Гумовий Київ рожевих мрій

Бачення п'яте…

— Що ви кричите один на одного? У мирі треба жити і злагоді. Ми всі під Богом ходимо, хоч і не люди. А душевнохворі, до речі — теж люди, живі люди, які раніше були з нормальною здоровою психікою, і тепер наш моральний обов'язок за ними доглядати.

Так говорила Віра Надіївна Любов, що до цього моменту просто сиділа і сьорбала чайок, запиваючи ним хрумке печиво, і тільки примружувалася від задоволення. З цікавістю слухала всі суперечки і розповіді про людей. Навіть хитала головою в той час, коли Зажура спритно розправлялася з Хамом. У перервах між чаюванням вона брала свої великі спиці, нитки і терпляче плела кофту. Ніхто не навіть не здогадувався, хто ж щасливчик — майбутній власник цього витвору мистецтва. Так, ніхто не здогадувався, але й не питав, а вона, в свою чергу, мовчала, інтригуючи товариство. Жодного разу нікого не перебила вона і в жодну з інтелектуальних баталій не вступила. Але, мабуть, і в неї вже терпець урвався.

Віра Надіївна була ревною християнкою. Через тісний контакт з людьми — усі ж бо знають, що саме ця потрійна якість користується неабияким авторитетом на Землі — в неї трохи повернуло свідомість. Тому вона почала сама жити мирськими сподіваннями, віруваннями, і тому її, звісно ж, наскрізь пройняло любов'ю до ближнього свого.

Віра Надіївна була не худої, але й не гладкої статури. Щоб назвати її старою, то не така вже вона й була стара, однак до молодиць віднести її язик би, м'яко кажучи, теж не повернувся б. Для своєї тілесної оболонки вона вибрала саму середину. Дуже приємна на зовнішність, і в спілкуванні з нею теж можна було б почерпнути чимало корисних речей. Вона завжди ходила в квітчастій хустинці, зав'язаній під підборіддям, білого кольору акуратна плетена кофточка, на комірі котрої завжди була прикріплена напівпрозора шаль, і довга спідниця в горошок. З-під спідниці в неї виглядали кумедні чуні-валяночки. Обличчя, нічим особливим не примітне, мало благий і умиротворений вираз: брови дугами і серединкою своєю підняті догори, світло-блакитні очі дивляться на світ начебто для того, щоб за нього молитися. Чоло нагадувало гармошку, тому що було майже завжди зморщене. Загалом виглядала вона трохи дивно, однак цілком пристойно, навіть зворушливо.

— Віро Надіївно, ми вам що, заважаємо? Вибачте, ми будемо тихіше. Йдіть краще плести свою кофту. Тут кипить полеміка фаталістів, і ваш християнський настрій тут недоречний, — крізь зуби проскрипіла Зажура.

— Чому ж тільки християнський? — спитала та і, коли оговталась від несподіваного запитання, що застало її зненацька, продовжила: — Ну, християнський, але що з того? Але ж і в християнстві існує таке поняття як Доля. Ось тільки втілене воно в образ Бога, і він крутить, як ви, дорогенька Зажуро, зболили висловитися, клубком. Я хочу навести приклад того, що таке Доля в християнському баченні. Ви розумієте — Доля, я розумію — Бог. Ось послухайте, що я розповім…

Вона змахнула своєю легкою напівпрозорою шаллю, і присутні побачили небо, яке з'явилось несподівано. Небо випірнуло з-під шалі, немов птах, і розпустило крила, розкидавшись зверху від горизонту до горизонту. Голос її змінився на манер того, як це робила готична дама. Такий голос, неначе власника його спіткало велике лихо, і він фізично дуже страждав. Голос став скрипучим і чоловічим. Марево, котре вказувало на окрему життєву історію, оповило зір і слух присутніх. Сіре, свинцеве небо, по якому кружляли зграї ворон, побачили всі і всі почули голос, притлумлений стражданням, а потім і помітили Його…

«Я прийшов до тями від гострого пронизливого болю в спині. На обох лопатках пекли вогнем свіжі рани. Мав відчуття, що мене в цьому місці шмагали нагайкою. Хоча не знаю, як це бути відшмаганим, але інтуїція підказувала мені, що саме так воно й буває.

Обернувшись навколо, я цілком усвідомлено відчув себе покидьком, якого через непотрібність просто взяли і викинули — я знаходився на смітнику!? Велетенських розмірів звалище, над яким кружляли зграї ворон. Ці вірні провісники старої чорної Біди кричали так, що стискалось серце і мозок пульсував наче в агонії. Неможливо було стерпіти їхнє бридке каркання, але подітись від нього, на жаль, я не мав куди.

Пересилюючи слабкість, яка вгризлася в кожну клітину мого тіла, я через силу звівся на ноги. Корчачись від болю, що завивав від радощів, бо заволодів мною, і неприродно згорбившись, на додаток я ще й виявив, що на мені немає одягу. Я був голісінький. Оце так да-а-а…

Що це зі мною коїться?… Голова гуде — не второпаю нічого. Навколо тільки похмура, бридка погода, велетенські чорні круки, що горлають, немов показились, і купи та купки смердючого сміття.

Нікого не соромлячись, голий і розплющений морально, я пробирався через купи усілякого лайна, від чийого фантастично-жахливого смороду, здавалось, взагалі не було рятунку.

На скорботному шляху своєму, майже відразу, трапилась ціла купа кимось дуже доречно викинутої одежі, що мене неймовірно втішило. Покопирсавшись в запропонованих мені долею речах, я відшукав непогані, майже дивом збережені, екземпляри одягу кінця минулого сторіччя. Зелені гамаші з опуклими коліньми, кеди з дірявою підошвою, картате пальто брудно-сірого кольору, яке було менше на кілька розмірів, ніж було мені потрібно, і шапочка системи „півник“ — ось такий гардероб прийшовся мені до смаку. Я усвідомлював власну злиденність у цій одежині, якій радше пасувало слово „лахміття“, але довелось задушити в собі відчуття огиди, хоча воно відчайдушно смикалось і намагалось встояти на позиції актуальності до самого кінця, навіть тоді, коли я вже був одягнений волоцюгою. Коротше кажучи, я переміг це гидотне відчуття до усього того, що мене оточувало, до самого себе, до моєї грайливої долі, і продовжив свій шлях.

Мені слід було багато чого ще пізнати і зрозуміти, наприклад, те, яким чином я опинився тут, і, власне кажучи, хто я такий взагалі.

Машинально прямуючи вперед, я сам собі задавав питання на різноманітні теми і відразу ж знаходив на них відповіді. Виявилось, що я знав буквально все: фізику, хімію, анатомію усіх істот, що проживають на нашій планеті, машинобудівництво, іноземні мови і багато-багато іншого, але, як я не порпався у власній пам'яті, як не напружував мозок, пригадати, хто я і звідки узявся, як прожив життя до цього моменту, мені так і не вдалося.

Із затьмареними думками вийшов до залізничної колії, звідки моєму погляду відкрилась станція, що знаходилась метрів за двісті від того місця, де я стояв і витріщався. Хрупаючи гравієм, засипаним вздовж рейок, я мимоволі віддався думкам, що весь час намагалися зайняти мою голову.

Як просто все і складно водночас в цьому світі. Куди іти — не знаю, але іду. І анархічність думок чомусь переважає над здоровим глуздом. За що мені випав такий тяжкий тягар, який, як не крути, мені прийдеться волочити за собою до кінця. Учителем моїм стане час. Він, і лише він, розставить усе по своїх місцях. Нехай промовляють дні, роки здобувають мудрість, а мені дістануться ті крихти пам’яті, що були від мене приховані у злодійський спосіб.

Дійшовши до станції, я вмостився на лаві і заходився розглядати свою взувачку. Настирливі, як мухи восени, нахаби-думки знову заволоділи мною.

— Ось зараз, наприклад, підійде електричка, і що мені робити? Куди їхати? Чи чекає мене хто-небудь на великій Землі? Якщо так, то, дуже цікаво, де, в якому місці? Чи чекає мене хтось там, куди я неодмінно потраплю? Раптом… Мабуть, завжди є це, як слово, так і розуміння — „раптом“. Так ось… раптом, інтимна течія моїх думок була нагло перервана звуком скла, що розбивалося — скоріш за все то була пляшка. Слідом за цим я почув п'яний дівочий регіт і брудну матірну лайку з чоловічих уст. Ось ці голоси лунають все ближче і ближче; ось вже зовсім поруч, і на безлюдну станцію з-за кущів вивалилась компанія неабияк захмелілих молодих людей — це були троє міцних хлопців виразної зовнішності колгоспників-трактористів, і вульгарного типу дівка. Я вважаю, що не варто констатувати те, що аборигени — так я тоді подумав — одразу ж помітили мою скромну персону і зацікавилися мною, як об'єктом врятування вільного часу від нудьги. Аж ніяк не дружній вигляд, давав зрозуміти мені ясно, що неприємності на сьогоднішній день ще не закінчились, а, судячи по їхніх величезних, вкритих диким волоссям, кулачищах, навпаки, вони тільки-но розпочалися.

— Е-е, барбос блохатий, ти чого тут булки свої немиті розвалив? Це наш вокзал, і всі, хто тут відпочивають — нам башляють. Січеш? — заговорив першим рудий молодик в пожованій невідомими коровами сорочці із закачаними по лікоть рукавами. Я спробував якомога швидше вирішити, що ж їм відповісти, щоб не спровокувати їх на бойові дії, хоча і неозброєним оком було достатньо чітко і розбірливо видно, що дій отих тут навряд чи вдасться уникнути.

— Я — бідна, хвора людина, і нікому не бажаю зла. Я чекаю на електричку, і якщо я, звісно ненавмисне, чимось, шановні добродії, по необачності своїй, вам завадив, то можу піти зі станції і очікувати на поїзд поза її територією.

