Гумовий Київ рожевих мрій

П'ятий крок Долі…

Ми з Сашком гиржали, як душевнохворі коні, котрі замість сіна об'їлися конопель. Річ у тому, що я приймаю ліки — це компот, який я варю особисто для себе… Цей компот — не просто компот. До його компонентів входять: кора крушини, родзинки і сироп «Холосас». Вся ця вибухова суміш викликає для організму послаблювальну дію. Я п'ю її по маленькому ковточку на день, щоб не передозуватись. Бо вже колись було, що я з туалету не вилазив дві доби. Скільки ж я думок передумав за той час, не злічити. Так ось, я приготував гримучу суміш вже вкотре, терпляче дочекався, коли вона охолоне, і перелив її до пластикової пляшки та залишив на підвіконні у кухні охолоджуватись. Я саме збирався йти на роботу і всівся настроювати гітару. В процесі настроювання зіграв пару пісень. У кімнаті був лише Сашко, і попиваючи чай, із задоволенням мене слухав, примружуючи очі, як кіт. Коли я закінчив, він запропонував:

— Ходімо на кухню, покуримо.

— Пішли, — кажу.

Ми зайшли до маленького приміщення кухні і всілися на тапчан, який стояв під стіною і був таким старим, як, мабуть, і сам будинок. Тапчан натужливо скрипнув, але наші дули витримав. Я припалив цигарку і мимоволі поглянув на підвіконня. О Господи, пляшка була порожньою. Мої очі полізли догори. Я не хвилювався за себе, — зварю ще, — мені не шкода, люди. Хвилюватись потрібно за того, хто це все випив.

— Сашко, хто був тут до нас? — запитав я з тривогою в голосі у Сашка, котрий перехопив мій погляд і намагався зрозуміти всю складність ситуації.

— Точно не знаю, але здається, що це був Скунс (тобто Олексійків татко).

— Оце так.

— А що трапилось? — допитувався Сашко.

— Що, що — піздець Скунсу. Я сьогодні приготував компот. Свій компот. Розумієш? — Сашко кивнув. — А зараз я бачу, що його хтось випив. Так ось, питаю: хто в нас в комуналці мутить усе, що погано лежить?

Сашко, як учень на уроці, бадьоро відповів:

— Скунс.

Очі Сашка зробились великими, і він несподівано зайшовся сміхом:

— Його ж розірве!

— Не знаю, чи розірве, але до сортиру ми сьогодні навряд чи потрапимо, — сказав я, дико підвиваючи від сміху, а потім подумав, і додав: — а може, й завтра.

Я потягнув Сашка до кімнати — від реготу він вже не міг йти самостійно. Та й мене це діло розсмішило. Але, ще більше стало смішніше, коли нам назустріч вийшов з своєї кімнати Скунс і, не мовлячи ні слова, попрямував до сортиру.

— Почалось, — сказав я і ми обоє впали в коридорі покотом.

Ми не бачили його дві доби. До туалету мешканці нашої комуналки потрапляли з поперемінним успіхом і дуже скандалили з цього приводу. Мораль така: нєхуй пиздити чуже. Скунс це усвідомив настільки, щоб не утнути такої дурниці знову, але крадіжки недбайливо покинутих речей тривали і надалі. Горбатого могила…

Оленка написала мені листа. У листі вона просила мене про допомогу і казала, що тільки я можу їй допомогти в її справі. На мої питання, щодо того, чим я можу допомогти, відповідала, що все потрібно вирішити при зустрічі. Я погодився, а сам не міг зрозуміти, чим же можу бути для неї такий корисний. Ми домовилися про зустріч на вечір. Олена повинна була підійти о сьомій вечора до мого робочого місця на «Палаці». Я трохи навіть розгубився, коли ця дівчинка мені відверто сказала, що хоче зі мною сексу.

