Гумовий Київ рожевих мрій

Перший крок Долі…

Я їхав на мотоциклі по сусідньому селу. Там була рівненька і довга дорога. Вітер шмагав мене невидимими нагайками, — але не надто дошкуляв, тому що герметичний шолом і щільна куртка сховали моє тіло від його колючого, пронизливого потоку. Була зима, однак мені, схибнутому, це не заважало досі їздити, тим паче, що погода цього дня випала дуже тепла: сонце пригрівало немов навесні, й, здавалось, що от-от на гілочках дерев з'являться бруньки. Їзда на металевому коні завжди асоціювалась мені з абсолютною, нічим не розбавленою, свободою. Така витримана й неконцентрована воля поглинала цілком, без права на повернення, і я, сам собі всміхаючись, а часом голосно сміючись, їхав кудись далеко-далеко, назустріч сонцю вдень та місяцю і зорям уночі. Шлях мій і мого коника ніколи не закінчувався гаражем — я (сподіваюсь, що й він) продовжував його в ліжку під час сну, а особливо в момент засипання, коли дивишся в спину самому собі, бачиш, як він, тобто я, вирушає в довгу мандрівку зі старенького батьківського подвір'я, і його береже Господь під час цікавої подорожі, аж заздриш йому, тобто самому ж собі, і задаєш питання перед тим, як вимкнутись — «Яке падло вигадало сон?».

Відлагоджений, наче швейцарський годинник, мотор вдоволено буркотів і пройшов би ще не одну сотню кілометрів, але мені потрібно було лише сорок. Їхав я до містечка Шпола, що на Черкащині, у важливих справах. Сьогодні повинна бути репетиція в шполянському Будинку культури, в якій я братиму безпосередню участь — як вокаліст рок-колективу «РЕЗОНАНС». Я дуже тішуся з того і свою справу люблю, хоча й працюю не за покликом серця. Хлібозавод міста Ватутіно прихистив мене як оператора виробничої печі цеху бубликів Так, пекти бублики для країни було моєю основною справою, і я вважав це досить пристойним для себе заняттям: все-таки хліб, не абищо. Наша бригада була шалена в роботі, і в гонитві змагань із іншими бригадами частенько перемагала, що означало премії (зовсім як в радянські часи), від чого, чесно кажучи (хоча радянські часи мені не подобались), було дуже радісно, й хотілось працювати ще і ще, крокувати нога в ногу, підійнявши прапор догори. Ура!

Я минув три села, і, коли до Шполи залишалось усього кілька кілометрів, завібрував телефон і, негайно зупинивши свій транспорт на узбіччі, я поліз в кишеню за слухавкою. Зовсім не тому, що дотримувався правил дорожнього руху, які передбачають зупинення транспортного засобу в таких випадках, коли водієві треба побалакати. Просто, коли їдеш на мотоциклі, розмовляти по телефону неможливо через гарчання мотора, та й зчеплення теж комусь потрібно натискати. Телефонував мій товариш Максим, що уже майже рік працює в Києві, але, на жаль, я на перший дзвінок спізнився. Оскільки за бензин довелося віддати останні гроші, самому телефонувати не було за що. Тому я вирішив перекурити і почекати повторного дзвіночка.

Макс був близькою для мене людиною, тому чекав я з нетерпінням. Ми з ним навчалися у школі в одному класі й були добрими друзями, та й після того концтабору, в якому я відсидів за партою біля вікна дев'ять років, на відміну від Макса, який парився там всі одинадцять, дуже тривалий час підтримували стосунки, але чомусь періодами. Наприклад, рік нам цікаво одне з одним, а через кілька місяців — ми знаходимо нових друзів за інтересами, ніби відпочиваємо один від одного. Потім цикл повторюється. Ми вже до цього звикли. Якось, здається, у восьмому класі, ми з Максом, прихопивши з собою гебрея Сергія, пішли прогулювати уроки, доволі звична для нас річ. З’явитись додому раніше ми не ризикнули, але й недовго замислювались, що будемо робити.

