Готель Велика Пруссія

XII Позен 11.11.1905

Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович поволі підіймався готельними сходами. Номер Вінкель, як завжди у «Великій Пруссії», зняв на четвертому поверсі. Ніхто ніколи не смів йому відмовити й поселити в іншу кімнату. Це навіть добре, бо зі свого вікна постоялець не бачив готельного входу. Ані головного, ані запасних. Отже, й не міг помітити, що біля кожного з них чергувало по кілька озброєних солдатів. Фішер не хотів, щоб комісар ішов до Вінкеля сам, але той тільки відмахнувся. Зрештою, досі мав при собі незаконно купленого пістолета і за життя зустрічав багато таких, як цей позенський мафіозі.

П’ятеро перебраних на готельних носіїв поліціянтів чергувало на останній секції сходів. О, так! Сьогодні в них буде знаменний день.

Дійшовши до потрібних дверей, комісар постукав.

— Якого біса? — долинуло зсередини.

— Готельна обслуга, — відказав чоловік.

За хвилину двері прочинились і на порозі постав Удо Вінкель у самій сорочці і штанах на підтяжках.

— Вістович? — здивувався він. — А де ж?..

Постоялець хотів сказати: «А де ж охорона?» — проте в одну мить усе зрозумів. Може, навіть здогадався, що охоронці лежать зв’язані в готельній комірчині. Його й без того бліде обличчя стало білим, як стіна.

— Що ж, проходьте.

Зачинивши за комісаром двері, Вінкель кинувся до вікна. Проте звідти побачив тільки ближній парк і скупу панораму міста. Чоловік вперся руками у підвіконня й опустив голову.

— Звідси не вийти, так? — глухо запитав він у Вістовича.

— Хіба що в супроводі поліції.

Вінкель засміявся.

— Мені слід було очікувати від вас подвійної гри, комісаре. Але невідомо чому, я вам повірив.

— Мабуть, аж надто прагнули знайти убивцю. І найняли не того детектива.

— Я найняв кого треба, — зітхнув він. — Зрештою, ви знайшли цього графа. І Дємідов отримав по заслузі.

— Він не той, кого ми шукали, пане Вінкелю.

Мафіозі стрепенувся, мовби його пронизав розряд струму. Відірвавшись від підвіконня, він зиркнув на комісара своїм гострим вампірячим поглядом.

— Що це означає?

— Це означає, що я вказав на Дємідова, аби врятуватися самому. Інакше на його місці був би сам. Наміри щодо мене, пригадую, ви мали якнайкривавіші.

— Але, чорт забирай... Ви навели мені переконливі докази.

— Я сам у них спочатку повірив. До того ж граф дійсно мав покровителів у російській амбасаді. Та й справжній убивця зробив усе, щоб Лютке, а потім і я, — вийшли на Дємідова. Але пожежа в домі Дрезена, смерть Тойфеля від згоряння внутрішніх органів та все інше — це не більше ніж цирк із вогнем. Убивця не хотів їх «очистити». Він хотів їхньої смерті, а потім надійно замести сліди.

— То хто ж насправді винен?

Вістович подивився на годинник.

— Приблизно за тридцять хвилин я про це оголошу внизу, у відомому вам клубі. Втім, не вам, а відділу III b. Їм, знаєте, також цікаво.

— А як щодо мене?

— Я особисто подбаю, щоб вам повідомили ім’я убивці перед тим, як вас самого повісять.

— Це ми ще побачимо... Побачимо, що вирішить суд! Доказів проти мене, як завжди...

Не договоривши, Вінкель схопився раптом за серце. Цілим тілом він затремтів, як у пропасниці, а обличчя його вкрив рясний піт. Закусивши нижню губу, чоловік кинувся до розкритої валізи, що лежала на ліжку й заходився відчайдушно в ній копирсатися.

— Ще ж мало б залишитися... Ще ж була одна... — розпачливо бурмотів він.

— Це шукаєте? — комісар дістав із кишені темно-бурштинову ампулу. — Solutio Morphini Hydrochloridi[49]?

Вінкель кинув на нього розпачливий погляд пораненого звіра.

— Звідки це у вас? — бризкаючи слиною, запитав він.

— З аптеки «Під Золотим Левом».

— Дайте сюди!

Зігнувшись і виставивши руки перед собою, Вінкель рушив до комісара.