Сказав я все це якомога спокійніше, але до цього моменту хулігани — а то, звісно, були вони, вже наблизилися до мене впритул, обступивши мене з усіх боків, і рудий, не кажучи жодного слова у відповідь на мої жалісливі виправдання, різко, і безперечно із глибоким знанням справи, ударив мене в груди, потім, схопивши за лацкан пальто, відірвав моє багатостраждальне тіло від лавки і поставив на ноги. Ще удар (вже в лице), і в роті з’явився неприємний солонуватий присмак крові. Похитнувшись, я, немов мішок з картоплею, супроводжуваний стусанами з усіх боків, повалився на землю. Град стусанів сипався на мене, як в часи Другої Світової Війни — бомби на Київ. У побитті приймала завзяту участь навіть дівка. Жах. На щастя моє, десь недалечко, раптом залунав гудок потяга, що наближався. Я почув крик:

— Атас!!!..

І знущання нарешті припинились, лише було чути тупіт втікаючих покидьків.

Розплющивши очі, я підвівся на тремтячих ногах, став на коліна і ухопився за лаву, де сидів перед тим. Міцно тримаючись за неї, я став на ноги. Все тіло нещадно боліло і пекло. У очах пливло довкола. Добре, що поблизу зі мною не опинилось люстерка, а то я неодмінно отримав би нервовий шок, якби зазирнув туди.

Електричка неквапно й обережно підійшла до станції, неначе боялась чогось. Попередньо зашипівши до мене, вона все ж відчинила переді мною двері, запрошуючи цим жестом досередини. Не довго думаючи, я, звичайно, скористався її запрошенням і ступив у черево цієї металевої змп, котра, хоча й нічого не обіцяла, однак могла відвезти мене туди, де, можливо, я отримав би відповіді на ті питання, які мене непокоїли. Історія мого походження — це найперше.

Вагон, на жаль, був майже порожній — це ускладнювало мої перспективи на те, щоб загубитися серед пасажирів, адже не потрібно було ходити до ворожки, щоб дізнатися про те, що за проїзд в електричці слід платити. Що ж, нічого іншого не залишалося, як чекати і сподіватися на удачу в даній ситуації.

Пройшовши трохи по вагону, я присів на лаву. За дурною — я так вважаю — звичкою, і невідомо чому, в напівпорожньому транспорті всі розсаджуються так, що біля кожного пасажира є ще два, а то і три вільних місця, і цей раз не був винятком з неписаних транспортних правил: мені прийшлось підсісти до якоїсь немолодої жінки, яка одразу ж, поглянула… ні, навіть зиркнула на мене з абсолютним відчуттям глибокої огиди. В принципі, я міг її зрозуміти, адже вигляд мій аж ніяк не міг викликати в неї симпатії. Обличчя моє запухло, і в декількох місцях кровоточило. Порепані губи з запеченою кров'ю були схожі на два здоровецькі вареники. Одежа повністю вкрита пилом і зі старанно залишеними на ній відбитками взуття моїх нападників. А вже про те, що тхнуло від мене, як з помийного відра, мабуть, говорити й не варто.

Зібравшись з думками, я вирішив заговорити з сусідкою, щоб, хоча б, дізнатися напрямок в якому я їду.

— Шановна! Вибачте, що звертаюсь до вас, не підкажете, якщо на те ваша ласка, кудою прямує цей поїзд, і яка його кінцева станція? Я, справа в тім, потрапив сюди випадково — так вже вийшло — і багато чого не пам’ятаю.

— Горілку жерти менше треба. Нап'єтеся з друзяками своїми, пики натовчете один одному, а потім пригадати навіть не можете, як мати назвала. Порозводилось вас тут, як я подивлюсь, алкашів та бомжів усіляких — пристойним людям жити не даєте нормально. Ви ж — покидьки суспільства, і серед нас місця вам немає. Розсівся тут, розумієш. А до речі, ти чого тут розвалився? Певно поцупити що-небудь хочеш, а мені голову задурюєш своїми безневинними питаннячками.

Дама вже перейшла на крик. Обличчя її поступово набуло багряного відтінку, і з рота пирскала слина.

— Як самому чесно заробляти, так ні, він краще буде красти. Га? Що мовчиш? Ось я тобі зараз задам прочухана, будеш знати, як на чуже добро задивлятися.

Вона все кричала і кричала, а я, приголомшений таким розвитком подій, сидів мовчки, і лише зрідка намагався вставити слово. І раптом вона, вихопивши сумку, почала нею мене дубасити. Намагаючись заспокоїти жінку, я швидко усвідомив безглуздість цієї витівки і дав задній хід. Йдучи спиною до тамбуру, я невміло відбивався від скаженої бабуськи, а опинившись за дверима, хутко причинив їх за собою, і тримав ручку так, щоб стара фурія не прорвала оборону.

— Чого це вона розлютилась? Не зрозумію ніяк. Я ж ні словом, ні ділом не образив і не посягнув на неї. Може бути, що ця мила бабуня — завзятий боєць за моральний образ людини з усілякими там загальноприйнятими нормами. Не знаю напевне, але якась вона підозріла.

Зненацька хтось несподівано поклав мені руку на плече, змусивши обернутися назад — це був він, гроза всіх безквиткових зайців, — провідник. Він з посмішкою вдивлявся у моє налякане обличчя.

Років на вигляд двадцять п'ять, щуплий хлопець з личком у веснянках і вогняно-рудими кучерями, які неслухняно стирчали з-під форменого кашкета. Зелені очі і білі брови доповнювали його необразливий і трішечки навіть кумедний вигляд.

— Ваш квиточок, громадянине хороший, — з милою посмішкою промовив рудий провідник.

— Розумієте… — почав було мимрити я, але був з його боку м'яко перерваний.

— Так, зрозуміло, квиточка в вас немає. Я вірно розумію?

— Так, вірно. У мене немає грошей, а, відповідно, і квитку нема звідки взятися.

— Значить, що? — запитав він, прижмуривши праве око. — Будемо висаджувати і передавати в руки правосуддя?

Витримав паузу.

— Так? — запитав він знову, і від того вся симпатія моя стосовно до нього, миттєво зникла, як карта з колоди у фокусника.

— Це ваше право, і чиніть зі мною так, як вважаєте за потрібне. Але! Хотілося б сподіватися на яку-небудь людську солідарність і очікувати від вас милосердя до моєї скромної персони.

Він не кліпаючи дивився на мене. Обличчя його не відображало жодних емоцій і вагань. Мені здалось на мить, що він побачив жахливу Горгону, і в тієї самої миті скам'янів від її смертоносного вигляду. Що там ворушилось в його голові, не знаю, але наслідки розумового процесу рудого виявились для мене досить неприємними, навіть паскудними.

Провідник відвів свій дивний погляд, зняв з пояса рацію і, натиснувши кнопку зв'язку, мовив:

— Андрюха, давай сюди сержанта. В мене тут волоцюга безквитковий. Навіть не питав, чи є у нього документи. Даю руб за сто, що він сам їх не бачив вже багато років. І ще, дзенькни на станцію, щоб його там прийняли з почестями.

Коли він прийняв палець з кнопки, рація прохрипіла у відповідь:

— Буде зроблено.

Парубок знов поглянув на мене — в очах його я побачив спалахи вогників злості.

— Ну, що, волоцюго, доплигався? Зараз тебе мусора приймуть з потрухами, будеш знати, як без квитка їздити.

Буквально одразу після слів, вимовлених юним провідником, до тамбура, де ми стояли, увійшов, міцної статури міліціянт в званні старшого сержанта. Похмурі брови і надуті губи, ненав’язливо так, самі про себе говорили: „хорошого від мене не чекай — марно“. Та мені останнім часом так таланило, що про щось хороше я й не замислювався.

Він з-під лоба витріщився на мене і заходився свердлити своїм поглядом. Я натомість просто його розглядав.

— Чого зиркаєш? Руки за спину і кругом, твою мать, — грубим тоном звернувся він до мене. Звісно, я підкорився. Обернувшись обличчям до дверей, які так старанно обороняв від оскаженілої бабці, я завів руки за спину, і одразу ж на них защіпнулись наручники. Бабуся, відчувши, що оборона послабшала, відчинила двері і побачивши мене безпорадного, в кайданах, та ще й під вартою міліціянта, миттєво кинулася в атаку.

— Ну, що, злодюго, упіймався? Так тобі й треба. По заслузі.

Тут вона перекинулась на співробітника міліції.

— Ви, товаришу міліціонер, посуворіше з ним, а то, я, як подивлюсь, він спритник ще той. Сумочку мою хотів до рук своїх прибрати разом із моїми заощадженнями. Адже, ще Гліб Жиглов казав: „Злочинець повинен сидіти у в'язниці“. Вірно я кажу?

— Вірно, мамаша, вірно. Повертайтеся на своє місце, злочинця знешкоджено, а якщо хочете дати свідчення проти нього, то вам слід вийти на наступній зупинці і там затриматися на деякий час, — мовив сержант, а бабця почала здавати потроху назад.

— Ой, та ти чого, синку?! Мені ж до кінцевої. Я ж до доньки іду. Ось і гостинці везу. Не можна мені. Та врешті-решт, Бог з ним, з волоцюжкою, він-таки ж нічого не поцупив у мене, точніше не встиг.

І бабця поквапно повернулась на свою вихідну позицію.

Сержант задав провіднику питання:

— Коли під'їдемо до станції?

На що той зморщив лоба і, поглянувши на годинника, відповів:

— Хвилин через п'ять.

У абсолютному мовчанні ми втрьох стали очікувати зупинки поїзда. Втупившись у мигтіння дерев та хаток по той бік вікна, кожен з нас міркував про своє: провідник переконував себе в тому, що зробив правильно, здавши „зайця“ безквиткового міліції, і що нема чого потурати усіляким там злидням. Та ще був би волоцюга як волоцюга, а цей побитий, розірваний весь. А раз били, значить заслужив, заробив, значить, на горіхи.