Сергій, що мав репутацію збоченця, запропонував піти до нашої однокласниці Ані Зайчикової, позаяк та мешкала біля самої школи, і насцяти їй під двері. Не знаю чому, але звучало воно весело, і ми, як Сергійко, теж були збоченцями, отож, погодилися на запропоноване. Упевнені в безкарності майбутньої витівки, ми попрямували до шкільної огорожі. Перетнувши її, наша трійця опинилась в Аниному дворі. Аня мешкала з мамою і бабцею в двоповерховому будинку, і ми, пригадавши, в якому під'їзді живуть наші жертви, змовницьки переглядаючись, рушили на діло, яке в нашій історії мало назву «Мокруха». Швиденько вирішили, що хто буде робити: Сергій сцить, Макс натискає на кнопку дзвінка, а я стою поруч з Максом, щоби всі були причетні до злочину. Ми ж — братство, назви якого, правда, вже й не згадати. Сергійко, перелякано озираючись на всі боки розстебнув ширинку і прийнявся за справу, а ми стояли тим часом на шухері — «Усе чисто, Сірьога. Давай-давай». Після припинення дзюрчання, яке відлунювало у під'їзді наче водограй, через що ми боялись, аби хтось не вийшов, утім, обійшлося, — настала наша з Максимом пора. Ми, урочисто вдвох, підійшли до дзвінка, і навіть, що не передбачалось сценарієм, одночасно на нього натиснули. Пролунало жахливе харчання електродзвінка за Ганчиними дверима. Далі двері миттєво відчинилися, і в них просунулася страшна пика Ганчиної мами (ми одразу збагнули, чому її батьки живуть окремо), яка одразу ж помітила калюжу і, звісно, ж нас, похололих і отетерілих. Не встигла вона й слова вимовити, як ми чкурнули аж за дві вулиці від місця пригоди. Наступного дня до нас у кабінет зайшов директор і трохи не за вухо витяг Сергійка з класу — Ганчина мама впізнала тільки його і, вивергаючи нестерпний галюциногенний аромат ротом (насправді він був у неї чорним, як ніч), зізналася в цьому директорові. Через дві хвилини така сама доля чекала й на нас — здав Сергій співучасників.

А тепер Макс — у Києві. Він сидить там вже довго й не збирається приїздити — не має змоги. Я нудьгую за товаришем і охоче б його почув, а тим більше — побачив. Лунає другий дзвінок, я вмикаю зв'язок і радісно кажу:

— Ало! Здорово, брате! Як ти?

— Усе добре, — відповідає Максим. — Невдовзі приїду.

— Надовго чи, як минулого разу, на день? — питаю.

— Цього разу на місяць. Я вже в Києві не буду працювати — поїду до Москви, — каже він гордовито.

— Ти що, здурів? На чорта вона тобі потрібна? Там побудеш, і знову додому захочеться, а в Києві, дивись, вже й квартиру проґавив, знаєш сам, що хату в столиці знайти не так вже легко, — накинувся я на Макса.

Атой за своє:

— Так, знаю, але в мене є перспектива, і я її не хотів би втратити. Краще спитай у когось із друзів, чи хто не збирається їхати до Києва працювати, бо я можу їм залишити квартиру.

— Гаразд, — відповів я, — а які умови?

— Шістсот тридцять гривень щомісяця за кімнату в комуналці. Будинок дуже старий, зате в центрі міста, біля метро «Республіканський стадіон».

— Добре… — і раптом я затнувся. — СТОП! А якщо я приїду туди? Якщо домовлюсь з чуваками, з якими граю в одній банді, і приїду до Києва та будемо там займатися музикою, так же можна?

— А скільки чуваків? — діловито поцікавився Макс.

— Шість, разом зі мною, — видихнув я.

— Багато, — розтягуючи голосні літери, проспівав Максим чорне слово.

— І ніяк не можна? — все ще сподіваючись, поцікавився я.

— Ну, добре, щось вигадаю. Давай, готуй там своїх бійців, а я спробую домовитися. І ще, приїхати треба не пізніше п'ятнадцятого лютого, бо туди швидко когось заселять.

— Добре. Дякую, друже. Тримайся там — скоро буду.

Ми попрощалися, і, приголомшений таким розвитком подій, я помчав хуткіш до Шполи.

Під'їхав до БК, облишив свій «Дніпро» біля входу й кинувся до приміщення — там ще нікого не було. Страх, чого коштувало моїм легеням це очікування — я викурив півпачки цигарок за двадцять хвилин і скурив би більше, якби не почув знайомий гомін друзів-музикантів, що наближалися до музичної кімнати. Я терпляче їх дочекався і, потиснувши кожному руку, запропонував усім вийти до коридору на перекур. Сам, поглянувши на цигарку, заштовхнув її назад до пачки — не варто.