— Ні, тварюко, — відповів Вістович, — спершу я подивлюся на твої муки. А ти пригадаєш молодого боксера з Лемберга, якому твої головорізи не дали доїхати додому.

Львів’янин вчасно відійшов убік, мовби дражнився зі своїм нападником, і той вхопив повітря. Після такої невдачі Вінкель заревів, наче звір, і з подвоєною силою кинувся в атаку. Цього разу йому таки вдалося вхопити комісара за зап’ясток, проте ампула вилетіла з його рук і, впавши на мармурову підлогу, розлетілася на друзки.

Якусь мить мафіозі, мов скам’янілий, спостерігав, як по підлозі, минаючи скляні скалки, розтікається рідина, що мала б бути його порятунком. Панацея, що стільки років приводила його до тями й мала тепер дати йому сил достойно триматися в руках поліції. Тепер же вона без жодної цілі забруднювала собою мармур і, розділившись на десяток тоненьких потічків, зникала в прошарках між білими плитами. Вдосталь надивившись, він прохрипів:

— Тобі кінець.

Спершу, видно за звичкою, сягнув до кишені штанів, а потім знову кинувся до своєї валізи. Вістович зрозумів, що Вінкель шукає зброю. Тоді кинувся до нього і, вхопивши за плечі, відкинув убік. Втім, тому несподівано вдалося втримати рівновагу, й, звівши перед собою кулаки, Вінкель двічі по-боксерськи вдарив комісара в обличчя.

— Гарна «двійка», — похвалив його Вістович і, втерши з-під носа кров, щосили врізав йому у відповідь.

Почулося, як хруснула нижня щелепа, і мафіозі розпластався на долівці. Комісар переступив через нього й подався до виходу. Відчинивши двері, він побачив перед собою двох «носіїв», які, діставши зброю, вже готувалися ввірватись до кімнати. Комісар витягнув ще одну ампулу з кишені й простягнув їм, коротко пояснивши:

— Це йому знадобиться. Коли прокинеться...

Вістович знову спустився донизу, де біля стійки рецепції його чекав Самковський. Ад’юнкт уважно придивився до шефа й подав йому свою хустинку.

— У вас кров на обличчі, — пояснив він.

— Ось так, Самковський, виглядає напад кажана. Ураження дрібні, але крові багато, — сказав комісар, — з ніг не збиває, але є ризик, що заразить якоюсь болячкою...

Вістович витер обличчя й поправив гарнітур.

— Всі в клубі? — запитав він.

— Так. З ними той здоровань із III b. Фішер.

— Чудово. Отже, ці люди в надійних руках.

Ще не переступивши порога, Вістович почув, як полковник Альсдорф голосно обурювався і вимагав негайно всіх відпустити, інакше поліцію і всю контррозвідку очікував передчасний кінець світу. Зайшовши, комісар побачив Фішера, який мовчки вислуховував усі погрози, хоч і було помітно, що добряче при цьому нервувався. Самковський лишився за дверима.

— Вістович! Нарешті! — з полегшенням вигукнув полковник. — Може, хоч ви поясните, що тут відбувається?

Комісар подивився на добре знайомі обличчя Еберта, фон Гарпе, Ніцпона та власне полковника, що стояв просто перед ним, і спокійно відповів:

— Сюди вас, добродії, як завжди запросив Удо Вінкель. Тож можна почати хоча би з цього.

— Особисто я не знаю ніякого Вінкеля, — категорично вимовив статс-секретар.

— Що ж, це ваша справа. Гадаю, пан Фішер думає інакше, але мова не про це. Я всього лише поліцейський комісар з далекої Ґаліції, і в мене для вас погана новина: один із вас, панове, вбивця і російський шпигун.

— І хто ж? — виклично запитав Еберт.

— З вашого дозволу, я повернуся до початку й нагадаю вам, якою зброєю було вбито усіх трьох жертв. Тонкий прекрасної роботи стилет, який чудово пасував би для якогось ритуалу...

— Тобто в Дємідова цю зброю не знайшли? — запитав Ніцпон.

— Ні. Воно й не дивно, бо російський граф її ніколи не мав.

— Як все-таки цікаво, — сказав Ніцпон, — але за вашою логікою, комісаре, виходить, що цей кинджал належить комусь із нас.

