Гумовий Київ рожевих мрій

Четвертий крок Долі…

Фірма, що утримувала нашу комуналку, люб'язно, але надзвичайно наполегливо запропонувала нам відпрацювати борг, який з'явився внаслідок тривалого безробіття. Це повідомлення прийшло до нас вранці в образі службовця фірми, пана Джури, який теж мешкав з нами в убогій квартирці.

Якщо я працював, скажімо, так собі, потроху граючи в переходах, то Сашко не працював зовсім. Я годував нас обох, давав йому на цигарки і проїзд, хоча він цього й не просив, відчуваючи певну відповідальності за те, що він тут, і тому допомагав Сантьору, як міг.

Сказавши, які речі нам потрібно з собою взяти (з переліку речей мені стало зрозуміло, що це буде будівництво), — нас повезли до якогось легендарного підвалу, про який розповідав нам Джура, де повинна з нашою допомогою відбутися реконструкція, і звідки всі тікали, бо працювати там було неможливо. Та які б жахіття нам не розповідали по дорозі, ми знали, що борг треба відпрацювати.

Чуваки, які нас привезли на місце події, побажали нам удачі, потім чомусь перезирнулись і, хихочучи, як дівчатка на лавочці біля школи, спитали, чи є в нас вазелін, або, принаймні, мило. Ми, звісно ж, здивувались від такого, м'яко кажучи, відвертого запитання. Обурений, як і я, Сашко мене випередив і, вилупивши очі, запитав:

— Що ти плетеш, мудило чортів — які вазеліни?

Чуваки сказали, що то жарти в них такі, вибачились, наче плюнули, хутко сіли в свій автомобіль і, поцокотівши роздовбаним мотором, покотилися, зникли туди, звідки до нас більше ніколи не навідувалися. Мабуть, вони також були щось винні фірмі і, відробляючи борг, притранспортували нас до підвалу зі своїм секретним кістяком у шафі.

Якщо вірити словам водія, то на нас у підвалі має чекати бригадир, який буде нами керувати і вказувати, що і де потрібно полагодити. Ми знервовано перекурили, та все ж натяки на вазелін нас збентежили. Поклялись один одному у вічній дружбі і приготувались, аби там що, стояти на смерть, як у книжках про війну, адже натяки були слизькі, а підвал темний, як дупа негроїда.

— Агов, є хтось вдома? — крикнув я у черево підземелля.

— Може, там живе якийсь людожер? — обережно спитав, начебто сам у себе, Сашко.

— Не знаю, хто там живе, людожер чи ні, але він або глухий, або десь на полюванні.

Я, відразу ж уявив собі цього людожера: розпатланий, міцний, з маленьким лобом і великим членом, який виглядає з-під шкіряних обладунків, і постійно вимагає вазеліну. Деспот з палицею у руках і бородавкою на носі.

Я підібрав дебелого камінця, Сашко, наслідуючи мій приклад, витяг з кущів уламок іржавої арматури, і ми, подумки перехрестившись, повільно і насторожено, як у фільмах про спецназівців, почали спускатися під землю, сходинка за сходинкою лишаючи за собою пройдені метри небезпечного шляху.

Раптом десь в глибині щось жахливо заторохкотіло. Було схоже на крупнокаліберний кулемет, але я цей звук вже колись чув раніше і, покопирсавшись у файлах пам'яті, я пригадав, що цей дражливий шум може належати відбійнику — як виявилось, так воно і було. Ми пройшли вглиб приміщення і зникли в пилюці, яка одразу ж вкрила нам одежу і волосся. Запахло сирою землею і цементом, а може, й нашою смертю; я втратив Сашка, а він, в свою чергу, крізь гарчання пекельного пристрою, крикнув:

— Тарасе, ти де?

— Я тут, брате — тут я, поруч… десь.

Оп…, я подумав, що я оглух — шум припинився, чутно було як хтось надривно кашлянув.

— Є тут хто? — вкотре задав я це дебільне питання, і, о боже…, як в кращих, витриманих традиціях американських блокбастерів, правда-що з відбійником на плечі замість кулемета, велично і хрупаючи дрібним камінням під ногами вийшов з туману в напівмороці неяскравої лампочки, міцної статури… грузин!?

— Вах, — тільки й додумався сказати я.

— Шіто, «Вах»? — спитав він якось різко.

— Нічого, — відморозився я, — вах, та й ГОДІ.

— Ета ві пришьлі на падмогу?

— Ми, — потім, подумавши, що гроші на квартиру можна заробити й іншим шляхом, додав: — Здається. Ми, мабуть, не туди потрапили, — промовив я лагідно, неначе боявся зхвилювати буйного душевнохворого.

— Как не туда папаль? — підняв він здивовано брови. — Все туда. Відалжьнікі?

— Ми, — ляпнув Сантьор зовсім не подумавши.

Тут грузин зовсім несподівано посміхнувся на всі зуби і м'яко промовив:

— Мєн'я зовут Гєла.

— Прям, як в Булгакова, — вирвалось у мене доцільне зауваження.

Гєла (скорочене від імені Георгій) навчав нас хитрощів будівничої справи і надзвичайно мене діставав: то молотка йому подай, то пензля, то сраку на повороті занеси…

Одного разу я не витримав і сказав відверто, щоб він, дорогоцінний наш гуру, брав свою сраку собі ж в жменю і давав їй на поворотах раду самостійно. Гєла надзвичайно обурився і, харкаючи ненашими словами, вперемішку-таки з нашими (тими, що з ненормативного лексикону), почав мені пояснювати, що ми з Сашком — два розпиздяї, які нічогісінько не вміють, і якщо він нам не буде показувати, так би мовити, вчити нас, то ми не виконаємо план і не відіб'єм свої гроші, а відіб'є їх він, і нехай ми не сумніваємось в тому, що Гєла, в цьому випадку, обов'язково пошле нас в те місце, яке навіть Макар зі своїми тупими телятами побоювався відвідувати. Я відповів, що мені однаково, куди Макар ганяв телят і де це місце знаходиться на мапі, і що відмовляюсь від його командування, що я закінчив три курси профтехучилища за будівельною спеціальністю, і знаю таке місце, яке навіть батько Макара обходив стороною, і те, що він, Гєла, може туди запросто сходити, я навіть вкажу дорогу і розповім детальніше — мовою жестів. Ми дуже посварилися, після чого Гєла сказав, що я буду працювати сам — я погодився, і на доказ того, що один я працюю дедалі краще, ніж в парі з ним, до вечора, я залив бетоном дві дверні перетинки. Перетинки впали ще увечері, майже мені на голову. Сашко з грузином ледве не захлинулись у власній слині — так реготали. Мене це надзвичайно обурило. Сказавши, щоб воно, це грьобане будівництво розвалилося до ранку і поховало під своїми уламками тих, кому дуже смішно, гаркнувши на Сашка, за те, що той сміється з друга і опинився на боці якогось сумнозвісного Гєли, пообіцявши Гєлі невдовзі привести в сраний підвал батальйон скінхедів — я вийшов на двір. Потовкся біля виходу, повернувся, побажав усім приємного вечора, показавши при цьому, де в сорочки рукава пришиті, вийшов на поверхню і покотився додому. Що робити далі — я не знав. Невдовзі, через два тижні, мав приїхати Симко. Було б незручно перед людиною, якщо б мене погнали з квартири. У нас же такі мрії. Заради них я тут, і потрібно… ні, просто необхідно боротися за подальше перебування в місті-герої. Обов'язково щось придумаю.

Удома Сашко сказав, що на грузина вплинули мої знайомства зі скінхедами і погрози навести їх на нього, тож Гєла пропонує мені не пороти гарячки, а приходити до підвалу знову і працювати в колективній ланці — але я, з наголосом вимовляючи слово, що зазвичай звучить після «Пішов він на…», відмовився.

— Бздить? — питаю голосно і з наголосом тріумфу в Сашка.

— Бздить, — впевнено він мені відповідає.

— Ну, і нехай бздить далі. Хай хоч весь підвал забздить, і ти теж понюхай, щоб так смішно не було — мені однаково. Скажи, що я непохитний, і метушусь в пошуках білих воїнів, а ще — прагну помсти.

Сашко й надалі ходив на примусові підземні роботи в каменоломню, заспокоював Гєлу, а я, з гітарою в обіймах, продовжив свої мандри. Я навіть досяг успіху: до вказаного терміну назбирав майже потрібну суму грошей (Сашко доклав те, чого не вистачало), і ми нарешті здихалися боргу.

— Куди далі, Саньок, на яку роботу?

Я лежав на матраці, палив цигарку і дивився крізь шпари повік на Сашка.

— Планую в охорону. Захотілося мені якоїсь стабільності, чи що, а то ці невизначені стрибки по Києву мене вимотують. А ти що пропонуєш? — каже Сашко, сьорбаючи свій улюблений суп, який готував постійно, бо до жаху, який читався великим шрифтом в його блакитних очах, боявся запорів.

— Не знаю ще, але, мабуть з тобою піду, — видихаю я разом із димом своє припущення.

— Ти дивись, — застерігає Саша — там твої сережки повитягувати прийдеться, зачіску, я так думаю, теж заставлять змінити, — мовив він підіймаючись з-за стола і прямуючи до свого матраца. І нагадав урешті:

— Там, як у армії.

