Гумовий Київ рожевих мрій

Третій крок Долі…

Доля мене кличе за собою, тріпочучи білими крилами в далечині. Доля підштовхує мене в спину, і я відчуваю на потилиці її тепле дихання. Мої знаки, мої знамення — це все робота її м'яких, запашних рук. Уже те, що я приїхав до Києва — є великим знаменням, адже всі мої родичі, прикладаючи великі зусилля, намагалися завадити віддати останній салют своєму містечку, щоб нарешті опинитися у Києві й обійняти це місто. Мене відмовляли не лише родичі; багато зовсім інших людей говорили, що там, мовляв, таких як я майже пів міста і навіть трохи більше, і що нам, — це у кращому випадку — світить не кар'єра, а квиток додому і це, звісно, за умови, якщо не всі гроші просремо. Я хотів таких людей убити тим, що трапилось би під рукою, та частіше просто відмахувався від них, як від нахабних комарів літнього вечора, і біг у справах далі, і думав про щось інше, щоб забути, забути слова, які завдавали мені пекучого болю і підштовхували до найгіршого — до думки про те, що насправді так і є, і ці ворони каркають на правду, але я вмивався водою удома, і все минало, так, ось так просто, і миналось, до речі, безслідно — я себе перелаштовував на свою хвилю, а сказані чорними людьми напутливі і повчальні слова перетворював на кілька пляшок пива або флакон шмурдяку, після чого пам'ять про неприємні моменти швидко вилітала з моєї голови, як дика качка з очерету, істерична і відчайдушна, отримувала декілька дробинок з моєї двостволки, гепалась на землю, а потім, на додаток до усього, її за шию хапав собака, доброзичливий кокер-спанієль і приносив до мене вже вбиту і бездиханну, вимахуючи куцим хвостиком — ось так я розправлявся з небажаними думками.

Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не на гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), я прагнув більшого — стати відомим. Це звучить наївно, я розумію, але це вже перетворилось на ідею-фікс — будь-якою ціною.

Такий важкий камінь утворюється на душі, таке немиле робиться життя, коли усвідомлюєш, що проживеш свій час під сонцем намарно. Коли тебе трусить, наче в лихоманці, від того, що розумієш, що можеш прожити так, як це зробили твої батьки: одружились, настругали діточок, два роки збирали гроші на холодильник, три стояли в черзі за меблями, потім купили телевізор, пральну машину, нарешті наколекціонували грошей на автомобіль, потім ще і ще, і все до хати, все хазяйське. Мені таке життя було незрозумілим. Для мене так прожити — означало не жити зовсім. Навіщо добровільно віддавати себе в рабство речей для того, щоб потім якогось дня отримати інфаркт від розбитого телевізора, який ненавмисне скинула на підлогу дитина, або розлад шлунку від того, що злодії викрали машину, котру ти протираєш віхтиком кожного дня і любиш так, що готовий її вихлопну трубу чистити власною зубною щіткою. Які цінності у людини? ЯКІ? Битовуха — от які. Сіра, бліда битовуха, що дарує радість від придбання нової речі і завдає лиха нервовій системі, коли втрачаєш улюблену цяцьку. Сварки на рівному місці з дружиною, соплі дітей, відчуття повного душевного авітамінозу. Ти відчуваєш, що наступає безвихідь, і якщо не знайдеш виходу одразу, то потім тобі його відшукати буде вельми тяжко, або частіше неможливо. Тому все потрібно робити одразу. Якщо розлюбив жінку — йди геть, бо ваші стосунки перетворяться на домашню тиранію, і не треба себе тішити тим, що все може ще влаштуватися, і що не варто приймати поспішних рішень — не допоможе. Я кажу так, бо відчув це все на власній шкірі. Можливо, я не зовсім маю рації, і хтось-таки знайшов саме на теплому, а подекуди, гарячому вугіллі битовухи для себе місце в житті і зумів реалізуватися на цій ниві, але я обрав собі інший шлях. Я НЕ ХОЧУ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ НАМАРНО — ось моє кредо. Так вже склалося, що людина, спочатку росте, потім дорослішає, ще потім робиться старою і нарешті — вмирає. Людина, яка прожила життя, — що в неї залишається перед смертю? Останнє слово і судомний ковток повітря — ось що. А після смерті? Що залишається в людини після смерті? Можливо, я й не відкрию вам Америки, коли скажу — нічого. У людини після смерті нічого й не може залишатися, окрім одного — пам'яті про цю людину. Чим довше живе пам'ять про окрему людину на землі, тим довше живе на землі, після своєї смерті, й сама людина, її дух, який впливає на життя тих, хто живе. Якийсь померлий лікар протегує молодому студенттові і невербальним шляхом передає йому свій досвід, так само відбувається і з художниками, які ідеї отримують «невідомо звідки», і з письменниками також, особливо, коли вони чують шепіт, бачать картину і знаходять потрібні слова для її детального описання — треба тільки пам'ятати про людей. Усе — взаємопов'язане.

