Гумовий Київ рожевих мрій

Бачення третє

— Ось я не зрозумію ніяк: Доля, доля… Ви всі каркаєте, немов круки на горісі, весь час тут про неї, що вона така розумна, і їй все підвладне. Я не розумію… Припустимо, я в неї зовсім не вірю, — відізвався мужичок з пласкуватим лобом і крупним носом-картоплею. Він був наділений густою рослинністю на тілі, що наглядно демонструвала його футболка, з-під якої, стирчали чорні завитки. М'ясисті губи й приховані під надбрівними хащами поросячі оченята теж не додавали йому інтелігентного виду, і на Толстого він схожий також не був. А робився він схожий на мурчика, який дві години тому із зони відкинувся. Зовнішність чоловіка належала більше до злочинного вуркаганського світу, ніж до того товариства, в якому він перебував нині.

— Я ніколи її не бачив і не чув, — продовжував він — а тому і не можу довіряти і, тим більше, вірити в те, чого не знаю та не розумію. Я…

— Не якай так голосно, а то вона і з тобою зіграє злий жарт, наприклад, підкине ще волосся до того, що вже є — перебив його на півслові дід. — Я старіший за всіх і мудріший, отож, знаю Долю далеко не по чутках. Один з прикладів зараз вам хочу розповісти.

Ніхто не наважився завадити діду, а вірніше — не встиг. Похмура дама тільки й спромоглася, що клацнути язиком, а плосколобий — почухати свою потилицю і подумати: «Чому дурні чешуть маківку, а розумні лоба?». І дід, від задоволення крекнувши — як те роблять старі люди — і, вмостившись зручніше, розпочав історію, якою одразу ж усі пройнялись. Повільно, не поспішаючи, дотримуючись всіх потрібних акцентів і використовуючи театральні паузи, залунав його скрипучий голос, який, з огляду на розповідь, трохи навіть злагіднів і набув приємнішого відтінку.

…Увійшовши до своєї запилюженої кімнатки, Андрій зняв бушлат, кашкет, і тренованим, звиклим рухом кинув все це діло на ліжко. Нікуди не поспішаючи, втомленою ходою, підійшов до старенького письмового столу, відчинив шухляду в тумбочці, що ненав'язливо стояла поруч, і витягнув звідти нерозпечатану пляшку горілки та склянку, якій на роду було написано пилом не припадати. Склянка з грюкотом приземлилась на столі. Потім по-джигітськи Андрій скрутив шию у півлітрачки і щедро почав лити вміст пляшки в гранчастий резервуар. Наповнивши його майже через край і відставивши пляшку набік, він взяв гранчак та, підвівши очі догори, перехилив. Гримнув нещасною склянкою по кришці стола, і почав нюхати власний кулак, крекчучи від міцної горілки. Потім, винюхавши усі запахи і не чекаючи довго, швидко повторив ту саму процедуру. Осушивши пляшку і донюхавши міцний, вкритий диким волоссям кулак, голосно видихнув повітря і навідліг вдарив по посуду на столі. Пляшка і склянка, котра вірно несла свою службу, осколками розлетілись по брудних кутках кімнати. Андрій, хитаючись, каламутними очима подивився їм вслід. Сфокусувавши погляд на стільці, він схопив його за спинку і, розвернувши сідалом до себе, звалився на нього важким мішком. Затулив обличчя обома долонями і заплакав. Ні, не заплакав — заридав. Тіло трусило, як в лихоманці. Видаючи неприродні завивання, Андрій буквально видирав волосся з голови. Здавалось, що стану, в якім опинився Андрій, скоро і кінця не буде, але схлипи тривали недовго. Він витер обличчя рукавом і глибоко зітхнув.

За весь цей час, йому вперше стало дуже самотньо; так самотньо, що навіть пляшка, себто горілка, що в ній знаходилась, не змогла вдіяти нічого і була безпомічна в цій ситуації. Рідина, яка є першим, звісно, в своєму роді, товаришем в стані депресії, і, залежно від глибини і характеру стану, або виводить з нього повільно й обережно, надавши можливості в супроводі туманного хмелю, як слід посумувати, або, навпаки, заглиблює в депресію, і павутинням обволікає мозок, не випускаючи зі своїх липких обіймів. Неначе чорний, химерний восьминіг, який своїми щупальцями впивається в кожну нейроклітину і стискає її так міцно, що можна відчути пульсування крові у венах його кінцівок, в котрі качає її помпою серце — чорне серце сутінкового, багатолапого смутку.