— Саме так.

— І кому ж?

— Чоловікові, який застосовує його, щоб пробивати серця оленів і кабанів під час полювання. Ви, мабуть, знаєте, що Вінкель передав мені папку з усіма матеріалами, які стосуються нашої справи. Так-от, серед них було мисливське фото добродія фон Гарпе, де він позує з цією зброєю на поясі.

— Отже, фон Гарпе... убивця? — промовили одразу всі троє.

— Що за дурня! — обурився статс-секретар. — Так, у мене є цей кинджал. Так, я про це змовчав! Але, чорт забирай, я нікого не вбивав!

— Неправда, Herr Staatssekretär, — заперечив Вістович.

— Що «неправда», трясця вашій матері?! — чоловік перейшов на крик.

— Неправда те, що кинджал у вас, — уточнив той, — і якби ви таки вибралися на полювання цієї осені, то зауважили б, що зброя зникла. Цей стилет у вас украли.

— Але... хто? — статс-секретар все ще важко дихав.

— Той, хто має тверду руку й чудово вміє вправлятися зі зброєю.

— Не клейте дурня, пане Вістовичу, — хрипло озвався полковник, — я єдиний військовий серед усіх. Підозрюєте мене, то так і скажіть. Але, хай вам біс, це помилка!

Комісар не встиг будь-що відповісти Альсдорфу, коли до них підбіг до краю стурбований Самковський.

— Шефе, там... — він затнувся, спинивши погляд на решті присутніх.

— Говоріть, — наказав той.

— Там труп.

Усі, хто сиділи, посхоплювались зі своїх місць.

— Де «там», пане ад’юнкте? — перепитав комісар.

— У залі для кальяну.

Вістович повернувся до присутніх.

— Буду вдячний вам, шановні добродії, якщо ви залишитеся на своїх місцях, — сказав він, — я також вас не покидатиму.

— Хіба вам не цікаво оглянути жертву? — запитав фон Гарпе.

— Впевнений, що мій помічник, ад’юнкт Самковський, хоч поверхово, але вже це зробив і потішить нас коротким звітом. Передаю йому слово, — сказав комісар.

Підлеглий Вістовича прочистив горло й протокольним голосом доповів:

— Вбито чоловіка приблизно тридцяти років. У кишені знайдено документи на ім’я Маркуса Щипака. Обслуга готелю впізнала в ньому боксера, що брав участь у поєдинках, які час від часу тут проводилися...

— Повторіть ім’я, — перебив комісар.

— Маркус Щипак, — проказав Самковський.

— Дідько... — Вістович сердито прикусив губу. — Яким чином його вбито?

— Нападник завдав біля десяти ударів ножем або кинджалом.

— Можете описати цю зброю?

— Лезо тонке, надзвичайно гостре, судячи з ідеальної форми всіх ран. Руків’я мало виразну ґарду.

— Дякую, пане Самковський. Лишайтесь тут.

— Здається, ваш помічник описав мій кинджал, — зауважив статс-секретар.

— Ви не сказали найголовнішого, — звернувся до Самковського Еберт, — коли сталося вбивство?

Нависла пауза. Ад’юнкт запитально глянув на шефа.

— Саме так! — підтримав його Ніцпон. — Адже якщо боксера вбито в той момент, коли ми всі були тут, значить ви, комісаре, не маєте жодних підстав підозрювати когось із нас...

— Звісно, — кивнув Вістович.

— Назвіть час, добродію Самковський! — повторив Еберт.

— Це сталося щойно, — відказав той.

— Час убивства не має значення, — промовив Вістович.

— Що? — гаркнув полковник. — Це ж чому?

— Тому що насправді Щипак живий і здоровий... Будьте ласкаві, пане Самковський, запросіть Маркуса сюди, — звернувся він до підлеглого.

Ад’юнкт прочинив двері. За мить до клубу зайшов «убитий» і трохи зніяковіло роззирнувся.

— Сідайте, пане Щипаку, — сказав йому Вістович.

— Поясніть, на біса була вся ця комедія? — запитав полковник.

— Щоб розвіяти мої останні сумніви, — відповів львів’янин.

— І що ж, вдалося вам? — сказав Ніцпон.

— Цілком.

— І тепер ви достеменно знаєте, хто вбивця?

— Авжеж.

— І хто це?