Я хочу неодмінно залишити після себе пам'ять — зробити так, щоб мою музику слухали з великою насолодою, а над змістом пісень замислювалися і бачили там увесь Мій Всесвіт, який я хочу передати людству. Стати відомим не для того, щоб бути вищим за інших, ні, а задля того, щоб бути не таким як інші. Виділитися білою цеглиною на стіні, яка побудована з червоної цегли.

Я завжди любив відрізнятись від людей нашої провінції — це їх, зазвичай, або лякало, або смішило. Влітку дуже любив порвати на лахміття свої застарілі речі, обвішати їх значками, медалями та іншими регаліями, зробити на голові ірокез, начепити ланцюгів і, закинувши гітару за спину, вештатися без мети чи, навпаки, з метою. Люди реагували по-різному: одні хрестились, другі привітно посміхались, треті — не дуже привітно, четверті, взагалі, стояли скам'янілі, як під час знищення Содому і Гоморри, і дивились мені вслід, а п'яті просто підходили і знайомились. Я був чимось цікавий, розумієте, — родзинка. Коли я приїхав до Києва, то просто злився одним кольором з іншими нефорами — мені це не сподобалось. Я звик відчувати себе центром уваги, не має значення якої, негативної, чи позитивної, але ж уваги, а тут таких, як я, тисячі, і один за одного кращий. За час своєї поперемінної популярності в моєму маленькому містечку, я став, як мені здалося, найсправжнісіньким егоїстом, і тепер мені потрібно було лікуватись від цієї хвороби. Не скажу, що це мені давалося важко, і я сильно страждав. Ні! Це не так. Я просто помалу відвик від своїх замашок і став дещо скромнішим, бо можна ходити навіть голим, але коли в тебе душа, наприклад, панка, то панком ти, друже, й залишишся.

Спершу ніяк не міг допетрати, чому люди в Києві весь час поспішають — я до такої швидкості не звик. На моїй батьківщинці все було повільно і помірковано, ритм життя, як у серця старенького дідуся, а в Києві такий він скажений, цей ритм, що не встигаєш прокинутися, а вже час лягати спати. Дуже швидко живуть кияни.

