Гра в пацьорки

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Якось я сидiла на кухнi й читала газету — найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.

— Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, — раптом почулося менi. — Невже це цiкаво?

Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.

— Не так вже й цiкаво, — погодилась я. — Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…

— I ти тепер так живеш? — не вгамовувалось дiвчисько.

— Ну то й що?

— А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?

— Хiба? — здивувалася я.

— А ще хотiла знiматися в кiно…

— Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш! — засмiялась я. — Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.

— А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти? — i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.

— Ой! — отямилась я. — Це ж сьомий поверх!

I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.

I раптом я згадала цю дiвчинку!!!

Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!

Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…

А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.

Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»

Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки — цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!

— Я знiматимусь у кiно! — повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм — це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

— Та ти що?!! — захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

— Ну то й що? — зневажливо знизала плечима горда Кука. — А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

— Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

— Дiвчинко… — раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… — промайнула думка. — Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

— Дiвчинко! — знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», — мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

— Дiвчинко, — голос посуворiшав. — Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

— Ну що ви причепилися до дитини? — почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. — Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

— Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! — сказав хтось третiй. — А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

— Я знiматимусь у кiно! — ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, — думала я. — Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався — «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще — я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах — найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

— Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! — радiсно закричала я. — Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

— О Господи… — тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

— Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я — слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.

— Ну невже ти не розумiєш, — згодом сказала мама, — що малюки — не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?

Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

— Будемо льотчицями! — беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?

— А що треба, щоби стати льотчицями? — запитала я.

— По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, — пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.

А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.

Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.

…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!

Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало — «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору — до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.

— Чи обов'язково льотчицям бiгати? — iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. — Адже ми будемо лiтати!

— Бiг гартує силу волi! — вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: — Дивись!

На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!

Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.

— Це твоя черепаха? — запитали ми.

— А то чия ж? — знехотя вимовив хлопець.

— А що ти з нею робиш?

— Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…

— Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? — не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.

— Ну… просто здохне чи нi… — крiзь зуби пояснив вiн.

— I тобi не шкода її?

— А чого ж? Черепах на свiтi багато…

Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.

I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.

Олька щосили штовхнула хлопця у воду, а я схопила черепаху, притисла до грудей i ми щодуху побiгли до свого будинку.

Ми бiгли, немов справжнi мужнi льотчицi.

Ми навiть трохи летiли над землею…

Потiм ця черепаха довго жила у нас по черзi. Ми назвали її Занзiбарою.

— Знаєш, — якось сказала Олька. — А той хлопець збрехав, що черепах багато. Можливо, їх i багато, але Занзiбара — єдина, як ти або я.

…А до рiчки ми бiльше не бiгали — боялися зустрiти того хлопця.

Через нього i не стали льотчицями…

Скiльки житиму, не забуду Язикату Куку! Вона була старшою в нашiй компанiї i тому любила робити малечi усякi прикрощi. Наприклад, могла зненацька пiдкрастися й натерти щоки колючим листям. Часом лякала нас «страшним дiдьком», який полює на дiтей, аби пустити їх «на пирiжки». Язиката Кука вигадувала розваги, яких ми ще не знали.

Якось, зiбравши нас, Кука запропонувала:

— Зараз пограємося в суд. А судити будемо… — вона обвела очима тихих i безборонних близнюкiв в однакових бiлих гольфах i кивнула в мiй бiк, — судити будемо її!

Ми здивовано знизали плечима: що воно таке, цей суд? I покiрно кивнули головами.

— Руки за спину! — скомандувала менi Кука.

— Навiщо? — запитала я.

— Так треба! — вiдповiла Кука. — Якщо хочеш грати — не питай, а виконуй! Судитимемо всiх по черзi, щоб нiкому не було заздрiсно.

Вона переконала мене. Я заклала руки за спину, i мене повели до столика у дворi, на якому сусiди ввечерi розкладали домiно.

Я сiла на лаву. Кука i близнюки всiлися навпроти.

— Встати! Суд iде! — страшним голосом вигукнула Кука, i ми покiрно пiдвелися.

Жоден з нас нiколи не був у судi, нам було цiкаво i трохи моторошно: що буде далi?