І перед вологими очима попливло все прожите життя. Усі ті миті радощів, котрі висвітлюються в пам'яті яскравими зірками, дивлячись на які, пригадуєш з посмішкою на обличчі особливості тієї чи іншої сріблястої події. Усі ті миті радощів і роки нестерпного, терзаючого душу болю, що чорною, без надії на просвітління, плямою засів в голові й, зробивши там прірву, втягує туди всі соки життя, перетворюючи їх на отруту. Так, він, як ніхто, знав, що таке сум.

Дитинство він пам'ятав погано. В пам'яті висвітлювались далекі радянські часи: його батько, офіцер флоту і красуня-мама. Він, білобрисий малий, на велосипеді з трьома колесами, крутить ноженятами педалі так, що вони аж мигкотять перед очима батьків. Вони сім'єю гуляють по алеях парку, в якому кошлаті дерева вибудовують для них зелені, затишні коридори. Свіжопофарбовані лавки стоять по обидва боки і чекають на осінь, яка невдовзі має початися і засипати їх своїм космічного кольору листям.

Батько сміється і показує рукою кудись в далечінь, а мама, молода і гарна, посміхається і обіймає тата. Андрійко теж туди дивиться, але нічого веселого там не бачить — там будівництво, всього лише велетенський, багатоповерховий, сірий і недокінчений будинок. Ох, ці дорослі розмови… Розмовляють про щось таке, не одразу їх і зрозумієш, або таке заженуть, що й голову зламати можна, поки дотямиш, про що йдеться в тих балачках.

Далі пам'ять вирізає нові сюжети… Андрій — школярик. У класі вже, мабуть, дев'ятому. Не відмінник, але в одному ряду з першими за успішністю. Виходить зі школи і йде через шкільний двір додому. Кінець занять — думка про це супроводжується зазвичай подихом полегшення. Але йде не через парадний вхід у шкільній брамі, а крізь дірку в огорожі, що знаходиться за майстернею — так швидше. Впевнено крокуючи, Андрій думає про книжку, яку почав читати двома днями раніше — вона написана про якогось д'Артаньяна та про трьох його товаришів-мушкетерів. Ось де справжня чоловіча дружба. Героїчні пригоди цієї компанії не давали Андрію спокою. Як же йому хотілось бути схожим на них хоч трішечки. Шалений успіх у жінок, бравада, вміння битися, протистояння ворогу на смерть, яка їх ніскільки не лякає, бо вони захищають такі речі, як правда, честь і абсолютна віра в непорушність чоловічої дружби — за таке і померти не шкода.

Замислившись над карколомними подіями книжки, він не помітив, як зайшов за будівлю майстерні. Там стояли хлопці з десятих класів і палили цигарки. Поруч із ними труїлись нікотиновим чадом і декілька дівчат — вони ковтали дим, дещо через силу, і відчайдушно робили вигляд модних та дорослих. Серед них була і перша красуня школи Аня Радова. Уся компанія перебувала в піднесеному настрої — гомоніла і веселилась. Раптом, в пориві веселощів, усім відомий хуліган і дебошир, Микола Терешко, підійшов до Ані ззаду і, схопивши її цупко за коси, потягнув на себе. Аня, виявивши неабияку стійкість, звільнилась, назвавши його при цьому придурком. Але Микола не вгамовувався, і вхопив її за сідницю. Вона, обурившись, дала йому ляпаса, а Микола штовхнув її в плече. Андрій, що начитався про геройські вчинки, перебуваючи все ще під впливом прочитаного, одразу ж кинувся на Миколу, відстоюючи честь мадмуазель Ганни. Він збив Миколу, котрий був упевнений в безкарності, з ніг, і впевнено, всівшись зверху, почав стусати його по обличчю, яке швидко перетворювалось, щонайменше, на морду. Микола намагався оборонятись, але Андрій, що вже тоді займався спортом, не давав Миколі оговтатися. Він бив його й бив. Миколу вже почало вимикати, як Андрій відчув чиїсь міцні руки на своїй шиї і плечах — то були Миколчині друзяки. Вони відійшли від легкого шоку й побачили, що їхній товариш не в змозі дати собі раду, і поквапились на допомогу. Андрія стягнули з переможеного, кинули на землю і почали копати ногами, не надаючи жодної можливості підвестись. Через приблизно п'ять хвилин екзекуцію було закінчено. Хлопця облишили, і Андрій, тримаючись за огорожу, ледве підвівся на тремтячих ногах. Лівий бік болів нестерпно, обличчя почало запухати. Весь в пилюці, зі скуйовдженим на голові волоссям, Андрій почав повільними рухами трусити розірваний піджак і штани. В цілому, виглядав він жалюгідно і навіть комічно. Микола, що прийшов до тями, і його друзяки дружно реготали, а в унісон їм хихикали дівчата. Демонструючи рівненькі, біленькі зубки, сміялась над героєм-мушкетером, який не зміг реалізуватися, і перша красуня школи Аня Радова. Андрій тоді присягнув собі: ніколи в житті не мати справи з дівчатами взагалі. Природно, що він не дотримався своєї обіцянки.