Якось ми з Сашком повертались додому після важкого агітаційного трудового дня: ми загітували двох бабусьок, вели полеміку з якимось комуністично налаштованим і до того ж обірваним, як і вся радянська ідея, дідуганом, який плювався слиною не гірше, ніж єгипетський верблюд, нас тричі послали туди, куди ходять пішки, і ми з горя випили пляшку коньяку на чотирьох. Шлях наш, як і завжди, лежав через метрополітен. Із «Дорогожичів» ми доїхали до станції «Палац спорту» і там повинні були перейти на «Льва Толстого», щоб зробити пересадку на свій поїзд, що мався нас довести до «Республіканського стадіону». Жах просто, скільки багато найменувань — поки все запам'ятаєш, можна й постаріти. Я планував прийти до хати, швидко поїсти, прийняти душ і десь здиміти на гульки до моїх чергових знайомих нефорів. Я побачив, що прибув наш потяг і вирішив спробувати, як і всі. Взявши Сашка під свої знамена і мотивуючи цю маленьку кампанію тим, що я поспішаю на гульки, послав ноги поперед себе. Ноги, але, як виявилось потім — не голову. Я збіг по сходах вниз, і тут почалось… течія людей була аж занадто сильною, щоб її подолати з граціозною легкістю, і я почав маневрувати, як змій: оббіг жінку з дитиною, майже зіткнувся з якимось військовим, подався далі, мало не налетів на бабцю з велетенською валізою (довелося пропустити її. Ех, занадто мало досвіду в цій битві поспішаючих). Пропускаючи бабцю, я ненавмисне торкнув її плечем, оббіг з другого боку, розвернувся до неї обличчям і вибачився, при цьому не перестаючи рухатись в бік поїзда. Знову розвернувся до транспорту і стартонув уперед, як в атаку під час Сталінградської битви, і тут трапився конфуз — ще одна бабця, яка на превеликий свій, та чого гріха таїти, і мій жаль, виросла занадто маленькою (мабуть, багато курила, коли була молодою). Пояснюю: мій зріст досягає одного метра дев’яносто сантиметрів, а її, принаймні, як здалося, був вдвічі менший, і не дивно було те, що я через неї жахливим чином перечепився — ну, не помітив, і все тут. Не впав, але мою рівновагу було безповоротним чином порушено, і вона опинилась у критичному стані. Запобігаючи падінню, я намагався втриматися на ногах, а точніше впіймати себе, та мене невпинно несло по інерції вперед і вперед. Я не міг зупинитися. Якщо би бігова доріжка була довша хоч на три метри — я неодмінно б утримався, а так мій стан наближався до розпачу. Люди, які спостерігали за цим явищем, швиденько утворили живий коридор, уникаючи можливості потрапити під роздачу. В голові своїй почав я зі швидкістю кулі прокручувати план подальших дій — усього два пункти:

1) Я продовжую боротьбу з земним притяжінням і, як цунамі, вриваюсь до вагона і, валю там все, що піддасться під вагою мого тіла.

2) Я, не добігаючи до вагона, підкоряюсь гравітації, штучно доводжу себе до падіння, бо бути, мать його, великому лиху.

Я схилився до другого варіанту і, виставивши руки вперед, доволі м'яко приземлився. Швидко підвівся і, намагаючись зробити вигляд, що нічого насправді не трапилось, невимушено обтрусивши долоні і коліна, з великою гідністю зайшов до вагона. У той момент здавалось, що цілий Всесвіт зараз витріщився на мене, невдаху, а мені було до всирачки смішно. Сашко також мочив штани і аж підвивав зі сміху. До речі, він не так поспішав, як я і, звісно, не зганьбив себе тавром придурка, увійшовши до вагона як усі нормальні люди. Нам потрібно було проїхати одну станцію, і ми, втупивши обличчя у вікно, переглядаючись один з одним, реготались до сліз. Сантос аж закашлявся, та так, що я думав його вже врятувати стусаном між лопаток. Він ще довго пригадував здивовані очі потерпілої бабусі, яка тільки з третього оберту її старенького мозку з штампиком п'ятикутної зірочки збагнула, що трапилось.

— Отакенні, — казав Сашко, викручуючи з пальців чималі бублики і притуляв їх до своїх очей, імітуючи погляд старенької. Та це ще нічого в порівнянні з тим, як Макс з Віталієм їхали одного разу на роботу. Зібрали, як в них водилось, «тормозок», щоб поїсти — це була рідка горохова каша в каструлі. Весь прикол в тім, що вона в цьому баняку й варилась, а Макс, поспішаючи, узяв її просто з плити і поклав до пакета. Цілком природно, що пакет дав маху і, падло, розплавився, а клята каша з каструлею візьми й випади. Уявіть — дрищаки темножовтої субстанції на платформі і Макса з Віталієм, які покидають місце злочину з виглядом буцімто це не вони і «ващє, шо за херня?».

