Готель Велика Пруссія

IX Позен 9.11.1905

Ранок

Вістович прокинувся у кепському гуморі. Ледь розплющивши очі, комісар відчув, як всередині, мов нудота, підкочується до горла впевненість, що сьогодні станеться щось особливо паскудне. Одягаючись, чоловік спробував переконати себе, що це всього лиш наслідок вчорашньої випадкової зустрічі з психопатом Дємідовим. Не скоро вдасться позбутися цих спогадів. Десь так, коли з комори викидають здохлу мишу, яка вже почала тхнути, але сморід ще довго там залишається.

Настрій Вістовича трохи покращився, коли він, купивши собі нового плаща в крамниці одягу на Санкт-Мартін, подався до «Café International» на Берлінерштрассе, де замовив «Сніданок по-віденськи». Усміхнена дівчина-кельнерка принесла йому на таці каву, свіжу булочку, грудку масла і круто зварене яйце. Комісар мимоволі задивився на неї. Обличчя свіже, усмішка соковита, білозуба. Очі великі й грайливі. Темно-русяве волосся зібране дулькою на потилиці. Зростом невисока, проте струнка. Плечі мала тендітні, груди виразні й високі, руки не зманіжені, зі слідами фізичної праці, але пальці були видовжені, як у піаністки. Тож якби довелося уявити собі позашлюбну доньку якогось монарха, портрет цієї кельнерки ідеально би пасував.

Проте найбільше комісара зачаровувала її усмішка. «Зараз пів на десяту холодного осіннього ранку, — подумалось йому, — їй, безперечно, довелося прокинутись о шостій, щоб привести себе до ладу й дістатися до роботи. Адже, найпевніше, живе вона десь на околиці. Гроші тут заробляє мізерні... Та й узагалі, життя таке паскудне, а вона усміхається».

Помітивши його погляд, дівчина зашарілася.

— Як вас звати? — запитав комісар.

Йому чомусь захотілося знати її ім’я.

— Маґда, — відповіла вона, — Маґдалена.

Далі Вістович хотів розповісти цій дівчині, як багато для нього зараз означає її усмішка. І що вона сама заспокоює його, мов знеболювальне. Що він готовий вже пробачити долі своє теперішнє дурнувате становище, цю цілковиту залежність від позенського мафіозі, лише тому, що може зараз споглядати її чудову постать.

— Принести вам свіжу пресу? — запитала Маґда.

— Так, було б добре, — кивнув комісар.

Вона відійшла, а Вістович утупився поглядом у вікно, подумки пообіцявши собі не витріщатися більше на неї так відверто. Тому, коли Маґда повернулась і поклала йому на край столу сьогоднішні «Pozener Zeitung» і «Kurier Poznański», чоловік лише стримано подякував і вдав, що понад усе його цікавить зараз сніданок. Насправді ж він розмірковував, як може залишити дівчині чайові. Якщо у звичний спосіб просто притиснути банкноту попільничкою, то навряд чи гроші дістануться їй. У деяких закладах кельнери мусять зносити trinkgeld[40] у загальну касу. Просто тицьнути в руки і попросити заховати? Але так можна образити. До того ж, якщо побачить хтось з керівництва, у дівчини можуть виникнути проблеми. Тому поснідавши й розрахувавшись, Вістович попросив покликати оберкельнера[41].

— Вам щось не сподобалося? — злякано запитала Маґда.

— У жодному разі, ні, — поспішив заспокоїти її комісар, — маю до нього приватну справу.

Коли той до нього підійшов і ґречно запитав, про що хотів би поговорити з ним шановний пан, Вістович простягнув йому складений удвоє аркуш, вирваний з нотатника. Всередині лежало дві банкноти по п’ятдесят марок.

— Передайте це, будь ласка, вашій кельнерці на ім’я Маґдалена. Вона надзвичайно уважна й старанна працівниця, і я хотів би їй подякувати, — сказав комісар.

— О, залюбки, — розквітнув той, — але чому ви самі...

— Зробіть це, якщо вас не обтяжить, — перебив Вістович і рушив до виходу, одночасно вдягаючи на голову капелюха. Газети він вирішив узяти зі собою й почитати деінде.

— Неодмінно, — пообіцяв оберкельнер, запопадливо відчиняючи перед ним двері, — приходьте до нас ще...

Та не встиг комісар відійти від «Café International» навіть на сотню кроків, як почув, що хтось за ним біжить. Озирнувшись, він побачив ту саму кельнерку, що відчайдушно намагалась його наздогнати. Коли вони порівнялися, Маґда важко дихала. Волосся її розтріпалось і розметалось по плечах. Щоки палали, як серпневі троянди. В руках дівчина тримала складений аркуш із двома банкнотами.

— Ви... ви... Я не можу прийняти цього... — випалила Маґда і простягнула гроші Вістовичу.

— Чому не можете? — спокійно перепитав чоловік.

— Тут... надто багато. Ви могли б просто залишити чайові...

— Чайові би вам не дісталися.

— Все одно. Заберіть...

Комісар тепер і справді був переконаний, що ця дівчина має щонайменше аристократичне походження. На її обличчі вирували обурення й гордість, і від того воно було ще привабливішим.

— Якщо не хочете взяти собі, то візьміть для вашої хворої матері, — сказав раптом Вістович.

Маґда заціпеніла.

— Але звідки... Як ви дізналися?

