Гра в пацьорки

НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА

(три етюди)

…Уранцi вона одягає легкi свiтлi брюки й елегантний пiджак, мовляв, «я серйозна дiлова жiнка i вимагаю поваги до себе!»; пов'язує на шию грайливу хустку: «…але вiд фiлiжанки кави в приємнiй компанiї не вiдмовлюся»; застiбує на зап'ястi браслетик-брязкальце: «…а там — побачимо…»

Звiсно, жiнка так не думала!

Швидше за все вона думала зовсiм iнакше. Їй просто кортiло продемонструвати колегам новий костюм, похвастатися вдало пiдiбраною хусткою-батиком, яку придбала на вернiсажi, зрештою, оновити подарунок чоловiка — браслет, який давно не носила.

Але звiдки вона могла знати, що за нею спостерiгають iншi очi — мої?!

I навiть якщо завтра вона змiнить елегантний костюм на вузькi потертi джинси i пройде повз мене з кам'яним обличчям, прямуючи до трудових подвигiв на дачi у свекрухи, вони лукаво натякнуть менi: «поглянь, якi сiднички…».

На жаль, вона нiколи не дiзнається, як багато сказала менi!

Але ж я знаю!

I продовжую спостереження…

Усе червоне

Жiнка в червоному впливає на чоловiкiв, як плащ тореадора на бика.

Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня — єдине пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.

Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»

I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.

I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво — це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.

Сукня красномовно промовляє до мене: «Я — провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана жодними зобов'язаннями.

Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.

Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.

А потiм…

Потiм ви телефонуватимете самi.

Довго.

Доки не погоджуся стати вашою дружиною.

А через п'ять рокiв — так, так! — я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…

Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»

Зауважте: це говорить не вона.

Адже вона ще сама не знає, на що здатна.

Але ж я знаю…

Миша в борошнi

Обожнюю!

Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей — зверху до низу, невпевненi жести…

Вона — цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.

Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».

Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».

Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:

«Я сплю… Розбуди мене…».

Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.

Але ось вона схиляється над комп'ютером — спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки спадає на шию еротичним локоном.

I я читаю iєроглiф її силуєта:

«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший — не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм iнше. Я старанно тренувалась!

Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.

Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець заллє мої щоки — i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!

Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»

Вона i не пiдозрює, що все це — вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…

Вона не знає, що чекає на неї.

Але я ж знаю…

Нiколи i нiзащо

Ця скринька вiдмикається просто!

Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.

Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.

I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).

У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.

Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.

Її прiоритети в одязi — безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) — це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.

Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того — не зацiкавлять нiколи i нiзащо.

Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»

I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?

«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.

Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.

I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…

Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!

I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це — сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?

Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»

Суцiльнi запитання.

Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.

Але ж я знаю…