— Тоді самі будуть охороняти свої магазини, — зле буркнув я. — Волосся, сережки… Там, що, пансіон благородних дівуль?

— Не хвилюйся, завтра підемо і про все дізнаємося. Підійдеш — візьмуть, а ні, то що з того? Що, мало роботи в Києві?

Сашко вже лежав, і видно було, що вечеря на нього встигла подіяти, і його розморило на сон, але він ще тримався (принаймні намагався) за цей ясен світ. Санін голос все тихішав і тихішав, заспокоюючи мене, а невдовзі й зовсім затих. Я докурив цигарку, недопалок викинув через вікно, що було без шибки і, накинувши на себе ковдру, заснув.

Наснилася якась маєчня:

Я сиджу на зборах. Стіни і трибуни актового залу, в якому я знаходжусь, майоріють червоними прапорами. Йде-повзе червона агітація в корінні наочна. Навколо купа незнайомих людей — від цього якось робиться неприємно, дещо навіть не по собі. Трибуну осідлав гарно поголений молодий чоловік приємної зовнішності в чорному костюмі з приколотими до грудей червоними стрічками, і, розмахуючи руками в густому повітрі, а-ля Ленін, викрикує в товариство, що зібралося:

— Радісніше потрібно бути, радісніше, товариші. Від цього напряму, доповідаю вам, залежать удої молока на фермах наших колгоспів, а також збір зерна на полях, меду на пасіках, томатів на городах, кількість народу у чергах, колорадських жуків на картоплі та вашої свободи, шановне моє товариство.

Потім на сцену з трибуною піднялася жінка вбрана в чорний брючний костюм, з якимось кавеликом волоссям на захлялій потилиці. Вона підійшла до чоловіка ззаду і, ухопивши його за чуприну, впечатала писком в трибуну. Раз за разом, рух за рухом — вона натовкла йому мармизу так, що на нього годі було дивитись. Після екзекуції вона сама стала до трибуни і, перекривляючи його завзятий вираз обличчя, жестикулюючи так само, як і він, звернулась, використовуючи святковий наголос, до товаришів, які сиділи, пороззявлявши роти і з цікавістю спостерігали за розвитком подій на сцені:

— Шановне товариство, йдіть на хуй! Усі! Збори прошу вважати закінченим.

Після цих громових слів, вона розвернулась і стройовим кроком почеканила десь за куліси. Зал підвівся і навстоячки аплодував жіночці з кавеликом на маківці.

Я здригнувся, подивився сонними очима на батарею (перше, на що натрапив погляд), труснув кілька разів головою, виганяючи дебільні сновидіння і, витягши цигарку з пачки, закурив.

Наступний весняний місяць травень приніс на своїх духмяних зелених крилах Симка. Я був дуже радий нашій зустрічі. Симон з'явився, як дід Мороз: із здоровенним клумаком за спиною і приніс із собою гарний настрій та види на перспективу в заняттях музикою. Ми одразу ж почали — взяли у нашого знайомого, Олега, гітару, налаштувались і, так би мовити, відновили наші репетиції. Ще Симкові потрібно було знайти роботу, бо за квартиру платити треба кожен місяць, а в нашій комуналці платити мали всі. Симко вирішив далеко не ходити і повторив наш із Сашком героїчний подвиг — влаштувався в маркет. Його поставили на морозильний відділ, звідки він одразу ж приніс нежить і неприємні спогади про минулі зміни. Там йому дуже не подобалось. Люди там виявились непривітні, колеги теж м'якістю не відрізнялись, були грубими й немилими, а платили так мало, що й цукру не купиш, щоб усю ту сіль заїсти. Хоча Симкові там було не місце — він туди подався, а раз подався — значить дурень, а раз дурень — то там йому й місце.

Ми працювали в поті чола. Виснажували себе репетиціями — тренувались, як перед битвою. Часто ходили на майдан, купували пиво і грали просто неба. Навколо нас збирались люди: одні купували пиво і сиділи мовчки, слухаючи, другі кидали гривну і нівечили нам нерви, немов кинули всі сто. І гундосячи під ніс, говорили вони типу таке: «Слиш, братан, а знаш Владімірскій Централ ілі там Купола тіпа? Шо? Нє знаш?». Бувало усіляко, і приємно і неприємно, але нам те дуже подобалось, бо було все це іншим після тривалого життя в провінції, де таких людей, як ми, хіба-що собаками не цькували.

У дев'ятнадцять років я вирішив вчинити акт непокори перед інкубатором (так я називав суспільство, з яким співіснував поруч). Вистриг собі волосся на скронях, улюблену джинсову жилетку обвішав значками, а ззаду на ній намалював орла, котрий сидів на свастиці. Реакція інкубатора була різною, але по суті своїй схожа, мене сприймали надзвичайно вороже. Люди тикали пальцями мені в спину, гомоніли, що в мене розум випарувався разом із тютюновим димом, чіплялися до малюнка і усіляко вимагали пояснень, просто пісялись у штани, а на роботі мене прозвали Брєжнєвим за безліч значків і орденів, за увесь той металобрухт на моїх грудях. Декілька разів мене навіть побили. Тоді я відповів суспільству таким чином — витатуював на руці свастику і по можливості частіше її демонстрував. Інкубатор міркував так — цей придурок не просто придурок — він найреальніший придурок з усіх, яких ми тільки бачили. Нехай собі живе, і помалу, хворобливо на мене позираючи, звикли до мого існування. Як просто, правда? Всього лише невеличкий проміжок часу потрібен людству, щоб звикнутись з тим, що його відверто і відкрито посилає на хуй якийсь покидьок. А це лише тільки я, мала мураха проти них. Що ж робить з ними, цими нещасними тупими людьми, наша влада? Я відповім — вона їх дрючить так, як їй заманеться. Маніпулює, як пішаками, віддаючи то одного, то другого в жертву задля якихось особистих цілей і потреб. От, холера.

Прохолодне дихання метро, супутниця дратівливого безсоння — попільничка, ригельний замок, на який я зачинився від усіх — усе вказувало на те, що світ котиться у прірву, і я разом із ним. Впаду і розіб'юсь об скелі, об гостре, як лезо, каміння, навіть ворони мого місця не знайдуть. Забудусь у смерті. Забуття — це, мабуть, найреалістичніший погляд на життя з усіх прозорих точок зору, разом узятих. На стіні висить годинник, дешевий, пластиковий годинник і зовсім навіть негарний, але він відлічує найдорогоцінніше, що тільки є у людини, попри всі моральні перешкоди, — час. За рамкою і оргсклом людина не помічає найважливішого — горя. Так і в випадку із забуттям — усі вже настільки звикли бачити життя таким, яким воно «ПОВИННО» бути, що не бачать більше нічого іншого. Коли ти намагаєшся їм пояснити, що за завісою того, що вони бачать, існує ще щось таке, яке теж можна зрозуміти і жити з цим, і життя не буде таким нудним, і можна залишити для нащадків багато цікавого після себе. Стати навіть великим набутком нашої країни — чи це не ціль? Чи це не щастя? Коли я починав про це, або щось подібне, говорити суспільству, котре мене оточує, то воно мені відповідало з подивом: «Слухай, це, звичайно, цікаво, але навіщо замислюватись над дурницями? Без цього можна прожити, а от без того, що в тебе виросте на городі, ніяк. Січеш?». Звісно, «січу». Я січу, що людство, яке відповідає таким чином, і в якого, окрім про городи, немає власної думки, коли перед знанням, на головному місці, стоїть великий, туго напханий шлунок, яке крім того, що само ніхуя не знає, та ще й цьому навчає інших, не повинно отруювати мені повітря — йому потрібна резервація. А скоріш за все вона потрібна мені.

Ми підготували декілька пісень і вирішили з ними починати просуватись, але яким чином це робити? Для того, щоб з нас зробити зірок — потрібен був менеджер, який знає, де потрібно виступати, як домовлятися про концерти, і взагалі вирішує всі питання організаційного характеру. І ще потрібен меценат, який в усе це діло буде вкладавати гроші, котрі потім йому ж і відіб'ються. Цих людей потрібно було знайти. СТОП! А може, є ще люди, які таких людей шукають? І ми вирішили розпочати свій пошук з саме таких людей, в яких можуть бути знайомства в таких колах. Я для початку почав опит усіх своїх знайомих по Києву й поза межами його. Задавав питання на предмет того, чи є у них знайомі, які більш-менш стосуються або хоч мають якийсь хист до музики. Але! Для того, щоб заохотити людину нам допомагати, слід було ненав'язливо продемонструвати цій людині ступінь, або, влучніше сказати, стадію, на котрій перебуває наш спільний з Симком талант. Коротше кажучи, нам потрібен був демо-запис. Запис той можна було б зробити в спеціалізованій студії за допомогою допоміжних пристроїв і за наявності чималих коштів, можна було б записатись через комп'ютер і, зрештою, як це робили наші попередники в старовину — на магнітофонну плівку.

— Ще скажи на бобіни, — сердився Симко, — нам потрібен принаймні комп.

— Слухай, Симоне, я це добре розумію, але звідки нам, жебракам, його взяти?

Я розвів руками і виразив на обличчі нерозуміння. Що я ще мав виражати?

— Можна поїхати в Шполу і записатися в Будинку культури на міні диск. Мені дозводить директор — я це напевне знаю, — розмірковував Симко.