Досвід з жінками у мене звісно був, але це робилось завжди не так. Самиця любить, коли залицяльники упадають біля неї, коли підлабузнюються, коли її розважають, а тут все так коротко і зрозуміло, що аж не по собі. Я, як справжній самець, звісно ж, погодився. Мене можна було зрозуміти, адже сексу в мене не було на той час цілий місяць. Ми почали міркувати, де це все діло можна реалізувати. Грошей, щоб орендувати якесь житло, в нас не було. Олена казала, що через два дні в неї будуть гроші, але зараз немає, а сексу дуже хочеться. Я сказав, що запропонувати можу їй лише свою постіль, але довів до її відома, що в кімнаті нас мешкає п'ятеро. Вона не погодилась, і я її розумію. Я б здивувався, якщо б вона обрала інше рішення. Ми взяли пива і пішли до парку Шевченка, сіли там на лаву і почали розмову двох людей, які прагнуть обмінятись інформацією. Розмовляли про щось далеке і банальне. Про те, хто і звідки родом, про улюблені заняття. Такі розмови виявляють між співрозмовниками щось спільне; те, за що можна зачепитись і на чому, ймовірно, зійтись. Спільного ми між собою знайшли лише музику. Виявилось, що Оленку, як і багатьох діточок радянської епохи, примусово віддали до концентраційного окультурювального табору музичного виховання — дитячу музичну школу. Концтабір вона покинула через вісім років з атестатом успішності, де були одні лише п'ятірки. Її музична спеціалізація звучала дуже приємно — фортепіано. Вона не любила згадувати про роки, проведені в стінах табору. Мені теж не подобається примус у батьківському вихованні. Я завжди був проти режиму. Навіть, пригадую, в дитячому садочку, куди мене приводили бабуся чи мама, я почував себе дуже напружено. Мене дратували тоталітарні і безкомпромісні накази виховательок, тому я, час від часу, зважувався на втечу. Утікав з садочка незліченну кількість разів, тому за мною почали ретельно пильнувати, як за особливо небезпечним елементом, що схильний до рецидивів. Кілька разів перехоплювали на брамі, а одного разу під самою моєю хатою. Місто в нас маленьке і вихователі швидко вивчили дорогу до того місця, де я мешкав. Штурмбанфюрер Жанна Іванівна вистежувала мене по слідах від валянок, котрі я, будучи ще недосвідченим, полишав то тут, то там. Вона, наче індіанець Віннету в запилюжених районах прерій, принюхувалась до повітря, намагалась відрізнити там знайомий запах втікача від запаху інших людей. У школі я теж не вирізнявся посидючістю — мене весь час тягнуло за межі шкільного двору, спонукаючи до пригод, котрі далеко не завжди мали добрі наслідки.

Так-от, про фортепіано. Я, звісно ж, нічого не мав проти цього інструмента, навпаки, звук піаніно мені подобався, хоча перевагу я надавав струнним інструментам.

Усе було добре. Ми пили пиво, немов коні в спекотну пору воду, — це мабуть від невеликого напруження, що інколи буває між людьми, котрі спілкуються лише вдруге. Думаєш перед тим, як говориш, щоб справити гарне враження і не впасти обличчям у бруд, від того забагато п'єш і палиш, як брикетна фабрика. А від того, що багато п'єш — можеш вляпатися… А ще мене дратувала і водночас обережно вказувала напрямок розмови есемеска, котру Олена надіслала мені наступного дня після нашого з нею знайомства. Я перевів подих, знову зробив кілька затяжних ковтків пива і почав:

— Як ти взагалі наважилась на таке? Ну, я, скажімо, розумію, розкута столична молодь, презирство до комплексів, ігнорування загальноприйнятої моралі і таке інше, але ж, ти не схожа на таку молодь.

— Ти мені сподобався, — сказала вона так, ніби мене не чула.

Я навіть трохи розгубився.

— Ти мені теж сподобалась, але я собі дозволити таке…, — почав було я захмелілим від пива і різким від хвилювання голосом, але вона м'яко затулила мені рота своєю оксамитовою ручкою.

— Зачекай, — посміхнувшись мовила вона.

— Я чекаю, — прогудів я трубою крізь руку.

— У мене не було чоловіка вже дев'ять місяців.

— Ти що, була вагітна? — здивовано запитав я, закидуючи брови на потилицю.

— Дурний, — вона й далі посміхалась. — Ну, ніхто не подобався. Не важливо. Дев'ять місяців!!! Ти можеш собі уявити: стільки часу без сексу?!

Я, котрий цноту втратив майже в дев'ятнадцять, і то, випадково, багатозначно промовчав. Спрямував погляд свій десь у далечінь, щоб не виглядати ідіотом.

— От бачиш… І тут з'являєшся ти… Ти мені сподобався, і я одразу щось до тебе відчула. І ще… розумієш, у нас прикол такий є: мені Аня постійно бажає знайти свого персонального троянського коня. От не повіриш, але все так і було. Мене всі дівчата жартома кликали Оленою Троянською. А тут, він сам, тобто ти, троянський кінь, береш мене і знаходиш. Ну, коли з'явився ти — це одне, а запис на папірці, то вже інше — то знак. Знак моєї Долі, котра підштовхує мене на вірний шлях — вказує на правильний напрямок.