Я дуже хочу грати. Я й граю, але мене ламає від того, що немає кому мене слухати (Сашка недостатньо). Мені потрібен Симко і бодай невелика аудиторія. Я нетерпляче чекаю на нього. Телефоную йому час від часу, але він поки-що, на жаль, не може приїхати, бо хворий, у лікарні. Я це розумію, та не можу нічого вдіяти. Знову ламає. Ходжу-гуляю вечорами під Майданом Незалежності, в «Трубі» — там грають музиканти, і я пригадую наші часи, коли ми гуркотіли і розносили потужним звуком старенький Шполянський Будинок культури. Декілька разів підходив до хлопців, котрі лабають в переході і просився пограти — давали, але за гроші.

— Двадцять гривень за одну пісню, — казали ці бариги і пропонували гітару, а я давав гроші і брав рідненьку в руки. Мені було однаково, що скажуть і що подумають, як оцінять мої пісні — мені потрібен був натовп, публіка. Це, як наркотик для наркомана. Коли він на системі, то дуже важко, а часом неможливо від нього відмовитись. Мене можна прирівняти до наркоманів, я був (та й є) на них дуже схожий, і хай там що, навіть відчуваючи ймовірність загибелі, я знав напевне, що не зупинюсь. Ставши на цей шлях, такі люди, як я, не повертаються назад — вони або гинуть у вирі подій життя, або досягають мети. Не знаю чому, але я впевнений, що належу до других. Знаю! Знаю насамперед те, що досягнутого, чого прагну, буду задля цього ламати мури, вибивати ноги, ламати кістки. Потім лікуватиму свої відкриті переломи і знову калічитимусь, однак, я прийду — чекай на мене людство. Я так свято в це вірив, що готовий був роздерти навпіл кожного, хто скаже бодай одне слово сумніву на адресу моїх мрій, а зараз цього чорноротого просто вислухаю спокійно, з посмішкою на обличчі, і піду собі геть. Я зміцнився в своїх прагненнях, мене ніщо не похитне, я — маніяк, і задоволений з цього.

Вибори, як і все в цьому світі, виявились підвладними часу і, посмикавшись в конвульсіях, скінчились. Нам потрібно було шукати нову роботу. Я купив журнал і довго його гортав, щось підкреслюючи і обговорюючи з Сантосом то одне, то інше запропоноване робоче місце, але нічим конкретно з написаного там ми не зацікавились. Від мерчендайзерів ми були такі далекі, що навіть не розуміли, що це слово взагалі означає — воно нас лякало. На помічників директора ми теж не тягнули, а на круп'є та дівчат по виклику й поготів. Подзвонив Максу — він, трохи поміркувавши, дав нам номер телефону тієї фірми, де сам працював раніше і, наостанок, побажавши нам наснаги на ниві майбутньої праці, попрощався і зник з мого життя ще на пару місяців. Ми довго не чекали, одразу ж дзенькнули та домовились про зустріч. Місце праці знаходилось в селищі з апетитною назвою «Вишеньки», куди потрібно було добиратися на метро, до станції «Славутич», а потім ще й на автобусі з грьобаними і нахабними пенсіонерами, а потім_? ще трішечки пішки, — нарешті ми прибули. Робота полягала в тому, щоб з великих брусків дерева вирубувати маленькою сокиркою комплектуючі деталі для дитячих майданчиків.

Контингент там працював здебільшого заспиртований, і ми, притягнувши з собою «вступне», у прямому значенні цього слова, ВЛИЛИСЬ в колектив. Я пару разів роздуплявся в процесі тієї п'янки: один раз, коли тягав Санича за носа. Другий раз, коли обіймався з тьотею Лідою, в котрої вже як кілька літ почалася друга молодість. Було жахливо. На другий день — ще жахливіше. Бо з тим бодуном в голові, котрий я привіз у благочестиві «Вишеньки», потрібно було працювати. Але, як я вже згадував вище, колектив там працював проспиртований, і загинути «своєму» ніхто не дав.