— Все просто: коли ви принесли мені сніданок, я помітив, як із кишені у вас визирає аптечний рецепт. За рецептом відпускають тільки ліки проти серйозних недуг. А оскільки ви маєте вигляд цілком здорової людини, то, безперечно, йдеться про когось із родичів.

— Все правильно. Але чому саме матір?

— У вас на плечі ледь помітний слід від йоду, — пояснив комісар, — оскільки це ваш робочий одяг, отже, хтось ніжно обіймав вас, проводжаючи на роботу. Я можу помилятися, але припустив, що так робить лише найрідніша людина.

— Ні, ви не помиляєтеся. Моя мама і справді важко хвора...

В очах дівчини світився одночасно дитячий захват і дорослий біль.

— Повертайтесь, інакше застудитеся, — промовив на прощання комісар і пішов далі вулицею.

Погода й справді була по-осінньому прохолодна, проте сонячна. Згадавши про газети, які він купив у «Café International», Вістович зупинився біля першої-ліпшої лавки на осонні, де, вмостившись, розгорнув «Pozener Zeitung». За старою поліційною звичкою, комісар найперше почав шукати кримінальну хроніку. Проте, коли знайшов, його кинуло в холодний піт від першого ж заголовку:

«Труп молодого чоловіка знайдено на колії поблизу станції Кайзербангоф».

У короткій статті повідомлялося, що в кишені загиблого знайдено паспорт на ім’я Романа Лисака. Загиблий був австрійським підданим і, правдоподібно, прямував додому. Поліція з’ясовує обставини смерті і просить відгукнутися всіх, хто став мимовільним свідком злочину або має будь-яку іншу корисну для слідства інформацію...

Комісар схопився з лавки і швидким кроком подався до свого помешкання на Паулікірхштрассе. «От тобі й передчуття! — гримнула думка в його голові. — От тобі й бісове вранішнє передчуття! Бідолаху вбито через мене!.. Сучий, сучий, сучий син Вінкель!»

Вмиваючи обличчя крижаною водою, щоб трохи прийти до тями, комісар намагався збагнути, що йому робити далі. Нестерпно розпікало відчуття вини за смерть хлопця. Від цього думки плутались і вистрибували одна поперед одну.

Можна спакувати речі й податися геть із цього міста, але він навряд чи заїде далі, ніж сердега-боксер. Вже завтра ця сама «Pozener Zeitung» повідомить про загадкову смерть ще одного австрійського підданого, який намагався дістатись до Лемберга. А розправившись із ним, ці негідники візьмуться за його дружину. Цікаво, чи виїхала вона з Берліна, як він їй радив? Ні, доведеться залишитись і продовжити гру.

З іншого боку, в руках Вінкеля лист, який Вістович просив передати Шехтелю. Саме через нього Ромка й убили... Падлюки, падлюки, падлюки! Не стримавшись, комісар щосили вгатив кулаком у люстерко перед собою. Скло жалібно дзенькнуло і розлетілося на друзки. Бризнула кров. Підставивши руку під протічну воду, Вістович кілька хвилин спостерігав, як підфарбована червоним кольором вода стікає в умивальник, оголюючи поріз трохи вище пальців.

Прийти сьогодні на похорон Бартоломея «Тойфеля» також видавалося самогубством. Це означало кинутися Вінкелю просто в пазурі. Але так в нього більше шансів вижити.

Комісар подивився на годинник. Була одинадцята, отож часу ще досить. Треба зібратися, перев’язати руку, прийти до тями і ще раз обдумати все як слід. Йому пригадалася вчорашня розмова з графом Демідовим. А що коли просто зараз його знайти й погодитись на співпрацю? Чи радше вдати, що погодився. Від росіян можна отримати зброю і сяку-таку підтримку... Ні, до біса! Краще вже бути по один бік із мафіозі, ніж із психопатом.

Комісар відчув, як сильно йому хочеться випити. Щойно рука перестала кровити, він одягнувся й рушив до найближчої кнайпи під назвою «Тритон». У цей час тут зазвичай збиралися ті, кому, як і зараз Вістовичу, випивка була вкрай необхідною. Господар, не запитуючи ані слова, налив йому повну склянку горілки і підсунув канапку, що являла собою скибку хліба, помащену смальцем. Вістович, так само мовчки, перехилив алкоголь до рота і відкусив шматок цього нехитрого наїдку.

— Покращало? — врешті озвався господар.

— Ще ні.

— Гроші маєш?

— Маю.

Почувши потрібну відповідь, «тритонець» наповнив його склянку вдруге, і львів’янин знову її спорожнив.

— Що з рукою? — поцікавився господар.

— Не пофортунило, — відмахнувся комісар.

— У наш час кулаків замало, — по-філософськи зазначив «тритонець».

— Згоден.

Господар ще трохи попридивлявся до нього, а тоді несподівано запитав:

— Тобі часом не треба дечого, з чим фортуна буде до тебе лагіднішою?..

Вістович змовчав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Пауза врешті затягнулася.

— Звісно, якщо ти не з поліції, — з погрозою в голосі зазначив «тритонець».

— Хіба я схожий на поліцейського?

У відповідь той пирснув сміхом.

— Ні, аж ніяк... То що, цікавить?

Тут комісар збагнув, що йшлося про зброю.

— Покажи, — мовив він.

Господар окинув оком ряди столів, аби переконатися, що кожен із відвідувачів зайнятий лише своєю випивкою і теревенями.

— Чекай мене тут.