Вона ковтнула пива. Ми помовчали, як це роблять в бразильських «блокбастерах», і Оленка, вже п'яненька, продовжила далі:

— Знаєш, яким самотнім буває життя? Ти працюєш, навчаєшся, у тебе є батьки, люди, яких, якщо відкинути умовності, можна назвати друзями, захоплення, але одного разу помічаєш, що дні життя, які починаються тим, що прокидаєшся, і закінчуються тим, що засинаєш, — заповнюєш чимось липким, і робиш це штучно, навіть примусово. Насправді вони не заповнюються. Якщо хтось думає, що це не так, то дуже помиляється. Ці дні повинні заповнюватись самостійно, природно — нектаром життя, який це життя і породжує. Немає того, хто розділив би з тобою твої думки в повному їх обсязі, доторкнувся до тіла, обійняв би врешті-решт.

Мені було її шкода, адже щось схоже я й сам колись відчував — ці особливі стани душі. Я навіть міг їх назвати: Депресія, Печаль і Нудьга, що, зрештою, ходять завжди вкупі. Цього вечора ми з Оленою не тільки відверто поспілкувались, а й добряче напились пива, і її в паузах просто почало вимикати. Вона мешкала в гуртожитку, десь біля Індустріального мосту, і глянувши на годинник, я зрозумів, що туди вона запізнилась ще три години тому.

— Ну, що, будемо якось вирушати? — запитав я свою обранку, яку вкотре уже вимкнуло прямо посеред розмови.

— Буль-буль, — відповіла вона привітно крізь сон.

— Ну, добре, — і я звалив її собі на плечі й потягнув. Вона, здається, не заперечувала… Кінцівки її хиталися з боку в бік, як плетені батоги, і в руці вона тримала, немов бойового червоного прапора, пляшку пива. Моєї богатирської сили хватило ненадовго — лише до вулиці. Подолавши ці триста метрів, я відчув себе, щонайменше альпіністом, котрий зійшов на Еверест. Промайнула думка про таксі. Я обережно її відігнав — закінчувалися гроші. Потім подумав про те, що до моєї оселі чимчикувати десь близько двох кілометрів, а такими равликовими темпами, це зайняло б години дві, і думка про таксі з'явилась знову. Я посадовив Оленку на лаві, а сам пішов питати таксу.

— Доброго вечора, шефе!

— І тобі привіт, — байдуже відповів водій..

— Скільки до «Республіки»?

— П'ятнадцять.

— А менше? У мене лише десять.

— Ні, — відповів він. Взагалі, шофер був якийсь пасивний.

— Розумієте, там людина йти не може.

— Вона що, інвалід?

— Та ні, не інвалід — вона непритомніє.

— Тоді двадцять, — сказав він відсторонено.

— Мурло, — промовив я і грюкнув дверцятами, але й на цей знак неприхильності він відреагував цілковитою апатією.

Я підійшов до другого авто, відчинив дверцята, і звернувся з тим самим проханням. Водій погодився відвезти нас за п'ятнадцять гривень. Прийшлося йому набрехати, що Оленка — дуже вразлива людина, а саме сьогодні я зробив їй пропозицію руки і серця, й вона від отриманих вражень все непритомніє і непритомніє. Він кивнув головою на знак довіри і розуміння, а я пішов за Оленою. Вона сиділа на бордюрі, біля лави, де я її залишив, і тримала щось на руках. Те, що я побачив, пригадало мені картину на релігійну тематику: Божа Матір з дитиною. Або радянський солдат з німецькою дівчинкою. Олена тримала на руках їжачка і, незважаючи на колючки і обурене пирхання цього милого створіння, притискала його до себе.

— Давай його заберемо з собою, — попрохала вона, намагаючись сфокусувати погляд на моєму обличчі.

— Пішли хуткіш. Випусти цю колючку — нас дядя з ним не впустить до машини. Він сидіння обгадить. Це ж дикий звір.

— Ну, будь-ласочка, — не вгамовувалася вона.

— Олена, розумієш, на нього дітки чекають і дружина.

— А звідки ти знаєш, що то він, може все навпаки? Може, це дівчинка? — сказала вона з нотою жартівливого знущання в голосі.