— Можна, — казав я, — можна, але, за який хрін ми туди поїдемо? — потім подумав, почухав, як це буває, потилицю і додав: — Добре, за хрін, то ще одна справа. Коли? Нам потрібно працювати, щоб сплачувати за комуналку, а якщо ми будемо роз'їжджати по Україні, записуватись, — це ж буде тривати не один день, а принаймні три-чотири, може тиждень, це залежно від того, скільки пісень ми підготуємо. А ти знаєш, що чим більше, тим краще. У нас є реальний шанс не повернутися до Києва, хоча б з тієї причини, що не буде куди, бо з квартири нас поженуть поганою мітлою, а бомжувати мені чомусь не хочеться.

— Не хочеться? — перепитує Симко.

— Ні, — мотаю я головою і виказую своє незадоволення — не хочеться.

Симон зітхає:

— І мені чомусь не хочеться. А що ж робити?

— Будемо репетирувати й надалі, а там подивимось по обставинах, — заспокоюю я друга, а в самого на душі коти ригають.

В очах моїх мигичить дощ, а на душі вирує хуртовина.

Я пам'ятаю, наче це було учора, твої написи на стінах.

Виводила моє ім'я на спітнілих шибках сірих квартир:

Моє дитя і моя мати — Україна.

Образливо до сліз, що ти не на своєму місці. Можливо, ще рано, ще не поспіли твої плоди для того, щоб їх можна було б споживати. Є в тебе, як ти вважаєш, талант — так чому ж ти відриваєш від себе шматки, щоб вижити? Чому тебе не годує твоє вміння творити? Ти не такий, як УСІ. Ти твориш: складаєш пісні, вірші, пишеш музику, слухаючи яку, люди в переходах зупиняються і просять ЩЕ, пишеш картини, але не знаєш, як це вміння реалізувати. Як сліпе цуценя, тикаєшся з одного глухого кута в інший, а проходу не знайдеш. Куди не кинешся — ніхто не хоче тобі допомогти. Та й не потрібна тобі якась особлива допомога — нехай би вказали тільки напрямок, а далі впораєшся сам. Ти зможеш обов'язково. ТИ МОЖЕШ! Розбивати стіни чолом — це вже твоя звичка. Які там курси виживання в джунглях Індокитаю? Про що ви таке кажете? Вони і близенько не падають поруч із курсами виживання — і щоб при цьому не опуститися до рівня покидька — у великому кам'яному мішку, де нікому немає діла до того, хто ти взагалі такий і які в тебе проблеми. Руками замахають, і загундосять під ніс скоромовкою: «Не чіпай нас, ми й так заклопотані. Он бачиш, навіть в метро ми весь час поспішаємо, а ти, такий наївний, зі своїми проблемами… Ех ти, дурень». От так воно постійно й трапляється. «Світ не без добрих людей» — це бородате формулювання мене дратує, як комар уночі, що дзижчить над вухом, настирливо вимагаючи моєї крові. У світі, мовляв, ще є добрі люди. Це, виявляється, вимираючий вид такий. Моє ставлення до цього таке — у світі абсолютно добрих людей не буває. Всі клали на тебе і твої проблеми. Усі, починаючи з батьків. Звичайно, роблять вигляд, навіть десь допомагають, але з'являються інші проблеми, і застарілі вже на той час стають не актуальними, але ж вони залишаються. Їх ніхто не відміняв спеціальною постановою. Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви — спочатку болить, а потім навіть кайфово. Звикаєш нікому не довіряти. Читаєш комусь свої оповідання або вірші, і не віриш, коли тобі кажуть, що вони дуже гарні. Вдивляєшся в очі йому — він же очима блукає десь по підлозі. Життя — це не просто термін, відведений для того, щоб його прожити, це випробування на те, чого ти вартий. Якщо ти опускаєш руки, коли в тебе щось не виходить на шляху до мети — гріш тобі ціна. Якщо йдеш невпинно, стискаєш кулаки, коли боляче зціплюєш зуби на холодному вітрі, дивишся застиглим поглядом уперед, туди, де знаходиться твоя ціль, груди твої забирають повітря, щоб додати тобі сили, а м'язи лускають від бажання, яке розпирає тебе зсередини — ти фанатик, і якщо тобі поталанить дійти до мети, якщо на півшляху не звалить тебе безсилля, — ти ПЕРЕМОЖЕЦЬ. Переможцем називатись може далеко не кожний — це велике звання людини, якій його не купили і не подарували на день народження, але яка це звання завоювала, віддала роки життя, літри своєї крові, нервів, стогнала, але йшла, ламала нігті, коли чіплялася за землю, і, все ж таки, перервала фінішну стрічку. Коли кричали, що ця людина ні до чого не здатна, що зусилля марні і шлях невірний. Кричали навздогін, що ти ще, мовляв, повернешся і попросиш. Хера вам! Якщо не загнуся, то я теж дійду — навіть приблизно знаю, куди. Я вже відчуваю запах. Дійду сам, і не потрібні мені ваші подачки. Моє життя не буде нескінченним, нікчемним шляхом — воно набуде кольору ще більше яскравішого за той, який є вже зараз, і засяє так, що засліпить багатьох. Я відчуваю, що це навіть не я кажу — це промовляє сила, яку в собі відчуваю, той хист до мистецтва і те бажання, що волає в мені: «Стань великим. Донеси свою думку до світу. Нехай тебе почують душі і побачить небо. СТАНЬ!». Я обіцяю своїй силі, що стану, і якщо буде інакше, то хай я вибухну від її смертоносного тиску, і мене зневажить якесь недружне до мене видавництво, чи продюсер, що відмовить мені в останню мить мого життя.

Далі все знову повернулось до звичного русла, потекло, як то кажуть, своєю водою. Ми репетирували і жили нашим минулим життям, до якого вже встигли звикнути, от тільки довелось шукати нову роботу.

Симко спав — він на роботу забив, звільнився зі страшного непривітного маркету, і тому рано прокидатися для нього не було сенсу. До того ж сни були цікаві. Це було видно з того, як Симко дригав ногами під час відключок і як солодко стогнав інколи, і щось під ковдрою там собі шурудів. Що саме — не знаю, але інтуїтивне мислення підказує, що недарма то все, недарма… Враження складалося таке, що він кілька діб взагалі не прокидався. Удень він спав, а мене десь носило, і пізно вночі, коли я-таки повертався додому, то лише бачив вогник мобільного телефону на кухні. Оце в чувака інтереси… Симко був по крокви завернутий на мобільниках, чатах, форумах і іншій прилеглій до цього гидоті — я, наприклад, цього не розумію. Як можна проводити свій вільний дорогоцінний час з цим шматком пластмаси. Звісно, я розумію, що це, насамперед, спілкування й таке інше, але, як на мене, то це виразно відгонить якимось онанізмом. Навіть, якщо таке формулювання існує, то збоченим онанізмом. Схоже на комплекс перед суспільством. Засіли по той бік екрану якісь онаністи і дрочать один на одного. Херня це все. Найкраще спілкування — це природне. Щоб там не вигадували, а це безсумнівно так. Хіба не чудово пройтися з дівчиною алеями надзвичайного парку, котрий надзвичайним робиться саме тому, що в ньому гуляє така чудесна пара, як ви? Хіба не здорово, коли чуєш ніжний, приємний голосок коханої тобою людини не крізь рипіння телефонного динаміку, а наживо, уловлюючи її хвилюючий душу тембр, відчуваючи в повному обсязі, як коливання її голосу лунають в тобі, наче музика? Хіба не чудово бачити ці небесного кольору очі навпроти своїх і знати, що вони дивляться на тебе, не ділячи тебе ні з ким, а не на ідіотський екран монітора. Руки… Коли їх тримаєш у своїх руках, то з'являється дивне, піднесене відчуття, що ти відповідальний за ці руки, і відповідаєш не будь-чим, а своєю власною головою. Відчувати тепло її тіла, її дихання на твоїй шиї, розпач при прощанні і несамовиту радість при зустрічі, котру очікуєш кожною фіброю своєї душі, кожною молекулою ДНК в своєму, безпорадному без її присутності, тілі. Погодьтесь — це дуже гарно. Коротше, Симко продовжував мастурбувати, а я йшов спати, сповитий думками про те, як воно гірше, а як краще.

Ми з Сашком ледве розгойдалися зранку — треба ж було йти на кляту роботу влаштовуватися. Пережив звичні вже ранішні процедури: чищення зубів, вмивання пики і, одразу ж, стрибок до їжі. А туалет-то пропущено… Справа в тім, що там вже окопався Сашко зі своїм, знову ж таки, мобільним телефоном, а я, поки ходив, позіхав і чухав дупу, то був випереджений Олексійковим татом, який бігом встиг зайняти чергу. О боги — я цього не переживу. Знову газова атака звіроморального скунса. Він так, зараза, набздить, що я, побувавши після нього в сортирі, забуваю потім, як його звати. Між друзями він Скунс, а до нього звертаюсь, як і більшість зятів до своїх тещ — просто «ВИ». Наприклад — ВИ не забули мотузочку намилити або, а ВИ впевнені, що там 220 V, а то я хвилююсь, як би не лажанутись. Чи розумієте — щоб напевно вже. ВИ не зважайте на мене, я тихенько посиджу, а ВИ беріться за дріт сміливіше.

