ОСIНЬ — ЦЕ Я


— Знову цей дощ! — волає слухавка. — Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах — ти лише поглянь — суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!

Так вона може причитати годинами.

Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi — ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…

…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.

Дощi — мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.

Я нiколи не ношу iз собою парасольки!

А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!

— Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! — жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.

Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.

— Не верзи дурниць! — каже вона. — Ти завжди щось вигадуєш.

Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:

«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.

Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»

— А пiдпис? — несподiвано серйозно питає вона.

— Це не обов'язково, — вiдповiдаю. — Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…

— У смужку?

— Нi. Ту, що одягала на випускний…

— Ну… — зiтхає вона. — Певно я в неї вже не влiзу…

У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.

— Влiзеш обов'язково… — кажу я.

Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.

Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.

— Це був вiн! — божевiльним голосом кричить слухавка. — I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!

Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»

Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.

Адже осiнь — це я…


Загрузка...