— Нехай навіть гей, але нас чекає таксі, і нам потрібно швиденько до нього дістатися, а то залишимось без машини Ти ж не хочеш ночувати прямо у парку?

Олена висловила своє незадоволення щодо того, щоб ночувати в парку просто неба, чвакнула їжачком об асфальт і, міцно вхопивши мене за руку, потьопала слідом. Ми дісталися до авто з деякими зусиллями — Олена хиталась, як молодий моряк під час шторму. Я всадовив її на заднє сидіння і сам всівся поруч з нею. Водій озирнувся і, оцінюючи ситуацію, забігав своїми заспаними очима по наших напівтрупах.

— То вона не від щастя непритомна, а від бухла, — сказав він схвильовано.

— От, блядь, Америку відкрив. Тисни на вонючку. Тут лише квартал проїхати потрібно, і ти гроші заробиш, і нам, з клятими транспортуваннями клопоту менше.

Я нервувався, тому і грубив ні в чому не повинному водилі. Той, натомість, роздратовано розвернувся обличчям до лобового скла і вхопився за кермо обома руками.

— Вилазьте. Мені це не подобається, — проказав він крізь зуби.

— Не виліземо. Не ображайся, шефе, я не зі зла, просто переживаю, розумієш? — почав я латати свою провину, яка полягала безпосередньо в моїй поведінці.

— Вилазьте, — повторив ображений водій.

— Не виліземо, — сказав я, і однією рукою вчепився у сплячу Олену, а другою в дверцята авто. Мої відчайдушні рухи не залишилися без уваги водія.

— Ну, добре, — буркнув шеф, — тримайся, курво.

Він завівся і зірвався з місця у кращих традиціях французького фільму про таксі.

— Але якщо почне блювати, то я вас не на Республіку, а на «Байкове» завезу. Зрозумів?

— Давай, давай. На дорогу краще дивись, — відповідав я йому в тон.

Наша нетривала поїздка минула в напруженій та гнітючій мовчанці. Мені хотілось вибачитись і, водночас, було важко переступити через свою непотрібну гордість.

Оденка притулилась до мене і навіть не думала блювати, — мирно сопіла мені на вухо. Бідне дитя.

Вимощена камінням дорога гуркотіла так, що в салоні старенького рено стояв такий шум, що мені довелось його перекрикувати:

— Зупиніть, будь-ласка, тут.

Таксист вдарив по гальмах так, що я аж лобом гепнувся об подушку його сидіння, і ми почали вивантажуватись. Я витяг Олену надвір і тримав її, щоб вона не впала. Віддав водію гроші, і у вікно сказав мирно:

— Шефе, вибач, я не хотів образити.

— Та пішов ти…, — чітко промовив шеф і знову натиснув на педаль газу.

Ми ще години зо дві підіймалися сходами на четвертий поверх. Напівсвідома Олена виявилась херовим ходоком, і її довелося, в прямому значенні цього слова, волочити. Нарешті двері. Ключ прокрутився у замку і двері відчинились. Ми перейшли через коридор, і раптом Олена почала щось розуміти. Вона озирнулась навкруги і, зі здивованим виразом обличчя, запитала:

— А де ми знаходимось?

— Не хвилюйся, ми у мене вдома. Ти, головне, не хвилюйся. У мене у кімнаті зараз сплять і бачать барвисті сни чотири здоровенних дядьки — то мої приятелі. Вони сплять, і ми будемо спати. Ок?

Вона намружила лоба гармошкою, очевидно, намагалась зосередитись, і знову спитала:

— А вони міцно сплять?

— Ти боїшся їх розбудити? Будь певна, у тебе нічого не вийде, вони так напрацювались, що нічого не почують. Пішли.

І я легенько підштовхнув її у напрямку кімнати. Бічний зір ухопив якесь крихітне сяйво на кухні. Я здогадався, що то Симок будує сайти на своєму телефоні. Я відчинив перед дамою двері, і відблиск світла, яке одразу ж потрапило до кімнати, осяяв широку спину Вітя, котрий спав майже в самому проході і його потрібно було обходити або, як це робив особисто я, переступати. Мало того, що він там спав, а ще як зазвичай, дико хропів.

— Я туди не піду.

— Не хвилюйся, підеш. У тебе не має іншого виходу.

Я підхопив Олену на руки, вона писнула. Я, притуливши пальця до вуст, сказав їй, що якщо цей дядько, який хропить, прокинеться, то він нас усіх порве на німецькі хрестики і закине собі у пащу, не пережовуючи.