Подолавши усю смугу ранкових перешкод, ми випарувались за двері.

Ранок був сонячним, гарним, одним словом — літнім. Такого ранку, якщо вже не спиться, то можна десь примоститись — на парапеті біля входу в метро, на лавочці парку або деінде, та, прижмуривши очі від сонця й насолоди, сьорбати пиво і спостерігати за тим, як, кожен по своїх справах, поспішають люди. Ти нікуди не квапишся, і тобі гарно на душі від того, що знову чимось вирізнився із натовпу. Хоч на день, хоч на хвилину, але ти вирізнився, вирвався з череди худоби.

Нарешті ми доплентялись до метрограда. Кожен з нас думав про своє, а тому майже всю дорогу пройшли мовчки. Прийняв нас вусатий начальник охорони, маленький, товстий клоп з гусарськими стрілами вусиків під носом — безперечним предметом гордощів. Він, як це належить, мабуть, генералові, оглянув нас з голови до ніг і посміхнувся в вуса. Раптом цілим корпусом тіла повернувся у мій бік і прискіпливо глянув просто у очі.

— В армії служив? — спитався він з надією, що прослуховувалась в його голосі дуже відверто.

— Так, служив, — відповів я йому м'яко.

— Добре, — мовив він тихо і вже голосніше повторив, — добре! От тільки це твоє волосся, сережки — це, ти сам розумієш, трохи не те, що потрібно, але нічого, щось вигадаємо.

Він посміхнувся, не відводячи погляду від моїх карих очей, і по-товариськи підморгнув.

— Ну, хлопчики, пішли.

Ми зайшли до його комірки. Там ми всілися за невеличкий письмовий стіл і під диктовку вусатого командира написали кожен по заяві на прийняття нас до штату охорони метрограда. Василь Степанович (так звали начальника) сидів навпроти і диктував нам казенний текст, роблячи паузи, щоб ми встигали. І весь час дивився на мене, як і Дзержинський з фото на стіні, приспустивши повіки і пильнуючи кожного мого несвідомого руху. Я інколи ловив його погляд, а відчував, взагалі, постійно. Ми написали. Товариш головний охоронець, провів нас до дверей і ми, пообіцявши бути наступного дня, подибали назустріч дневі, що так гарно починався. Я йшов і ловив себе на тому, що напевне знаю лише одне — не повернусь туди нізащо. По-перше, мені не сподобалось те, що очі його випромінювали відчайдушну надію на те, щоб, ну, хоч абищо, вигадати на предмет мого волосся і сережок — я цього допустити не міг аж ніяк. По-друге, його погляд був чимось неприємним для мене і явно віддавав легким нальотом яскраво вираженої голубизни. Я й досі здригаюсь, пригадуючи це.

Ми йшли і жваво обговорювали нашу співбесіду з гусарським командиром, товаришем Дзержинським Я був стривожений, а Сашко мене весь час заспокоював:

— Не переймайся, друже, все буде добре — ніхто твого волосся не зачепить.

— Ага, не зачепить. Це він спочатку так каже, а потім, коли я влаштуюсь на роботу, тоді він мені і пред'явить за мої нефорські звички.

— Та все буде нормально, не тушуйся, — почав було знову він, але я його перебив.

— Стоп, замовкни. Дай прочитаю.

І я почав читати оголошення, що було прикріплене до дзеркала, яке висіло на розкладці окулярів. На дзеркальці, в яке неодмінно заглядали ті, хто приміряв окуляри, висіло оголошення наступного характеру: «Потрібен продавець окулярів». Мене це, ну, не те, щоб обнадіяло, але стало принаймні цікаво.

— Привіт! — звернувся я до того, хто виконував на той час функції реалізатора.

— Доброго дня! — виблискуючи білими зубами, що надзвичайно вдало контрастували з його засмаглою шкірою, привітно відізвався хлопчина. — Цікавитесь? Може, щось підказати? — долдонив засмаглий завчені і заїжджені, навіть не ним, а мільйонами інших продавців, слова.

— Так, будь ласкавий, підкажи, які умови для продавців на цій роботі?

— Умови? — перепитав він, відтягуючи собі секунду часу, щоб сконцентруватись. — Умови прості: за один вихід на роботу ти отримуєш п’ятнадцять гривень, з кожних проданих окулярів отримуєш десять відсотків. Сам хочеш влаштуватися чи, за когось питаєш?

— Сам, — кажу йому. — Ходив перед цим в охорону, але мені там, м'яко кажучи, не сподобалось. Тепер думаю, куди йти надалі.

— Лишайся тут, — каже він посміхаючись. — Зараз починається сезон — в день будеш мати до сотні гривень, а то і більше.

— Ну, не знаю, — ламаюсь я, — а якісь документи потрібні? Ну, там воєннік чи паспорт?

— Копії коду і паспорта потрібні, — каже він серйозно і, посміхаючись, додає: — Тут гарні дівчата ходять постійно. Кажи їм, що в бонус за куплені окуляри неодмінно йде морозиво — ведуться.

— Ну, добре, дівчатами ти мене й купив — залишаюсь. — сказав я і простягнув руку, щоб потиском її, закріпити наш договір. Він її потиснув, і я, не послабляючи потиск і дивлячись йому у вічи, назвав себе:

— Тарас.

— Тарас, — почув я натомість, і прозвучало воно, як луна в скелях.

— Тебе теж звуть Тарасом? — запитав я з ідіотським виразом обличчя, так, наче перший в житті раз знайомився із тезкою.

— Так, — відповів він щиро, — Тарік.

«Доля», — подумав я і залишився.

Попрощавшись із засмаглим Тарасиком, ми з Сантосом вирушили до дому.

— А як же охорона? — здивовано запитав мене одразу ж Сашко.

— Як, як — хуяк, — відповів я йому багатозначно.

Наш прихід додому дивовижним чином співпав з Симковим пробудженням — він лазив по кімнаті з витріщеними після сну очима і не міг собі дати ради з пошуками журналу «Робота». Я йому спокійно підказав, що журнал при всій моїй повазі до друкарського мистецтва, знаходиться в туалеті, оскільки в нас вчора скінчився останній рулон туалетного паперу.

— Давай краще порепетируєм, — запропонував я йому бадьоро.

— Без питань, от тільки від сну відійду, поп'ю чаю, викурю першу цигарку, почитаю рештки «Роботи», ну, ти розумієш, а потім — без питань — пробулькотів Симон і відправився на кухні чаювати.

Не встиг Симко і почати свій ранковий перелік справ, як подзвонив Олег, який нам дав другу гітару.

— Привіт, Тарік!

— Здоров, Олеже! Як ся маєш?

— Нормально. Тарік, слухай, тут така справа… взагалі-то, мені потрібна гітара, — проговорив Олег винувато.

— Як, ти ж казав, що надовго даєш — щось змінилося? — обурився я.

— Я не забираю, — ти не вірно зрозумів, — мені вона потрібна на кілька-днів, а потім користуйтесь знову.

— Ну, добре — заспокоїв. Куди привезти?

Я зустрівся з Олегом при виході з метро «Палац Спорту». У Олега закінчились фінанси, навіть рештки тих фінансів, які скінчилися раніше, і він зібрався аскати (таку, виявляється, назву має грання на гітарі або іншому музичному інструменті в переходах і, взагалі, просто неба. Ще одне уточнення — первинна ціль цього дійства полягає в тому, щоб неодмінно заробити грошей. «АСК» — від англійської — «просити». Таку саму назву носить і помічник аскера, котрий виконує для їхньої спільної справи теж чималу користь — він носить капелюшок дістаючи людей благаннями кинути хоча б що-небудь). Я купив собі й Олегу пива і залишився послухати. Грав Олег і своїх пісень, і чужих, українською мовою, російською, і навіть англійською — багатий репертуар, нічого не скажеш. Люди інколи реагували на Олегові волання і кидали йому або монети, або мілкі купюри.

«А непогане місце!, — подумалося мені. — Треба й собі якось сюди завітати». Натомість, я підпив пива, і в мені трохи заграла кров.

— Дай і я разочок, — попросив я гітару в Олега, — а ти поки перекури.

Він погодився і поступився мені місцем. Я почав заводити свої рок-н-роли — він підспівував, а потім змінював мене, і підспівував йому я, потім знову навпаки. Ми взяли ще пива і день продовжився більш весело, ніж починався.

Наколядували ми того дня п'ятдесят з копійками гривень — не найгірший варіант. Тепер Олег пригостив мене пивом і щойно ми відійшли від кіоску, як почався дощ. Нас прихистив під себе дах прозорої, немов скляної, зупинки.

— Часто ти тут граєш? — не без цікавості я запитав у Олежка.

— Часом доводиться. Не вистачає грошей на прожиття, от і аскаю.

Олег працював продавцем.

Він припалив цигарку, надпив пива і, зробивши такий вигляд, наче щось пригадав, запитав:

— Титежаскаєш?

— Так, аскаю, але на Майдані. На жаль, там почали розганяти музикантів. Новий мер не дозволяє псувати світські місця нашою присутністю, оскверняти київські святині, так би мовити, — відповів я, теж припалюючи наступну цигарку.