Згодом, через багато років, він, молодий офіцер, лейтенант Військово-морського флоту Збройних Сил України, тільки-но закінчивши училище, був прикомандирований до судна «Славутич», де справно ніс службу, роблячи семимильні кроки по службовій драбині. Позначилися і наполегливість, і роки навчання в інституті, який закінчив з відзнакою; та й вміння налагоджувати стосунки з різного характеру людьми давали неабияк про себе знати. Керівництво не могло натішитися молодим офіцером, що розпростував крила з погонами, і його, як тільки траплялася нагода, підіймали в званні все вище й вище, від чого погони все важчали й важчали.

Коли зустрів її, то вже був у званні капітана-лейтенанта. Це була молоденька особа в обтягуючих гарну фігурку джинсах, що тільки-но приїхала в приморське місто в гості до тітоньки на літо. Познайомились вони невипадково. Андрій вже втретє зустрічав її в одному й тому самому кафе. Вона завжди сиділа сама, пила каву або сік — і як видно було з усього — страшенно нудьгувала.

Одного разу Андрій набрався хоробрості, купив букет червоних троянд, підтягнувся, знову перевірив, чи все на місці, і підійшов. Так, справді, він підійшов, тільки не ДО НЕЇ, як він думав, а ЇЙ. Кращої пропозиції від долі годі й чекати: гарний на вроду, молодий, хвацький парубок, та ще й на додаток до всіх цих позитивних якостей, офіцер, військовий моряк. А хто з дівчат у такому віці, в якому перебувала вона — на той момент їй було дев'ятнадцять років, — не мріяв про таке романтичне кохання? Мабуть, усі. Ну, добре, здаюсь, принаймні — більшість. Завзятим же він був залицяльником: квіти, просто гори і гірки квітів, подарунків, як, власне кажучи, і самої уваги. Вона, на щастя, відповідала йому взаємністю. Чекала на нього завжди з нетерпінням, а він з нетерпінням біг до неї після служби. Поспішав, щоб не згаяти жодної хвилиночки. То було дійсно справжнє кохання. Задля кохання людина здатна на все, щоб його зберегти. І ось що з цього вийшло…

Наприкінці літа вона поїхала у Київ, додому, на навчання. Звісно, її курортна відпустка не могла довго тривати — в неї теж було своє життя. Як не благав він її залишитися, вона була непохитна в своєму рішенні. Тим більше, що кидати університет вона не збиралась, щоб принести себе в жертву коханню. Проте Андрій не хотів так швидко здавати позиції. Не розгубившись, він пішов до керівництва й почав прохати перевести його до столиці, ну, хоча б на яку-небудь посаду. Керівництво навідріз відмовило йому в проханні. Після цього Андрій подав рапорт про звільнення. Нарешті старші чини зачухалися і трохи пом'якшали, ті з питанням: «Чи не баба тут замішана?» — і з розуміючим видом, киваючи головами, підписали клопотання про переведення капітана-лейтенанта Задорожнього А. П. до міста-героя Києва. Радощам його не було меж. Він прибіг… прилетів до неї, як пташечка — закоханий і несамовитий, в надії, що всі проблеми вирішені. Бідолаха навіть не знав, що цим спонтанним рішенням він створив значно більші проблеми. Посмішка на її ніжних щічках згасла, вона захвилювалась, закрутила хвостом, а потім розповіла те, що приховувала. У неї був чоловік. І вона ніде не навчалась. Просто… була заміжня. Чоловік перебував на високій посаді, в одному дуже відомому і солідному банку, і його вона не збиралась кидати, а Андрій… А що Андрій? Швидкоплинне захоплення, тільки й усього. Отримавши таке потрясіння, Андрій взагалі звільнився з армії, уїхав з Києва і почав сильно пити. Через деякий час на нього страшно було дивитись: мішки під очима, постійно ободунілий… То подряпаний, або, взагалі, побитий. Але він своєчасно схаменувся, і після двох тижнів запою зібрав свої речі, і, ні з ким не прощаючись, поїхав до Києва. Та не по неї він попрямував туди, а за іншою, новою і, можливо, навіть, кращою Долею.

