ПОЖАРТУВАЛИ…


— Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.

— Коли?

— Бiльше того, — продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). — Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!

— Маячня… — процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.

Збиралися вечеряти.

Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.

Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.

Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:

— Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!

Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.

Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.

Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.

Не думати.

Їсти.

Спати.

Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.

Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.

Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:

— Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! — Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу. — Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила — така фiфа в люрексi…

Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.

Це розчулило її.

Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.

— Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… — Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною). — Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?

— Я був на футболi, — тихо сказав Вадим.

Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»

Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.

— Ти не був на футболi! — святкуючи перемогу, сказала вона. — Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.

— Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…

— Брешеш! Брешеш! — зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. — Я точно пам'ятаю: нашi виграли!

— Я… — почав вiн.

— Ну? — весело пiдбадьорила Неля.

Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.

— Так. Я не був на стадiонi.

— Тобто?… — розгубилася Неля.

— Я не був на стадiонi, — повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. — Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…


Загрузка...