Я повідомив друзям про те, що їду до Києва. На мене чекає велике майбутнє: листівки від фанаток, виступи в концертних залах столиці, слава, пристойні гроші, а не жалюгідні подачки, і автографи, автографи, автографи… Моя розповідь була розкішною і щедро прикрашеною. Так, і все мною сказане йшло від серця — я вірив, і вірю у те, що говорив, й ні на крок не відступлюся.

— Друзі мої! Сьогодні, мабуть, найурочистіший день в моєму житті — я відчуваю шкірою, що у нас з'явився реальний шанс звідси видряпатися. Я розумію, що деякі з вас ще навчаються, але то ваші проблеми. Я кидаю в цьому, вже минулому житті, все: батьків, родичів, жінку, — УСІХ. Я не можу більше жити в цьому лайні, в цій клятій битовусі, коли тебе не розуміє навіть піввідсотка населення міста, в якому ти живеш. Люди, котрі сміються, коли я їм кажу, що пишу книжку, не можуть жити зі мною на одній території — я залишаю їх для того, щоб знайти інших людей. Якщо і там на мене чекає бидляцька натура, то мені не залишається нічого іншого, як піти до лісу, чи пустелі і жити там на самоті, бо це все мене вже так дістало, що через п'ять років сивина в моєму волоссі буде помітніша, а ще через п'ять по мене приїде машина з червоними смугами на борту, але не для того, щоб лікувати, а щоб констатувати…

Мене заводило дедалі дужче. Обличчя розчервонілось, тон голосу підіймався до максимальної висоти. Я знав, що від моєї відвертості, красномовства і переконливості залежить вся кампанія. Почувався, щонайменше, Леніним на броневику і, завзято жестикулюючи руками, продовжував:

— Це шанс, лотерейний квиток, який нам вручила, я впевнений в цьому, вища сила. Сама Доля протегує нам.

Я згоден терпіти злидні, я буду вести життя, гідне мешканця Спарти, і кажу, що це мене не похитне і не оплавить, а тільки загартує. Скажу лишень, що коли ми не скористаємось цим шансом, іншого в нас просто не буде. Коли дивлюсь в майбутнє, так, потайки заглядаю, то бачу старого діда, якому усього сорок років, у якого є лише мотоцикл, гітара і геморой зі збільшеною простатою. Це всё, звісно, не так уже й зле, але річ у тім, що там не має того, чого я хочу побачити. Я хочу бачити ІНШЕ. Не знаю, як вас, хлопці, але мене таке майбутнє зовсім не влаштовує.

Я хочу бачити ІНШЕ. Я хочу залишити після себе не купку жалюгідних спогадів, які розвіються з часом і помруть разом з тими, хто їх зберігав, або, навпаки, не міг їх позбутися. Я хочу пам'яті. Ні, не вічної пам'яті, хоча не буду казати, що не претендую на неї також. Так, може, це й хвороба, психічний розлад нервової системи, такий собі маніакально-депресивний психоз, викликаний надмірно завищеною самооцінкою, чи ще щось… Але я не відступлюся від свого. Це життя дано моїй свідомості лише один раз, і свідомість моя, розриваючись, кричить. Я чую, як від напруги лускає шкіра на її обличчі, як розходяться шви від відчаю і потреби. Я відчуваю її потребу. Боротися або вмирати. Серед загиблих бути не бажаю, — відрізав я і глянув на слухачів: Славко, за звичкою, відкопиливши нижню губу, дивився на мене, кліпаючи, блакитними велетенськими дзеркалами своєї, по-дитячому світлої і наївної, душі. Юрко, насупивши брови, замислено дивився на колонку. Барабанщик Мирон, сидів на колонці, в котру втиснув свій погляд Юрко і стукав по ній паличками. Мене підтримав лише Симон. Симон, серце нашого колективу, яке неодмінно стукає в такт — я впевнений, найкращій музиці світу — музиці життя.

