Гра в пацьорки

КОЛИСЬ ДАВНО…

…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв, дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.

Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те, що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього — єдиного, хто мiг би вас зрозумiти i… втраченого вже назавжди.

Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи, що вiн все зрозумiє i вибачить. Але ви не оцiнили i пiшли далi. Далi вiд нього.

Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої — яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт — ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»

Це казав вiн — чоловiк, якого ви знали колись давно.

Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.

«Це не зрада!», — думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.

Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?

До тiнi?

Власне, вiн взагалi вас не ревнує.

Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.

Вiн би цього не допустив — той чоловiк, якого ви знали колись давно!

Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.

А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…

Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»

А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.

…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична — не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…

Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i — в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.

Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.

Вони швидко оминають вас.

Шатенка схвильовано каже:

— Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона — в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…

— Ну то й що? — байдуже вiдгукується чоловiк.

Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:

— Це чоловiк, якого я знала колись давно…

I тоскно зiтхає…