— Не хвилюйся, — сказав я і поклав її на свій матрац, а сам ліг поруч. Лежачи на ковдрі, котрою я вкривався, ми почали роздягатись. Оленка мене поцілувала. Я відповів їй ще більш палким поцілунком, і ми не спали до самого ранку.

Уперше за тривалий проміжок часу я вийшов на Майдан, взяв у кіоску пляшку чернігівського пива і кинув кістки в «Трубі», якраз біля входу у «Глобус», — Господи, скільки умовностей, що здається, куди не плюнеш, а там вони вже й є, — відкрив пляшку і прийнявся смакувати. Я взяв у Олени MP3 і здоровенні лопухи-навушники, та, з насолодою, що позначалась на моєму обличчі, заслухався металом. Дуже зручна річ ці навушники — вони виконують, по-перше, безпосередньо функції джерела звучання музики, і, по-друге, ще й заміняють гребінець. Пояснюю: в мене довге волосся, і коли я його закидаю назад, на потилицю, то треба його чимось фіксувати, і саме тут в нагоді стає або обруч, або ж, як в моєму випадку, навушники. Я ще вдома вклав волосся, я взагалі до нього дуже бережно ставлюсь. Нещодавно навіть зрозумів жінок — це коли в мене закінчився шампунь, і я останні гроші витратив на придбання нового флакона. Так ось, я ще вдома уклав волосся належним чином, і в такому ж чині покинув свою квартиру, і в ньому ж стояв перед скляними дверима «Глобуса». Якраз грав «Майстер», а за ним повинні були лунати наші з Симком пісні, котрі ми записали в сусіда через комп'ютер. Коли я отак похитував головою в такт музиці, до мене підійшов якийсь бомжуватого типу юнак. Він почав мені щось пояснювати, при цьому він розмахував руками і обличчя викривлялось так, ніби було виліплене з пластиліну. З усього, а особливо з його вибалушених очей, виглядало, що від мене він хоче чогось, щонайменше, грандіозного. Для того, щоб вислухати цього мудакуватого, мені потрібно було зняти навушники і тим самим зруйнувати ореол моєї зачіски, так старанно побудований вдома. Я озирнувся навколо і не знайшов дзеркала, адже мені потім довелося б одягти навушники знову, і знову поправляти зачіску. Дзеркала поруч немає, «Майстер» грає потужно, пиво смачне, якийсь клоун переді мною танцює — що ще потрібно для щастя? Мені більш нічого не потрібно, — розмірковував я, вперто не знімаючи з себе лопухів. Це дуже дратувало мого «співрозмовника». Він відчайдушно вказував на свої вуха і тикав у мій бік своїм брудним нігтем, — очевидно закликав мене до діалогу. Мені було байдуже. Тут він раптом зробив необачний крок і потягнувся своєю немитою кривою рукою до моїх лопушків. Я перехопив його лапу на півдорозі за зап'ястя, — що-що, а зачіска, то для мене — святе. Люто зиркнув на нього, насупив брови, продовжуючи мовчати. Відпустив його зап'ястя і криво посміхнувся. По його губах було видно, що він сказав щось для мене неприємне. Потім розвернувся і пішов собі геть, а я ще постояв півгодини і поїхав на зустріч з Оленою. Цього дня вона мала зняти на дві доби квартиру. Це було приємно, хоча я трохи нервувався. Нервозність моя була природною тому, що я не знав, чи зможу виправдати її сподівання стосовно моєї чоловічої сили. Не те, щоб колись вона мене підводила, просто, зазвичай, секс у мене виникав спонтанно, і самиця, з якою я був у контакті, після ночі, проведеної в бурхливих хвилях оргазму, йшла собі геть. Це ніч, а тут дві доби — чи витримаю я стільки? Цікаво самому.

Нас зустрів інтелігентного типу високий чоловік з сивим волоссям… Відвів нас до квартири і продемонстрував її пишноти. Вихвалятися, як на мій погляд, там особливо було нічим: двоспальне ліжко, телевізор, пральна машина першого покоління і, звісно, невід'ємні атрибути кожної квартири, — це ванна і туалет (всі вимощені кахлем другого сорту). Нічого особливого, але це була квартира для нас двох. Це вже не моя комуналка, в котрій, акомпануючи нашому сексу, сопуть чотири пари ніздрів. Ми нарешті вдвох. Я на радощах потис сивому велетню руку і, прощаючись, грюкнув перед його обличчям дверима.