Він вийшов на якийсь час із залу, зникнувши у своїй комірчині, де зазвичай тримають різноманітний непотріб. Повернувся з невеликим пакунком у руках.

— Можеш обережно подивитися під столом, — сказав він, простягаючи пакунок Вістовичу.

Щойно взявши його в руки, комісар одразу відчув зручну масивну ручку і зграбний ствол. «Найпевніше — „Люґер“», — подумав він і не помилився. «Тритонець» і справді приніс йому прекрасний німецький пістолет на патрон 9 міліметрів.[42] З таким можна відбиватися хоч від слона.

— Скільки хочеш за нього? — запитав Вістович.

— Всього двісті марок. Разом із набоями, — господар відповів таким тоном, ніби йшлося про цілковитий дріб’язок, — торгуватися не буду, — застеріг він, — покупець і так знайдеться.

— Беру, — коротко відповів комісар і, непомітно діставши гаманця, відрахував потрібну суму.

«Тритонець» швидко узяв гроші і знову оглянув зал. Всім, як і раніше, було до них байдуже. Тоді він знову подався до своєї комірчини, звідки вже приніс коробку з набоями. Після цього влив покупцеві третю порцію горілки.

— Ця за мій кошт, — сказав він і, підморгнувши, додав: — Хай служить.

Виходячи з кнайпи, Вістович подумав, що в тому, аби купувати зброю за гроші Вінкеля, якою він збирався, в разі чого, оборонятися від нього ж самого, є певна іронія. Життєвий оксюморон. Коли-небудь, якщо йому вдасться вижити, він для реготу розповість про цей випадок друзям за гальбою пива у «Шкоцькому кафе», «Атлясі» чи в улюбленій забігайлівці Шнайдера на Академічній.

З «Тритона» він знову повернувся до свого помешкання, але тепер почувався вже краще. Алкоголь трохи заспокоїв нерви, а «Люґер» в кишені додав упевненості. Була майже перша по полудню, отже, слід поспішати. Комісар перев’язав руку чистою хустинкою і змінив сорочку, що встигла просякнути потом та смородом дешевої кнайпи. Потім почистив гарнітур, зав’язав на шиї свою найкращу краватку і скропив себе «Колонською водою»[43]. Хтозна, чи не доведеться сьогодні померти. Але навіть мрець повинен мати гарний вигляд. Особливо, якщо він — львів’янин.

Біля Старофарного цвинтаря стояло кілька автомобілів. Серед них Вістович помітив і темно-сірий «Austin» Удо Вінкеля. До місця, де ховали Бартоломея «Тойфеля», слід було пройти вузькою алеєю, що тягнулася поміж старих надгробків угору. За інших обставин можна було б, сповільнивши крок, трохи помилуватися осіннім спокоєм, який тут розкошував жовто-багряним листям під ногами і просторим по-літньому синім небом, що простягалося над некрополем. Легені вдячно хапали чисте повітря, вже не потрібне мертвим, але необхідне живим. Вістович вдихав його так глибоко, як тільки міг. Після запилюженого міста воно паморочило голову, мов дим від найдорожчих сигар.

Попри поспіх комісар однаково не встиг на початок церемонії. Священик вже виголошував до чималої групи людей свою урочисто-скорботну промову, а ті відповідали йому мовчазною уважністю і періодичним схлипуванням. Вістович спробував приєднатися до гурту непомітно, але Вінкель його зауважив. Метнувши в його бік короткий гострий погляд, він знову повернув голову до панотця і більше не відволікався.

— Ми знали Бартоломея як людину чесну і працьовиту, — продовжив хтось із родичів, коли договорив священик, — але Господь, як відомо, часто кличе таких до себе...

Раптом за кілька кроків од себе Вістович зауважив добре знайому постать і закляк від несподіванки. Упівоберта до нього стояв, схиливши голову чи то від скорботи, чи то від нудьги, його підлеглий ад’юнкт Самковський. Приходячи потроху до тями, комісар обережно наблизився до нього, подумки сподіваючись, що той не зреагує на його появу бурхливо.

На щастя, ад’юнктові вистачило кебети навіть не витріщатися на свого шефа. Переконавшись, що їх не підслухає ніхто зі скорботного натовпу, комісар тихо запитав:

— Що ви в біса тут робите?

— Загиблий — мій родич, — пояснив Самковський, — а що робите тут ви?

— Довга історія... Але сам Бог мені вас послав.

— Ви в біді?

— Не те слово. Ось що...

Вістович гарячково обдумував ситуацію, а заодно — і як вчинити, щоб Самковський не повторив долю Ромка Лисака.

— Скільки часу ви ще будете в Позені?

— Планував завтра повертатись до Львова.

— Чи могли б залишитись надовше? Скажімо, на три дні?

— Гаразд. Спробую обміняти квиток.

— Чудово, тоді зробимо так: зустрінемося післязавтра в «Automaten-Restaurant» біля Польського театру. Це досить відоме місце, тому ви без проблем його відшукаєте.

— Добре. О котрій?

— Скажімо, о сьомій вечора... Тепер найголовніше: якщо я не прийду, то швидше за все з тієї причини, що лежатиму в схожому положенні, як ваш родич, якого всі тут оплакують. І матиму приблизно такий самий вигляд, як і він.

Було чути, як Самковському сперло дихання.

— Тож якщо так станеться, — продовжив комісар, — миттю рушайте на двірець, ні з ким не спілкуючись. А надто якщо якась падлюка буде розпитувати про мене. І тільки в Лемберзі розкажіть про все Шехтелю. Зрозуміло?