Там знайшов роботу. Почав працювати охоронцем в одному з багатьох величезних маркетів. Через рік, зважаючи його військове минуле, відзнаки по службі, його призначили начальником охорони. Так що, в цілому, жилося непогано. Деякий час по тому Андрій знову знайшов жінку. Тривалий час з нею зустрічався, а потім одружився. Усе, в його житті, здавалось, рухалось в бік стабільності. Жили вони добре. Зарплатні обох вистачало, навіть більше. Майже через рік, у них народилася донька, яку вирішили назвати модним нині ім'ям — Аліна. Донечка, на втіху батькам, була розумницею і навчалась дуже добре. Минав рік за роком і вона закінчила школу. Для людей, час, як зауважують вони самі, проходить начебто повільно, але насправді він летить надзвичайно швидко. Взагалі, люди, що наближаються до похилого віку, починають жити спогадами, а молоді, натомість, враженнями. Плин часу починаєш відчувати лише тоді, коли виповниться певна сума років і, зітхаючи, внутрішній голос промовить: «Йо-майо, а я вже чверть життя прожив». А потім скаже про половину і, врешті-решт, про сам кінець, і буде його покірно чекати, а далі повірить в Бога, якщо раніше не вірив, тому що боїться таємниці потойбічного життя. Люди навіть не здогадуються, що ця таємниця відома їм від з самого народження.

— Я дуже просив би вас, шановний Мудрику, не відволікатися, — сказав волохань, стурбований тим, що старий відходить від суті оповідання.

Старий схаменувся і роздратовано глипнув на нього. Потім, підібгавши губи і шморгнувши носом, дід все-таки усвідомив, що дійсно збився з курсу, заспокоївся і продовжив розповідь далі.

— Так ось, дитя підростало і вступило до вузу. Навчалася Аліна добре й там. Виросла дуже вродливою, і парубки кружляли біля неї, як бджоли довкола меду.

Взагалі, Андрій був дуже задоволений, що його донечка така розумниця. Ще б пак…

Без сім'ї він життя не уявляв. Дружину дуже любив. Удома проводив весь вільний час, присвячуючи себе повністю своїй найдорожчій в житті втісі.

Одного разу Андрій, повертаючись додому з роботи раніше, ніж звичайно, зайшов до кондитерської — купив цукерок і печива для своїх дівчат. Дійшовши до будинку і підійнявшись на свій поверх, він відчинив двері. Дружина в цей час повинна бути на роботі, а доня тільки через дві години повернеться з навчання. Андрій зняв з себе бушлат, до якого вже давно звик і, якого, не зважаючи на умовляння дружини та дочки придбати іншу гарну річ, не поміняв би ні на що. З часом люди стають сентиментальними. Пішов на кухню, щоб викласти покупки, і раптом почув підозрілі звуки, що долинали зі спальні. Коли він туди увійшов, то побачив незнайомого чоловіка, майже голого. У такому ж вигляді була і його благовірна. Така очевидна й безсоромна зрада блискавкою вразила його душу і розколола навпіл любляче серце. Андрій дивився на неї, і не міг повірити власним очам. Він не міг усвідомити, як це так….ЯК? ЯК? Врешті-решт, ЧОМУ? Від образи все в ньому заніміло, губи стерпли. Андрій так і стояв, з пакетом печива, яке не встиг викласти, в руках, судомно хапаючи ротом повітря ротом, наче хотів щось сказати, та не міг. Трохи оговтавшись, він розвернувся і, опустивши голову, пішов геть. Не звертаючи уваги на вибачення, на брехню про випадковість того, що трапилось, на благання залишитися заради доньки — Андрій пішов, щоб більше не повертатися ніколи.

