Гумовий Київ рожевих мрій

Бачення четверте

— Так, у неї вистачить розуму, щоб такий клубок заплутати, що не кожному вдасться з ним потім дати раду, а вже тим більше усвідомити, — муркотіла бліда дама. При цьому вона припалила ще одну цигарку, котра невідомо яким чином опинилась в мундштуці.

— Вона надзвичайно добре вміє грати на почуттях людини. Мені пригадується одна порівняно недавня історія.

Людина (чоловік), потрапивши в дуже неприємне становище, з подачі тієї самої Долі, опинився на межі відчаю… і він переступив цю межу.

Вона говорила не замовкаючи. Її м'який голос заколихував на сон, як колискова пісня, і присутнім почало щось ввижатися. Якась темна кімната. Червонувате світло в коридорі…постаті… Звук води, що капала, часом переходячи в дзюрчання. Напівморок обволікував свідомість слухачів. Голос блідої жінки почав знижуватись. Змінивши свій тембр — він став чоловічим. Силуети в мороці зарухалися. Жінка увійшла в роль, її обличчя занурилось у бліду імлу, і почалася розповідь.

Мені здається, що вчора вона була тут. Це неможливо пояснити. Це те, що називають опинитися поза свідомістю. Як це взагалі могло трапитись, не знаю. Напевно, я марю. Що ж, цілком імовірно очікувати такого від ситуації, в котрій я опинився внаслідок веління Долі-злодійки. Але те, що відбувалося, було таким реальним, що я пройнявся дійством і навіть повірив.

Як це було раніше, в кращі часи, я вдавав з себе сплячого. І робив це надзвичайно уміло: майже не кліпав очима і зображав рівне дихання людини, що поринула в глибокий сон. Я підібрав коліна і схрестив на грудях руки, а вона, в своїй милій білій сукенці, що тріпотіла від легких подмухів нічного вітерцю, крадучись, вийшла з темряви, з густого, як смоляниста завіса, мороку, немов привид. Абсолютно не страшна і не потворна, навпаки, навіть іронічна. Обережно ступаючи на пальцях, вона підкралась тихесенько до мене, сплячого, ніби кицька, і, усміхаючись так, як це вміла тільки вона, трохи схилилась над моїм тілом, що інтенсивно сопіло і, витягнувши руку вперед, приклала м'який вказівний пальчик до моїх губ, потім, ледве торкаючись своєю оксамитовою долонькою мого обличчя, почала його ніжно пестити, не зводячи з мене очей. Мене ж немов паралізувало. Скидалось на те, що я заснув навсправжки і, щоб не налякати сон, і чари, які прийшли з ним цієї ночі, не став ворушитися, щоб бачити, бачити, бачити це і відчувати.

Вона наблизилась так, що я на собі відчував її подих. Ніжно лагідно, ледве чутно, вона мене поцілувала.

Дотик вологих, звабливих вуст мене збентежив, але я не реагував.

Вона нічого не говорила, я теж був мовчазний. Далі встала і так, стоячи, дивилась на мене добрими усміхненими очима А я й далі вдавав з себе сплячого.

Може, я справді спав? Відповісти не можу, а спитати нема в кого. Але нічого…

Дурень, потрібно було з нею заговорити. Мені здається, вона зрозуміла, що я не сплю, і образилась.

Вона все дивилась і дивилась. Відчуття таке, що між нами виник всесвіт, безмежний і глибокий, як прірва. Він тягнув у себе вакуумом, щоб затулити дірки, які утворились, тому що був порушений цикл космічного життя, в обертання якого входила і наша планета. Потім на її тендітну усмішку чиєюсь чорною рукою була накинута тінь суму, котра обернулась темрявою безпросвітного горя. Вона трагічно — повільно розвернулась і маленькими кроками пішла у свій абсолютний морок, туди, звідки з'явилась, в сукні, що тріпотіла, залишаючи після себе тонкі, ледве вловимі ниточки свого аромату — аромату мого кохання.

Минуло багато часу, а вона більше не приходить. Я страждаю від цієї рани в душі, котра запалилася і спричиняє нестерпний, постійно пульсуючий біль. Стріла, як то кажуть, влучила просто в десятку.