Ці дві доби пройшли майже без сну, чого, власне, й слід було сподіватись. Олена була палкою коханкою, але і я не здавав позицій, раз за разом доводячи їй, що чоловіча стать, коли захоче, то може поборотись із жіночим невгамовним хотінням. Навіть не тільки поборотись, а добряче себе в цьому плані відстояти.

Я розпрощався з Оленкою до наступної зустрічі і поплівся додому.

Я йшов вулицею, і стан був такий, немов у мене викрали мою безсмертну душу. Усередині була цілковита порожнеча. Незвичне відчуття. Може, це тому так, що я за своє життя так ніколи не викладався. А виклався я на всі, як то кажуть, сто відсотків.

Олені дуже сподобались ці два дні, а, особливо, ночі. Мені вони теж сподобались, але, мені здається, що саме чоловік в таких ситуаціях домінує, і саме він виснажується набагато більше, ніж жінка.

Я йшов, весь спустошений, озирався дико навкруги, і світ мені здавався вже дещо іншим. Таке відчуття було, ніби пережив те, що інші можуть і не пережити. Мені це подобалось. Подобалось, якщо враховувати те, що я був мисливцем за відчуттями. Я навіть колись спеціально розпочинав стосунки з дівчиною. Потім закохував її в себе, і навіть сам закохувався, але, при цьому, заздалегідь вже знав, що розійдуся з нею. І, на самій вершині романтичних почуттів, коли вона була готова йти зі мною під вінець, і взагалі, куди завгодно, хоч на далеку північ, хоч у вигнання чи заслання — я приходив і давав їй випити трохи отрути. Я приходив, зустрічався з нею, запрошував її до якогось кабака або іншого місця відпочинку, купував вино, фрукти, запалював свічки, — завжди любив красиві похорони, — і, коли вона вже була готова почути від мене щось надзвичайне, то я їй давав це почути, але звучало воно дещо не так, як вона собі це уявляла. Це не одразу губило стосунки, навпаки, воно їх тільки розпалювало. Їй, як і раніше, був потрібен я, а мені, в мої творчі застої, був потрібен матеріал для моїх пісень, оповідань і просто роздумів. Я страждав — вона страждала, а виходив бразильський серіал. Коли письменник вигадує відчуття, використовуючи силу власної фантазії — це гарно, але, коли він на той момент ще й сам відчуває те, що описує — це читаєш так, ніби, власне, це пережив сам. Цей біль від втрати, цю радість від свободи. Потім — знову болючий удар втрати, і гіркота від тієї самої свободи, котра тобі вже й не потрібна без дівчини, без твого милого кохання, яке втратив. Коли ж усе вже трохи вщухло — ловиш кайф від того, що ти це витримав і не піддався натиску почуттів. Блаженне відчуття зверхності від того, що це вдалося, і тебе нічого не стримує, щоб повторити експеримент, або розпочати його в іншій чуттєвій сфері.

Олена запропонувала зняти квартиру і жити там разом. Там мали жити ми з нею, а ще Сашко і Симок. Потрібна була двокімнатна халупа. Ми звернулись, як то зробив би кожен на нашому місці, до оголошень у газеті про нерухомість. Оленка на той час, коли я купив цю газету, була на роботі. Я всівся на сходах біля входу в метро «Республіканський стадіон», привітався з бомжами, що сиділи поруч, і зателефонував Оленці. Бомжі здивовано кивнули мені у відповідь. Я переказував Олені номери і адреси, а вона мала їх обдзвонити. Вийшло щось близько сорока номерів. Через деякий час вона мені перетелефонувала і сказала, що нічого такого, що б нам підійшло, не знайшла. Та, натомість, їй сказала колега, що в неї є знайомий, який може це питання вирішити. Його мати здає квартиру, і з неї якраз мають виїжджати квартиранти. Олена вхопилася за цю ідею, а я почав сподіватися на позитивний результат. Бо звідкись знав, якщо Долі я не байдужий, вона все зробить задля того, щоб мене влаштувати. Вона не покине своє любе дитя і не скривдить його, а навпаки, прокрутить кіноплівкою перед моїми очима нове бачення з інформацією про те, як мені далі бути. Нові думки, нові усвідомлення, нові мрії — це найцінніше, що вона може мені надати і втілити в життя.