Він винайняв собі в комунальній квартирі кімнатку і приходив туди, щоб гаяти час, вільний від роботи. Андрій став убивцею часу. Він катував і нещадно вбивав його за допомогою банальної горілки. Коли вона ллється в душу, отруюючи життя чистою, як сльоза горя, рідиною, — людина стає калікою. Горілка доводить до того стану, коли настає цілковите отупіння і повна несприйнятність оточуючого суспільства, і, що погано, власних думок.

Він витер сльози рукавом сорочки і озирнувся навколо себе, неначе щось шукав. Нарешті погляд його сфокусувався на бушлаті, що був неохайно кинутий на вбоге ліжко. Андрій спробував підвестись — не вийшло. Друга спроба виявилась вдалою, і, вже на ногах, хитаючись, він почвалав до ліжка з вигнутими нікелевими бильцями. Підійшовши до нього, він з хвилину постояв, ніби міркував про щось, а тоді вхопив бушлат і почав нишпорити по кишенях. Згадавши нарешті, що шукає, він поліз до внутрішньої кишені. Рухи його на мить застигли, а тоді він повільно витягнув пістолет. Бушлат був більше не потрібен — він тихо вислизнув із рук і впав на брудну підлогу. Андрій тримав пістолет на обох долонях і втупився на нього, немов бачив в цьому залізному, небезпечному винаході свою останню надію. Потім, хитаючись, як шатун по тайзі, він почвалав до стільця. Сів. По щоці потекла сльоза, скупа сльоза, випустити котру він дозволив собі тільки сьогодні. Адже саме сьогодні переповнились усі резервуари його терпіння. Сьогодні Андрія дістало геть усе. Йому остогидло й саме життя, суцільний безлад довкола. Чи розумієте ви?.. Коли любиш, то чомусь не люблять тебе.

Скільки він не намагався, скільки не починав усе спочатку, старався — марно. Якесь існування без сенсу. Він сидів і думав про те, що не повинен був народжуватись взагалі на цій планеті, в цьому потворному і ворожому світі, що це величезна помилка, яку, звісно, можна виправити… Навіщо жити? Задля того, щоб терпіти і зносити цей біль, який ніколи не закінчиться? НАБРИДЛО! Набридло все, в цьому немилому, небілому світі. Один лишень друг-товариш «Макаров» — він розуміє його, він йому допоможе неодмінно.

— Допоможеш? — гримнув Андрій басом несподівано для самого себе, вириваючись з німоти.

— Допоможеш, — ледве чутно відповів. Очі примружились, і знову замиготіли кадри минулого на сеансі в найнестерпнішому кінотеатрі світу під назвою «Пам’ять».

Андрій йшов вулицею, зимовою засніженою вулицею, що наганяла депресію своєю чорно-білою німотою, але настрій, навпаки, був піднесений — це завдяки випитому вину, в кафешці, що знаходилась неподалік від будинку. Він там досить непогано провів час. Барменша, гарненька кароока молодиця, років тридцяти, весь вечір йому підморгувала, але він залишився байдужим до її залицянь. Потім до нього підсів якийсь чоловік і запропонував випити. У Андрія скінчились гроші, а випити ще хотілось, тому він, без зайвих вагань, погодився. Мужик цей одразу ж, як то кажуть, підсів на вуха і почав нарікати на долю, що кидає і крутить ним, як тріскою в бурхливому морі. Бідоласі просто потрібно було з кимось поговорити. Андрій вислухав його і, при першій-ліпшій нагоді, пішов собі геть. Випивку він чесно відпрацював; далеко не кожен зміг би вислухати дві діжки такої маячні. Барменша наостанок йому лукаво й недвозначно посміхнулась. Посмішка не тільки народжується почуттям, але й народжує його. Андрій посміхнувся їй у відповідь і вийшов з бару. Настрій був непоганий. Гострий душевний біль трохи вщухнув, і Андрію хотілося все життя пробути в стані, схожому на цей. Нехай він проживе коротше життя, та воно буде без болю, і, до того ж, можна все забути, до речі, й себе самого. Він думав, що не все так погано, що є люди й зі значно більшими проблемами, ніж у нього. Наразі, задзвонив мобільний телефон — телефонувала донька. Він її не бачив вже три дні (з тих самих пір, як пішов з дому). Аліна накинулась на нього з лайкою, звинувачуючи в усіх смертних гріхах і огріхах. Що він пішов з дому, що, мовляв, кинув їх з мамою напризволяще.