— Ви, пане Ніцпоне.

В одну мить всі присутні звернули погляди на фабриканта. Той лише криво всміхнувся, хоча й добряче зблід.

— Ваші докази, — сухо промовив він.

— Все просто, добродію, — сказав комісар. — Ви змусили мене пригадати стару істину: аби сховати яку-небудь річ, треба тримати її під носом у того, хто шукає. У нашому випадку йшлося про знаряддя вбивства. Коли мій підлеглий описав зброю, якою начебто було вбито Маркуса Щипака, ви, як і всі решта, одразу зрозуміли, що мова йде про кинджал фон Гарпе. А оскільки уявний труп було знайдено щойно, то ви ніяк не могли збагнути, яким чином вбивця міг скористатися цим стилетом. Адже він... при вас. У вашому куфері. Мовби не вірячи власним вухам, ви навіть непомітно відкрили його, аби переконатися, що кинджал звідти не зник.

Вістович підійшов ближче до нього.

— Ви не проти? — запитав він, вказуючи на куфер.

— Гадаю, заперечувати марно, — відповів фабрикант і сам простягнув комісарові невелику зграбну валізку, в якій зазвичай тримають документи.

Вістович поклав її на стіл, відкрив і за хвилину вже тримав у руках продовгуватий предмет, загорнений у тканину. Зі згортка він видобув гарний начищений до блиску кинджал.

— Мушу зазначити, за зброєю ви доглядали ретельно, — похвалив він. — Думаю, у фон Гарпе також не буде претензій.

— Чорта з два я візьму кинджал назад, — буркнув той. — Але поясніть мені, комісаре, коли в біса Ніцпон поцупив його в мене?

— Важко сказати, що він його поцупив, — заперечив Вістович, — адже цей кинджал ви передали йому добровільно. Щоправда, небагато при цьому тямили.

— Точніше, одного разу ми грали з фон Гарпе в тарок, — втрутився Ніцпон, — це було в нього вдома. Статс-секретар програв мені чималу суму, а що грошей при собі не мав, то віддав свій дорогоцінний кинджал.

— Але чому я не пам’ятаю про це? — запитав він.

— Бо вжерлися тоді, як свиня. А пити ви вмієте ще гірше, ніж грати в карти, — злосливо закинув фабрикант, — ви, пане Вістовичу, зазначили сьогодні, що кинджал поцупили. Але це неправда. Ви мене обмовили.

— Що ж, прошу вибачення, — мовив комісар, — я сказав так, бо не хотів відкриватись одразу. Зрештою, міг узагалі про це не дізнатись, якби не одна обставина: грати удвох нецікаво, тому з вами був третій. А саме — Штефан Дрезен. Саме він засвідчив своїм підписом криво написаний документ (адже випито було в той день чимало) про те, що статс-секретар фон Гарпе передає «деяку антикварну італійську річ» фабриканту Вальдемару Ніцпону як компенсацію за свій програш. Здогадатися, що це за річ, було неважко. І саме цю записку знайшли слідчі в кишені згодом убитого Дрезена.

— По-вашому, я через це його вбив? — хмикнув Ніцпон.

— Ну що ви. Звісно, ні. Хоча після того, як убили бідолаху банкіра цим самим стилетом, ви таки обшукали кишені жертви. Записка вас не цікавила. Ви шукали інше — свої боргові документи, маючи, вочевидь, підстави думати, що Дрезен у той день мав їх при собі. Не знаю, яку суму він вам колись позичив, але саме в стільки ви оцінили його життя...

— Дрезен погрожував подати до суду. Саме в той день він мав зустрітися з правником, — фабрикант потягнувся до склянки з водою і швидко спорожнив її одним ковтком.

— Словом, коли ви збагнули, що документів банкір при собі не мав, вирішили знищити їх у інший спосіб: влаштувати пожежу в його домі.

— Як ви дізналися?

— Пожежна бригада виснувала, що полум’я найперше розгорілося в кабінеті банкіра. Палії так роблять, коли хочуть знищити важливі папери.

— Але ж перед тим ще було вбито Фелікса Ціммермана, — зазначив полковник.