— Можете сiдати! — дозволила Кука. — Отже, я оголошую звинувачення. По-перше, ти казала, що скоро знiматимешся у кiно, а не знiмаєшся. Отже, ти — брехуха! I всiх надурила. По-друге, ти казала, що в тебе буде брат або сестра. Де ж вони? По-третє, ти не вiддала моєму братовi грошi за морозиво. Пам'ятаєш, як вiн пригостив тебе й мене морозивом, коли йшов з роботи? Ти ж не вiдмовилася, а грошi не повернула! Так… — Кука на мить замислилась. — Ти постiйно шепчешся з Олькою, цiкаво про що? А ще ти казала, що лiтала на парасольцi!

Тут Язиката Кука незадоволено нахмурилася i потерла свiй синець на лобi… Мабуть, теж пробувала лiтати…

— А ще, — продовжувала вона, — ти сказала моїй бабусi, що на розi роздають безплатнi помаранчi, вона пiшла туди з двома кошиками…

Ти хвалилася, що у тебе в ваннiй живе справжнiй дельфiн, якого ти ще маленьким привезла в слоїку з моря. Покажи його нам! А ще ти брешеш, що була в Африцi, i що пишеш вiршi! Дай нам цi вiршi — ми їх почитаємо! А куди ти вчора ходила з батьками, ще й бант начепила? А хто приходив до вас в гостi? Розповiдай усе, суд чекає. А потiм буде вирок.

Моя подруга Олька перелякано мовчала, опустивши очi, вона, вiдверто кажучи, боялася Язикатої Куки.

— Щось менi ця гра не подобається, — сказав Сашко. — Пiду до Вовки, ми вчора з ним конструктор недозбирали…

— Як? А вирок? — вигукнула Кука. — Невже вам не цiкаво?!

Але Сашка вже i близько не було. I я теж пiшла додому. Тiльки Олька, загiпнотизована Кукою, залишилася сидiти на лавi.

А я довго-довго стояла на темних сходах нашого пiд'їзду i чомусь дуже хотiлося плакати…

Я зрозумiла: суд — дуже погана гра, особливо коли в неї грає Язиката Кука…

— Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, — розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. — Про це написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою.

Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?…

— Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? — уточнила Язиката Кука.

— Звiсно! — пiдтвердила сусiдка.

Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi.

Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв. Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала:

— А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!

У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.

Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.

— А мама вдома? — обережно уточнила я.

— Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, — заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.

Стiл i справдi був розкiшний.

Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!

— Ого! — сказала я. — Та це ж каток!

— Справдi! — зрадiла Кука. — Можна на ковзанах кататися!

— А у тебе є ковзани? — загорiлася я цiєю iдеєю.

— Ковзани, мабуть, зiпсують лак… — промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.

— Тодi можна i без ковзанiв, — заспокоїла я. — Бачила коли-небудь балет на льоду?

— Тiльки по телевiзору.

— То я тобi зараз покажу! — сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.

Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого…

Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови.

Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, — несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.

Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi.

Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…

Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.

Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.

Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.

— Усе, не дихає… - сказала Олька.

— Вiднесемо її моїй кiшцi, — запропонувала Кука.

— Нi, ми її поховаємо, — сказала я.

За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.

Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…

А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…

Цiна дешевої слави

Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася.

Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки.

Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»

Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.

Дiти внизу завмирали вiд захвату.

Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…

Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала — що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

— Що тут вiдбувається? — запитав перехожий.

— Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, — почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю — «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

— Дай карбованця! — кричав дядько Василь.

— Кинь помаду! — кричали старшокласницi.

— А менi ножик!

— Хочу ляльку!

— Кидай все!!! — ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять — булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.

— Що за життя? — якось сказала Кука. — Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

— Хiба батьки не купують тобi апельсини? — одночасно запитали її близнюки.

— Купують, але ж це нецiкаво! — вiдказала Кука. — Цiкаво заробляти самому!

— Що ж ти вмiєш робити? — запитав Сашко.

— Так… — сумно погодилась Кука. — Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося — тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

— Вибачте, — попросила я. — Чи не помiняєте менi цi копiйки — на двi разом?

— Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

— Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

— Вибачте, — звернулася до неї. — Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки — по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

— Дрiбницi! — так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

— Ти — сюди. Ти — туди! — командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали — тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

— Ти чого не їси? — запитала мене за вечерею бабуся.

— Хочу трохи схуднути! — поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня — бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

— Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? — ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

— А- а-а! — раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. — Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв — Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

— Треба вiдвести їх до батькiв! — репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець — Краще до директора школи! — тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

— До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! — запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

— Хто вас цього навчив?! — запитав мiй «поневолювач».