— Так jest.

— А тепер я вас не знаю і бачу вперше.

— Я вас також... Щасти вам, шефе.

Чоловіки відійшли один від одного якнайдалі, а Вістович тривожно поглянув на Вінкеля. Власне, він увесь цей час не зводив з нього очей, а тепер хотів переконатися, що той був зайнятий лише своїми думками й слуханням чергових промовців. Коли всі виговорилися, присутні почали розходитися. Самковський також пішов, супроводжуючи якусь літню жінку. Вінкель знаком наказав комісару залишитись. Врешті підійшов до нього і стримано привітався.

— Вам буде, мабуть, цікаво знати, що Бартоломей помер у досить незвичайний спосіб, — сказав мафіозі.

— Згідно документів, що я від вас отримав, його вбили ножем, — відповів Вістович.

— Точніше, на його тілі були рани від ножа, але помер він не від них. Як виявилося...

Вінкель зиркнув на закриту труну, що стояла на дні ями. Гробарі чомусь не поспішали її закопувати. Власне, ніяких гробарів поруч і не було. Позаду Вінкеля стояли тільки троє гевалів-охоронців.

— Як засвідчив патологоанатом, смерть настала від того, що Бартоломей загорівся зсередини. Його внутрішні органи спалахнули, як різдвяні вогники... Найпевніше — випив якоїсь гидоти. Або ж йому її залили в горлянку.

— Все сходиться, — тихо промовив комісар.

— Власне, з вами, пане Вістовичу, я хотів би поговорити про інше, — не почувши сказаного, продовжив Вінкель. — Про ось це.

Він дістав з кишені зім’ятий клапоть паперу, в якому Вістович упізнав власного листа Шехтелю, що його віз до Лемберга Лисак. Комісар стиснув у кишені руків’я свого «Люґера».

— «...Прошу також негайно повідомити про мою справу начальника Галицької контррозвідки, полковника Редля, аби він зробив усе, що вважатиме за потрібне...» — процитував Вінкель. — Далі ви подаєте ретельний список усіх відомих вам імен і адрес... Інакше кажучи, все те, що ми з вами домовилися зберегти в таємниці, ви збиралися передати в руки поліції й контррозвідки! Дозвольте ж мені запитати, шановний комісаре, що це за чортівня?

Він вигукнув останнє слово так, що зграя воронів, які сиділи на всохлому дереві неподалік, сполохано зірвалася з місця і з пронизливими криками полинула геть. Вістович подумав про вісім патронів у «Люґері». Якщо, кинувшись за сусідню могилу, вихопити пістолет зараз, то на ходу він встигне вистрілити щонайменше двічі. Якщо влучить, то покладе двох. Проте інші двоє не ловитимуть ґав. До того ж кожен із них тримає руку в кишені плаща. Без сумніву, вони готові до такого розвитку подій.

— Вам кінець, комісаре, — процідив Вінкель, — думаю, ви й самі це розумієте.

— Не слід поспішати, — вимовив львів’янин.

— Я досить чекав! — істерично заперечив той і, зробивши різкий, майже фехтувальний випад, штовхнув Вістовича в груди.

Не сподіваючись такого, комісар захитався на краю могили, але не втримав рівновагу і полетів униз просто на віко труни, під яким спочивав родич Самковського. Падаючи, він все ж устиг вихопити зброю і навіть натиснув на гачок, проте поцілив кудись у безкрайнє небо, яким милувався ще півгодини тому. Тепер воно прямокутником висіло над ним. Не надто рівним, бо копачі могил, мабуть, не переймаються геометрією і точністю форм. Це небо трохи потемніло перед його очима, бо Вістович добряче вдарився головою і тепер лише молив Бога, щоб не втратити свідомість.

З-за країв прямокутника в яму зазирнуло чотири постаті. Дві з них виставили перед собою стволи револьверів.

— Прикінчити його, пане Вінкелю? — запитав один із гевалів.

— Так, — байдуже відповів той, — він мені вже поперек горла.

Гевал прицілився.

— Стривайте, — зібравши сили, гукнув комісар, — я знаю, хто...

Вінкель притримав руку стрільця.

— ...хто вбивця.

— Готові назвати ім’я? — запитав він згори.

— Так.

— А докази?

— Будуть.

Запанувала тиша, яку в цьому випадку цілком слушно можна було назвати могильною. Там, над Вістовичем і трупом Бартоломея Тойфеля, Вінкель приймав рішення.

— Гаразд, витягніть його, — скомандував він, і чути було, як одразу пішов кудись геть.

Комісар із полегшенням зітхнув. Один з гевалів став на коліна й подав йому руку. За хвилину Вістович уже був на поверхні й мав відчуття, ніби повернувся з того світу. Хоча радіти насправді було дуже рано.

Один з охоронців підняв із землі його «Люґер», проте повертати, видно, не збирався. Інші двоє підштовхнули його вперед, наказуючи іти алеєю. Тією самою, якою він дістався сюди.

— Я хочу поговорити з паном Вінкелем, — заявив львів’янин.

— Поговориш, якщо він захоче, — відповів хтось із них, — рухайся.

