Гра в пацьорки

ШIСТНАДЦЯТЬ

— Ох, дiвки! — видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. — Ось виповниться нам по шiстнадцять — розквiтнемо!

До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…

Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.

— Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! — бiдкалася вона. — А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!

— Та ти що? — заспокоювала я. — Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi — чорнi, глибокi…

Менi б такi очi…

— Збожеволiла? — заперечувала Лiлечка. — Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я — потвора та ще й недомiрок…

— Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! — переконувала я.

— Маленький собака — завжди цуценя? — уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.

— Ти висока, тому i струнка… — зiтхала подруга.

— Нема чому заздрити, — заперечувала я. — У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.

— Дурненька ти… — пiдводила риску Лiлечка.

— Це ти дурненька, — вiдповiдала я.

Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.

I все ж таки заповiтної межi — шiстнадцяти рокiв — чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.

У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.

Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!

За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).

— Ну, що? — єхидно спитала я. — Розквiтаєш?

— Ага, — незворушно вiдповiла вона. — До мене вчора на вулицi причепився хлопець…

Я ледь не задихнулась:

— Ну i?…

— Завтра йдемо в кiно! — гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне — старший аж на п'ять рокiв.

До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…

Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.

Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…

Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.

Якось разу вона сказала:

— Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…

Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.

Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.

I раптом я помiтила Лiлечку.

Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.

Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.

Я хотiла гукнути її, але передумала.

Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:

— Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!

I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.

А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.