Сержант уявляв собі, як після роботи він прийде додому, де з нетерпінням очікує на його прибуття кохана дружина.

Вона поставить на стіл найрізноманітніші страви, які тільки в змозі була вигадати, котрі готує досить вміло. І про те міркував він, що з приїздом його додому, запанують в рідній оселі сімейна ідилія і цілковита гармонія. І ще про те, що неохота знову буде вирушати на кляту роботу, де потрібно бути суворим з людьми та ішачити за мізерну зарплатню.

А я думав про те, що ж буде, коли ми приїдемо до пункту призначення, і що це за прокляття на мені таке, що куди б не поткнувся — не таланить.

Поки ми віддавались кожен своїм роздумам, потяг прибув, і після попереджувального шипіння двері відчинились. Назовні, на нас, а вірніше, на мене, вже очікувало двоє охоронців правопорядку. Один був в званні старшини, а другий носив лички молодшого сержанта. Виштовхнувши мене, мій конвойний рушив слідом. Привітався зі старшиною за руку і обидва відійшли на кілька метрів по перону, щоб поговорити, як то кажуть, без зайвих свідків. А тим часом молодший став мене роздивлятися. Роздивлявся його і я: у нього було зовсім ще дитяче обличчя. „Мабуть, тільки з академії“, — по-думав я, хоча намагається виглядати якомога досвідченішим. В руках він крутив грозу всіх правопорушників — гумову палицю, і вряди-годи, по-блатняцьки, цвіркав слиною крізь зуби. Його нищівний, майже знищуючий погляд блукав по мені, скануючи з голови до п'ят.

— Ти звідки оце такий намалювався? І не треба замилювати, що від поїзда відстав або, що будинок згорів, і документи в ньому. Гаразд? Я таких, як ти, вже передивився стільки, що всіх вже не пригадаю, — з нотками знущання в голосі промовив сержант.

— Чули ми таких казкарів. Вірно, Петровичу? Чули ж? — вже гучніше спитав він у старшини, що підходив.

— Чули, Олексо, чули, — відповів на те старшина Петрович і, прощаючись із моїм екс-конвойним, потиснув йому руку. Після чого той вистрибнув на підніжку поїзда, котрий одразу ж рушив з місця і покотився у невідомому для мене напрямку.

Моя нова варта, уподібнюючись Долі, яка, останнім часом, була занадто непривітна до мене, аж ніяк не церемонилась — менти постійно штовхали мене в спину, від чого рани на лопатках, що ледь підсохли, знову почали кровоточити, і вмить спина покрилась кров'ю, а одежа неприємно прилипла до шкіри.

Довго йти не довелось. Чергове відділення міліції знаходилось тут-таки, на вокзалі. Мене завели в якісь двері — це виявився кабінет, мабуть, старшого по наряду. Біля вікна притулились великий письмовий стіл і крісло. Ще в кабінеті для відвідувачів, стояв такий собі стрій стільців. Колись вони прикрашали собою актові зали під час комуністичних зборів, де стрункими рядами стояли і утримували на сидіннях своїх різного калібру сідниці, котрі прислуховувалися до тих бесід з дуже розумним виглядом облич, але так вже сталось, що на один з цих стільців-ветеранів посадовили мене. Ні, що ви — я не був проти цих безголосих і безбарвних представників комфорту, часів, ще, мабуть, Хрущова, однак мені до спазмів кишкового тракту не подобалось місце нашого з ними примусового перебування, і якщо їм було однаково, де знаходитись, то мені, звичайно ж, ні. Я з великою радістю опинився б зараз десь на лоні природи, в компанії зеленоволосих верб біля річки тощо, але, оскільки нічого не міг вдіяти, то цілком вже підкорився її величності Долі і волочив свій хрест по повній програмі. Поруч зі мною сів сержант, а старшина, пройшовши по кабінету і досягнувши стола, обігнув його з лівого боку та плюхнувся в крісло.

— То що, почнемо з найменшого? Прізвище, ім’я та по-батькові, дата народження і адреса, звісно, якщо така взагалі існує, — ліниво запитав старшина, припалюючи цигарку.

— Я нічого цього не пам'ятаю — в мене цілковита амнезія. Товаришу старшина, відпустіть мене, будь-ласка, я ж нікому зла не заподіяв.

— Маніяк Чикатило тобі товариш, — грубо перебив мене басовитий голос старшини, — і Міккі-Маус! Ти що, мене за ідіота тримаєш? Ось зараз відправлю тебе в камеру до відморожених, ти в них хутко закукурікаєш. Коротше кажучи, відповідай, а то гірше буде, і гірше, скажу я тобі по секрету, набагато.

З цими словами старшина взяв у руки гумову палицю, яка сиротливо лежала на столі до цього скорботного моменту, і, підійшовши до мене поближче, вдарив з розмаху в плече.

— Ну, що, курво, будеш розмовляти?

І знову стусан — вже в спину. Гострий, пронизливий біль — це все, що я пам'ятаю. Далі, судячи з усього — я вимкнувся. Отямився я вже в камері. Там було дуже спекотно. Ущерть напхана людьми кімнатка, на жаль, не подавала ніяких надій на те, щоб хоч небагато, хоч трішечки перепочити від усіх невдач, що вистежували мене, де б я не знаходився, як мисливські пси; вони відчували мій запах, запах загнаної жертви, і з'являлись, ніби так повинно бути.

Лежачи на спині, я втупив свій каламутний погляд у стелю і дав собі слово більше нічому в цьому житті не дивуватись.

— Гей, чухан, ти хто? — запитав, мабуть-таки мене, голос, котрий знаходився десь зовсім поруч.

— Я не знаю, але судячи з біологічних ознак — я людина.

— Яка ти, на хрєн, людина? Ти більше на дідька парашного схожий. Туди, твою мать, і відправляйся.

Хтось вдарив мене ногою в лице.

— Під шконку, курво, — почув я голос вже з правого боку. Знову стусани і копняки посипались на мене, як град з неба. Визнаю чесно — я вже приготувався померти, і в думках прощався з життям. Але ж ні… Заштовханий і забитий я був під нари. Лежачи там, в цьому найзапилюженішому й найсмердючішому кутку Всесвіту, періодично спльовуючи кров'ю, я міркував про те, якого дідька я ще живий. А як же хочеться померти, щоб все це скінчилось. Мене весь час б'ють, мною нехтують — я вигнанець в суспільстві, якого женуть все далі і далі. Ось вже загнали під нари. Куди ще? Які біди очікують на мене попереду?

Борючись з важкими думками, я опинився серед переможених. Сам Морфей став моїм володарем на деякий час. Не можу пригадати, що мені снилось мені, але те, що я був пробуджений тичком чиєїсь ноги, мені довіку не забудеться.

— Вилазь звідти, гімнюк, і за мною, — прогримів голос зверху.

Я виліз і побачив перед собою гидливу й перекошену фізіономію старшини.

— Пішли, — сказав він вже тихіше. Він мовчки провів мене через декілька коридорів, підвів до дверей з обіцяючою вивіскою „ВИХІД“ і, відчинивши двері, промовив:

— Давай дми звідси, і більше щоб не потрапляв мені на очі. Зрозумів?

Звісно ж я зрозумів, а точніше мав зрозуміти, хоча б тому, щоб уникнути ще одного циклу проблем. Мені не потрібно було повторювати двічі — я здимів звідти, як вітер. Тільки мене й бачили.

Покинувши зловісний казенний будинок, я пошкутильгав, куди очі дивились.

Був вечір. Небагатолюдні вулички околиці міста, здавалося, дихали мною, а я не міг надихатися ними. Я плентався ними, по ним окаянним, перечіплюючись невідомо об що і шкутильгаючи, як старий дідуган. Страшенно хотілося дві речі: їсти і спати. Тут, раптом, мені прийшовся до смаку чийсь тинок, і я всівся прямо під ним — на землю. Нехай хоч каміння з неба посиплеться — цього місця я не покину. Дістало вже все і всі навколо, і тому я вирішив, що хай краще вб'ють, але я звідси нікуди не зрушуся. До кінця життя. Мені ніхто вже не вже не нав'яже ні волі, ні бажань — я так вирішив, я собі ж присягнув на вірність цим словам, але (як я дізнався потім) зовсім даремно… Спершись на тин, я потроху почав заглиблюватись у сон, але у ньому, укотре вже, не знайшов спокою. Знову мене розбудили. Крізь густий туман сну і закриті повіки, я почув обережний дівочий голосок:

— Гей, ти хоч живий?

Не розплющуючи очей, я байдуже відповів:

— Поки-що так, — а потім подумав і додав: — Мабуть.

— Ну, тоді нікуди не тікай — я зараз повернусь.

Трохи відкривши очі, я побачив дівчинку років шістнадцяти, яка квапливо йшла в той бік, звідки я, власне кажучи, нещодавно з'явився.

І ця туди ж: зараз мабуть міліцію викличе, а ті вже раді старатися, закинуть мене в каталажку і пиши пропало. Але ж ні, повертається сама, в руках тримає якийсь пакунок.

Що це вона вигадала? Чого хоче? Цікаво…

Підбігши до мене, вона взялася його розгортати і діставши звідти бутерброд (?!?); великий бутерброд з ковбасою, справжньою лікарською ковбасою — її впізнав одразу — і сиром, простягнула мені:

— На, їж. Голодний мабуть.

Я взяв з її рук бутер і заходився навертати за обидва вуха. Вона встала і зазбиралася йти, та я не міг дозволити їй цього, навіть не подякувавши, але, поскільки рот мій був забитий їжею, то я жестом попрохав її зупинитись.