Вона не приходить. Не хоче, а може, не має такої змоги. Спасибі, що бодай раз прийшла… Я недарма плакав і здіймав руки до неба, розриваючись в молитвах. Молив про це всіх богів, котрих знав. І ось один, а може, і всі вони одразу зглянулись наді мною і послали мені її. Господи, як же я хочу бути з нею. Бути поруч. Це бажання вище і сильніше всіх бажань, разом узятих, що коли-небудь бажались за все прожите життя. Це бажання сильніше самої жадоби до життя. Бути з нею. Все одно, де і при яких обставинах, тільки б тримати її за руку, бачити навпроти блакитні оченята з опахалами-війками і знову, знову, знову відчувати її блаженне дихання.

Боже, вона ще й вагітна. Моє кохання носить дитя, яке успадкує від мене і неї багато: мій рот, її носик, очі, мій характер, її світле русяве волосся, моє прізвище. У нас буде дитина, але я цього не побачу. Все скінчено, мені напевне відомо про це. Ніхто за нами не прийде. Я чув якесь шкряботіння, і не один я. Ми зраділи — грюкали в стіни, але то було марним. На тому незрозумілому шкряботінні все скінчилося. Хоча, мені вже з'являлося двоє «їхніх». Один, по-чиновницькому гладкий, мовчазний і з портфелем, а другий — з хитруватими оченятами, що безперервно бігали, трусив усе папірцем та пропонував договірчик підписати, щоб душа моя в їхню власність перейшла. Мовляв, і так кінець, а вони відійти допоможуть легше, вмерти без страждань, і потурбуються, щоб з нею все було добре, але я їм не вірю. Хай збожеволіють ті, хто їм довіряється. Та я й так, ніби навіжений, як зомбі, почуваю себе. Я прогнав їх. Послав туди, звідки вони й з'явились. Клав їх хрестами і дерся несамовито. Хлопці мене навіть зв'язати хотіли, але я й так сам швидко захляв. Ті двоє, що приходили, спочатку щось намагались врозумливо пояснити, але мене неможливо було переконати. Вони пішли, знизавши плечима, і про щось по-діловому перемовляючись. Пішли, пірнувши за смолянисту завісу.

Душу їм віддай. Як же я можу це зробити? Я не маю права приймати подібні рішення, моя душа належить моєму коханню, кожний її невагомий міліграм, кожний незримий міліметр. Уся вона лише з нею. Душа залишиться провідником між нею і мною, між світами, до яких я вирушу, та тим в якому залишаться вона і моє дитя — наше дитя. Без вільної душі мені цього не бачити.

Нам подобалось говорити про життя, пригадувати наше минуле, усе пережите, мріяти про майбутнє, як ми будемо жити. І ось… Де воно, життя? Прийшов йому кінець. ЧОРТ! ЧОРТ! ЧОРТ! Якого дідька?! І я розумію, що зриваюсь, але зупинити себе не в змозі. Мені потрібно виплеснути себе — я без цього не зможу. Я думаю про неї. Усвідомлюю, що все втрачене, і б'ю кулаком в стінку корпуса, удар за ударом забиваючи туди свою злість і біль — мені не легшає. Трохи тупішає душевна агонія. Я її забиваю теж, туди назовні. Друзі по нещастю вважають, що я з'їхав з глузду, але я розумію все, що роблю. Але! Що я роблю? Руки збиті і в крові. До дідька руки, тепер тілу все одно. До дідька все на світі! Бити, товкти, стусати стіни. Одне повинно піддатися. Або самі стіни, або мої стінобитні руки — скоріш за все, друге. З'їхав з глузду, ха… Що знають люди про виміри свідомості? Що знають мої побратими? У мене є свій вимір — я це остаточно зрозумів тоді, коли приходила вона, а після неї тих двоє «покупців». Інший вимір є, і це безперечний факт. Там не живуть. Це тунель, якщо хочете, коридор між світами, котрим можна дійти до самого Бога. Нічого, я не забарюся. Невдовзі й вирушатиму. Стіна корпусу не піддається. Я не відчуваю своїх рук. Я ледве їх тримаю напівзігнутими. Мене ламає і крутить, як чорний метал під пресом.