— Ваша правда, — мовив комісар, — Ціммерман, як і шановний Ніцпон, був підприємцем. Більше того, вони були діловими партнерами. А пов’язувала їх одна і та ж корабельна компанія «Goldenes Fleece», що постачала бурбон для фірми Ніцпона і бавовну для фабрик Ціммермана. І от одного разу, під час спільного відпочинку в Курніку — прегарна, кажуть, місцевість, — Ціммерман раптом ділиться з партнером деякими своїми спостереженнями. А саме тим, що моряки цієї компанії за гроші постачають Ніцпону певні відомості, які Німецька держава намагається втримати в таємниці... Ціммерман прагне пояснень, боячись насамперед за себе самого, адже в них спільний ґешефт. Його партнер спершу просить мовчати, а коли розуміє, що зусилля марні, вбиває. Саме тоді йому вперше придався стилет фон Гарпе.

— Але про які відомості йдеться? — поцікавився Еберт.

— Пане Вістовичу, — важко ковтнувши слину, вимовив Ніцпон, — гадаю все, про що ви скажете далі, не призначене для широкого загалу.

Комісар перевів погляд на Фішера. Той кивнув, підтверджуючи, що фабрикант правий. Тоді визирнув за двері й гукнув декількох солдат.

— Панове фон Гарпе, Еберте та полковнику Альсдорфе, — оголосив він, — вас заарештовано за змову зі злочинцем Удо Вінкелем. Прошу вас пройти із конвоїрами.

Ніхто не опирався, вочевидь, будучи переконаними, що вже сьогодні їх відпустять і вечеряти вони будуть удома.

За кілька хвилин у клубі лишились тільки Вістович, Самковський, Ніцпон та Фішер.

— Що ж, добродії, в такому вузькому колі ми й завершимо цю справу, — сказав комісар, запалюючи цигарку, — тим більше, що corpus delicti[50] ми маємо.

— Дозволите й мені закурити? — попросив Ніцпон, який вже, мабуть, почувався в’язнем.

— Звісно. Я навіть вас пригощу, — втрутився Фішер, — у мене чудові «Die Reichswehr».

— Дякую, в мене свої...

Фабрикант дістав портсигар і сірники. Вістович раптом почав уважно приглядатися до його рухів. Портсигар мав гарну позолочену поверхню з великими літерами «В» і «Н», що химерно перепліталися між собою. Без сумніву, це означало його ім’я — Вальдемар Ніцпон. Ось він витягнув цигарку і, тримаючи її вертикально, мов цвях, легенько постукав нею по кришці. Так робить він сам. Тоді дрібні частки тютюну опадають, а решта його щільніше збивається. Ось фабрикант затиснув її губами і чиркнув сірником. Лишається тільки піднести полум’я до...

Комісар несподівано скочив на ноги і одним вправним рухом висмикнув цигарку просто в Ніцпона з рота. Сірник так і лишився горіти в того в руці.

— Що в біса ви робите? — вигукнув фабрикант.

Двоє інших також здивовано вибалушили очі.

— Самковський, чи можна вашого кишенькового ножа? — запитав Вістович.

Той мовчки кивнув і, пхнувши руку в кишеню піджака, дістав звідти свій «Solingen»[51]. Комісар виклав з руків’я потьмяніле від часу лезо й обережно добув з цигарки увесь тютюн. Коли вона лишилася всередині порожньою, дуже обережно розрізав і розгорнув скручений цигарковий папір. Якусь мить він розглядав його, а тоді показав спочатку приголомшеному ад’юнктові, а потім Фішеру. Увесь невеликий листок виявився вщерть списаний дрібним шрифтом. Обличчя комісара сяяло від задоволення.

— Що це, чорт забирай? — видихнув Фішер.

— Передайте Самковському. Нехай уважно роздивиться.

Ад’юнкт узяв папірець і підставив його ближче до світла.

— Впізнаєте? — запитав Вістович.

— Щоб я пропав... — вражено сказав той, а тоді, читаючи, пробурмотів: «5 000 Rothschild... Август 16... 8000 Havana...». Це те саме, що розшифрували для нас у Празі! — вигукнув він.

— Що ж, тепер ви бачите, звідки наш «телеграфіст» на вулиці святого Антонія отримував інформацію.

— Так, але... Що це все означає?