Вона стояла і дивилась на мене, як Мати Тереза — лагідно і дещо з жалем. Добре і ніжне личко дарувало лише світло і тепло, які мене накривали простирадлами добра і людської любові до ближнього — так хороше зробилось раптом, так радісно, що, здається, ціле життя чекав цього моменту, коли один з проявів людяності серед багатьох зразків жорстокого, відмороженого людського звіризму стане на пагорбі і засяє вогнем перемоги, розкине руки в обидва боки, потім підійме їх догори і красою своєю вразить як мечем. І розтануть, немов крига по весні, в моїй свідомості ті образи, що накопичились за час моїх дивних мандрівок. Легенький вітерець розвіював біле ситцеве платтячко, в яке вона була вдягнена. Від неї віяло спокоєм і затишком, легкістю та душевною простотою. Мимоволі, я замилувався її образом. Пережувавши поспіхом їжу, сказав:

— Спасибі тобі, миле дитя! Скажи, чи можу я дізнатися твоє ім'я?

Вона посміхнулася, показавши чарівні рівненькі зубки.

— І це все, що ви хотіли? — співоче спитала вона, і так і не дочекавшись відповіді, сказала:

— Мене звуть Надія.

Після чого розвернулась і попрямувала туди, звідки приходила, судячи з усього — додому. А я взявся жадібно доїдати свій бутерброд, заодно розмірковуючи:

— Докотився до чого, підгодовують, наче собаку безпритульну. Добре, що світ не без добрих людей. Серед численних поштовхів долі мене раптом не вдарили, не стусанули і навіть не облаяли, а просто, по-людськи, пожаліли і дали поїсти. Мене це так розхвилювало, що на очах з'явились сльози — я заплакав. Уперше, за весь цей час мені стало шкода самого себе.

Сидячи під тинком і плачучи, я дивився своїми вологими очима в свинцеве, затягнуте хмарами, непривітне небо і запитував:

— Господи Боже, якщо ти є, дай мені знак, дай відповідь: — Хто я? Що я? Скільки це може зі мною продовжуватись? Я втомився, Боже, і більше не годен витримувати таке життя.

Раптом, хмари на небі трохи розсунулись і пропустили крізь себе сонячний промінь — він спрямувався мені в обличчя. Неначе потужний спалах прожектора або маяка засліпив мене, потім могутній натиск став слабшати, і невдовзі перед очима почали вимальовуватися якісь силуети — це було нібито стрічка в кінотеатрі. Перед поглядом моїм виникла велика, простора, освітлена кімната. Посеред кімнати великий золотистий трон, на якому велично сидить Бог. По обидва боки трону стоять в білосніжній одежі янголи з прекрасними обличчями.

Виглядає, що атмосфера в кімнаті дуже напружена. Усі про щось шепочуться, і лише Бог, насупивши брови, незмигно дивиться на двері. Через деякий проміжок часу двері відчиняються, і до кімнати заходить янгол, чиє прекрасне лице промениться світлом. Та на обличчі в нього, незважаючи не чудову одежу й крила за плечима, глибокий сум. Зупинився. Янголи припинили гомоніти. Лише Він і Бог були посеред цієї кімнати, сповненої натовпу. Їхні погляди зустрілись.

— Вітаю тебе, Ієшуа! — звернувся янгол до Бога.

— Здрастуй і ти, Люцифере — Сину Ранку! — відповів на привітання Бог.

— Я знову прийшов до тебе, щоб поговорити про людей…

— Я, звісно, знаю навіщо ти прийшов. Навіть не починай, Люцифере. Ця тема обговорюванню не підлягає, — перервав його Бог на півслові.

— Але я не можу дивитись на те, що ти твориш, ніяк не реагуючи на те. От взяти, наприклад — навіщо ти людям послав нову війну? Навіщо марні жертви та муки? Чому ти безперервно гнобиш і цькуєш людство?

Бог підняв руку на знак того, що янголу вже час замовкнути. Зітхнув тяжко і відповів:

— Очевидно, Люцифере, цього не минути. Багато часу я стримував себе, але твоя впертість виявилась міцнішою за моє терпіння. Ти проявив сумніви щодо справ моїх, ти сумніву піддав праведність моїх дій і, напевне, ти маєш на увазі під усім цим те, що я грішний!? Ти підставив під сумніви МЕНЕ — свого Бога.

Голос Бога кришталевим вибухом кружляв по величезній освітленій кімнаті і ставав дедалі гучнішим. Перелякані обличчя янголів віщували лихо.

— За це, Люцифере — Сину Ранку, я відправляю тебе на Землю, до людей, про яких ти так сильно піклуєшся, аби ти їх краще роздивився, і визначив, на яку долю вони заслуговують. А щоб подорож твоя була якомога продуктивніша і все пізнане на віки вічні відклалося в тобі, я відбираю в тебе можливість знати, хто ти такий. Пам'ять і силу я поверну тобі лише тоді, коли ти будеш до цього готовий. Будь ти тричі проклятий за свою хворобливу доброту! Схопити його! — крикнув Бог і в обличчя його врізалася скам'янілим візерунком гримаса ненависті.

Я сидів схололий і незрушний, як гіпсова статуя. Здавалось, навіть серце моє на цей час зупинилось. Я дивився, як Люцифера схопили, відрізали його прекрасні крила, позбавили одежі і на руках спустили донизу. Голий і безпорадний, залишився він лежати на брудній землі, на яку і не ступав до цього, а лиш пролітав то тут, то там, і все бурчав щось про несправедливість. На цьому фільм скінчився. Далі бачив я тільки яскраве світло. Очам було боляче, але я не міг їх заплющити. Трохи згодом пролунав знайомий голос — він сказав:

— Ось ти, Люцифере, і пригадав усе. Твої крила виростуть знову, але мати вони будуть чорний колір. Тобі більше немає шляху назад, на небо; тобі доведеться створити власний світ, протилежний нашому, і в ньому ти будеш володарем, і у владі твоїй будуть душі людей, які тобі буду надсилати я. Твоя плоть нездатна, як ти вже переконався, перемогти їх, або хоча б захиститись від цієї земної простоти в світі смертних, що живе під місяцем, зате в підземному світі в тебе буде влада над їхніми душами. Ти згоден на цю пропозицію, Князю Тиші?

— Так, згоден, — відповів я і продовжив: — Але погодишся ти чи ні — я подарую людям і душам їхнім НАДІЮ, котра щиро допомогла мені в їхньому світі.

— Окей. Нехай буде так, — промовив Бог, і світло, що так відчайдушно сліпило моє обличчя, згасло для мене назавжди».

Поступово, під кінець розповіді, голос Віри Надіївни почав змінюватися, і, невдовзі, присутні почули справжній лагідний голосочок милої жіночки. Мара розвіялась, і все у кімнаті стало на свої місця.

Закінчивши розповідь, Віра Надіївна присіла на галантно підставлений дідом Мудриком стілець. По всьому було видно, що оповідання забрало в неї чимало сили. Слабким голосом вона попрохала чаю. Білобородий дід і тут виявив співчутливість, заходившись ретельно виконувати її прохання (з усього було видно, що Віра дуже подобається Мудрому дідусеві). До білої порцелянової чашки він налив окропу, а з заварника додав настояного чаю.

— Де ж ви таке почули, шановна? — поцікавився Мудрий, турботливо розмішуючи цукор ложечкою.

— Та, власне кажучи, ніде, — я це вигадала сама. Точніше — це було навіяне мені Думками. Я вважаю, що ненависть Сатани до людей потрібно чимось пояснювати. А як ще пояснити те, що він нівечить рід людський після смерті? Мабуть, людство йому дуже нашкодило. Може, його злість природна, а може, й з волі Всевишнього, бо потрібен був хтось в пеклі, хто зміг би прийняти на себе керівництво після смерті — першого Диявола.

— Якої такої смерті? — не приховуючи зацікавлення, спитала Зажура — він же, за легендою, безсмертний. Хіба не так?

— Легенди, моя люба, розповідають багато чого, але не все, на жаль, у них правдиве. Ви знаєте, що я вже більше двох тисяч років цікавлюся християнською релігією. Її таємні правди і неприхована брехня мені свого часу не давали просто спокою. І тоді я зважилася подорожувати часом. А оскільки для нас (якостей) з дозволу вищих сил немає нічого неможливого, то я вирушила в мандри. Одразу ж на моєму шляху відкрилося чимало цікавого. Я, звісно, як компас використовувала ту саму книжечку, що, частіше за все, припадає пилом на полицях ваших домашніх бібліотек — маю на увазі Біблію. Я слухала промови апостола Павла, була свідком демонстрації Соломонової сили, бачила Давида і переможеного ним Голіафа… — тут вона замовчала і піднесено, але тихо, проговорила, розділяючи слова: — Так, так — я бачила Ісуса.

— Ну, ви й даєте країні вуглю, Віро Надіївно. Я вас, зізнаюсь, недооцінювала, знаєте, але тепер — захоплююсь, — сказала, поступово підвищуючи голос, пані Зажура.

— Розкажіть ще щось, будьте такі ласкаві, — промурчав підлабузницьки дідусь.

— Так, ви знаєте, і мені навіть стало цікаво, — встряв до розмови молодик, який до цього часу сидів, наче обпльований, і супив брови в бік Зажури. Правда, після того фокусу, який вона зробила з незабутнім Хамом, відчуття образи в нього наче рукою зняло. Ладний був, знаєте, цілуватись лізти. Однак сидів він тихо.

Зажура зиркнула на нього, немов попереджаючи про небезпеку, і знову запалила. А тим часом, Віра Надіївна вже розповідала про Тутанхамона якогось там… надцятого, потім про мезозойську еру, про американських індіанців часів Колумба, про всім відомого Казанову не забула згадати теж, і охів було і ахів, і «какой бил мушшина» також. В результаті, нарозповідавши усього потрохи, вона розпочала історію, приблизно такого змісту:

…Вечір. Приємний, теплий, зоряний вечір. Річка, що заколисує своїм лагідним жебонінням і матовими сплесками іскристих у сяйві місяця хвильок. Поодинокі дерева на березі цієї приємної річки печально, навіть драматично, звісили вниз свої листяні гілки-руки. Біля самої річки, на камені, сидять два чоловіки і, судячи з вигуків, захоплено сперечаються про щось.