— Так, я чув, — зі скорботою в голосі сказав він і продовжив після ковтка: — Мені здається, що це неправильно. Музиканти не дебоширять — вони розважають народ, і це, я вважаю, непоганий показник свободи і демократії, а те, що робить мер — це вже яскравий натяк на тоталітаризм. Всяка влада є насиллям над людьми.

— Вірно, друже, міркуєш, та що ж тут вдієш — влада.

— Так, — погоджується Олег, — влада.

Наступного дня, я прийшов на площу Лева Толстого, або, як його називають в Києві — «Льва». Прийшов на нову свою роботу. Ящики стояли і чекали на мене під наметом, на котрому миготів барвистий напис — «КВІТИ». Тарас вранці подзвонив і розповів, де, що і як робити. Я розложився майже за годину. Посортував окуляри, вдягнув одні на себе, які найбільш сподобались, і всівся на сонечку, щоб трохи засмагнути. До полудня торг не йшов, а потім підійшла жінка і виявила бажання придбати пару.

— Хочу щось молодіжне, — загадково сказала вона, перебираючи пальцями руки відвислу шкіру на підборідді.

— Молодіжне? — перепитав я, вже в пошуках наймолодіжнішого варіанту з запропонованих.

— Ось ці, — витяг я одну пару після того, як хвилину вагався. Куди їй молодіжні? А взагалі-то я розумію, чому літніх жінок несе на такі витівки. Старість! — ось показник маразму, і навпаки. Вона — з обличчя видно — колись була гарна на вроду, але тепер, сидячи перед дзеркалом, помічає все більші й більші зміни, і зміни ці їй, бідолашній, не на користь. Щоб якось компенсувати свої душевні розпачі з цього приводу, прокидається наступного дня і обіцяє собі почати абсолютно нове життя — це звісно, якщо не бухала до цього моменту двадцять років поспіль. У новому житті вона починає займатися фітнесом, обов'язково сідає на дієту і, як тільки зауважує те, що не дарма винурює себе, тобто результат — неодмінно йде на наступні кроки. Треба змінити стиль, а то вже не те, що на вулицях чоловіки перестали дивитись вслід, а й власний почав носом крутить. Ось така жіночка стояла перед мною і міряла окуляри.

Вона вдягла ще одні (ті їй не сподобалися) і поглянула в дзеркало, але туди й не потрібно було дивитись, щоб зрозуміти — в них вона схожа на черепаху тортілу в стані глибокої депресії.

— Ні, не підходять.

Далі почалося те, що дуже влучно було описане в байці Крилова — ми переміряли пар, так, зо двадцять. Нарешті знайшли. Купила і, мило мені посміхаючись, пішла собі геть.

Знову в торгівлі наступила тиша. Ходили зіваки і просто питали, а я, в свою чергу, просто відповідав. Наступним продуктивним клієнтом був літній чоловік, — той знав, що йому треба. У цього зі старістю свої стосунки, і схоже на те, що він її приймає, як те й належить людині — природно і спокійно. Узяв класичну модель, приміряв їх, одразу ж купив, і згинув навік. Ну, туди йому й дорога. От в таких випадках і зауважуєш, так, для себе, суттєву різницю між чоловіком і жінкою.

Познайомився із дівчиною — вона теж торгувала окулярами, але, на відміну від мене, була хазяйкою власного товару. Нагодувала мене бутербродом і запросила працювати на неї. Дуже приємна — Валя. Я відмовився від запропонованого добра, мовляв, негарно це, так чинити. Якщо за двома зайцями поженешся, то й гімна заячого не дістанеш, не те що м'яса. Щебетали ми отак з нею аж до вечора. Наприкінці робочого дня, коли вже я складався, підійшов ще один суб'єкт з дипломатиком під пахвою. Я з ним прововтузився півгодини, але ж таки умовив його на найдорожчі — «Поляроїд». Зробивши підсумки, я підрахував, що заробив шістдесят гривень — не так вже й погано, як для новачка. Склав товар і пішов додому. Прийняв душ, а потім намастився кремом від опіків — попалив на сонці шкіру, придурок. На Майдан я вирушив не одразу — пішов дощ, але по небу було видно, що він ненадовго. Ну, й добре, бо на дворі було спекотно, а дощик трохи й пил прибив, і спеку ліквідував.

На Майдані я зустрівся з Мариною, Олегом та його дівчиною Яриною. Купили пива, всілися на лавочці та навперемін бренькали на гітарі. Ми часто у такий спосіб проводили час. Ми були веселі і просто променились своєю молодістю і красою. Ми любили самих себе і один одного. Для кожного з нас обличчя і духовний стан іншого були щонайменше скарбом. Ми звикли останнім часом бути поруч. Мали безліч тем для розмови, безліч приводів для посмішки — і жодного, щоб посваритися. Нам було дуже добре разом. Люди, коли відчувають щось, схоже на це, називають себе друзями. Ми й були друзями, а з деким — навіть близькими людьми. Ні на кого не зважаючи, ми веселилися. Раптом, пролунав дзвінок — дзвонив мій телефон. Я відійшов на кілька кроків від того галасу, що створювали мої друзі, і вмикнув телефон на прийом дзвінка.

— Ало! — крізь посмішку, яка виникла внаслідок падіння Олега з лавочки, сказав я.

— Ало, Тарас? — почулося мені.

— Так — це Тарас. А хто, власне кажучи, це? — ще посміхаючись, сказав я.

— Це Вітьок, пам'ятаєш мене? — з надією в голосі пролунало зі слухавки.

— Так Вітьок, авжеж, я тебе звісно ж пам'ятаю. Мало того, я пам'ятаю ще п'ять Вітьків — то ж який із них ти? — спитав я, вже посміхаючись із невідомого Вітька. І замість того, щоб ідентифікувати себе, голос спитав:

— А ти де?

— Я, шановний Вітьок, на Майдані, з друзями пиво п'ю, — а ти де?

— Я скоро приїду. Ти мене чекай. Ще обов'язково зв'яжемось, — сказав Вітьок і поклав слухавку.

Я потиснув плечима і повернувся до друзів.

— Хто дзвонив? — запитала Марина.

— Якісь Вітьки, — відповів я, відмахуючись від запитання рукою, і ми продовжили веселитись. Олег саме розповідав одну з своїх міфічних історій, котрі, як він стверджував, відбулися безпосередньо з ним. Ці історії, безумовно, з розряду тих, які коли чуєш, то одразу ж пригадуєш, що тобі вже хтось їх розповідав: в іншому місті, в інший час, в іншому житті. Чи то дежа вю, чи то Олег бреше, як мій Джульбарс у батьків дома. Але з Олегом таке дежа вю виникає частіше, ніж з іншими, так що, мабуть, він до Джульбарса подібний. Через пів години знову пролунав дзвінок, з номера, який я встиг уже охрестити «Митьком».

— Ало, Тарас? — почув я той самий дебілкуватий голос.

— Так, привіт, Митьок, тьфу, себто, я хотів сказати, Вітьок.

— Тарасе, ти зараз де?

— Я ж тобі вже казав, що я на Майдані — пригадуєш? — промовив я голосом вчителя зі школи для даунів.

— Так, пам'ятаю, але, де саме? — уточнив Вітьок питання.

— Біля палатки «Оболонь». Ти орієнтуєшся, де це знаходиться?

— Так, я вже поруч, — сказав він, голосно дихаючи. З усього було видно, що він йшов і, при цьому, ще й дуже поспішав.

— Ну, то як — ти ще далеко? — поцікавився я.

— Зараз, я вже зовсім поруч. Ось, — видихнув він, хриплячи грудьми, — я вже й на місці. Тарасе, вийди, будь-ласка, до самої палатки й зустрінь мене.

— Добре. Ти махай рукою, щоб я не помилився.

Я попросив друзів зачекати на мене; сказав, що зараз же буду і поплентався до палатки. Тільки я до неї вийшов, як побачив якогось чувака, що вимахував рукою — я рушив йому назустріч. Коли до нього зоставалося кроків з двадцять — я його упізнав. Вітьок — це приятель мого брата, а я колись із ними разом зависав деякий час. Хитрожопий такий парубок. Колись пропонував мені роботу. Каже — поїхали, мовляв, до Києва, я з братом відкрив бізнес, і нам потрібні працівники. Я, звісно ж, спитав першою чергою за зарплату, і що потрібно робити. Вітяня, з розумним і дружнім видом, почав пояснювати, що буде платити сто баксів, і жити ми (я і робітники, яких він ще набере) маємо в якомусь гаражі, чи сараї — я не пам'ятаю — і що все в нас буде добре, ну, хіба що немає там, де помитися. Та хіба це проблема? Ні, звичайно ж ні. Якщо Вітя сказав, що це не проблема, то це, звісно ж, не проблема. Смердіти, як парашний чорт — це ж круто. Я не погодився, і я вважаю, що це природне рішення абсолютно кожної поважаючої себе людини, але, все-таки поцікавився:

— А як, мені що, язиком себе вилизувати, як кіт?

— Там неподалік повинна бути сауна, — спокійно і незворушно відповів Вітьок.

— О, дуже добре. Там виявляється є сауна. Ти, Вітя, мене, що, за розумового інваліда тримаєш? Мийся, нахер, сам у цій сауні, а я залишусь вдома. Мене, до речі, й тут непогано годують, і помитися завжди знайдеться де.

