Гра в пацьорки

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ

— Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.

…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…

— Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум — фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо — лише перечекаємо ту екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…

Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.

— Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького — особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання — воно обов'язково здiйсниться!

Натовп радiсно гуде i стає в чергу — прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:

— Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!

Черга розсмоктується: варто добре подумати.

— Рiк життя — не жарти, — задоволено каже екскурсовод. — Це мiсце зрошене кров'ю…

— Дикi люди! — гигоче хтось з туристiв.

— Який жах! — вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.

— Чому його втопили? — питаю я.

— Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, — вiдповiдає екскурсовод. — Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували, а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…

— Але за що? — не вгаваю я.

— Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… — скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: — А взагалi-то, хронiсти в 1433 роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi — нiхто не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…

Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше — так чiтко, ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…

Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…

Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький — поважна i порядна людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…

…Скiльки це тривало — рiк, два, кiлька тижнiв чи три днi? Ось це вже точно не має значення. Вiн завжди бачив бiлу анемiчну руку з дiамантовим перснем, що тремтiла на складках чорного оксамиту, який ледь вимальовував гостре колiно. Пiд плетивом фламандського мережива, на тонкому зап'ястi, виднiлися своєрiднi «браслети» — видовженi синцi. Вона часто i несвiдомо осмикувала довгий рукав, ще бiльше привертаючи увагу до цього «браслета», що мав чiткий обрис трьох пальцiв. Ця «прикраса» нiколи не зникала, а часом ставала помiтнiшою…

Не вiдводячи очей вiд цiєї руки, вiн говорив про смирення, вiру i терпiння, чудово розумiючи, з КИМ говорить. I намагався бути чемним. Говорила вона. Про те, що чоловiк не пiдтримує її нинiшньої релiгiйностi, вважаючи, що тепер, в перiод полiтичної кризи, моральний рiвень богословiв i служителiв церкви ганебно занепав, i що хабарництво та жирування духовенства розхитують авторитет влади. А їй, вихованiй на iдеях свекра Карла IV, важко змиритися i прийняти iдеологiю «нового благочестя», започаткованого вiнценосним чоловiком…

Вiн казав, що, певно, переосмислення необхiдне, адже i сам бере активну участь у фiлософсько-богословських дискусiях, якi точаться в Карловому унiверситетi, намагається вiдстояти честь церкви, i часом це стає дедалi важче, адже в чомусь ясновельможний король Вацлав має рацiю — духовенство дiйсно бере хабарi, не зберiгає таємниць сповiдей i виставляє непомiрну плату за будь-якi послуги. I це перекреслює попереднi надбання часiв Карла, коли Богемiя вважалась центром культурного свiту, а католицизм — найчистiшим з вiрувань.

Вона згадувала, яким набожним i благочестивим був свекор, як процвiтала при ньому наука в створеному ним унiверситетi — найдорожчiй прикрасi Чеської корони, де разом з богослов'ям i фiлософiєю вивчали юриспруденцiю, математику, медицину, хiмiю. А вже як розквiтла при ньому Богемiя, про це свiдчить сама назва країни!

Вiн пiдтримував її, але чемно зауважував, що великий талант i хист короля до фiлософiї та лiтератури — адже вiн був близьким другом самого Петрарки! — зробили його серце надто м'яким, аби не пiддатися сильнiшому впливу курф'юрстiв, а надання суверенностi їхнiм областям призвело i до змiцнення влади духовенства, яке нинi своєю зажерливiстю дiйсно дискредитує церкву.

Увечерi вiн вмивався холодною водою, читав молитву i лягав спати. Думав про розмову, про те, що давно сидiло занозою i в його душi. Крутився у лiжку, пiдходив до вiкна, i з пагорба в Градчанах, де мешкав, дивився на нiчну Прагу — милувався величчю собору святого Вiта i Влтавою, що бiгла пiд Карлiв мiст, охоплюючи її срiблясте зап'ястя темним браслетом, згадував руку на чорному оксамитi сукнi i тихий голос, що говорить розсудливi i розумнi речi, про якi думає i вiн. Кидав погляд на королiвський палац, гортав Петрарку i лягав, заспокоєний. — …я вчуся грати в шахи за трактатом Томаса Штитного, — розповiдала вона.

