Гра в пацьорки

Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ

— Я завжди був з тобою…

— Я цього не знала!

— Знала. Лише згадай…

…Ось ви йдете з шашликiв, сваритеся, попереду бiжить маленький песик, повертається, гавкає, бо не втямить, звiдки насунулась ця хмара, адже ще годину тому все було добре, а тепер ти тихо схлипуєш, вiн не розумiє, чому веселий теплий день поволi перетворюється на пекло, адже ти не вчинила нiчого поганого.

Ти просто була найвеселiшою, пiрнала у воду з кручi i хтось зауважив,

що у тебе гарна фiгура. Тепер ти плачеш i тримаєш спiдницю в кулачках, щоб вiтер не розвiвав її, ховаєш пiд нею ноги. А тобi кажуть, що ти поводилась, мов повiя.

Ти хочеш швидше дiстатися дому, нагодувати свого песика, заспокоїти його i залiзти пiд ковдру з головою, вдати, що спиш. Аби не чути, що тобi кажуть. Не чути несправедливостi.

Ти лягаєш пiд ковдру, дихаєш тихо i рiвно, принаймнi намагаєшся дихати рiвно, без схлипiв.

I ось тут з'являюсь я. Я обiймаю тебе мiцно-мiцно зi спини, притискаюсь до твоєї потилицi так, аби ти мене чула, i кажу: «Я тут. Я з тобою. Не вiр нiкому, крiм мене. Ти найгарнiша в свiтi. Я пишаюся всiм, що є в тобi. Не слухай нiкого i не плач. Збережи себе. Життя ще виведе нас на рiвну дорогу. Ти ж знаєш, що я є. Потерпи ще трохи. Тiльки залишайся такою, як є. Це єдина умова на наше майбутнє, про яке ми ще не знаємо…»

I ти припиняєш схлипувати. Ти чуєш мене.

…А ось ти йдеш вночi по трасi i думаєш, що було б добре зробити один крок назустрiч фарам, якi мчать, освiтлюючи твою самотню фiгурку.

Всього один крок, i несправедливiсть закiнчиться. А я знову кажу тобi — не спiши. Пройди ще один круг. Наберися терпiння.

I вiр. Я ж вiрю! I теж ходжу кругами. I те, що нинi кажу iншим — все до тебе. Я теж не знаю, хто почує мене так, як я б того хотiв. Але сьогоднi, в iншому кiнцi мiста, далеко вiд тої траси, по якiй iдеш ти, думаючи про небезпечний крок, я говорю щось незрозумiле нiкому, крiм тебе. Про те, як нам буде тепло i затишно… колись.

Як буде весело.

Як я вiзьму тебе на колiна i заколишу.

Гладитиму твою оголену спину, перебиратиму пальцями хребцi — нiжно-нiжно i скажу, що все, несправедливiсть закiнчилася.

…А ось ти в компанiї — вiльна i горда, п'єш вино i спiваєш, а тобi кажуть: «Ще, ще, ще!!!» — i ти можеш обрати кого завгодно, їх так багато довкола. У них чудовi пропозицiї!

I тобi нiчого втрачати.

Ти iнша.

Тобi ЗДАЄТЬСЯ, що ти стала iншою.

Ти вважаєш, що життя — суцiльна морока i морок, i що бiльше нiчого шукати в ньому, крiм спокою, легкостi i задоволень.

Ти вже готова стати такою, як всi. Адже в тобi є СЕКРЕТ: ти завжди (як i я — про тебе!) думала, що ти iнша, iнакша, що все в свiтi створено, щоб ти жила в ньому легко i весело.

Але чомусь так не виходило. I я це знаю. Адже для того щоб я тебе упiзнав, ти мала ходити в немодних черевичках, перешивати одяг, сiдати в нiчнi авто, нiколи не плакати на людях i завжди весело смiятися над собою, знати цiну слову, не боятися нiчого, жити всупереч усiм загальноприйнятим канонам.

А ще — ламати їх, навiть якщо разом з ними зруйнуєш своє усталене життя, звички i спокiй. Тому що ми з тобою завжди знали: нiчого з цього не має сенсу i глузду, якщо немає головного — гармонiї мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом.

А ще вмiли чути те, що я кажу поки що в нiкуди.

Ти знаєш, що саме такою ти потрiбна менi i… тiкаєш вiд усiх, хто робить тобi «чудовi пропозицiї«.

I сама дивуєшся цьому.

Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.

Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.

Щоб сказати: «Все пережите до цього часу — вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi — було не намарне, бо залишилася у кожному з нас вiра, i ось — нам далося по вiрi…»