Гра в пацьорки

*

Я люблю вас, жiнки.

Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…

Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.

Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!

Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.

Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…

Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.

I я спостерiгаю за вами з любов'ю.

Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою — ким завгодно.

Менi байдуже.

Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм — ви.

Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент — ви.

Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха — ви.

I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.

Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.

Але я ж знаю…