Щойно вони вийшли з цвинтаря, як Вістовичу знову ткнули під ребра револьверний ствол і наказали сідати в авто. Звісно ж, це був той самий чорний «NW», який трапився йому на дорозі в Берліні. Щоправда, цього разу його відвезли не до Королівської Опери, а кудись за місто, де авто зупинилося біля напівзруйнованих складів, у яких тримали колись вугілля. Один-єдиний будинок колишньої вугільної контори виглядав більш-менш вціліло. Туди конвоїри і повели свого в’язня. Всередині контора виявилась обжитою: тут було дві кімнати з лежанками, столами й кріслами і ще одна, схоже, використовувалась як кухня. Втім, полоненого спровадили униз, де був підвал, переобладнаний під справжню в’язничну камеру.

— Покличте Вінкеля, трясця вашій матері! — вигукнув комісар, побачивши, куди його привели.

— Стули пельку, — наказав один із гевалів і щосили вдарив полоненого в живіт.

Удар був страшної сили, до того ж Вістович не встиг видихнути повітря, що зменшило б руйнівну силу, тому, застогнавши від болю, чоловік розпластався на сирій долівці. Прийти до тями вдалося приблизно за півгодини. Комісар звівся на ноги й роззирнувся. Під стелею виднілося заґратоване вікно, крізь яке він утретє за сьогодні побачив небо. Синій клапоть тепер був зовсім малим. Виглядало так, ніби впродовж дня порція неба усе зменшувалася, ніби шмат сиру або хліба, який він їв, щоб жити. Під стіною навпроти вікна було щось схоже на лежанку. В дійсності — кілька збитих дощок, покладених на цеглу. Разом з обдертим кріслом це були всі меблі, які пропонувалися тим, кому не пощастило тут опинитись. Очевидно, сюди час від часу потрапляли вороги Вінкеля або хтось із його людей, що мав необережність провинитися.

Коли знадвору смерклося, охоронець приніс в’язневі лоєву свічку, сірники і старий смердючий коц.

— Скоро до тебе прийдуть, — сказав він комісару.

— Вінкель?

— Ні.

— Хто ж тоді?

— Побачиш.

І, не додавши більше ні слова, чоловік вийшов за двері, й чути було, як за ним клацнув замок. Слова його, втім, прозвучали обнадійливо. Вістовичу навіть здалося, що той говорив без жодної ворожості. Втім, бажання скрутити шию йому, а також усім, хто був там за дверима, від цього в комісара не поменшало. Накинувши коц на плечі, бо в камері ставало дедалі холодніше, він запалив свічку й закурив. Портсигар, як і гаманець, документи та записник, на щастя, лишилися при ньому. Цигарка трохи заспокоїла нерви... Що ж, принаймні він живий, бо ще кілька годин тому мав усі шанси лишитися на Старофарному цвинтарі в компанії Бартоломея Тойфеля. Тепер тільки треба подумати, як вибратись з цієї в’язниці.

Та замість думати про порятунок, Вістович несподівано згадав свій ранішній сніданок у «Café International». Точніше, згадав кельнерку з її неземною усмішкою. І, зрештою, таким самим неземним ім’ям. Як же добре, що він встиг зробити для неї бодай щось хороше. Якщо тільки вдасться вибратися з цієї халепи, він обов’язково зустрінеться з Маґдою знову. Просто, аби подякувати їй за те, що йому всміхалася. І що зараз він може згадувати її в цьому смердючому склепі, де мучились і вмерли десятки, якщо не сотні, таких самих невдах, як він. Чорт забирай! Якщо думки про неї будуть останніми його думками, то вони найкращі з тих, що могли прийти до голови перед тим, як туди увірветься куля.

Близько дев’ятої вечора замок у дверях знову клацнув і на порозі камери з’явився той самий охоронець, що заходив раніше. Цього разу він ніс у руці чашку гарячого чаю, а з кишені в нього стирчала пляшка шнапсу. Поставивши перед Вістовичем спершу чай, а потім випивку, він коротко сказав:

— Це тобі.

— Звідки така щедрість? — іронічно запитав комісар.

— Не блазнюй. Це не від мене.

— А від кого?

— Від мене, — почувся в дверях жіночий голос.

Обидва — і в’язень, і охоронець — озирнулися. Жінка, одягнена в щільне пальто і капелюшок, зайшла досередини. Ставши навпроти чоловіків, вона зміряла комісара пильним поглядом. Вістович впізнав у ній дружину Вінкеля, Клавдію.

— Залиш нас, Марку, — наказала вона церберу.

— Але, пані...

— Скільки вас за дверима?

— Троє.

— От і гаразд. Значить, я в безпеці.

Охоронець нехотячи вийшов. Комісар шанобливо підвівся, але гостя знаком показала, що він може сидіти.

— Випийте чаю і, якщо хочете, горілки, — приязно мовила жінка, — мені здається, ви трохи замерзли.

«Спершу шнапс, а вже потім чай», — подумки виправив її комісар і, витягнувши корок, ковтнув просто з пляшки, чим, видно, приголомшив гостю. Було помітно, як вона здивовано примружила очі.

— Чи не проти ваш чоловік, що ви відвідуєте його в’язнів у такий час? — запитав комісар, якому захотілося зробити випад назустріч.

Гостя хитнула головою.

— Мені дозволено опікуватись тими, хто сюди потрапив. Як ви почуваєтеся?

— Запитайте у тих бовдурів за дверима...

Попри її приязність, Вістович добре відчував, що наміри в цієї особи далеко не найкращі. І, як виявилось, не помилився.

— Не поспішайте так їх називати, — заперечила жінка. — Один із них, боксер на прізвище Щипак, розповів, як бачив, що сталося на цвинтарі. Тому одразу ж зметикував, де ви, і повідомив мені... Не всі серед них бовдури.