Хтось потягнув мене назад, заломлюючи за спину руки. Я чинив опір, але мене поклали на ліжко. Швидко знесилився, але мене продовжували тримати. Невдовзі той, хто тримав, теж ослаб і затих. Ми обидва лежали на койці і помирали. Робили ми це повільно, немов хотіли потішити власними муками саму Смерть, яка бенкетувала тут вже день, мабуть, п'ятий, і ні в чому собі не відмовляла.

Навколо було темно. Половина ламп аварійного освітлення згасла. Тіла наші стали неприємно липкими від поту, навіть одежа просякла ним, залипла на грудях та спині. Настала задуха. Закінчувався кисень. Це і був він — кінець. Ми жадібно ковтали повітря, як риби, що їх море викинуло на пісок, але зараз ми були в царстві риб, і вони тріумфували, пропливаючи повз нас.

Голова дедалі важчає і наповнюється чимось дуже вибухонебезпечним та готовим підірвати її в будь-яку секунду. Біль важелезним молотом пульсує в скронях. Це кінець. Я вже не розплющую очей — мені так легше. Руки і ноги стали ватяними. Я відчув всю немічність і безпорадність світу у своїй особі. Мені стало гірко від горя, образи на Долю і сліз, що заливали моє обличчя.

Мій друг перестав подавати ознаки життя. Якщо раніше він смикався і намагався дихати, то зараз я не відчував його. Немов важка колода лежала на мені. Я, зібравши всі сили, стуснув його ліктем в бік — він не ворушився.

Прощавай, друже, милий друже, що бідував разом зі мною по морях і разом же зі мною жалівся небу, що ділив зі мною і радість, і сум. На жаль, я не можу закрити твоїх очей, я ледве дихаю сам. Ми зустрінемося з тобою в тунелі і розділимо на двох той шлях, що чекає на наші ноги. Прощавай, Земле. Хоча я думаю, що з тобою ми ще зустрінемося, але це буде пізніше. Прощавай, моє Кохання, моя любов. На тебе я буду чекати в іншому світі, а ти живи заради нашої дитини і не плач — не так вже все й погано. Ми ще зустрінемось — я обіцяю. Прощавай, Життя. Прощавай, мій човен, мій К-141 «Курськ», що став для мене могилою, залізною труною в цей четвер. Скінчилось Все. Скінчилося й повітря.

Згодом нас піднімуть, поховають з почестями і нагородять орденом «Героя Росії» посмертно.

Так вже сталося, неначе сам диявол зачинив наші люки так, що ніхто не міг прийти до нас на порятунок в клятий човен, що забрав разом із своїм життям життя 118 моряків.

Слідство тривало два роки. За цей період матеріалів справи назбиралось 133 томи.

Багато високопоставлених чиновників залишать свої солодкі посади, але все це не має значення, як і сльози матері, сестри, жінки, дитини і просто близьких людей. Це все не має значення. Така вже моя країна, що за елементарні, мізерні помилки люди розплачуються найдорожчим — життям…

Після її останніх слів завіса, коливаючись в повітрі фантасмагоричними шматками незрозумілих фарб, розвіялась, і все стало на свої місця.

— Тьху на тебе, прямо хроніки якісь, — з голосом, в якому виразно відчувались нотки глузування і презирства, сказав піжон і додав: — Все про сумне ви, та про сумне. Так можна собі і розлад мозку влаштувати.

— Ти вже давно його собі влаштував, от тільки ніхто тобі про це не сказав. Та краще пізніше, ніж ніколи. Правда? — мовила дама і знову ледь помітно посміхнулась. Потім, різко змінивши настрій, майже викрикнула: — Повторюю тобі ще раз, що ми живемо в смутку й печалі, у цій драматургії Долі, де так багато мудрості.

— Так, так, вона цілковито має рацію, — підтакнув дід і крекнув від задоволення, що про нього згадали. — Мудрість — це ознака розуму.

— Ось і я кажу, — продовжувала Зажура, — людям потрібно замислюватись над життям, а не гиржати постійно та веселитися, як душевнохворі.