Я розповів про умови і перспективи життя в комуналці, правда, сам бачив їх дуже невиразно, хоча й не мав сумніву в одному — буде нелегко. Юрко, Мирон, Славко, ті, хто навчався, відповіли, сумно трусячи гривами, відмовою. Симон не вчився ніде. У нього, як і в мене, в житті була єдина улюблена справа — музика, і справу цю він любив, поважав і дуже добре вмів грати. Але Симон не міг одразу їхати зі мною — у нього була дуже страшна хвороба, що називалася цукровий діабет. Це справді важко, однак він погодився. Начхав Симон на старе життя і приєднався до мого спецзагону мисливців за щастям. Йому потрібно було через місяць лягати в лікарню, а потім він обіцяв приїхати, і я, звісно, був цьому надзвичайно радий, але їхати було потрібно реально зараз, а грошей в мене не було зовсім. Сказавши, що репетирувати не буду, і позичивши у Мирона грошей, я поповнив рахунок і почав телефонувати друзям, які, з ймовірністю бодай на два відсотки, захотіли б зі мною поїхати. Я вже витратив майже усі гроші на рахунку й почав надсилати повідомлення — так дешевше. На мій поклик відгукнувся Сашко Брагар, мій товариш, з яким я любив покурити та часом випити чогось міцного. Взагалі, дуже веселий хлопець. Він зізнався потім, що отримав від мене листа, коли сидів у туалеті. З часом я зрозумів, що друга, оголена на той час, половина його тіла, власне, й змусила Сашка піти «подумати» й була йому радником в тій ситуації. Та попри все, Саня мене дуже виручив і влаштовував цілком. Він позичив грошей у своєї мами, яка позичила їх у добрих знайомих. Мені ж ніхто не давав — усі образились на мій спонтанний від'їзд й через те не захотіли мені допомагати. Не надто глибоко замислюючись (кожна секунда була дорога), я заклав свою відеокамеру в ломбарді за п'ятсот гривень. Розрахункові гроші з моїх бубликів повинні були перерахувати наприкінці місяця, і я, залишивши інструкцію, як отримати назад камеру, та написавши на дружину доручення на отримання моєї зарплатні за два місяці, взувся, одягся, звалив сумку з усяким гімном, яке може в новому житті знадобитися, на плечі, подався у свою велику мандрівку…

Із Сашком ми домовились зустрітися на вокзалі об одинадцятій ранку. Він, як завжди, запізнювався. Я дуже нервувався, але в глибині душі знав — він обов'язково прийде. Ще через п'ять хвилин подумав, що ні, він просто не може не прийти. Ще через десять думав, що це знаки долі й це падло зовсім не з’явиться. Аж ось я звеселів, усі погані думки мене покинули — іде нарешті. Тягне здоровенну торбегу. Я кинувся йому на допомогу, ледь на радощах не розцілувавши Сашка.

По приїзді нас зустрів Макс і повіз селюків до нашої майбутньої домівки. Усе навколо сяяло, як у казці, або в кіно. Вітрини магазинів яскріли гарними товарами, реклами блищали та мерехтіли, ми навіть розгледіли кілька неформалів — отож, все було нове, цікаве і до болю незнайоме…

Ми приїхали на «Республіку», хвилин з п'ять пройшлися пішки по багато облаштованій вулиці Горького. Я все думав, невже ми оце серед оцієї усієї розкоші будемо жити?

— Так, будемо, — всміхаючись, і ніби жартома, мурчав Максим.

Я це що, вголос сказав? Оце так замріявся.

Невдовзі, коли ми зайшли за ріг, біля казино «Тайм-аут», до мене дійшов Максів гумор. Ми опинились у закритому від вулиці Горького дворі, де стояв будинок. Будинок цей будували ще либонь полонені німці під нагаями гордих від перемоги радянських наглядачів. Облуплений і страшнючий чотириповерховий домина з вивернутими невідомо якими бугаями парадними дверима. Побиті вікна шкірилися скляними зубами, а в деяких місцях взагалі були відсутні. Щілини товщиною з палець протягувались по будівлі, як блискавки, з потаємним наміром розчахнути будинок на шматки — я навіть трохи захотів додому в цей момент. Посмішка, викликана побаченими на Горького пишнотами, згасла так швидко, що я не мав певності, а чи була вона взагалі. На Сашка не дивився зовсім — не хотів себе засмучувати ще його виглядом. Я зібрав докупи усю свою мужність і зайшов до парадного услід за Максом. Не знаю, чому парадне так вперто називають парадним — це мимоволі асоціюється в мене з чимось святковим, але в цьому випадку святкувала своє свято і необмежену владу сама Анархія і побратим її, Хаос. Стіни, котрі колись, мабуть, були вкриті штукатуркою, прикрашали видряпані цвяхами написи: «Ася жирная», «таракаша» і ще багато слів, котрі пишуть на огорожах, стінах і сортирах, де вони мають контекст ще непристойніший.

Макс провів нас на четвертий поверх (я здивувався, що це не горище), відчинив нам двері, біля яких був видряпаний напис «Жопа», і я, мовивши:

— Фух. Ну, жопа так жопа, — подумки перехрестився й увійшов до помешкання.

Невеличкий розмір кімнатки дивував…