Їх полум'яні, киплячі в полеміці голови вкриває довге волосся. Той, що розмовляє тихіше, неначе виправдовуючись і в той самий час переконуючи, наділений від природи волоссям прямим і світлим, був носієм невеликої бороди, що м'яким пухом вкривала його гостре підборіддя, та щасливим власником прекрасних великих і глибоко одухотворених очей. Рівний ніс доповнював описану картину. Він — вдумливий красень. Але від краси цієї він не отримує жодної втіхи, та й взагалі уваги їй не приділяє. Фізичний та матеріальний світ мало його цікавить — більше духовний. Він — розумний і мудрий чоловік років тридцяти. Запальний його співбесідник був трішки молодший. Чорне як ніч волосся вилось кучерями, схожими на морські хвилі. Високий лоб і ніс з горбинкою надавали йому безперечний гордовитий вигляд упертої людини. Чорні очі-вуглики виблискували при сяйві повного, наче намальованого в небі, місяця. Роздвоєне підборіддя поголене, і частенько в паузах палкої бесіди, він підпирав його довгими пальцями міцної руки.

— Ні, навіть не проси мене про це, — я не можу так вчинити. Для мене це значить — зрада, а я не можу зраджувати… Зрадити?! Та ще й кого — Тебе?! Ти ж сам казав, що так не можна. Ти навчав мене мудрості і добра, а те, про що ти благаєш, суперечить твоїй доктрині. Що ти скажеш на це?

— Що я можу тобі сказати? — тихо, але впевнено, відповів його співрозмовник. — Це — моя місія. Я знаю, що повинно бути саме так. Мені необхідні твоя допомога і безпосередня участь.

— Але чому я, і чому про це не можна нікому говорити? — перебив його власник грецького носа.

— Дуже давно все це було задумано Нашим Всевишнім Господом.

Щоб зміцнити віру в людях, назавжди залишити її в серцях людських, повинні бути принесені дві жертви: одна — праведна і великомученицька, інша жертва повинна бути наділена підлотою і пороком, на превеликий мій жаль, але порочна жертва — твоя. Якщо ти не погодишся, то не звершиться цикл. Воля Бога — великий закон — вона повинна бути виконана… Ти це розумієш?

Він пильно дивився в очі тому, хто сидів навпроти. Той ледь помітно кивнув.

— Чому ти? — продовжив тихий голос. — Ти кращий мій учень і тільки тобі можу довірити таку важливу справу. Знаючи, що ти ніколи мене б не зрадив, благаю тебе, молю — зрадь. Ти думаєш, мені легко про це говорити? Якщо так, то ти дуже помиляєшся. В очах моїх дощ, а на серці жорстока хуртелиця. Мені самому дуже важко, але я не можу нічого з цим вдіяти. Якщо я не виконаю місії, то шлях додому мені зачинено.

Безбородий поник зовсім. Звівши брови на переніссі, він благально дивився в божественні очі свого напутника.

— Але ж я буду проклятий, і клятий буду не одним роком або сторіччям — мене проклянуть на вічність. Іменем, яке я ношу, не стануть називати дітей, нащадки будуть засуджувати мене за мій вчинок. Мене навіть не поховають, а викинуть моє тіло десь-інде, щоб гієни і круки розтягли його на шмаття.

Він схлипнув, і очі його зволожилися від сліз.

— Але навіть це ніщо, порівнюючи з тим, що я житиму далі. Жити, відчуваючи сором і мерзоту на душі від того, що зрадив тебе. Тавро негідника вб'є мене.

Він закрив обличчя руками і заридав вголос:

— Боже, за що мені це? Завжди я був правильною людиною, не заслуговую такого горя.

Світловолосий підсунувся ближче і, обійнявши його за плечі, прихилив голову до своїх грудей.

— Тому ти і обраний, що ти праведний. Це не покарання тобі, але випробування. До зірок шлях лежить крізь терен. Якщо ти обрав цей шлях, то, як би тобі не було важко, а слід йти вперед.

У іншому світі ми будемо щасливі. Там на нас чекає справжнє життя. Не рівня цій прелюдії. Ми будемо проводити вічність разом, розмірковуючи і втішаючись присутністю один одного. Ми будемо зустрічати біля брами Божої званих гостей. Спів херувимів буде пестити наші вуха. Ми будемо щасливі — я присягаюся тобі в цьому, але, щоб все це сталося і почалась новітня історія землі — нове, для душ терплячих та чекаючих, життя — потрібно зробити це.

Чорноволосий трохи заспокоївся і, м'яко звільнившись з обіймів свого наставника, знову підпер рукою підборіддя і втупився заплаканими очима в місяць.

— Не треба думати про несуттєве. Думки про це тільки заплямовують твої чисті наміри.

І лагідний та тихий голос продовжував:

— Думай про те, що станеться потім. Вважай, що все, що відбувається навколо, лише сон, а коли ти прокинешся, то побачиш мою посмішку і шлях, вимощений з хмаринок, по якому ми будемо йти, не відчуваючи втоми і не довгою дорогою, до країни, де знаходять відпочинок Чарівність, Врода, Щастя, Любов, Віра та інші якості, що так тяжко працюють на землі. Ми будемо жити вічно, і кожний день буде для нас новим, абсолютно новим і радісним — я тобі присягаю в тому.

Чорноволосий хлопець вродливим обличчям своїм віддзеркалював Тугу, Сум і Зажуру, але очі його, після слів вчителя, заіскрились і засяяли. Він примружився і після вагань тихо мовив:

— Я згоден. Я усвідомлюю все. Я розумію тебе, Ієшуа. Моє життя і душа в твоїх руках і в руках Всевишнього Бога Отця. Я все зроблю, що потрібно зробити. Я не викажу таємниці — буду німий.

Ледве помітна посмішка торкнула його обличчя і ниточки вуст, куточками своїми поповзли догори. Любов та зворушення висловлювали його добрі очі — очі Христа.

— Дякую тобі.

Він промовив це ніжно, неначе боявся підняти голос трішечки вище, щоб мова його не пролунала грубо.

— Я знав, навіть був впевнений, що ти даси мені свою згоду, Іуда — мій кращий учень і найближчий серед людей.

Вони піднялись з каміння, яке прихистило їх в цей важливий момент, і, обіймаючи один одного, пішли вздовж берега чудесної річки.

— То обговоримо деталі…

Ще це сказав Ієшуа і більше їх не було чутно. Дух мій, на жаль, не мав влади переслідувати їхні святі думки. Я чула те, що чула і переказую вам, щоб уникнути непорозумінь.

— За останню годину, мила Віро, ви мене здивували щонайменше двічі, а це, скажу я вам відверто, велика рідкість. Воно лежить, взагалі, в одній купі з неможливим. Деякі, — тут Зажура подивилася на молодика, який саме пригладжував турботливо свою зачіску, — дивують мене здебільшого своєю тупістю. Ви ж здивували мене приємно, і за це, якщо звісно ви не проти, хочу запропонувати вам свою дружбу і підтримку.

Зажура простягнула руку в сітчастій рукавичці Вірі Надіївні, але та не квапилась за неї вхопитись і трясти в радісному екстазі, а сказала ось що:

— Зажура пропонує дружбу Вірі, Надії та Любові? Підтримку? — вона всміхнулася вдумливо та заговорила далі: — Дуже дякую, але в моїх якостях і так цього не бракує.

Зажура скривилась й відсмикнула руку, наче від жаркого полум’я. Глибоку образу — от що можна було прочитати на її ще більш поблідлому обличчі.

— Ви не зрозуміли, — посміхнувшись, примирливо продовжила Віра Надіївна. — Не ображайтесь. Проти вас особисто я нічого не маю і не матиму, та якщо я почну водити з вами дружбу, що суперечить моїй цілісності, подумайте самі, на кого я тоді перетворюсь?

От ви з Оптимізмом лаєтесь постійно. Проте кожен з вас залишається тим, ким він є.

— Правильно! — вигукнув Мудрість, витріщивши очі.

Він завжди так робив, коли збирався щось і комусь доказувати.

— Правильно. Я згоден, після сьогоднішнього вечора стосунки між нами змінились, і змінились на краще. АЛЕ! Друзями ми бути не маємо права. Ти — Зажура, — він тикнув пальцем-гачком у бік сутінкової дами, — тобі зажурою й залишатися. Ти — Оптимізм Радісний? — на цей раз палець ткнувся у бік юнака, що подивився на діда, наче його вперше в житті бачив і по-дурному всміхнувся. — Тобі радіти і сміятись. Ви, мадам — тут він сховав палець в кулак, а останній спрямував до кишені — ваші якості не піддаються опису — вони святі. Ви, ваші підлеглі, виводили людство з жахливих станів і в усі часи допомагали жити. ЖИТИ!!! А я… — він затих, — та що я… Я Мудрість. Чи то хибна, чи то справжня — буває по різному. Одні називають себе мудрецями і городять, як по спині сапою, таке, що люди потім в мороці ще три сторіччя блукають, а інші полишають світ, цивілізацію і йдуть жити в ліси, пустелі, в гори, щоб їм ніхто не заважав правильно мислити і доходити до мудрості своїм шляхом. То справжні воїни. Рідко хто, повторюю, рідко хто з них ділиться продуктом своїх роздумів з іншими. — Все забирають з собою в могилу.

— Ну, досить вже нудьгувати, шановне панство. Не все так погано, — взяв слово, скориставшись паузою, Оптимізм. — Я вважаю, що є дійсність, де всі відображення чіткіші, а тому й викликають більш бурхливий емоційний стан. Та ще є сон, така собі мара, поринувши в яку, людина усвідомлює, що правильно, а що ні, і чинить відповідно. Але ж на те й є сон, щоб там була можливість схибити, право на помилку, коли хибиш і без особливих наслідків. Хоча і право це буває фатальним.

