Ви також їдете?

— Ні, — комісар зітхнув і підійшов до вікна, — на жаль, ні...

За важкими готельними портьєрами виднівся окраєць вулиці, освітленої гасовими ліхтарями, вздовж якої час від часу пропливали людські постаті, закутані в теплий осінній одяг.

— Я матиму до вас одне прохання, — притишеним голос сказав комісар, — чи не могли б ви взяти зі собою завтра лист, а у Львові передати його директору поліції Вільгельму Шехтелю?

— Думаю, міг би, — відповів боксер, — от тільки поліцію я недолюблюю...

— Не турбуйтеся, в листі я написав, що ви робите величезну послугу закону.

— Коли так, то жодних проблем.

Вістович дістав із нагрудної кишені запечатаний конверт і вручив його Лисаку.

— Гарної дороги, — побажав комісар, ідучи до дверей.

— Побачимось у Львові, — несподівано промовив боксер.

Вістович усміхнувся.

— Буду радий запросити вас до «Шкоцького кафе» на гальбу пива, — сказав він на прощання.

Комісар зійшов униз, минув рецепцію і вийшов з готелю на вулицю. Несподівано просто перед собою він побачив довгу постать Удо Вінкеля, що, стоячи неподалік свого авто, задумливо курив сигару. На шанобливій віддалі від свого шефа виструнчилися водій і двоє охоронців.

— А, Вістовичу... — промовив він, зауваживши комісара. — Як вам поєдинок?

— Незабутній, — відповів той.

Вінкель неквапом наблизився.

— Не дуже розчаровані, що львів’янин програв?

— Ні, що ви. У чесному поєдинку перемагає найкращий.

Мафіозі чомусь дивився на нього так, ніби хотів проткнути поглядом наскрізь.

— Там, за столом, ви повідомили нам цікаві речі, — продовжив Вінкель, — тепер під підозрою всі. І вже ніхто не спатиме спокійно. Включно зі мною.

— Ви поза підозрою.

— Он як? І чому ж?

— Бо якби вам запраглося, то ви б і так могли порішити будь-кого з цього товариства без шкоди для себе. А оскільки кожен з них вам по-своєму корисний, то й убивати немає змісту. Ані Еберта, ані полковника, ані фабриканта, ані тим більше статс-секретаря фон Гарпе. Звідси висновок, що й до дійсних смертей, які я розслідую, ви не маєте стосунку.

Вінкель усміхнувся і випустив з рота струмінь сивого диму.

— Маєте рацію, — згодився він. — Що ж, гарного вечора, комісаре.

Вістович відповів таким же побажанням.

— До речі... — гукнув йому в спину Вінкель.

Львів’янин озирнувся.

— Завтра вранці родина забирає з моргу тіло мого друга Бартоломея. О третій по полудню на Старофарному цвинтарі відбудеться похорон. Не хочете прийти? — сказав він це таким тоном, ніби насправді запрошував на веселий прийом.

Комісар зрозумів, що відмовлятися не слід.

— Обов’язково буду, — кивнув Вістович і, вже не зупиняючись, пішов далі вулицею. Минувши гарно освітлену Аркадію та Брауншвайзького лева[38] на площі Вільгельма комісар вийшов на Берлінерштрассе. Біля Польського театру чоловік раптом сповільнив крок. У шиї неприємно занило. Так буває тільки в одному випадку — коли хтось за ним стежить. Здатність відчувати на собі ворожий погляд виробилася в нього за роки поліційної служби і вкрай рідко підводила. Зупинившись, комісар дістав цигарку і, закурюючи, обернувся, мовби для того, аби заховати вогонь від зустрічного вітру...

Після цього, мовби прогулюючись, повернув на Мюллерштрассе, що вивела його на Санкт-Мартін. Тут Вістович, дослухаючись до кроків позаду, остаточно переконався, що за ним стежать. Дійшовши так до руїн Берлінської Брами, львів’янин рвучко озирнувся. Як і слід було чекати, за десяток метрів від нього також зупинився високий чоловік у темному пальті й капелюсі. Вони були самі серед просторої площі, стояли один навпроти одного, тож уникати подальшої розмови видавалося безглуздо.

— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Він говорив німецькою з сильним російським акцентом.

— Доброго вечора... — відповів комісар. І за мить додав: — ...пане Дємідов.

— Я волів би, щоб мене називали графом, — виправив його росіянин, підходячи ближче.

Певний час вони мовчали, ніби намагаючись краще розгледіти один одного. Однак погане освітлення їм заважало. Вістович тільки зауважив, що граф носить акуратну борідку і має худі впалі щоки.

— Ви швидко мене знайшли, — не без поваги в голосі промовив комісар.

— Це було неважко, — відповів росіянин, — у Берліні в мене всюди очі й вуха... Приходьте до мене завтра на мою позенську проповідь. Я розповім вам більше.

— Змушений відмовитися, — криво посміхнувся комісар, — ті, що до вас приходять, потім кепсько закінчують.

— А-а-а, он ви про що! — театрально здивувався граф. — Думаєте, я вбив добродіїв Ціммермана, Дрезена і Лютке?