Праця то була важка: за п'ятдесят (плюс-мінус десять) гривень в день потрібно було валити весь цей ліс до всрачки і, перепрошую, пердячки. Мої музичні ручки швидко обросли жахливими мозолями й змозоленнями, та почали погано згинатись, але я не зважав, тому що знав — це задля справи. Давало надію і дарувало радощі те, що клята зима скінчилась і почалась зелена пора, час сподівань, віри і любові — весна. Бруньки на деревах порозпускались і вишні вже випустили на світ біленькі пелюстки своїх квіточок, видаючи дивний аромат, який хоч і нюхаєш кожен рік, та сприймаєш його весь час по-різному, утім, завжди приємно. Травичка пробила болотяну й вологу землю, зеленими килимами вкривала вже ті місця, де менш за все ходять люди, і тягнулась, тягнулась просто до неба. Пташва розцвірінькалась, літала цілими днями навколо нас і раділа весні, а ми все рубали й рубали. Я навчився одразу, ось тільки швидко втомлювався, і тому, ну, як не крути, не міг заробити грошей, скільки потребував.

Не знаю, звідки в мене бралась сили, бо нароблявся я справді, як комбайн у жнива, і хоча й моє тіло не було таким міцним і залізним, як у нього, мою натуру ще несло в подорожі. З Петрівки і Дорогожичів, де висів якийсь час, я перебрався до Майдану Незалежності — там було значно веселіше. Постійно п'яна нефорня була повсюди, і я з нею час від часу знайомився — було досить цікаво. Для молодого чоловіка з характером вільного панка, що приїхав з провінції, де його ідеї та подуми ніхто не розділяв — це було надзвичайно. Усе, одразу все отримав я (принаймні те, чого прагнув). Такі, як я, ходять навколо чорними зграями, спілкування без перешкод, приваблива ідея вільного роздовбайства підтримується виключно усіма — чи це не свято? Чи не привід, нехай і після тяжкої зміни йти на заповітний Майдан, щоб випити там пляшку пива і потеревенити з першим зустрічним? Звичайно, для мене це було круто і вельми сприйнятно.

Мені дуже хотілося полазити по Києву вдень, а не, як це робилось зазвичай, увечері. Коли працював на виборах, то вдень знаходився на вологих, холодних, пронизуючих до кісток, Дорогожичах, а працювали ми без вихідних, тож зробити денну прогулянку по місту-герою мені було тяжко, та й холодно тоді було, як на Північному полюсі. На лісоповалі (так я охрестив нашу нову роботу) нам давали один вихідний, що припадав на неділю, але я ним ще не користувався — працював усі сім днів на тиждень. Наступний вихідний все ж таки вирішив узяти. Чекав на нього з нетерпінням, завзято рубаючи деревину і спілкуючись з темнотою міщанською, Вовою, який вилизав начальнику дупу так, що якби хтось інший схотів повторити ту саму процедуру, то його слина вступила б з вовиною в процес хімічної взаємодії, і невідомо, чим би скінчилось сраколизство для язика нового підлабузника. Мабуть, його б розірвало, як від бомби, бо Вовина, геть уся, сутність була дуже отруйною і хижою. Начальник, а точніше його дула, інстинктами якої він керувався, надала Вові в кредит вагончик. Уявіть, справжнісінький вагончик — тепер в нього був власний. Оце він заживе тепер… Тепер йому сам чорт не брат. Дивлячись на нього, на далекозорість його мрій, яка впирається в той самий вагончик, а поза межами його сліпне — я журився. У Вови є свої інструменти і він їх нікому не дає, тому я й називав його інколи жидомасоном з ложі жлобів. Зрештою, люди, що там працювали і жили, поглядами своїми дуже схожі на таких от «вовиків», тому не варто описувати їх далі, бо в Україні, на жаль, таких людей існує дуже багато і всі вони на одну пику. Їх упізнаєш усюди: на роботі, на вулицях міста, де ти живеш і навіть у себе вдома. Із усієї зграї дятлів, що довбали цілими днями колоди, перетворюючи їх на казна-що, мені подобалось двоє людей — Санич і Павло. Санич був безпросвітнім п'яницею, але, крім горілки, він любив ще вужів і безперестанку тягав їх до майстерні, чим змушував нервувати Вову-жидомасона. Санич, до всіх своїх позитивних якостей, ще й на весь цех врубав метал, який приносив у маленькому магнитофоні-мильниці — за це я його любив. Паша, той був просто нормальною, доброю людиною, в минулому служив в Афганістані і виглядав більше на розумного, ніж на тупого. «Бувалий» — так я відмітив Павла в своєму записнику ідентифікації особистостей. Бувалий підженився на дочці бригадирки тітки Діди і мешкав разом зі всіма, у великому вагоні. Якесь, мать його, братство колишніх залізничників.