Вітьок стулив писка і замовк. Мовчав він декілька років і не об'являвся. Тепер, очевидно, настав час Вітька.

— Привіт, Тарику!

Вітюня розчепірив свої обійми в потугах мене притиснути, але я не дався — вислизнув, як змій. Не те, щоб я на нього до сих пір сердився, та все одно, неприємні спогади залишились.

— Здоров, Вітольд! Як живий-здоровий? Бачу, ти знову набрав пару зайвих кілограмів, — знущаюсь я з нього, знаючи, що тема зайвої ваги для нього дуже боліслива.

— Як бачиш — так і є, — каже він приречено і тяжко зітхає.

— Що потрібно від мене?

І тут Вітя виклав те, за чим йшов. Виявилось, що він працює майстром-декоратором по зовнішньому декору і пропонує мені стати йому помічником. За мої скромні послуги він передбачає платити п'ятдесят гривень в день. Наобіцяв мені до того ще купу перспектив, за здійснення котрих, з його слів, звісно, ми (а в тому числі і я) отримаємо багато грошей.

До переліку перспектив входили: художня ліпка скульптур, декоративна штукатурка (Венеція, Марсель, Оточенте, здається), ремонти квартир, монтаж декоративних виробів і так далі… Я не погодився. Не погодився, але поміркував до ранку і все-таки погодився. Себто наступного дня я на окуляри не вийшов.

Вітя одразу ж взяв на себе кермо командира. Довго мене шугав, що він дурний до роботи, і всі, хто з ним працював, не витримували лихої долі і тікали від Віті. Тож, закоханий в працю Вітюня розповідав мені про свою діяльність. Про те, що в Конча-Заспі стоїть готель на плаву — він зроблений під корабель і плаває під самісіньким берегом. На ньому треба встановити вироби, які Вітя виготовив сам. Уже потім, я, зіставивши факти, зрозумів, що саме на виготовлення цих пінопластових, вкритих шаром незрозуміло чого, витворів кликав мене Вітя ще тоді, коли я жив в своєму тихому, глухому містечку.

Окрім «Галеона» — таку назву мав корабель-готель — ми з Вітьком узяли ще декілька об'єктів, на котрі потім ледь встигали. Грошей він мені не давав, казав, що це шкідливо для здоров'я. Я на те сказав, що він ризикує втратити своє, внаслідок того, що моє сильно окріпне без грошей. Але то були жарти. Грошей, я це бачив, не було. Точніше вони були, але їх нам видавали частками, і тому їх постійно не вистачало.

Зранку ми тягнулися на «Галеон», який я ненавидів. Щоб дістатися до корабля, нам потрібно було півгодини їхати в маршрутці, а потім ще йти п'ять кілометрів пішки — це дуже вимотувало мене. Про товстого Вітя я взагалі мовчу — його сопло так важко дихало, що я за нього інколи хвилювався. Я, останнім часом почав чомусь називати його Вітя, з наголосом на останній голосній літері, на закордонний манер. Потім дійшло до того, що я взагалі перестав відмінювати його ім'я.

Ми закінчували з «Галеоном» по обіді, а потім знову маршрутка, метро і подорож в дві години довжиною на новий об'єкт, а після нього ще на інший. На останньому ми нерідко лишалися ночувати. Там був диван, мікрохвильова піч, ванна і все, що потрібно для того, щоб не засмердітися і не загинути від голодухи.

Із Вітькових розповідей про те, який він дурний до роботи — я побачив, як Вітя повільно лазить по об'єкту, як велична хмара, як медуза, навіть з хворим слоном його можна порівнювати, але порівнювати його з працьовитим роботяжкою було б невихованим, нестерпним хамством. Ще я побачив, а вірніше почув, як Вітя хропить — він це робить з маніакальною завзятістю, наче навмисне. Тільки-но ця хмара влягається до свого ліжка, як одразу ж починають лунати його громоподібні утробні гуркотіння. Гроза… Я цікавився, як реагує на ці просто надприродні звуки його дружина. На що він з цілковито невимушено відповідав:

— А вона спати лягає раніше.

— Як раніше? Це у вас так заплановано в сім'ї? Ти лягаєш пізніше, щоб вона не чула твого хропіння? — щиро здивувався я.

Вітя, вдоволений, що хоч чимось зміг мене вразити, задоволено кивав головою.

— Ну, ти й альтруїст.

Ще, Вітя прокидався завжди «дуже рано», так, як він мені і розповідав. Так рано він вставав, що, коли глянути на екран телефону, то можна там побачити незчисленну кількість пропущених дзвінків від замовників, які чекали на Вітя-порося і були дуже незадоволені його повільною роботою, а також в очі кидалась купа sms-повідомлень з погрозами від тих самих розлючених замовників. За старим нашим звичаєм саме Вітя оголошував підйом. Під час його дратівливих ранкових бурчань, наздогад того, що вже пора вставати, я ще дрімав. Звісно, що всі до одного дзвінки були мною почуті, але, в мене ж є командир, і, поки його широка спина не заворушиться, а велика дула не підніметься, доти і я не встаю. Мабуть, я ще ледачіший за нього.

Були з Вітем і веселі моменти. Їхали ми одного разу в метро. Я, за звичкою, щоб витрачати свій вільний час з максимальною віддачею, дістав книжку і навстоячки (сісти не було де) почав її читати, а Вітя примостився позаду, прямо посеред вагону і схрестив руки на пузі. Поїзд почав швидко набирати оберти і тут… раптом машиніст різко вдарив по гальмах. Не знаю, може кицька якась по рельсах лазила або їжачок, але по гальмах він дав, як чорт.

Не помітивши, як, але я успішно опинився у якоїсь літньої жіночки на колінах. Мій та її здивовані погляди зустрілись. Вона мені посміхнулась — я теж. Вибачився і покинув її гостинні коліна, а Вітя, як мамонт, побіг по вагону, змітаючи все живе на своїй дорозі. Нарешті впав, зі страшенним — правда — грюкотом впав. Як мішок з чимось неприємним і погано пахнучим, впав. Так вийшло, що від підлоги його відокремлювала дівчинка, котрій в цей день дуже не пощастило. Вітя мене ще довго діставав з приводу цього випадку. Як виявилось — вона йому дуже сподобалась. Він казав, що в неї дуже великі блакитні очі і ніжна оксамитова шкіра рук.

— Великі очі? — перепитував я і аж закашлювався від сміху. — А які в неї повинні були б бути очі? Такий слоняра звалився на голову, що я дивуюсь, як вони взагалі не повилазили. Їхало собі дитя на навчання або ще за чимось, ні про що не турбувалось, а тут, як сніг на голову, такий впав парубок щокатий, звір такий дивовижний.

Вітя не ображався — він давно звик до моїх жартів.

Ще був один цікавий, як на мене, випадок. Ми з готелю на воді «Галеона» повертались додому. Навколо пустеля, але при дорозі ростуть деревця. Літо, птахи цвірінькають, і собака, що біжить нам на зустріч. Великий такий собака — німецька вівчарка, та ще й без хазяїна. Я саме розмовляв з Вітя про майбутнє. Ми фантазували з приводу нашої співпраці, як ми будемо відомими скульпторами і художниками, і в нас буде багато замовлень. Я розписував Вітя всі пишноти, що стояли мені перед очима. Наші приємні трудові дні і не менш приємніші уїкенди будуть проходити неодмінно в злагоді і взаєморозумінні. Я жестикулював руками, як диригент перед оркестром.

— Яку б ти машину собі хотів? — спитав я у Вітя, і не дочекавшись його відповіді, відповів за себе:

— Я б, наприклад, хотів мотоцикл.

Весь час я йшов попереду, а Вітя плентався за моєю спиною — так було завжди, і раптом я вловив якусь монологічність нашого діалогу. Розвернувся у бік товстуна і не побачив його там. Натомість, я побачив на дереві, що росло неподалік, а вірніше, я ненабагато від нього відійшов, здоровенну дупу Вітя, яка була до того ж обтягнута білими шортами, що надзвичайно контрастувало з зеленим листям крони дерева, з-за якої і звисала вище згадана дула. Він злякався песика. Я його ледве виманив з бідного деревцяти, яке навіть трішечки прогнулося. Вітя, ще до самісінької дороги озирався, чи немає за нами хвоста, переважно волохатого.

Вони зустрілись випадково. Була вечірка, і Він її не минув. Її звали Ярина, а Його… Його просто звали, а інколи й ні. Почали зустрічатися. Їхні стосунки були романтичними. Так, їх сміливо можна було б так назвати. Кохання — щось дуже схоже на те.

Ярина навчалася в медичному коледжі, в тому містечку, де Він жив з самого його народження. Сама вона мешкала в сусідньому. Зустрічались вони майже рік, а потім вона повинна була їхати додому. Як завадити цьому? Це ж кохання, а на відстані вони втратять зв'язок, і все, що так розцвіло й запахло, загине — коханню теж потрібна енергетична підтримка. Цього не можна допустити. Він пішов на важливий крок — попросив її руку і запропонував своє серце.

Жити вони перебрались до неї.

На ту пору Ярина вже була вагітна.

Здоровенна будівельна споруда, в котрій жили її брат, мати і Він зі своєю молодою дружиною. Його сильно дратували сусіди по будинку або, вірніше сказати, ті люди, для яких Він сам став сусідом. Дуже дратували.