— Ви або хтось із ваших адептів із «Братства полум’я». Так само на вашій совісті принаймні ще дві смерті. Я маю на увазі барона фон Лютцендорфа з Потсдама та фрау Заславську з Ляйпциґа, які загинули особливо жахливо.

— Ах, так. Шановний Макс Баум, в якого ви знімали житло, розповів, що дав вам підшивки старих газет... Адже висновки ваші звідти.

— Баум і такі, як він, — це і є ваші «очі й вуха»? — іронічно запитав комісар.

— Часами ними буває. За відповідні гроші. До речі, добре про вас відгукувався. Сказав, ви порядний чоловік і чесний постоялець.

— Як зворушливо з його боку.

— Що ж, пане Вістовичу, Заславська і Лютцендорф справді пішли цим болючим, але єдино правильним шляхом. За допомогою вогню і страждання вони очистились і тому предстали перед Господом невинними, мов янголи. Це були найкращі мої учні, і я ними пишаюся. У цьому випадку зерно мого вчення потрапило у добрий ґрунт, давши плоди... Що ж до трьох інших, то, боюся, ви помиляєтеся. До їхніх смертей я не причетний.

— Хотів би зауважити, що «інших» смертей було насправді не три, а чотири. Вбито також близького друга Удо Вінкеля. Я не знаю обставин цього злочину, але впевнений, що ви й тут доклали руку, — сказав Вістович.

Граф єхидно засміявся.

— Якщо хочете знати, то смерть цього Бартоломея на прізвисько Тойфель[39] мене по-справжньому тішить. Колись він був одним із нас, моїм учнем. Але потім показав себе негідником, — сказав граф. — Наживався на тому, що фальшував заповіти братів та сестер, які вчинили священне самоспалення. Та все ж я не вбивав його. Як не вбивав Ціммермана й Дрезена. Якщо пам’ять мені не зраджує, вони загинули від ножових поранень. Смерті, цього істинного людського дару, що позбавляє людську істоту прокляття земного існування, було досягнуто грубо, примітивно, по-варварськи... Я ніколи б не вдався до такого. До того ж, комісаре, нащо мені вбивати таких впливових учнів?

— Гадаю, тому, що ви служите не тільки своїм божевільним ідеалам, але й російській розвідці, — зауважив Вістович, — а вже для них загиблі були ворогами.

— А як щодо Лютке? — запитав граф. — Чим він завинив переді мною?

— Тим, що в своєму розслідуванні зайшов надто далеко і мало вас не викрив, — відповів комісар, — його вбивство, до речі, цілком підпадає під ваші канони. Пожежа ледь не знищила увесь будинок, а тіло обгоріло, як старий папір.

— Що ж, далі ви, мабуть, скажете, що будинок Дрезена згорів, а труп Ціммермана спалили. Сяк-так підходить під вашу теорію, — промовив Дємідов.

— Ні, я просто піду й завершу це бісове розслідування, пане графе, а потім повернуся додому, — відрубав комісар.

— Дорогий Вістовичу, мені однаково, що ви там собі вигадали, — раптом змінив тон росіянин. Він говорив тепер холодно і без жодного блазнювання. — Мої покровителі досить могутні, щоб я міг не перейматися вашими фантазіями. Зрештою, якщо я вбивця, то чому прийшов до вас? Чому вистежив?

— Що ж, поясніть.

Граф роззирнувся і, переконавшись, що довкола порожньо, продовжив:

— Залиште свою гру і приєднайтеся до нас.

— До вашого братства?

— Саме так. Це ваш єдиний шанс пережити кінець світу, який невпинно наближається. До того ж ви можете більше не турбуватися за своє життя. Ним заопікуються могутні та впливові люди. Могутніші й впливовіші, ніж Удо Вінкель.

— З російської амбасади?

— Припустімо, що так...

— Ідіть до біса, пане Дємідов, — стомлено відповів комісар, — між вашими покровителями й Вінкелем немає жодної різниці. Всі негідники. І найбільше я хочу, щоб вони перегризли один одному горлянки, мов скажені пси.

Вістович вже збирався піти геть, коли ж росіянин вхопив його за лікоть.

— Гори в аду! — почув від нього російською комісар.

Тієї ж миті Вістович з подивом побачив, як його рукав охопило полум’я і жадібно поповзло по ньому вгору. За якусь секунду вогонь вже палахкотів на його плечах, нестерпно обпікаючи обличчя. На щастя, комісар устиг різко здерти з себе палаючого плаща і, стиснувши зуби від люті, вже збирався кинутися на проклятого графа, проте той зник. На чималій темній площі серед нестерпного смороду гасу, яким, схоже, облив його Дємідов і непомітно, як цирковий штукар, підпалив, стояв тільки він і за два десятки кроків — кілька здивованих перехожих, що спостерігали, як біля його ніг догорає покинутий плащ. У темряві над ними бовваніла вежа недобудованого цісарського замку, який, подейкують, зводився за особистим проектом Вільгельма II, що був переконаний у неминучості війни з Російською імперією.