Отож, настала довгоочікувана неділя, і я, прокинувшись годині о десятій ранку, попрямував спершу на Майдан. День видався сонячний і теплий, що викликало усмішку на вустах, гарний настрій і те, що я недарма взяв собі цей день за вихідний, а не кайлував на лісоповалі разом з рештою… На Майдані було досить людно. Народ відпочивав. Як мурахи, які відчули тепло і повилазили на поверхню, так і люди, побачивши сонце і вдихнувши весну, почали гуляти надворі частіше. Біля фонтанів панувало загальне пожвавлення: купка панків, кинувши на землю чохол від гітари, грала невпопадливу музику й співала різні пісні. Один з них ходив з капелюхом і діставав перехожих — причепився й до мене. Я кинув йому одну гривню і сів на фонтані поруч з ними. Послухавши їхню незграбну, але все ж таки вільну, музику, я попросив гітару собі, щоб заграти — мені не відмовили і, коли хлопець з довгим волоссям закінчив свою гру, то дав мені можливість показати себе. Сильно там показувати не було що, але на їхньому фоні я дещо вирізнявся, і вирізнився в кращий бік. Я заграв своїх улюблених пісень, і всім сподобалось, але не в тім справа — мені сподобались самі обставини, за котрих я грав. Багато людей проходять повз мене, у них різні обличчя, настрої, бажання, життя — вони навіть мене не підтримують, але мені все одно надзвичайно приємно сидіти ось так, в центрі своєї країни, в центрі, як на мене, Всесвіту, з цими милими панками та грати на гітарі — це чудово. Я пообіцяв собі наступного вихідного взяти гітару, прийти на це місце, і якщо тут ніхто не буде грати, то розташуватись самому. Так і зробив. Я працював і не помічав своєї роботи — я жив і надихався вихідним. Усе, що відбувалося навколо, успішно і не спотикаючись, проходило повз мене. Нарешті! Нарешті я дочекався. Узяв свою гітару і пішов до фонтана. Цілий тиждень сяяло сонечко, і настрій загравав зі мною, і звучав, як це робила моя гітара в найкращі її роки. Біля фонтана музикантів не виявилось. Людей було багацько і я, всівшись на мармурове коло німого фонтана, дістав з чохла інструмент, який вірно служив мені вже років зо п'ять, запалив і заходився підтягувати струни. Докінчивши цигарку і налаштувавши звук, я видихнув повітря, що немов сковувало мене, і почав. З капелюхом ніхто не бігав і людям не набридав — я був сам. Чохол на землі, гітара в руках і я просто неба, і люди, що проходять повз мене, зрідка зупиняючись на хвилинку, кидають дрібні гроші і йдуть собі далі. Через деякий час з'явились перші слухачі: двоє гарненьких молодих дівчаток, джинсовий хлопчина зі своєю намальованою подружкою і самотній бомжик. Я грав з маленькими перервами на цигарку і розпочинав усе знову. На слухачів лише зрідка позирав крізь завісу волосся, що впало на чоло. Коли пісня подобалась, хто-небудь з них вставав і, підійшовши до мене, кидав у чохол монети, або невеликої вартості папірці із зображеннями видатних українських діячів. Звісно, що мені діставалися усілякі там Володимири Великі і Івани Франки, — на тезку Тараса або на Лесюню мені ще сподіватись було марно. Я грав тоді безпосередньо для них і мені хотілося їм догодити з вибором пісні і не схибити голосом, бо то були МОЇ справжні слухачі, які не полишали територію, помічену моїм голосом, аж доки я сам не видихався і не полишив її. Відійшовши на пристойну відстань, я перерахував зароблені гроші — їх опинилося не багато й не мало, а майже п'ятдесят гривень. Приблизно таку ж суму я заробляв в таборі смерті, на лісоповалі «Заксенхаузен». Я замислився над тим, чи не варто змінити роботу на більш приємнішу, хоча б на таку, як оце зараз — сидіти при мармуровому фонтані і грати на гітарі.