Одного дня Він звільнився з роботи, склав свої речі і зібрався їхати до рідного міста. Жінку з дитиною не полишив, але й не запросив. Стосунки між ними останнім часом складались теж не зовсім вдало. Запропонував їй зробити вибір самостійно.

«Хочеш, можеш залишатися з мамою і братиком, а хочеш, можеш їхати зі мною».

Вона поїхала за Ним. Вона могла б за Ним поїхати і на Північний полюс, якщо б Він її тільки гукнув за собою, але, для Нього стосунки змінили курс. Він почав тікати з дому і причому робив це постійно, лише б не залишатися в хаті ні на Мить довше, ніж це можливо. Декілька разів вони навіть пробували розійтись, але повертались — вона поверталась.

Якось вона поїхала до своїх батьків на тиждень. Коли повернулась, його вже не було. Виїхав.

Я йду, щоб не повертатися.

Я йду, щоб назавжди.

Інколи, так хочеться за спину озирнутися, але інколи — це тільки інколи.

Мене пригнічує те, що я дуже паскудно вчинив щодо своїх близьких людей. Моя дружина і мій маленький син залишилися без чоловіка і без батька. Я наче помер для них. Мій мозок нівечать сюжети, у яких маленький Романчик питає в своєї мами про місце мого перебування, а Ярина щось вигадує. Її добряче діставало те, що в її двадцять років, вона залишилася без чоловіка, та ще й з дитиною на руках. Сама по собі Ярина — мужня і добра натура — вона дасть собі раду в цьому житті. Вона мені вибачить. Добра, ніжна людина, а я — покидьок вищої проби. Покидьок, який вирішив, що важливіше для нього буде займатися більш глобальною справою, ніж виховувати дитину і жити в злагоді зі своєю половиною. Може, найважливіше в житті заняття — це й є якраз сім'я? Але ні — я вирішив інакше. Я поставив мету для себе довести людству, що я не просто білкове поєднання, організм, який тільки й може, що їсти, спати, ходити на роботу на завод, робити дітей, тягатися з дівками, засмічувати планету своїм трупом, що, врешті-решт — я можу зробити набагато більше. Я МОЖУ!!! Я можу увічнити своє ім'я заради того, щоб довести — це може зробити кожен.

Кожен поет на своєму творчому шляху обов'язково напише вірші про кохання, про смерть і, неодмінно, про хуйню. Я теж поет. Поетів небагато — багато тих, хто вважає себе поетами (можливо, що і я належу до цієї категорії). Але бути поетом зараз непрестижно. Я переверну проклятий світ, в якому ми живемо. Мої вірші і пісні будуть співати навіть через тисячу років, звісно, якщо людство до того часу ще не з'їсть усю на планеті екологію, не розчавить усе святе і, взагалі, не повбиває одне одного. Ця ідея невгамовно б'є молотом по рейках моїх скронь, тягне мої жили, за допомогою серця качає червону густу рідину по венах мого тіла, даючи мені Надію і Життя. Я божевільний. Я маніяк. Я знаю, що це саме так, але, здається, що саме душевнохворі люди найщасливіші в житті. Бо вони віднайшли себе в світі власних фантазій. Наполеоном називає себе смішний чолов'яга. Він смішний, до кашлю смішний в цьому нісенітному капелюсі — але справа в тім, що він насправді Наполеон, бо він вірить в це свято, не вагаючись. Його казкові кораблі успішно розбились об рифи реальності. Але в тій країні фантастичного безглуздя, де він перебуває, усі бригантини благополучно приходять в порт, а їхні щогли дзвенять від вітру, що наповнив вітрила. Господи, знову я почав за здравіє, а закінчив за упокой.

Я почав зауважувати, що Вітюня мене злісно дурить на гроші. Серед недоліків, притаманних йому, був такий, як патологічна жадібність. Ще він завжди думав, що хитріший за всіх — в цьому його непрохідна дурість. До того часу, як відбулася ця подія, себто, коли я дізнався про вади Вітя — він уже мешкав зі мною в комуналці, куди я його гостинно запросив по доброті душевній. Там і так вже зібралося чимало народу, але, як я вважав, Вітя не буде зайвим. У мізерній квартирці, зі смішною квадратурою, жили-поживали: Я, Симко, який поринув з головою у світ телефонів, Сашко, якого я давненько не бачив, бо його графіки були несумісні з моїми, Славко, що приїхав до нас, як він вважав, займатися музикою, і побачивши, як усі закисли в роботі — сам впав у відчай, і Вітюня. Товстун Вітюня, який хропів на всю квартиру і тому вважався найстрашнішою людиною в комуналці. Ми не переймались тим, що нас так багато. Нам, навпаки, було цікаво й весело разом. Коли у когось чогось не було вдосталь, йому завжди допомагали ті, в кого цього «чогось» було хоч трішечки. Таке собі братство — це було добре.

Якось до нас вранці завітав хазяїн квартирки, бос індійської мафії, і гостро поставив на порядок денний одне питаннячко. Виявилось, що Макс — мій друг, який жив тут раніше, працював на фірму, котра утримувала дану квартиру і, власне кажучи, директором якої був наш господар. Тому Максові дозволяли тут жити. Згодом, Макс, за допомогою невідомих мені чарів, відкинувся з фірми, але залишався мешкати, а потім і ми, на його місці. Директор був не дуже перебірливий в словах, і ламаною українською мовою, котра тісно перепліталась матірною лайкою, пояснив, що, займаючи цю площу, ми повинні в обов'язковому порядку працювати на фірмі, себто батрачити на будівництві за мізерну зарплатню по дванадцять годин на добу. Я відмовився, сказав, що в мене алергія на цемент, на кельму з молотком і на керівництво, особливо тоді, коли його представляють такі громадяни, як пан директор та його офісна зграя. Сашко, що стояв поруч, притулив долоню до живота, скривив мармизу — у нього теж несподівано з'явились гострі алергічні симптоми. Хазяїн хати сказав, щоб ми виміталися з квартири якомога скоріше, і пішов геть, грюкнувши за собою дверима.

Упродовж місяця нам потрібно було знайти собі нове житло — це активізувало мою розумову діяльність. Важке місто, дуже важке, але від нього залежить моє майбутнє — майбутнє моїх мрій. Це місто без зірок — воно вичавлює з себе тих, хто слабкий. Чавить, як я вранці зубну пасту з туби, тих, хто приїхав сюди повисіти, або на заробітки. Однак такі, як я, ідіоти все ж тримаються за це місто, наче за останню в житті соломинку, простягнену рукою самої Долі.

Я полишив Вітя сам на сам з його повільно повзучими об'єктами. Потім зробив те, чого, мабуть, прагнув ціле життя — послав усіх командирів під три чорти, і став, як наша славна Україна, самостійничати. Наступним і постійним на деякий час місцем роботи для мене став підземний перехід станції метро «Палац Спорту». Я просто брав свою гітару і ходив туди грати, не питаючи ні в кого дозволу. Розчохлював свою «Ленінградку», кілочками обережно підтягував струни, чохол кидав на землю і починав працювати. Ця робота мені дуже подобалась. Повз мене пливла течія. Жива ріка, пружна і сильна, поспішала невідомо куди. У такі миті світ завмирав для мене. Я перебував наче в іншому вимірі. Там усе те саме: стіни такі ж сірі і непривітні, підлога, вимощена плиткою, постійно запльована і закидана сміттям, хоча там невтомно гребуться прибиральниці — і я стою. Лівою рукою переставляю акорди, бігаючи по грифу пальцями, а правою вимахую ритм — виходить музика. Повз мене проноситься зі скаженою швидкістю течія натовпу. Потім я бачу у своєму чохлі двогривенну купюру, а навпроти, біля протилежної стіни, дівчинку, що стоїть, притулившись до нагрітого за день мармуру. Ми стоїмо навпроти один одного: я граю, а вона дивиться на мене і уважно слухає. Між нами, вируючи краплинами життєвої енергії, пропливає, як летить хуртовина-ріка. Деякий час дівчинка присутня в моєму особистому вимірі, і я тримаю з нею невербальний зв'язок, — вона телепатує мені про те, що їй дуже самотньо в цьому житті без друга, а я їй телепатую про те, що на цій планеті всі такі. Потім вона повільно простягає руку перед собою і хапається за ріку — зникає, наче її і не було ніколи. Течія потягнула її за собою, з космічною швидкістю набираючи оберти. Мені здається, що ця ріка довжиною у вічність, адже, як на мою думку, вічність саме й полягає в тому, що все навкруги змінюється, стає іншим, утворює нові форми, пробуджує нове життя. Вічність полягає в кінці однієї субстанції і в початку іншої. Вічність полягає в постійній зміні. Вічність потребує постійних змін — це цикл.