— Маркус тепер також входить у свиту вашого чоловіка? — запитав комісар. — Чудове продовження боксерської кар’єри. Замість чесних поєдинків — ламати ребра опонентам Вінкеля...

Клавдія відмахнулася. Мовляв, «як заробляти на життя — його справа».

— То що ж, цікаво, привело вас сюди, у це мерзенне місце, шановна пані? — мовив Вістович, підносячи до губ чашку з чаєм. — Невже тільки співчуття і християнський обов’язок відвідати ув’язненого?

— Не лише.

Вона глянула на двері, ніби переконуючись, що їх добре зачинено.

— Що вдалося дізнатися у справі, яку вам доручив мій чоловік? — запитала Клавдія.

— Думаю, найголовніше — я знаю, хто вбивця, — відповів комісар.

Пані Вінкель підійшла ближче і пильно глянула на співрозмовника. Її очі здалися двома кинджалами, що пронизали Вістовича наскрізь.

— І?.. — різко кинула вона.

— Не розумію вас, дорога пані, — Вістович вирішив удати святу простоту.

— Не клейте дурня, комісаре, я запитую ім’я убивці, — голос пані Вінкель, здавалося, висікав іскри.

— Ім’я вбивці — це мій ключ, яким я скористаюся, щоб вибратися звідси, — спокійно відповів львів’янин, — це те, що хоче почути від мене ваш чоловік. А такими ключами не розкидаються.

— Невже? — єхидно сказала жінка. — Що ж, пане Вістовичу, хочу запевнити, якщо зараз я не почую від вас імені, тоді ви точно залишитеся тут назавжди.

— Це ж чому?

— Там, назовні, — вона вказала на двері, — сьогодні чергують віддані мені люді. Один мій наказ, і вам поламають усі кістки. Це тільки для початку...

— Цікаво, наскільки вони вам віддані?

— Достатньо.

— Гаразд, я запитаю інакше. Чи не змінять вони своєї думки, коли дізнаються, що ви — не та, за кого себе видаєте? Адже платить їм все-таки ваш чоловік.

Навіть у в’язничних сутінках було помітно, що Клавдія зблідла, наче смерть.

— Що ви маєте на увазі? — перепитала вона.

— Я маю увазі, що ви — шпигунка, пані Вінкель. Думаю, я встигну повідомити їм про це, перш ніж мені зламають кістки... Лишається тільки зрозуміти, для кого шпигуєте. Для росіян, французів чи австріяків?

— Як... Звідки ви... Чорт, говоріть тихіше.

— Передумали мені погрожувати?

— Заради Бога, тихіше.

— Як скажете, — комісар слухняно стишив голос.

Клавдія важко сіла на його лежанку.

— Як ви дізналися? — запитала вона через хвилину.

— Маркус Щипак розповів мені, як ви зустрілися з ним вперше. Тоді він був ще волоцюгою і захистив вас від грабіжників на Хвалішевському мосту.

— Що ж у цьому дивного?

— Нічого. За винятком того, що ви прогулювалися самі ввечері в товаристві невідомої особи.

— Це була моя донька.

— Неправда. Вашій, як я знаю, доньці заледве тринадцять, а незнайомці, за словами Щипака, двадцять або й більше. Та й грабіжники, яким Щипак випадково надавав по пиці, були несправжні, а перевдягнені агенти... У такий спосіб зручно передавати інформацію: скажімо, знімаєте з себе сережки, всередині яких на тонісінькому папері заховано шифрограму. Справжні волоцюги час від часу бачили вас на тому самому місці й за добру винагороду охоче мені про це розповіли. Вас грабували там двічі. А ще кілька разів ви «подавали милостиню». На місці вашого начальства я би змінював локацію хоч би час від часу.

— І... вам відомо, яку саме інформацію я передала? — сухо запитала Клавдія.

— Ні. Так само я не знаю, кому ви її передали, — сказав Вістович. — Але все ж і цієї інформації достатньо, аби перетворити вас на мого союзника. Чи не так?

— Ми з вами й так не вороги, — обережно зауважила жінка.

— Тоді навіщо ви мені погрожували? — не зрозумів комісар.

— Тому що мені потрібно те саме, що й вам. Знати ім’я убивці.

— Навіщо?

Клавдія змовчала. Помітивши, що розговорити її не вдасться, Вістович дістав із кишені записника і, вирвавши з нього сторінку, написав олівцем: «Ви зв’язані з А III b[44]?».

У відповідь Клавдія ледь помітно кивнула. З цього моменту їхня розмова стала схожою на спілкування чуючого з глухонімим.

«Чому ви шпигуєте у власній країні?» — запитав Вістович.

Жінка підтягнула аркуш до себе й відповіла:

«Це стосується змовників...»

Схоже, вона мала на увазі Вінкеля, фон Гарпе та інших.

«Хіба полковник Альсдорф не представляє ваші інтереси в цьому об’єднанні?» — здивувався комісар.

«Тільки свої власні», — відповіла Клавдія.

Якусь мить подумавши, комісар написав:

«Витягніть мене звідси».

«Якщо дотримаєте слова і не розкриєте мене перед Вінкелем, я зроблю все можливе», — була її відповідь.

Цього разу шпигунка не повернула йому листок, а піднесла папір до свічки. За кілька секунд від їхнього епістолярного діалогу залишився тільки невагомий попіл. Клавдія зітхнула з полегшенням.

— Що планує ваш чоловік? — запитав комісар вже вголос.