За останній час я жорстко повбивав свої руки. Складалось враження, що вони більше ремонту не підлягають. Після сну (до роботи) вони не розгинались взагалі, — я маю на увазі фаланги пальців — а коли вже прийму зміну і розігрію суглоби, то почуваю себе набагато краще. Гадав, що до цього потрібно звикнути, але в мене нічого не виходило — кожен день все повторювалось спочатку, і це мене надзвичайно дратувало. Я дуже переживав за свої руки — як-не-як, а я музикант, і для мене це неприпустимо — пошкодити таку важливу деталь, як вони. Пообіцявши собі замислитись над переміною роботи, я потроху почав призвичаюватись до гітарного заробітку. Тепер кожної неділі брав вихідний і ходив на фонтан. Ходив не тільки задля заробітку, а ще й заради іншого інтересу — публіки, якої ставало все більше. Я став помічати вже знайомі обличчя, що кожного тижня були присутні на моїх, так би мовити, виступах. Цілий тиждень пахав, щоб наприкінці його побачити ці бажані обличчя.

Якось трапилось мені поїхати додому. За тривалий час я нарешті поговорив по телефону з батьками і помирився з ними, їхати мені страшенно не хотілось, і їхав я через силу, але брат підбадьорив і запевнив мене, що в першу чергу я іду до нього, а вже потім до решти. Дома мене зустрічали так, наче я щойно з армії демобілізувався. Наобнімалися і наплакалися. Мене картали, обіймали, цілували, садовили за стіл, бухали зі мною і спілкувались задушевно. Воно все, звісно ж, приємно, але мені швидко остогидло. Наступного дня приїхала дружина (вона родом з сусіднього містечка) і зі старту заходилася мене пиляти за те, що не надсилаю їй і сину Ромаші грошей, і взагалі, дідько знає, куди подівся: не пишу і, мудило таке, зовсім виявляється, не дзвоню. Я-то розумів, що вона має рацію, але хіба ж я навмисне не надсилаю грошей? Звісно, що ні. На той час моє фінансове становище знаходилось приблизно посередині між гаманцем і діркою в кишені. Можна сказати, що моя скромна персона була на особливому рахунку у Жебрацтва та Злиднів. Що ж я їй, бідолашній, поясню? Я намагався, але до нічого путнього це не призвело — вона ще більше розлютилась. Я стояв і відмовчувався, як в третьому класі перед матір'ю через двійки. Настрій з'явився якийсь солений і висячий, якщо прирівнювати до годинникового циферблату — десь о пів на шосту. Я вирішив хутко консолідувати всі свої сили проти ситуації, яка виникла, щоб, хоч частково, її ліквідувати. Довелося вдатись до хитрощів. Зробивши вигляд, ніби в мене дзвонить телефон, я стурбовано подивився на екран і «зняв» слухавку:

— Ало!?!.. Так. Не знаю, а що? Ну-у, якщо потрібно, то я можу. Завтра? Так, звичайно буду. Все. Ну, все, пока. Так. Так. Бувай.