Оптимізм все теревенив, і його ніхто не зупиняв. Мабуть, хотілося всім послухати, що ж він скаже сьогодні такого…

— Ви всі розповіли цікаві історії, — продовжував він. — Мені вони всі сподобались. Чесно, сподобались. — і він бумкнув кулаком себе в груди. Потім, для більшої театральності, зім'яв у руці біленьку сорочку в районі верху грудей, неначе взявся за душу. — Хоча кожного з вас в них забагато, а мене якраз і немає. Я теж хочу розповісти вам історію. Хочете смійтесь, хочете — ні, але я відчуваю у цьому потребу.

І він обережно запитав:

— Ви не проти?

Мовчання — йому ніхто не завадив.

— Ну, тоді слухайте:

…Я відчував це так, немов до цього моменту і не жив взагалі, і жодних відчуттів досі не відчував, і не мав ніякого життєвого досвіду. Це було щось нове для мене. Я був неначе дитина, яка вперше за своє життя зоряної святкової ночі, побачила різнокольоровий помпезний салют. Я не володів собою. Невагоме тіло моє несло над землею повільною, повітряною, теплою і м'якою на дотик місячною течією.

Навколо було наче в казці: густі дерева, що росли повсюди, сповиті щільним і сивим туманом. Яскравий і повний місяць, дивлячись на неземну красу якого, не можна відірвати свій погляд, закликав вити по-вовчому. Незримими для ока промінцями він освітлював усе навкруги, а точніше ті місця, до яких міг дотягтись крізь кошлаті крони могутніх і вічних дубів.

Я плив по цьому феєричному тунелі, озираючись на всі боки, але думка моя була спрямована лише на величезне скупчення іскристого місячного світла, що було попереду, неподалік.

Легким подувом вітру до мого, не чужого до музики, вуха, долинала легка, як пух, мелодія. Джерело звуку, здавалося, було невловимим. Грала флейта, або скрипка. Поступово музика стала більш розбірливою. Виявилось, що ті містичні і манливі звуки видавали обидві чарівниці.

Немов жартома, лагідна течія виштовхнула мене на дивовижну галявину, яка була чудово осяяна красенем-місяцем. Я залишався над землею, але при цьому вже не рухався ні вперед, ні вбік.

Туман, рясно зросивши листя рослин дрібними крапельками роси, надав цьому місячному пейзажу особливої пишності й зваби. Природа, не хто інший, а вона створила цю картину.

Блиск, що віддзеркалювався вологим листям, постійно спалахував і згасав то тут, то там. Через те здавалось, що крізь землю просвічують незліченні скарби: діаманти, золото, рубіни, сапфіри…

Музика до цього часу вже стала набагато гучнішою і була занадто приємною на слух, щоб її слухати в такому стані, в якому перебував я. Вона неймовірно доповнювала своєю гармонією побачене, і від емоцій, що зненацька наплинули, очі мої зволожились сльозами зворушення.

Тут почалось щось неймовірне: з того боку лісу, крізь хащу дерев, я помітив наближення якогось згустку енергії. Він світився так, немов вміщував у собі напругу тисяч високовольтних ламп. Він був настільки могутнім, що, здавалося, зумів би засліпити весь світ. Ось згусток проминув усі дерева і, наче метелик, випурхнув плавно, повітрям на місячну галявину.

Мені довелося прикрити очі долонею і відвернути обличчя, щоб не осліпнути, але світло почало потрохи згасати і незабаром я вже міг дивитись у його бік.

О Боги, що я побачив!?…По коліна в туманній хмаринці, так само, як і я, стояла мила дівчина. Вона усміхалась. Вбрання її було білосніжно білим і випромінювало легке сяйво. Світле волосся спадало водоспадом білого шоколаду на ніжні її плечі. Брови, як два місяці — серпами облямовували надбрівні дуги. Ледь пухкенькі вуста наче кликали: «Поцілуй, і ти пізнаєш смак всесвітнього кохання». Оксамитовими метеликами пурхали довгі вп, ознайомлюючи мій пильний погляд із зеленими смарагдами очей, чий блиск викликав неземний трепет в моїх скронях.

— Хто ти? — вирвалося в мене, сковане хвилюванням, захрипле питання. На що дівчина відповіла відьмацьким реготом, почувши який, мене пройняв холодний піт і тремтіння пройшлося неприємною хвилею по тілу.

— Я Валькірія! — мовила вона таким чистим, сильним і хвилюючим голосом, що всередині у мене начебто щось обірвалось. Богиня — все нагадувало і волало про її належність до чогось божественного. Але тут вона сказала таке, що привело мене в стан глибокої розгубленості, і сріблястий сніг жаху вкрив моє волосся. Кров похолола в жилах.

— Я — Валькірія. Мене прислали Боги за для того, щоб прийняти бій з людством, яке ти уособлюєш.

Я встиг лише кліпнути оком; пролетіла мізерна доля секунди, і я, якимось чином був одягнутий в лицарську кольчугу і металевий шолом.

Права рука моя тримала великий і неприродно легкий меч. На лівій був почеплений щит із зображенням усміхненого золотого сонця.

Крізь завісу страху й подиву, що оточила мою свідомість, я дивився на істоту неземної краси, що називала себе Валькірією, і був приголомшений нею не менше, ніж усім, що відбувалося зі мною цієї нічної пори. Це творіння вищих інтелектів, дитя Космосу і Землі, теж було сковане кольчугою. Дівчина тримала напоготові заокруглений турецький клинок. Щит, котрий вона утримувала своєю мармурово-білою рукою, був майстерно оздоблений зображеннями місяця і зірок.

— Я не можу прийняти твій виклик — ти жінка, — сказав якомога гучніше та чіткіше я.

— Ти не зрозумів, викликає мене Земля і ви, люди, а не навпаки. Якщо не хочеш цього, я просто тебе заколю. Я вб'ю тебе в будь-якому випадку: чи піднімеш ти зброю, охоплений полум'ям битви, чи, як покірне ягнятко, схилиш голову перед моїм клинком. Різниця лише в тім, що ти можеш загинути чоловіком, справжнім воїном зі зброєю в руках, захищаючи людство й землю, або, як худобина, бездушна і безпринципна, яка буде мекати і хитати хвостиком навіть тоді, коли їй приставлять під горлянку ніж. Вибирай, захиснику людства — від тебе залежить добробут твого світу. Невже ти не станеш на захист подібних до себе? Ти що, боїшся мене?

І, витримавши невелику паузу, сказала вже тихіше:

— Ти боїшся мене. Боягуз! — закричала вона пронизливо. — Боягуз! Дух Землі марно сподівався на твою допомогу. Виявляється, ти не годен виправдати його сподівань.

— Я тебе не боюсь. Я не можу битися з жінкою. Так-так, саме тому, — усе волав я, намагаючись достукатися до холодного серця. — Яви себе в іншому образі, і я присягаюсь, — я вже перейшов на крик (так мене це розхвилювало) — ти чуєш мене, присягаюсь своєю честю, що прийму поєдинок і буду як лев самовіддано стояти за кожну п'ядь землі. Ти жінка, а це означає, що за земними законами ти не воїн, а берегиня домашнього вогнища, символ чистоти, ніжності і затишку. Ти келих нектару, випивши який, я скуштував би їжу богів. Обличчя твоє і стрункий стан, створені задля того, щоб тішити погляд чоловіка і нагадувати йому про те, що саме краса нам дуже допомагає жити. Щоби поети в одах оспівували красу й доброзичливість. Майстри пензля і фарб залишили б світу твій образ, увіковічивши його на полотні, в різьбленій рамі. Царі та султани встеляли б стежки, якими ти ходиш, килимами Персії, щоб твої божественні ноги не знали холодної землі і були завжди в теплі та затишку. Дорогоцінне каміння, золото, срібло — все це отримала б ти одним лише помахом свого мізинця. Несповна розуму вважався би той чоловік, що на вулицях не звертав би собі шиї, озираючись за тобою. Згоряючи від жадання, ловили б чоловіки погляди твоїх прекрасних очей, і, не спіймавши, впадали б у тривалий і болісний розпач. Хіба я, такий самий смертний, як і всі, кого щойно згадав, зможу занести меч свій над твоєю головою? Я не бачу в тобі воїна і тим більше ворога — я бачу жінку.

Промовивши це, я спрямував свій погляд просто до її смарагдових очей — вони лишень виблискували, немов мертві холодні зорі на далекому, невідомому і такому загадковому небі. У моєму погляді було благання, молитва долі, сподівання на її доброчинність, врешті, на випадковий фарт. Мовляв, що ти робиш? Схаменись! Це ж я! Ти такого не можеш зі мною вдіяти — я не заслужив на те. Але, наступні слова Валькірії…

— Промова твоя, землянине, мене, зізнаюсь, зачепила за струни душі — вона заспівала, підхоплюючи твою музику. Але! Незважаючи на твою шляхетність, я не забула, навіщо прибула сюди, і все ж маю намір тебе вбити. Твої слова могли розчулити земну жінку, і я зрозуміла б її, якщо та прислухалась би до них, та відійшла б від своєї первинної цілі, але я не землянка, а тому й не вагаюсь настільки, щоб відступитися від волі Господаря, який прислав мене сюди, в цю дивовижну ніч.

«Так, справді, ніч ця дивовижна, якщо не сказати більше — вона приголомшлива,» — подумалось мені, та вголос я нічого не сказав.

Валькірія, витримавши незначну паузу, продовжила:

— Мій господар влаштовує подібний двобій один раз на сотню років, і цей поєдинок неодмінно повинен відбутися, бо може трапитись лихо. Настав час. Тебе обрано серед мільйонів, щоб прийняти смерть.