— Ти вчинив підло, — кричала вона в слухавку, захлинаючись слізьми.

Андрій намагався якось протистояти її натиску, а потім зрозумів, що дружина налаштувала доньку проти нього і, звісно ж, правди їй не розповіла. Він не наважився травмувати доню вдруге і сказати їй, що насправді відбулося. Він тільки дочекався, коли натиск Аліни послабшає, і нарешті вставив своє в розмову:

— Вибач мене, доню, за все вибач. Більше я нікому в цьому житті, шкоди не завдам — присягаюсь тобі. Вибач мене, моє сонечко, і не плач — все неодмінно влаштується.

І він вимкнув телефон. Зібравши всю силу волі в кулак, щоб не розплакатись прямо посеред вулиці, Андрій, прибитий доньчиними словами, поплентався додому.

Сходи, дорога по них на восьмий поверх, далися Андрію не зовсім легко. Задихаючись, він увійшов до квартири, уже знаючи, що має зробити.

І ось він, сидить і тримає в руці останнього друга, який вже точно збою не дасть і не схибить. Він взяв пістолет правою рукою, застиглим поглядом проникаючи крізь погане освітлення в кімнаті, крізь двері, що були навпроти, крізь Всесвіт, який його оточував. Повільно підняв зброю і міцно притиснув до скроні. Так міцно, що пошкодив шкіру, і з-під дула «Макарова» засочилася кров. Так, звісно, йому було боляче, але він хотів, наостанок, відчути, що біль фізичний в мільярд разів поступається болю душевному, а тому, щоб звільнити своє тіло від страждань, треба всього лише натиснути на спусковий гачок.

Смерть не є для нас ворогом, хоча ним здається. Смерть не руйнує нас, хоча ми думаємо, що це так. Смерть — єдиний гідний наш суперник. Смерть — це виклик для нас. Ми народжені, щоб прийняти цей виклик. Навіщо зволікати? Слід прийняти цей виклик зараз. Залишити цей світ, щоб звільнилась душа, від мерзенного тіла, котре понівечило, призвело до нестерпних страждань і, внаслідок витівок Долі, до повного розпачу.

Рука вже спітніла, і все, навіть тумбочка біля столу, вказувало йому на те, що час настав. І ось коли сліди вже останніх гірких думок почали холонути, він, потрісканими, сухими губами, прошепотів:

— Пора.

І в кімнаті, куди не долинали жодні інші звуки, пролунало лише сухе клацання.?!.. ОСІЧКА!..

Андрій, здивовано поглянувши на пістолет, спитав, у нього:

— І ти туди ж?

Він розлючено кинув зброю, яка його зрадила, на підлогу. Стан був такий, наче й не пив зовсім. Андрій зірвався з стільця і, піднявши бушлат з пилюки, вискочив із квартири. Повністю прийшов до тями лише надворі. Він йшов і йшов по тротуару, нікуди не звертаючи, раз у раз поглядав на небо, наче шукав там Бога… Непомітно для себе і для водія, що керував «КАМАЗом», Андрій вийшов на проїжджу частину дороги. Він ледве встиг повернути голову в бік машини, як почулось вищання гальм і тупий удар.

І все, до чого він увесь вечір йшов так невблаганно й тяжко, було отримано лишень за одну легку, як мрія, мить…

— Да-а… — протягуючи «а», відізвався володар волохатого, як мочалка, тіла. — Навіть не уявляв, що людині можна влаштувати таке моральне побиття.