Жити з Оленою. Це виникло спонтанно і майже одразу ж після моєї розлуки з Яриною. Мій мозок ще не охолов після закінчення тривалих стосунків і такого ж самого проживання разом, як тут знову те саме. Але я міркував, що спонтанність — це тільки великий плюс. У моєму житті такого ще не було ніколи. Імпульсивне рішення щодо того, щоб жити разом — це навіть чудово. У такий чудесний спосіб ми будемо знайомитись один з одним і водночас жити під одним дахом, їсти за одним столом і, що найприємніше, спати в одному ліжку. Ми будемо розмовляти про те, як пройшов день, і на інші теми, котрі зазвичай хвилюють людей або ж, навпаки, зовсім їх не обходять. Ми будемо думати разом, лежачи на підлозі нашої спільної квартири. Наші руки переплетуться, моя нога осідлає її ногу, а Оленина голівка пригріється на моїх грудях. Ми будемо фантазувати разом. Ми будемо говорити про те, як станемо відомими і зможемо наплювати на всі роботи, які нам не подобаються, і почнемо займатися улюбленою справою. Наші фантазії будуть про те, як ми забудемо клопоти, стосовно оренди квартир та іншої битовухи, і в нас буде власна житлова площа. Ось так. Мав рацію Воланд у Булгакова, коли казав (хоча й про москвичів): «Ті самі люди, але квартирне питання їх дещо вимуштрувало». Квартирне питання, дорогий Михайле Афанасійовичу, вимуштрувало не тільки москвичів, але й киян. Якби його не стало, то це відкрило б, наприклад, для мене глибокі і далекі горизонти; я мав би поле діяльності у творчому мистецтві, і я б так не розпилявся кожен місяць, щоб знайти гроші на квартплату, і не думав би, що нас можуть вигнати на вулицю, коли завгодно. Утім, це загартовувало мене. Я подумав і зрозумів, що для того, аби прожити у цьому гумовому мішку під назвою Київ, мені потрібно небагато: гітара і місце, щоб помитися та випрати білизну. Гітарою я зміг би заробити на прожиття, а ванна і миска для прання мені потрібні для того, щоб виглядати по-людськи, а не смердіти, наче бомж, — не люблю цього страшенно. Інколи мені здається, що краще було б померти і ні про що не турбуватись, але це найпростіший з варіантів. Мені таке не підходить — я себе вважаю воїном. Не тому, що вмію битись — хоча цього якраз я не вмію робити — а тому, що воїн, незважаючи ні на що, вступає у бій з обставинами. Воїн з голими руками йде на життя. Він хапає його і скручує в дулю — саме так, як йому і потрібно. Придає життю форму, яка йому до вподоби і найбільше його влаштовує. Це дуже нелегко, але на долоні у воїна написано, що він подолає всі перепони, зруйнує перешкоди і досягне поставленої мети, бо інакше — він не воїн, а гімно.

Страшно. Страшно жити в країні, де так багато кам’яних, бронзових, гіпсових, намальованих, нататуйованих, оспіваних і вічно живих Іллічів. Мене така демократія не влаштовує. Свобода — це коли тебе нічого не турбує, ти за це вдячний своїй країні і робиш усе можливе для того, щоби вона квітла. Терор, прикритий личиною демократії і соціальної зрівнялівки — дуже вигідна річ для його винахідників. Злодії в законі — то вже не блатна романтика Михайла Круга, а дійсність зі справжнісінькими персонажами. Ненавиджу червоні прапори. Ненавиджу людей з червоними стрічками на грудях. Проклинаю тих, хто це все вигадав. Це знущання з моєї держави. Послідовники тих, хто влаштував на моїй батьківщині голодомор, червоний терор і багато іншого лиха, не можуть принести моїй неньці користі. Це велетенська піраміда, в котрій, замість мумії фараона, живий народ, який прагне бути вільним. Люди хочуть бути вдячними президенту своєї країни, чиновникам, депутатам та іншим посадовцям, але їх весь час зраджують. Приманюють смачним печивом, а потім б'ють по ребрах. Гатять кирзовими чобітьми. Рани загоюються, минає час. А далі народ знову стікає слиною, коли бачить печиво, нанизане на гачок. Розтягли Україну, як повію по борделях. Жебрачку з неї зробили. Мені шкода, що ми занадто м’які люди. Може, й не м'які, а просто боягузи? Бо якби ми не боялись, то ставали б на бунт і довели б владі, що з нами так не можна поводитись, що з нами потрібно рахуватись. Йобана політика. Не можу більше про це говорити.