— Наскільки мені відомо, він хоче допитати вас, — промовила вона, — але не тут і не сьогодні. Думаю, завтра, як завжди, у «Великій Пруссії». У клубі знову боксуватиме його улюблений Щипак.

«Отже, завтра буде вирішальний день», — подумав комісар.

Клавдія попрощалася й підійшла до дверей. Кілька разів у них постукала, даючи знати охоронцеві, що збирається вийти. Знову залишившись наодинці, комісар сів на своє в’язничне крісло і закутався в коц. До завтра ще є час. Треба все якнайкраще обдумати...

Наступного дня ще до полудня в його камеру зайшли двоє охоронців і наказали виходити. Назовні їх чекав той самий автомобіль. Щойно всі опинилися всередині, водій завів двигун і вони рушили убік міста. Моторошні напівзруйновані склади, а разом з ними й сира в’язниця, лишилися позаду, і від цього Вістовичу ставало легше.

— Як спалося? — насмішкувато запитав його один із гевалів.

«Йди в дупу», — ледь не вирвалось у комісара, але він вчасно прикусив язика, відповівши щось невиразне.

Натомість Вістович добре помічав, що ніхто з них, як і минулого разу, не розлучається зі зброєю. Тримають її, звично, в кишенях плащів, направлену дулом на нього. Варто лише смикнутись, і в ньому буде більше дірок, ніж у шматку швейцарського сиру.

За півгодини їхній чорний «NW» і справді зупинився біля «Великої Пруссії». Охоронці взяли в рецепціоніста ключ і провели Вістовича до номера на четвертому поверсі, де наказали привести себе до ладу й бути готовим о третій дня спуститися в клуб. У кімнаті на столі стояв багатий сніданок: підсмажений бекон, шинка, теплі грінки, свіжі булочки, масло, мед і наповнений до краю кавник. Складалося враження, що, створюючи такий контраст, Вінкель демонстрував свою владу. Мовляв, буде так, як вирішу. Захочу — розкошуватимеш, а захочу — згниєш у сирій пивниці десь за містом... Так чи інакше, але Вістович, пригадавши, що відучора не мав у роті й макового зернятка, накинувся на їжу, як голодний вовк. Після цього годину поспав, потім поголився й вичистив одяг. Невдовзі настав час іти донизу.

У клубі за спільним столом знову зібралися всі, кого він вже бачив, про кого майже все знав і кого потайки ненавидів. Полковник Альсдорф незворушно курив люльку. Ніцпон з удаваним спокоєм гортав свіжу газету. Еберт і фон Гарпе затіяли партію в шахи. Привітавшись, комісар підсів до них, проте вибрав місце якнайдалі від гурту. За кілька хвилин з’явився Вінкель, і Вістович відчув, як всередині нього закипає вулкан. Приховати це вдалося погано, і прибулий відповів йому зневажливою посмішкою.

— Як ваше розслідування, пане комісаре? — запитав він.

— Гадаю, завершено, — відповів той, — як ви знаєте, я готовий назвати ім’я убивці Ціммермана, Дрезена, Бартоломея Тойфеля і Лютке.

Сказавши це, Вістович кинув швидкий погляд на присутніх. Полковник дістав з рота люльку, Ніцпон згорнув газету, двоє інших відволіклися від гри. Нічого надзвичайного не відбулося.

— Що ж, ми слухаємо, — сказав Вінкель, всідаючись у крісло. Здавалося, він готувався спостерігати за грою музикантів, як тоді в берлінській Королівській опері.

— Насамперед, панове, я хотів би зазначити, що всі вбивства відбулися перед тим, як я прибув до Німеччини. Себто мені, як детективу, дісталися холодні сліди. Я не мав можливості оглянути тіла, не бачив їх на місці злочину, а також не міг допитати імовірних свідків.

— У вас був детальний опис кожної справи, який я добув у Кріпо, — зазначив Вінкель, — крім того, я додав те, що знав сам. Тож, певним чином, ви мали навіть більше, ніж звичайний поліційний слідчий. Навіть якщо довелося аналізувати все пізніше.

— У вас доволі своєрідне розуміння того, як працює поліція, пане Вінкелю, — зазначив Вістович.

— Годі балачок, — перебив той, — до справи.

— Скажіть одразу, ви готуєтеся звинуватити когось із нас? — поцікавився фон Гарпе. — Минулого разу, як мені здалося, ви зробили доволі виразні натяки.

— Ні, — відповів комісар, — мушу визнати, я помилявся. Вбивці серед вас немає.

— Ну, дякувати Богу.

— Убивця — російський аристократ. Такий собі граф Дємідов, очільник секти під назвою «Братство полум’я», — продовжив Вістович. — Якщо коротко, то цей чоловік сповідує ідею очищення земних людських гріхів за посередництвом вогню. Мовляв, людина буде тільки тоді гідною предстати перед ликом Господа, коли переживе муки, схожі до тих, які існують у пеклі. Або ж принаймні якщо її земне тіло — символ гріха — буде спалено після смерті. Ця умова необхідна, але не достатня. Як ми знаємо, у випадку Штефана Дрезена, згоріло навіть не його тіло, а будинок. Що по-своєму також символ його гріховних прагнень.

— Поки що все це звучить як середньовічна легенда, — закинув Ніцпон, — хоч і доволі моторошна, скажу я вам...