Мотивуючи все тим, що мені дуже потрібно з'явитися наступного дня в Києві, назавтра я й відбув. Жахливо, соромно, але іншого виходу на той момент не передбачалось, хіба що б захляв, як бездомна собака під плотом, але, на відміну від неї, я б заслаб морально, а тоді хоч стріляйся.

У дорозі задзвонив телефон і пробудив мене від солодкого транспортного сну. Дзвонив Сашко:

— Привіт!

— Привіт, Саня! Що нового розповіси? — питав я, позіхаючи.

— Нічогісінько, якщо не зважати на ту обставину, що нас з тобою звільнили з лісоповалу, — проговорив Сашко і затих, видимо очікуючи на мою реакцію, а відреагував я таким чином:

— І що, ти засмутився?

— Ні, — сказав Сашко.

— Ну, тоді бувай. До зустрічі, — промовив я.

— Бувай.

Сашкове прощання долинуло крізь шипіння якихось дивних радіоперешкод в ефірі прямого мобільного зв'язку, крізь пару сотен кілометрів, крізь різницю станів душі і моральні настрої, а потім зовсім зникло, так само же несподівано, як і з'явилось.

Звісно, що в основі звільнення нас з роботи лежали Сашкові хронічні спізнювання на роботу, оскільки він просипав, але, як пояснював, причиною порушень ним дисципліни були обов’язково пробки на дорогах (на метро!?). Мало того, що він просипав роботу, так він ще приділяв часу на ранковий туалет більше, ніж жінка приділяє собі перед якимось святом, навіть коли повинна сяяти там, як зірка. Сашко, поц, зачинявся в туалеті зі своїм телефоном і не виходив звідти подовгу, а на мої благання, щоб він там справлявся швидше, ніяк не реагував. Спочатку я, з Сашкової подачі, запізнювався теж, але терпець урвався і, прокинувшись вранці, готував на роботу тормозок, снідав, одягався і, виходячи через вхідні двері, вітався з Сашком, який щойно прокинувся.

Перші Сашкові затримки начальник ще терпів, а потім розлютився так, що Сантос навіть деякий час почав прокидатись раніше за мене.

Я взяв кілька вихідних власним коштом, щоб з'їздити додому, а Сашко, мабуть, знов узявся за «пробки», і тому його поперли до дідька, а я просто потрапив під роздачу. Я зовсім не шкодував за втраченою роботою, навпаки — був радий таким змінам і тому, що відбулися вони спонтанно, і що до цього я не прикладав зусиль, і з власного бажання. Доля. Це все доля. Ніколи не відомо, що вона готує — така вже вона таємнича і несподівана. Це стає помітно-тільки тоді, коли звужується коло, історія окремого випадку наближається до кінця і вказує нам на суть усього дійства, про яку ти навіть не здогадувався. Звільнюють тебе, наприклад, з роботи, а ти знаходиш іншу, ще кращу і живеться тобі легше, і приємніше віддавати час свого життя на благо власного гаманця — це дуже примітивний приклад, але ж бувають набагато заплутаніші й складніші, так що завжди потрібно чекати весни, коли розтане сніг і можна буде побачити, де розкидане гімно.

Я вирішив поки що не працювати. Надумав собі, що ходитиму з гітарою і гратиму в переходах — так собі на життя і зароблю. А взагалі-то, я був завзятим фаталістом і вперто вірив у те, що Її Величність Доля, обов'язково вкаже мені курс по якому я повинен рухатися і вітер надме на моєму кораблі вітрила, і попливу я назустріч невідомому задля пригоди, задля відчуття волі, задля пошуку щастя. І я вийшов на підмостки підземних переходів. Виплив на них, як фрегат, наскрізь просякнутий духом волоцюжництва. Можливо навіть, як підводний човен, — обережно так долонями розгортаючи жабуриння й очерет.