— Що ти здатний розуміти в цьому? — сказала Зажура. — Ти — Матеріаліст і Хам, твоє діло невелике, а ось їй несолодко доводиться зі своїми витонченими фатальними фантазіями, а їх не бракує. Це ж все треба розставити на місця, розкласти пасьянс, а це, ой, як нелегко. Тут неабиякий розум потрібно мати. Куди тобі, імбецилу з послужним списком, до її вищих матерій тягнутися. Ось ти її (Долю) і заперечуєш.

Волохатий від образи засопів так, що аж волосся на ньому сколихнулося, і вигукнув:

— Ти, курво! Чи не хочеш ти сказати, що я тупіший за тебе?

На що Зажура спокійнісінько відповіла:

— Гм, за мене? Та ти тупіший навіть за Тупість, яка взяла тебе під свою опіку, бо й вона така тупа, що зглянулася над тобою.

Складалось таке враження, що волохатий зараз неодмінно полізе битися, і це було цілком можливо. Хам, здавалось збожеволів від образи, що йому, ХАМУ, й нахамили. Скрутив долоні в кулаки і вже зібрався встати з-за столу, як почув лагідний голосок Зажури:

— Ой, здається, що я розсердила тебе. Я бачу, що ти знервований, любчику. Не хвилюйся, дорогенький. Сядь краще на стілець.

І вона владним жестом посадовила його на місце. Він сів, але ще був досить напружений для того, щоб встати і довести справу до кінця.

— Закрий, любчику, очі. Ось побачиш, наскільки тобі стане краще, — все воркотіла вона біля Хама і той знову підкорився.

— Розслаб повністю все своє тіло. Твоє тіло повинно бути нерухомим. Не ворушись. Втомлені м'язи самі не хочуть рухатися — їм необхідно відпочити. Тепер повністю відмовся від свого тіла. Ти не відчуваєш його. Не ворушись. Голова немов наповнюється свинцем. Прожени свої хижі думки. Розслабся. Ти думаєш ні про що. Ти потрапляєш цілком у всесвіт фантазій. Твоя свідомість полишає тебе. Ти чуєш лише голос, голос, голос… голос монотонний і переконливий. Ти віриш голосу. Ти хочеш слухати голос. Тобі подобається. Світ ілюзій чекає на тебе.

Вона плавно вела свою розповідь, і поступово Хамом оволодів гіпнотичний сон. Він схилив голову на груди і вимкнувся. Тіло трохи сповзло по стільці, і руки повисли, майже торкаючись підлоги. Закуняв було і дід, та схаменувся і, перелякано озирнувшись довкола себе, зрозумів-таки, що він при свідомості. Вщипнув себе непомітно і переконався, що він дійсно при власному розумі. Налив чаю і почав сьорбати, наче нічого не трапилось. А тим часом дама продовжувала свій гіпноз.

— Ти птах. Ти гарний, білий птах. Ти летиш над землею розтинаючи повітря крилами. Тобі чужі всі проблеми і радощі землі. НЕБО — ось твоя стихія. Ти самотній птах, величний і неприступний. Лише ти один створений для неба. Ніхто не може злетіти так високо, як злітаєш ти. Бути з небом на «ТИ» — це велика честь.

Тепер ти — море. Ти хвиля. Ти можеш бути спокійною, а можеш і хвилюватися. Можеш пестити тіло плавця, а можеш розбивати своєю плоттю величезні стрімчаки. Лише тобі підвладні долі моряків, що пішли в море на довгі місяці. Ти потрапляєш всюди. Ти вода. Ти пливеш, пливеш, пливеш… ну то й пливи собі далі, а нас не чіпай.

Вона ляснула в долоні, при цьому викрикнувши: «Зникни» — і, неначе мильна куля, Хам розлетівся на мільярди маленьких кульок та відразу ж розчинився в темних кутках кімнати. Присутні тільки спостерігали за тим, що відбувалось. По закінченню вистави всі зробили вигляд, що нічогісінько не трапилось. Та й взагалі, все гаразд. А сама дама, закинувши голову назад і заплющивши очі, глибоко зітхнула. Потім, повернувшись у попередню позицію, теж зробила вигляд, що про Хама, як такого, вона ніколи й не чула. І на тому подиху, що й раніше, продовжила свою розповідь.

Так, у неї розуму буде достатньо, щоб заплутати такий клубок, що не кожному вдасться з ним дати раду, а вже тим більше усвідомити сенс її фатальних фантазій.