— Ви ж чули, Вальдемаре, глава секти — російський граф, — озвався Альсдорф. — Росіяни — напівбожевільний народ. Якщо пригадуєте, колись вони спалили власну столицю перед носом у Наполеона. Такі дикості з вогнем для них — нормальна річ. Зізнатися щиро, з розповіді комісара мене не дивує ані слова. Продовжуйте, пане Вістовичу.

— Перша обставина, яка об’єднує між собою убитих (окрім берлінського поліцейського, який вів слідство до мене), — це те, що всі вони належали до цього «вогненного братства»...

— Не всі, — втрутився Вінкель. — Бартоломей не належав. І жодним вогнепоклонництвом не займався.

— Точніше, ви про це не знали, — згодився комісар, — Хоча, ваша правда. Насправді він займався дечим іншим. Фальшував заповіти жертв, адже, наприклад, Ціммерман і Дрезен були заможними людьми. Після його втручання виявлялося, що частину багатства убиті заповідали йому. А він, очевидно, ділив гроші з Дємідовим. Гадаю, перший серйозний конфлікт між ним і графом стався тоді, коли той звелів підпалити будинок Дрезена. Дємідов бачив у цьому сакральне спалення гріховного багатства, а Тойфель — тільки марну розтрату. Тому глава секти й убив його.

— Звідки ви знаєте таке про Бартоломея? — з погрозою в голосі запитав Вінкель.

— Від самого ж графа.

— Ви зустрічалися з ним?

— Він сам мене знайшов.

— Отже, він у Позені?

— Так.

— Що ж, продовжуйте.

— Далі звичайна поліцейська рутина, — сказав комісар, — кожного, про кого ми говоримо, було вбито ножем. Якщо судити з поліційних фото, це був свого роду ритуальний ніж, оскільки на тілах, крім, власне, глибоких ран, були ще й подряпини, які залишились від виступів ґарди. Припускаю, що вбивця орудував кинджалом, схожим на італійський фузетто[45]. Крім того, як я вже говорив раніше, удари було нанесено так, що жертва не встигала захиститися чи бодай відскочити вбік. Отже, вбивця щоразу знаходився досить близько. Зрештою, в цьому нічого дивного немає, якщо йдеться про ментальний зв’язок глави секти й адепта. Вони зустрічаються, Дємідов, наче пастор, обіймає, а тоді завдає кілька точних і смертельних ударів своїм кинджалом.

— Але ж Бартоломей помер не від ран, — сказав Вінкель.

— Під час нашої зустрічі з графом я ледь не згорів, — промовив Вістович, — він облив мене гасом і підпалив так спритно, що я й оком не моргнув. На щастя, постраждав лише плащ. Вашого друга вбито в його власному помешканні, чи не так?

— Так.

— Оскільки він і Дємідов мали спільний кримінальний ґешефт, то граф міг провідати його й пригостити, скажімо, «російською горілкою», яка й обпалила йому нутро. Забув додати, що перед тим ці двоє жорстоко розправилися з Йоахімом Лютке, комісаром Кріпо, який зробив схожі висновки. І навіть намагався застерегти декого від участі в цьому братстві...

— А тепер найголовніше, — озвався Еберт, — навіщо Дємідову ці смерті? Ви вже даруйте, але мені здається, що релігійного шалу й бажання наживи тут замало.

— А по-моєму, досить, — зазначив фон Гарпе, — цілком вагомий мотив.

— Досить чи ні, але була ще одна причина, через яку він убивав, — сказав комісар, — Дємідов виконував накази російської розвідки.

— Овва! — видихнув полковник. — А це ви звідки дізналися?

— Під час нашої зустрічі він намагався завербувати й мене, пояснюючи, що його покровителі в російській амбасаді досить могутні, щоб протистояти, наприклад, Удо Вінкелю.

— Це ми ще побачимо, — процідив крізь зуби мафіозі. Після цього додав: — Що ж, комісаре, свою роботу ви зробили... Що думаєте, панове? — звернувся він до решти.

Ті, хто були за столом, погодились. Тоді Вінкель відвів комісара вбік і тихо проказав:

— Сподіваюся, ви не помилилися, Вістовичу. Але так чи інакше, розслідування закінчено, і я дотримаю свого слова. Чек на решту суми ви знайдете на столі, коли повернетеся до свого номеру.

— Головне — щоб я не повернувся в пивницю вугільної контори, де провів цю ніч, — відповів той, запалюючи цигарку.

— Забудьмо, — всміхнувся Удо Вінкель, наче йшлося про якусь дурницю. — Прикре непорозуміння, еге ж? Крім того, ви ледве не здали мене контррозвідці. Я мусив вас трохи провчити.

Удо Вінкель зареготав і поплескав комісара по плечу.

— Але тепер ви вільний, наче птах, Вістовичу. І той номер у «Великій Пруссії» до ваших послуг... Хоч я просив би вас ще залишитися на якийсь час у Позені. Нехай, так би мовити, вляжеться пилюка від розслідування... Ви не проти?

«Сучий син, — подумав комісар, — просто хоче переконатися, що я правильно назвав убивцю і смертей більше не буде...»

— Не проти, — відповів він уголос.

— От і чудово... Сьогодні тут знову відбудуться боксерські поєдинки, — весело додав Вінкель. — Залишитеся?

— Ні, — відмовився Вістович, — хочу прогулятися містом.

— Розумію, — підморгнув йому мафіозі.

— Що буде з Дємідовим? — запитав комісар наостанок.

— Вам краще не знати, комісаре. Гарної прогулянки...