— Що трапиться, якщо не буде двобою? — рішуче запитав я, поблискуючи вогниками надії в збентежених очах.

— То не твого смертного розуму справа, — сказала, як відрізала, вона.

Насмілившись, я запитав ще:

— Скажи мені Валькіріє, чи були випадки перемоги землі над вищим світом?

— Ні, ніколи.

— Що, все так безнадійно? — все випитував я, відтягуючи час і чіпляючись за солом'яне волосся, й так вже неабияк облисілої, надії.

— Так, ти приречений. Приречена й земля на біди, війни, страждання і нещастя. Буде продовжуватись це до тих пір, поки мене не переможе земний воїн, проте всі земляни слабкі духом і опускають руки. Вони не можуть встояти перед моєю красою і не розуміють, здається, важливості цього великого поєдинку. У них, як і в тобі, відсутній дух воїна. Побачивши мою зовнішню пишноту, вони не замислюються про потворність мого внутрішнього світу. Вони забувають навіть про місію, з якою я тут перебуваю.

— Але чому обрали саме мене? Чому я? Я ж не воїн і навіть не знаю, як спілкуватися з цією зброєю, котра таким дивним чином опинилась в моїх руках, — спитав я, добиваючи надію гулкими ударами в пах. На що вона розсміялася так, що я аж знову похолов, і відповіла тоном вчительки, що роз'яснює нову тему на уроці:

— Опанування зброї — в твоїй крові. Тобі підказуватиме ще Дух Землі — він підніме твою руку і спрямує її до цілі.

Чому тебе обрано за для цієї важливої місії? Усе дуже просто. Все дивовижно просто — ти абсолютний геній. Твій внутрішній світ насичений скарбами розуму, а твої думки летять, подібно до снарядів, щоб розірватися на чистому листку паперу. Вони можуть поранити краще ніж меч. Ти, і схожі на тебе, здатні оперувати своїми думками несподівано, влучно і, що головне, вірно. Ти, здається, належно не поціновуєш власного дару.

Отож, даю тобі час звернутися до Духа Землі і закликати його собі на допомогу. Коли спливе час, даний мною…, коли остання піщинка впаде на дно мого скляного годинника, я почну бій.

У моєму погляді, що був спрямований на неї, був лише смуток. Я не знав, як вчинити, що вдіяти. Уподібнитися до тих людей, які були обраними воїнами і, в хмаринці, казкової ночі, сотні років тому стояли, як і я, перед цією відьмацькою красою, опустити зброю і програти битву? В мені вже грала, якась бравада, що незрозуміло звідки взялась. Я прокидався як вулкан з киплячою лавою всередині.

— Ні, цьому не бувати, — сказав я впевнено сам собі.

Але як же битися з Красою? Як мені бити те, чому я присвятив своє життя? Це — нестерпно. Дві риси в мені завзято боролися одна з другою. Я перебував на межі, і це було тяжко, бо я не міг зрозуміти, в який бік мене все ж таки хилить. Як діяти?… не знаю.

Опустивши голову, я віддався останнім думкам і…раптом, трапилось те, на що я очікував менш за все…

Потупивши очі, я мимоволі замилувався мечем — гарна, добротна робота невідомого коваля, але ж не це головне, а головне те, що я побачив у відображенні леза. Сказати, що Валькірія, відображена там, була немолодою і, взагалі, мала інший вигляд — це нічого не сказати. Вона була страховиськом, зовні дуже схожим на малюнок з плакату рок-гурту «Iron Maiden». Сиві, знебарвлені косми її розвіювались легким вітерцем, який, здавалось, без особливого зусилля розкидав їх в різні боки. Порожні очні ямки зловісно виблимували зеленими болотяними вогниками… Це було, як мінімум, жахливо. Висохла, немов на мумії, шкіра вузлувато обтягувала охлялий торс. Повна, а можливо дещо часткова, так, мабуть-таки часткова відсутність носа й ікла, що стирчали, як в опира. Все це було так моторошно, що я відірвав погляд і обережно перевів його на оригінал, порівнюючи. А порівнювати було з чим. Переді мною стояла все та ж велична войовниця, яка, як на мій розсуд, безперечно була еталоном краси, мало того, вона була абсолютною безсумнівною красою. І наразі…МЕНЕ ОСЯЯЛО! Вдарило, як електричним струмом. Якщо бій не відбудеться, то трапиться щось дуже погане для Валькірії та її повелителя. Втекти я не можу. Прийнявши бій, неминуче загину. Беручи до уваги ці два варіанти і докладно розглядаючи кожний з них, я зрозумів, що в обох випадках — я небіжчик. Але! Вірно оцінивши всю складність ситуації, можливо прийти до висновку, що є і третій крок, і це крок буде моїм козиром. Так, для мене це вихід.

Подивившись їй переможно в очі, я усміхнувся.

— Чи готовий ти прийняти смерть? — поцікавилася вона.

— Так, готовий, але не від твоєї руки, курво.

Промовивши це, я заніс меч над головою і з розмаху встромив його собі в живіт. Очі полізли з орбіт, ротом пішла кров, спазм вдарив по тілу отруйною гадюкою, судомою звело шию, але я бачив скривлене, страшне обличчя Валькірії. Її тіло затремтіло в конвульсіях. Вона кинула меч і щит. Б'ючись в корчах, Валькірія почала дуже швидко старіти і, невдовзі, я побачив те, що бачив раніше у відображенні меча і на плакаті «Iron Maiden». Вона висохла і почала горіти. Спочатку руки, потім живіт, груди. Полум'я розросталось по ній з шаленою швидкістю. Ось вже зайнялись ноги і, невдовзі, багаття поглинуло її повністю, і палаючи, як комета, залишаючи за собою навіть хвіст, здійнялась в небеса забираючи всю нечисть цієї ночі.

Я переміг її. Впавши на коліна, я подивився у небо, яке вже почали протинати промінці ранкового сонечка. Зникло нічне чарування і з'явилось ранкове. Слабкість повалила моє тіло набік і я, заплющивши очі, востаннє видихнув.

Мені зустрілись янголи в білій одежі, білокрилі і гарні, як, мабуть, кохання. Навколо літали німфи з арфами в ледь пухленьких ручках. Вони грали дивовижно звучну і приємну музику. Здавалося, що голос янгола співав моє ім'я. Та-а-арасе-е-е, Та-а-арасе-е-е. Ти-и ря-яті-івни-и-ик, ти-и геро-о-й. І раптом я почув крик Олени:

— Тарасе, прокидайся окаянний, час вже на роботу йти, або спізнишся, як завжди.

Гой, йо-майо, так це що ж, виявляється я спав? Ні, не може бути. Все було занадто реально, щоб опинитися всього лишень сновидінням. Я сидів на ліжку в плавках і майці, пригадував про те, що відбулося вночі і нараз пригадав — РАНА! Я ж пірнув себе в живіт мечем. Швидко знявши майку, я втупився поглядом в свій волохатий живіт — там була ледве примітна рисочка білого шраму, котрий одразу ж зник.

— Що за чорт?! Маячня якась, — вигукнув я вголос.

Підвівшись з ще теплого ліжка, яке так багато бачило разом зі мною, я побіг вмиватись. Пирхаючи і розхляпуючи воду, продовжував думати про сон. Я не міг відірватись від спогадів. Мене це дуже хвилювало. Такий реалістичний сон. Просто так нічого не відбувається. Ніколи. Я наморщив лоба і почухав потилицю. Потім витер обличчя рушником і вирішив для себе, що то мара. Так-так, сама справжнісінька мара.

— Сон, точно сон, — буркнув я собі під ніс, але, в голові, з такою ясністю пролунав відьмацький регіт Валькірії, що я мимоволі перехрестився.

— Твою мать. І трапиться ж таке…

Усі сиділи, як кури в курнику, лише очима кліпали. Першою не витримала Віра Надіївна і пирснула від сміху. Потім зайшовся дід — він сміявся, бризкаючи сльозами і видаючи звуки, що нагадували ті, які можна почути від качура, в (їх з качкою) шлюбний період. Поодинокі на тлі бороди жовті зуби вказували на те, що він їх навчаючись мудрості, просто з'їв. Хмикала й Зажура, відводячи голову назад і викривляючи губи змією. Веселощі були для неї незвичним ділом, а тому посмішки в неї виходили кепські. Трохи відійшовши від приступу сміху, дід запитав у Оптимізма, що з нерозуміючим виглядом безглуздо посміхався:

— Де ти таке почув? Хто навіяв тобі таку нісенітницю?

Діда аж кольки хапали — так він розходився. Оптимізм, враз посерйознішав і ультимативно, але дещо в м'якій формі, заявив:

— Моя, — тут він зробив паузу, глянув на всіх по черзі, і до всіх звернувся, — історія взялась звідти, звідки й ваші. Я не розумію, чому вона вас так веселить, адже це не дурниця, і те, що жанр трохи не збігається з вашими, ні про що таке — тут він роздратовано покрутив пальцем біля скроні — не вказує. Ваші історії вдумливі і похмурі, наче готична постать — куточки її вуст приспущені донизу, а очі старанно прикриті на-бацьканими чорною тушшю повіками. Так, в ній туманно проглядаються загальновідомі формули оптимізму. Кому потрібно, той до нього дійде, а хто і без цього може добре прожити, нічого не втратить, якщо й не дізнається про це зовсім.

— Ну, добре, не будемо розпалювати зайвий конфлікт, — увімкнувши задній хід, почав дід. — Ми зібрались тут, щоб мирно посидіти, поговорити про життя, попити чаю. До речі, хтось ще хоче чаю? — запитав дідусь і подивився на присутніх: Віра Надіївна знову взялася за плетиво, Зажура сиділа і розмішувала давно вже розмішаний цукор в своїй чашці з холодним чаєм і по усьому було видно, що добавки вона не хоче, а Оптимізм, відмовляючись, крутнув головою і про щось замріявся, відводячи погляд від діда і фокусуючи його на самоварі.