— А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? — з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

— До мiлiцiї! До мiлiцiї! — не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

— Не треба в мiлiцiю, — сказала, рюмсаючи Язиката Кука. — То ми… гралися…

— Що ж це за iгри такi? — обурився «мiй» дядечко.

— Ми… ми… — казала Кука, — Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

— Ага… — нарештi сказав молодик з портфелем. — Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

— Ми не з Марса, — сказала я. — Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

— Ну якщо ви не з Марса, — раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. — I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

— Це ж треба, — почула я навздогiн. — Горе-бiзнесмени!!!

— Цiкаво, — мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, — Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

— Коли ти їдеш? — запитала вона.

— Завтра, — вiдповiла я.

— Будеш там сама як доросла… — раптом сказала Олька.

Справдi! Я навiть про це не думала.

— Можливо, навiть… — сказала замрiяно подруга. — У тебе закохається хлопець зi старшого загону.

Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…

— Як ти гадаєш, — запитала я Ольку. — А я гарна?

Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…

— Ну? — нетерпляче смикнула я її за руку.

Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:

— Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.

Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.

— Ну що?! — незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.

— Подивись на неї уважно! — наказала Олька.

— А що таке? — Сашко втупився в мене поглядом.

— Подивись i скажи: вона гарна?

Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.

— Вона кирпата! — авторитетно сказав вiн.

Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…

Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…

Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».

Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.

Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.

I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.

На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»

Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв — вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.

Спочатку я перетрусила всi конверти — а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.

«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, — писала колишня вихователька. — А ти так засмутила свою матiр!

Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»

«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, — писала сестра, — ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!..»

«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! — додавала тiтонька. — Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе — хто з тебе виросте в майбутньому?!»

«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! — писала бабуся. — Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»

Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?

— Не рюмсай! — сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». — Ось вiзьми, Помiдорчику!

Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але — о, дивина! — все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!

А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.

Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!

— Помiдорчику, — шепотiли дiвчата. — А про що ви говорили?

I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.

Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!

Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.

Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»

Але потiм почула таке:

— Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? — запитала перша бабуся.

— Я телефонував учительцi, — додав дiдусь. — Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!

— А мене вчора викликали до школи — ой я там наслухалась! — зiтхнула мама.

— Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!

Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся — я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!

— Ви занадто драматизуєте, — вступився за мене тато. — Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!

— Ой, синку, краще б ти помовчав, — сказала перша бабуся. — Зрозумiло, вона ж вся в тебе…

— Одне слово, що нам робити? — пiдвiв риску дiдусь.

— А що ви, тату, пропонуєте? — запитала мама.

— Ми пропонуємо ось що…

Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…

Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!

Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!

Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок — i залишать його до ранку бiля мого лiжка.

…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.

…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»

…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком — це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.

…Ось я прокидаюсь…

Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.

Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…

Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…

Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови — тонка нiжка, а знизу — нiби жiноча фiгура. Збоку — усе защеплено на блискучi клямки.

Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!

Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»

У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…

Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!

Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.

— Це — вiолончель, доню! — каже тато. — Тепер ти будеш вчитися музицi!

— Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! — пiдхоплює мама.

— Це — наша мрiя: бачити тебе музикантом! — каже бабуся.

— Тепер ти станеш серйознiшою! — каже дiдусь.

— Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! — каже друга бабуся.

I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками — вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець — для нас з панi Страус.

— Ну що, мала, — весело сказав дiдусь. — Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

— А полонез Огiнського? — запитала бабуся.

— Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! — сказала мама.

— Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! — впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

— Нота «до» — оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

— Нота «ре»! — оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

— А чого тебе ще навчили? — пiдозрiло запитав дiдусь.

— Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… — сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

— Не буде з неї музиканта… — тяжко зiтхнув тато. — Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!

…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку — «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь — на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!

Панi Страус була цiлком задоволена.

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми — я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик — це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем — о, диво! — чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

— А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? — раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

— Як це? Нi! Нiколи! — одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох — я, близнюки, Кука та Миколка — грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору — «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах — ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.

— Хочеш, покличемо Ольку? — хитро запитувала я.

— Нi, — вiдповiдав вiн.

— А Куку?

— Навiщо? — питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

— Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

— А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

— Нi, — вiдповiла я. — Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

— А я знаю! — сказала дiвчинка. — Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко — льотчик. Язиката Кука — директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик — кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…