— Якщо відкинути прямий здогад про контрабанду, то єдина інформація, яка цікавить росіян, — це військові кораблі, — сказав комісар. — Якщо в цих повідомленнях, які надходили з Позена до Лемберга, ви заміните слово «Rothschild», скажімо, на «лінкор», «Havana» на «крейсер», а «Coronas» на «броненосець», то замість сигар отримаєте інформацію про чисельність кайзерського воєнного флоту... Що ж до скорочень «Отпр.» та «Получ.», то тут ідеться про їхнє прибуття або відправку.

— Але тут мова про тисячі! — здивувався Фішер.

— Просто закресліть нулі, — нетерпляче відмахнувся Вістович, — тоді все виглядатиме правдоподібно.

— Що ж... Маєте рацію... А як щодо цих дат? Це справді дати?

— Звісно, ні. Я живу в цілковито сухопутному місті, де навіть єдину річку замуровано в бетон, проте смію припустити, що назва місяця відповідає певному порту. Наприклад, «Август», тобто серпень, у наших шпигунів відповідав Вільгельмсгафену.

— Тоді число — це може бути глибина? — радісно сказав Фішер.

— Думаю, так...

— Тобто в одному з повідомлень ідеться, наприклад, про те, що в порту Вільгельмсгафен, глибина вод якого — 15 метрів, стоять зараз 5 лінкорів та 8 крейсерів... Ах, чорт забирай!

— Що ж, пане Фішере, вивчайте матеріали, а нам із Самковським уже час іти.

Вістович одягнув капелюха і застебнув плащ. Тоді ще раз глянув на Вальдемара Ніцпона.

— Зізнатися, я вражений, — несподівано сказав той і криво всміхнувся.

— Я також, — не без поваги відповів комісар, — ви були достойним супротивником.

— Пане Вістовичу, — стримав його Фішер, — ви ще залишитесь у Позені?

— Якщо ви мене про це запитуєте, значить, я маю вибір, — відповів той, — а маючи вибір, я б волів якнайшвидше повернутися до Лемберга.

— Гаразд. Не смію затримувати.

— Чи нашу з вами справу завершено? — комісар зробив наголос, нагадуючи йому про нещодавню розмову в його помешканні на Паулікірхштрассе.

— Цілковито.

— Тоді прощавайте.

— Прощавайте. Хоч я переконаний, що це наша не остання зустріч.

— Сподіваюсь, що остання.

Вістович і Самковський вийшли з готелю і далі вже неквапно вирушили вулицею у бік Кайзерської дільниці. Вперше за останні дні визирнуло сонце і приємно лоскотало обличчя перехожих, сповільнюючи їм крок.

— Ви не розповіли про ще два убивства, які, як мені здається, також на сумлінні цього Ніцпона, — зауважив Самковський.

— Не хотілося розкривати всього Фішеру. Нехай також трохи попрацює мізками, — сказав комісар, — Втім, не так важко здогадатися, що вогненною гидотою Тойфеля напоїв саме Ніцпон, а не Дємідов. Хоч графу це, звісно, було на руку через їхні спільні махінації зі спадком самогубців.

— А як щодо поліцейського з Кріпо?

— Той Лютке був зовсім не дурнем. Не дарма вважався ледь не найкращим берлінським слідчим. Він, як і я, спершу натрапив на це бісове «Братство полум’я», а потім і на змовників. Думаю, якимось чином йому до рук навіть потрапив список усіх адептів братства. Серед них, до слова, було й прізвище моєї дружини. Особи доволі відомої у столиці... Поліцейський бачив, що багато публічних осіб гинуть за жахливих обставин. У вогні. Здебільшого причиною смерті було самоспалення або «випадкова» пожежа. Дємідов насправді хотів, щоб вмирали саме люди відомі, знані. Таким чином про їхню загибель дізнавалася ширша аудиторія. Можна назвати це марнославством, якщо хочете.

Лютке знав, що рано чи пізно черга дійде і до Анни Каліш, тому вирішив її попередити. Проте на той час за поліцейським вже стежили. Ніцпон вирішив прибрати його, але, як завжди, облаштував усе так, ніби винен Дємідов. Власне, це й збило мене з пантелику на самому початку. Той граф, звісно, психопат і негідник, але винен не у всьому.

Якусь мить вони йшли мовчки, а тоді Самковський промовив:

— Я перевірю, чи можна купити на сьогодні квитки до Львова.

— Спочатку пообідаємо як слід, — заперечив комісар, — мандрівка натще — це подорож колами пекла.