Дід присів на стілець, вдумливо нахмурив брови, гучно втягнув і видихнув повітря носом і, склавши руки замком, виклав їх на стіл.

— Життя і смерть! — почав він несподівано. — Свідомість людини нагадує зачароване приміщення. Усвідомлення на все життя зачинено в цьому приміщенні. Людина потрапляє в приміщення через особливий отвір — народження. Таким самим чином вона виходить через другий отвір — смерть. До того, як я став Мудрістю (ви це всі знаєте) — я був, як і ви всі колись, людиною. Я при житті пізнав мудрість, і той, хто нею бути втомився, так само, як і багато років назад ваші покровителі — вона захотіла смерті, спокою і, щоб світ не лишився без мудрості — передала свою владу мені. Мудрість запропонувала мені свою посаду, і я, недовго розмірковуючи, як ви зараз можете бачити, погодився. Мене на той момент мали розстрілювати. Я перебував в одиночній камері, і пам'ятаю досить чітко свою останню ніч. Хочу вам про це розповісти…

Він заплющив очі, відхилив голову трохи назад, не міняючи пози, і почав свою розповідь. Схоже було, що він перебуває в стані гіпнозу і, сидячи перед гіпнотизером, розповідає йому про ті спогади, які вони разом викликали.

…Я чую, як капає вода. Лише чую: кап, кап, кап, кап. Побачити її не можу, тому що місце, де перебуваю, позбавлене джерела світла. Ні, не зовсім позбавлене — його бліді відблиски я можу спостерігати крізь кормушку тричі на день — тоді, коли брязкає чавунний засув, і мені, крізь отвір в кованих, важких дверях, просовують харч. Я поглинаю його з жадібністю безпритульної тварини, тому що постійно голодний. Шматка чорного хліба і кухля несолодкого чаю надзвичайно мало, щоб наситити мій невгамовний шлунок. Тому я став вдаватися, як мені здавалося, до хитрощів — не ївши цілий день, до вечора я збирав усі три шматки і поглинав, до безпам'ятства насолоджуючись цією чорною субстанцією, що пропахла цвіллю.

Голод став моїм вірним товаришем, котрий не покидав мене ні на хвилину і з заповзятливістю маніяка піклувався про мене. Голод, котрий наповнював дні і ночі снами про їжу, посміхався своєю беззубою пащею, лагідно гладив мене по голові, доброзичливо заглядав мені в обличчя.

Страшенно мучить печія, але з цим я вже звикнувся. До жаху в очах турбує інше — відчуття приреченості і забутості, якому додає життєвих сил та сама капля води. Кап, кап, кап, кап… Крізь сльози. Кап, кап, кап, кап… Крізь сміх. Кап, кап, кап, кап… Крізь сон. Кап, кап, кап, кап… Крізь дійсність. Можна з'їхати з глузду. Здається мені, що крапля ця, вигадана моїми катами навмисне, для того, щоб я помер від її звуку, що роздирає душу, ще до того, як за мною прийдуть. Ну, от, безглуздий збіг… Я кажу про те, що як тільки подумав про своїх катів…. Тихо, тихо… Що це? Ви теж чуєте? Я чую, як хтось крокує, чи, може, затьмарився мій поранений розум? Адже тільки-но минув обід, а в цей час тут ніхто і ніколи не ходить. Так… Так, так, крокує. Я ясно чую рівномірний гул армійських чобіт. Мабуть, за мною. Скоріше так — «Невже за мною?». А може, ні? Ні, точно за мною. Ось вони зупинились біля дверей. Моє дихання стало судомним і уривчастим, очі бігали по темній камері і не могли знайти собі притулку. Від хвилювання мене почало нудити, і здавалось, що зараз же неодмінно вирве. Я на мить припинив шпортатися і шурхотіти одежею і прислухався до того, що відбувалося назовні. Перемовляються — чутно гомін чоловічих баритонів. Брязнули ключі і відчинилась кормушка.

— Ув'язнений, обличчям до стіни, — почув я і підкорився. Ключ двічі повернувся в замку, після чого двері відчинились.

— Ув'язнений, на вихід.

Я вийшов. Тьмяне світло маловольтної лампочки боляче вдарило по моїх, звиклих до темряви, очах. Я зупинився і примружився. Конвойний ткнув мене палицею в поперек, і я обійнявся зі стіною. Двері з оглушливим скрипінням зачинились. Чортів кам'яний мішок, вигаданий людьми для людей; не знаю, що там далі на мене чекає, але я вже приготувався забути тебе навіки. Подумавши про це, я відчув сталевий холод на своїх зап'ястях і кісточках.

— Праворуч. Вперед.

Далі настало мовчання. Я намагався спитати, куди ми прямуємо, але лише тиша була мені відповіддю. Мовчання. Зловісне мовчання, яке розривав лиш брязкаючий звук моїх кайданів, впереміж з човганням, і грюкіт двох пар хромованих чобіт.

Поступово світло ставало дедалі яскравішим, від чого мені здалося, що очі почали набрякати і стали важкими, неначе готові були виплигнути з орбіт, так їм було незатишно на їхньому природному місці — в очних ямках.

— Стояти. До стіни обличчям, — скомандував офіцер, після чого відчинив металеві двері.

— Пішов, — рявкнув голос ззаду, а сильна рука, схопивши мене за комір, увіпхнула в камеру. Спотикаючись, я забіг до приміщення — це була така ж сама камера, як і та, з котрої мене нещодавно вивели. Озирнувшись навколо, я собі зауважив, що тут не було ані санітарного вузла, ані ліжка. Посеред кімнати, в підлозі, була вмонтована каналізаційна решітка, а зверху, під стелею, висіла, підвішена за ланцюжок, міцна лампа денного освітлення.

Я знав, навіщо я тут. Я довго до цього готувався і тому ставився до усього, що відбувалось зі мною, з цілковитим спокоєм на душі. Смерть вже не раз заглядала мені увічі, але в моїх очах до неї, яскраво видно було лише презирство.

— Ув’язнений номер 2517, вас засуджено судом Союзу Радянських Соціалістичних Республік до смертної кари через розстріл. Ви маєте яке-небудь побажання?

— Так, — відповів я пересохлими губами, — але його неможливо виконати.

— Якого воно характеру? — запитали в мене. На що я відповів:

— Померти від старості, у власному ліжку, серед рідних і близьких мені людей, а не загинути дурною смертю.

— Це неможливо.

— Я знаю, — сказав я у відповідь на заперечення. — Тоді дайте мені цигарку.

Над правим плечем просунулась рука, яка тримала папіросу «Біломорканал». «Біломор» відправився до моїх порепаних губ, а коли досяг, був прислужливо підпалений запальничкою, що випірнула з-за другого плеча. Зробивши декілька затяжок, я відчув на лівій частині своєї потилиці крижане дуло пістолета. Клацнув запобіжник… і з цієї секунди усе пішло, як в сповільненій зйомці. Я чув, як вибухнув порох у патроні. Чув хруст кістки власного черепа. Мені неначе дар відкрився, потаємне видіння, про яке вже нікому не можна розповісти. Я навіть, мабуть-таки, відчував кулю в голові. Ні-ні, мені не було боляче, якщо вас це цікавить, просто я помер секундою раніше власною смертю, і передав своє тіло мудрості, місце якої я зараз і займаю. Я вимкнув своє серце, бо був до цього готовий. Цього навчив мене один старий тибетець. Він розповідав про те, що організм людини — то не єдине ціле, як всі звикли вважати, а великий біо-механізм, у котрого є деталі і котрий підпорядковується мозку. Якщо правильно впливати на мозок, то тобі повністю підвладний весь організм. І ти здатний, як його лікувати, так і нівечити. Лише однією чіткою командою, спрямованою безпосередньо в мозок. У тибетця я навчався шість років, і так, особливо, нічому й не навчився. Але, виявляється, що я дарма так вважав. Зайве тому підтвердження те, що патологоанатом, якщо такий був в наступній долі мого «убієнного» тіла, дуже здивується, коли з'ясує причину моєї смерті. Бо ще перед тим, як куля вийшла з моєї голови, душа моя вже витала над місцем страти і цікавилась подробицями того, що відбувалось.

— Оце так-так, — киваючи головою, протягнув Оптимізм. — А я вже й не пам'ятаю своєї історії.

— І я теж, — відгукнулася Зажура.

— А я, — весело почала Віра Надіївна Любов і не менш веселіше закінчила, — була завжди.

— І що, вас тепер, шановна, може, розцілувати? — запитав Оптимізм, посміхаючись на всі зуби.

— Ні, — іронічно сказала вона, — ви це, молодий чоловіче, облиште, а інакше я зміню свою позитивну про вас думку і буду вважати якимось сексуально неврівноваженим збочинцем.

— Помилуйте, мила Віро…

— Надіївно, — уточнила мадам Любов.

— Так, вибачте, Віро Надіївно, ви при всьому вашому розумі не можете відокремити жарт від серйозного, — не втрачаючи іронії і чарівної усмішки, сказав Оптимізм, і обличчя його почервоніло.

Раптом підвівся Мудрість і наче дикий звір внюхався в повітря.

— Він йде до нас, — відчуваєте?

— Я нічого не чую, — каже Зажура.

— Ти так справді вважаєш? — запитала з надією в голосі Віра.

— Так! — вигукнув Мудрість, — я навіть не вважаю — я впевнений в цьому. Він йде.

— Добре, — сказав Оптимізм і одразу ж став серйозним. — Будемо чекати на НЬОГО.

Потім Мудрість підійшов до столу і помахами руки почав всіх кликати підсісти до нього поближче. Товариство згорнулось над столом, як пальці руки згортаються в кулак, і зашепотілось, немов спілка таємного ордену на стрьомному зібранні.