I вiн схиляв голову, щоб сховати посмiшку — вiн i сам вчився за цiєю книжкою, яку написав цей дивак, його приятель. Iншi книги Штитного здавалися йому дуже примiтивними, для неофiтiв. Томас Штитний був представником дрiбного лицарства, що якимось дивом здобув освiту в Празькому унiверситетi. Те, на чому вони зiйшлися, — питання мови, адже Томас писав свої фiлософськi i релiгiйнi поеми чеською у той час, коли iншi претенденти на звання магiстрiв визнавали лише латину. Через свою впертiсть i переконанiсть щодо рiвноправ'я усiх мов магiстром Томас так i не став. Проте був неабияк популярний серед простих мiстян, не обiзнаних в тонкощах богослов'я. Трактат про гру в шахи був написаний так само легко, як i все iнше, що вийшло з-пiд його пера, i був рясно всiяний рiзними житейськими порадами. I в цьому був неабиякий шарм.

Вiн наважився сказати їй про все це. Вона погодилась. Розсмiялась. Схаменулась. Смикнула себе за рукав — жест, що викликав у нього незрозумiле замилування i спiвчуття, нiби перед ним простолюдинка. Вони заговорила про шахи — гру для обраних, про те, що добре було б, якби в неї навчились грати курф'юрсти, щоб знали, якими фiгурами i куди можна ходити, а куди — зась!

Говорили про Вiфлеємський палац, який побудували два роки тому.

Вона ходила туди на службу i ледь помiтно кивала йому з балкона, механiчним рухом оправляючи рукав, а вiн мимоволi внутрiшньо здригався, i кутики його вуст тремтiли нервовою i небажаною пiд час служби усмiшкою, адже вiн був єдиним, хто бачив синцi на її зап'ястi…

…Одного вечора до його помешкання постукала королiвська варта i оголосила, що його заарештовано за наказом короля.

Потiм потяглися днi — їх було два, три чи десять… Це вже не мало значення для його тiла пiсля першого ж дня. Йому казали, що королеву Софiю пiдозрюють у державнiй змовi, i вимагали розповiсти, про що вона говорила на останнiй сповiдi. За дверима з отвором, заґратованим щiльним мiдним плетивом, стояв король Вацлав, а ще за одними дверима очiкували тi, хто мав вбити катiв, щойно король почує зiзнання. Але вiн нiчого не почув i вiддав наказ про страту.

…Коли на нього надiли мiшок, той одразу змок вiд кровi, довелося одягати iнший, щоб не дратувати мiстян виглядом закатованого священика. А потiм ще iнший. I лише на дванадцятому на полотнi в декiлькох мiсцях проступили лише скупi бурi плями.

На мосту його запитали востаннє. Але вiн вже не мiг вiдповiсти…

…Вiн мовчав кiлька сторiч, канонiзований, зарахований до лику святих, закарбований у каменi, занесений до священних писань разом з iншими мучениками-аскетами. I тепер, тут на мосту, перед власним скульптурним зображенням, на якому йому аж нiяк не дати його тодiшнiх сорока трьох, адже вiн виглядає значно старшим, вiн заговорив до мене, вiдмiтаючи всi офiцiйнi версiї, про те, що… катування були непомiрно тяжкими, i якби вони стосувалися питань вiри чи держави, не вiдомо чи змiг би вiн витримати всю фантазiю своїх катiв.

Адже не збирався бути нi героєм, нi мучеником, нi зарахованим до лику святих. Навпаки. В той вечiр, коли вперше несподiвано поцiлував її зап'ястя, вiдчув себе грiшним, а життя — змарнованим. А коли вона вiдповiла на поцiлунок — безсмертним. I це було бiльше, нiж бути нотарiусом архiєпископа, бакалавром, доктором чи генеральним вiкарiєм — тим, ким вiн був за своє священицьке життя, здiймаючись цими сходами, щоб одного вечора злетiти з них, приклавшись вустами не до розп'яття, як звик i як робив весь час, а до тонкого зап'ястя, вкритого синцями…

Вiн не мiг виказати останньої сповiдi королеви, адже її просто не було!

Ось це я i сказала екскурсоводу.

А потiм рiшуче поклала руку на хрест i вiддала Яну Непомуцькому рiк свого життя. За мрiю, яка здiйснилась менше нiж за мiсяць…