Я залишився сам. З часом мара почала минати — я зіткнувся з реальністю. Потроху люди кидали гроші, і не так вже це, як марилось раніше, було швидко. Я грав пісні переважно українською мовою і знаходилось немало шанувальників мого мистецтва. Люди зупинялись, прислуховувались, задоволено кивали головами і зі словами:

— За українське не шкода, — кидали мені гроші, хто скільки міг. Вони мені дуже допомагали на той час, а я їм за це був вдячний і з радістю дарував те, що мав — мою музику, музику своєї країни. За день — за моїми підрахунками — я мав близько п'ятдесяти гривень. Інколи міг заробити більше — інколи менше. Я перестав ночувати вдома. То з одними, то з іншими ходив тусити до парку, де, на відміну від Майдану, я знайшов нарешті спокій. Брав декілька літрів пива в сусідньому кіоску і йшов до парку Шевченка. Там було менше бидлоти, присутність якої останнім часом вже почала діставати, і яка тільки те й робила, що випрохувала на горіхи. Поприїжджають усілякі Васі і Петі (перепрошую, якщо назвав когось по імені. Так вже повелось, що недоумків саме так і називають. Мабуть, один з Василів у давні часи щось таке утнув, що після цього весь рід Васильський був проклятий і затаврований клеймом дурня і суцільного лоха. У мене, наприклад, є купа знайомих, котрі носять це ім’я з гордістю, і не тому що вони дурні, а тому що це їхнє ім'я, і їм начхати на те, хто які думки з цього приводу має, а потім влаштовують нікому не потрібні фестивалі.

— Куди йдемо? — питає Вася, а Петя йому відповідає:

— Куди, куди, — звісно, що на Майдан. Ми ж не знаємо більше місць, де можна втулити свого писка.

Вася з радістю погоджується, і ця гарна компанія по дорозі на славетний Майдан Незалежності чіпляє якогось Гришу. Потім кожен з них кидає по півкіла водяри на груди і вони йдуть показувати суспільству один з яскравих прикладів деградації, або, влучніше сказати, дееволюції людства.

Я теж приїхав до Києва з провінції. Я теж ходив на славетний Майдан, бо не знав, куди можна було ходити ще. Мені там деякий час навіть було цікаво, та потім я зрозумів, що існую на Майдані поруч з такими ж провінціалами як і я. Мені ж, насамперед, хотілось змінити цей периферійний колорит на щось інше — більш світське. Якщо я тягнувся до науки — мене цікавила література, музика, художня творчість — то вихідців з маленьких містечок здебільшого цікавив вміст їхніх склянок та кількість розбитих мармиз на їх бидлячому шляху. Потім Київ їх виштовхував. Вичавлював з себе, а неприємні спогади про провінційне іго залишались.

Персонажі нашої кімнати несподівано для себе прийняли рішення, в усьому бойовому складі, з Вітя включно, вирушити останній раз на Майдан, попрощатися, а потім шукати нове місце тусовки. Чи надовго? Адже нас підштовхували строки квартирного питання. Ми купили на майже останні гроші чотири пляшки бальзаму «Дев'ять сил», а потім, ухопивши наші гітари, рушили повисіти за місцем призначення. По дорозі ми випили наші пляшки і в піднесеному вже настрої приповзли на багатостраждальний, понівечений шрамами політичних революцій і хуліганських витівок «Майдан». Сісти вирішили біля Лядської брами — мене чомусь цей войовничий янгол заспокоював. Ми з Симоном почали розігруватися на гітарах і, почувши звуки музики, як мухи на… раду, до нас стали підходити люди, щоб слухати все це діло ближче. З часом людей стало, як на мій погляд, чимало. Одні сіли на сходах, інші на лавочках, а ті, кому місця не знайшлось, посідали на металевій огорожі, біля куполу «Глобуса», що стирчав з-під землі. Було дуже приємно, що в нас є слухачі. Вони інколи просили заграти щось на замовлення, за це купували пиво або щось іще і слухали, затамувавши подих. Було, дійсно, дуже приємно відчувати себе центром усього цього руху.

Підійшли два хлопці, ввічливо дослухали пісню і звернулись до нас з проханням:

— Хлопці, а чи не заграли б ви для наших дівчат? Ми в боргу не залишимося.

— Я із задоволенням, — відповів я і спитав Симкову думку: — А ти? —.

— Не проти, — відповів завжди небагатослівний Симон.

Дівчата виявились двома милими особами неформального вигляду. Якщо на одній були потріпані джинси, вигоріла футболка і не першої свіжості кеди, то і друга так само була одягнена теж в джинсу, але вже в шкіряних черевиках і камуфльованій куртці.

— Привіт, дівчата! — привітався я, посміхаючись на всі зуби.

— Привіт! — поздоровкалися вони по черзі.

— Чим можемо бути корисними в цю вечірню пору доби? — запитав я грайливо.

— Ви можете нам допомогти випити пиво, бо ми його накупили в достатній кількості, щоб споїти бичка, і самі з цим продуктом навряд чи впораємося, — відповіла особа в кедах.

— Це з радістю, — сказав я, не приховуючи посмішки. Взагалі, я був, мабуть схожий на якогось дауна, котрий сім років поспіль не бачив жіночої статі.

— Ну, тоді вперед, — мовила її подруга і скрутила кришку з дволітрової пляшки пива. Хоча й був вечір, але спека не спадала, і я приклався до холодної спітнілої пляшки, поглинаючи літній напій з жадібністю — на нас очікували ще чотири дволітрові, повні райського напою, снаряди. Я притримував гортанні звукові ефекти, які утворюються внаслідок вживання газованих рідин, а в інших випадках свідчать про те, що шлунок працює добре, і переборовши їх, звернувся до дівчаток:

— Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Тарасом. Це — Симон, — сказав я, вказуючи на Симка. Він посміхнувся і ледь помітно схилив голову на знак привітання.

— Я Олена, — м'яко відповіла короткострижена особа в кедах.

— Я Аня, — перехоплюючи інтонацію подружки, відповіла друга дівчинка.

— Мені дуже приємно, — сказав я, всівшись поруч із ними, почавши перебирати струни на своїй гітарі.

— Ну, що, Симко, здригнемося? — мовив я і штовхнув товариша в плече.

— Поїхали, — погодився Симок, і ми чи поїхали, чи то здригнулися, але музика зазвучала. Зазвучала вона переконливо, тому що дівчата підсіли до нас ближче, всім своїм видом демонструючи, що їхні друзі, які власне й привели нас до них, більше для них не актуальні. Як виявилось потім, — вони (тобто друзі) були знайомі із дівчатами хвилин на двадцять довше, аніж ми. Ну, тоді саме цього й потрібно було б очікувати, адже, без зайвої скромності скажу, що ми виглядали набагато пристойніше на тлі прищуватих юнаків, які до того ж усього ще й були студентами. Це як порівнювати пальці з тим, на що натякають, коли на них показують: загинають усі, а стирчати лишають тільки середній. Вони потім десь розсмоктались у повітрі. Я навіть не помітив, коли це сталось. Мабуть, тоді, коли до нас підтягнулись рештки нашої компанії, кинутої напризволяще біля Лядської брами — Вітя, Славко і Саша, які зрозуміли, що нас вже не повернеш до нашого попереднього табору, й прийшли до нас. Ми всі вже перебували на'пристойній стадії сп'яніння і тому почали казитись між собою. Це був вечір рок-н-ролу, веселощів, взаємних симпатій між нами — хлопцями і дівчатами, з якими ми познайомились цього вечора. Мені сподобалась Оленка, і я, що природно в таких випадках, почав підбивати до неї клинці.

— Я не знаю, чи зустрінемося ми ще колись, — вигукувавяп'янимголосом, звертаючись до обраної мною дівчинки, — тому давайте всі щось напишемо Оленці на згадку.

Мене мляво, але підтримали. Жваву підтримку я отримав лише від Славка, котрому, судячи з його цуценячого виразу очей, Оленка теж сподобалась. Я попорпався в гітарному чохлі і витяг з його надр сумнівної свіжості папірець, котрим, як то кажуть любителі гострого слівця, ще не встигли підтертися, і на ньому ми по черзі починаємо створювати письмові знаки на адресу, як я її охрестив, Олени Троянської.

Переказую все написане, з помилками включно:

Сашко:

Лєна не забивай нас нікагда. Саша. — Добре, хоч ім'я своє без помилок написав.

Славко:

Лена, я буду пам'ятати тебе, як те, що мене звуть Славко Славінський.

Вітя, після довгих роздумів і ретельно попорпавшись у своїй великій за розмірами голові, не знайшов нічого доречнішого, як написати: «Підтримую». Потім накалякав дату і підпис — депутат хренів. Приєднався до чого? До Славкового імення? Дебіл.

Симко:

Ти мені нагадуєш нову модель телефону Siemens. Ти така ж тендітна і витончена. Хай щастить. — Симок в своєму репертуарі. Маніяк телефонний.

Я:

Нехай щастить. Від усієї душі бажаю знайти щось своє в цьому житті. Щиросердо Ваш, Троянський кінь.

Прийшовши додому, я пригадував минулий вечір і думав про те, що ім'я Олена мені дуже подобається, і не тільки ім'я, а й сама дівчинка теж. Її обличчя нагадувало мені весну. Здається, що, якби у весни було обличчя, то належало б воно Оленці. Із тими думками я курив на кухні. Скільки часу пройшло, не пам'ятаю. З тими думками я вклався до ліжечка, мого матраца. Те, що від нього залишилося, навряд чи можна було назвати матрацом, але я на ньому спав, і, розганяючи фантазією подальші події, заснув на тому, що ми з Оленкою разом.

У неї вистачило розуму написати мені листа наступного дня, бо я, гад такий, загубив її номер телефону.