Я купив журнал «Робота і Навчання», пляшку пива і сів під кіоском на сходах. Потрібно було шукати роботу. Я розумів, що нова квартира буде дорожча за стару, і що гітарою на квартплату заробити дуже важко. Я прийнявся гортати у тому місці, де йшлося про пекарів і кондитерів, тому, що по цих спеціальностях я вже працював раніше. Мій допитливий погляд зупинився на заголовку «Потрібен пекар з досвідом роботи в піцерію на Дарниці». Я назбирав у кишені дрібняків і пішов до таксофона. Мені відповів привітний чоловічий голос і домовився зі мною про зустріч на завтра. Добре. Начебто й знайшов роботу, ну, принаймні вакансію, а щось мене ще потягнуло до яскравого й нафаршированого рекламою журналу. Знайшлась ще вакансія на посаду пекара-кондитера. Я, звісно, зателефонував. Мені відповіла дівчина, і на моє питання, стосовно того, коли я можу прийти на співбесіду, вона відповіла:

— А чому б вам не прийти прямо зараз?

Я теж здивувався.

— А й справді, чому б не прийти?

Вона мені детально продиктувала адресу, і я, допивши своє пиво і викинувши у смітник яскравий журнал з оголошеннями, рушив на пошуки вказаних координат.

Увійшовши до офісу, я привітався і пояснив людям, яких здивував мій зовнішній вигляд, що прийшов по оголошенню стосовно вакансії пекаря-кондитера. Роздивляючись мої подраті невідомими собаками шорти, не обходячи увагою мою гриву з бритими боками (а-ля ірокез) і особливу зацікавленість приділивши моїм татуюванням, вони сказали, що їм дійсно потрібен пекар-кондитер і десь з десять хвилин радились. Мене приймають на випробувальний термін, але, щоб їхнє рішення стало остаточним, мені ще слід поговорити з безпосереднім керівництвом — з шефом. Із шефом, але не директором, а бригадиром. Ним виявився розбещений увагою, вередливий француз. Я аж очманів — ніколи не бачив до цього живих французів. Біля нього стояла перекладачка і перекладала нашу з ним балачку.

— Ти раніше працював кондитером? — спитав француз голосом гладкої, як повітряна куля, перекладачки.

— Так, працював, але трохи не з такою продукцією, як ваша — я поглянув на мармелад, шоколадні торти та інші принади і ковтнув слину.

— Що ти вмієш робити по кондитерській справі? — запитав мене знову француз басовитим і поважним голосом повітряної кулі, груди котрої роздувалися наче ковальський міх.

— Я працював з грильяжами, з ірисом і… і все, мабуть. Ну, там, розумієте, було багато видів і підвидів грильяжу та ірису, — я знову ковтнув слину.

— Нам потрібен спеціаліст. Ти це розумієш?

— Так, я це розумію, але прошу дати мані шанс показати себе. Якщо в мене не будуть виходити ваші мармелади і еклери, то ви просто скажіть мені, і я піду. От і все.

Француз після перекладу товстулі глянув на мене, ніби оцінюючи, і пробулькотів їй щось.

— Тебе приймають. Вийдеш на роботу через два дні о восьмій годині ранку. Зрозумів?

Звісно, що я все зрозумів. Мені раптом захотілося повипендрюватись і я на прощання кинув французові:

— Бонжюр.

Він, начебто, трохи здивувався, звів брови, але потім махнув рукою і пішов у глибини свого диво-цеху.

Я вийшов з будівлі й вирушив на пошуки книгарні за розмовником. Бо вважав, що така книжечка тепер мені знадобиться.

Крамниця знайшлася одразу ж, на Хрещатику. Працівниця показала, де можна знайти розмовник, і шукав я його недовго. Це була маленького розміру червона брошурка, на якій був зображений український козак, в якого з рота, немов вилітали, білі бульки, одна більша за другу, в котрих усередині чорними літерами було написано:

— Сава!

Я погортав сторінки і зрозумів, що у французькій мові не тямлю нічогісінько.

Знайшов слово «бонжюр», і в мене нижня щелепа ледь не розбилась об мармурову підлогу. Виявляється, якщо вірити розмовнику, бонжюр — це привітання, а не прощання. Так це я з ним що, привітався? От придурок. Укотре дізнаюся, що язик мій — то ворог номер один. Ну, нічого, будемо виправлятися.

Оленка поцілувала мене в щоку.

— Я тебе, мабуть, кохаю, — промуркотіла вона солоденьким голосочком.

— Мабуть — це не враховується. Потрібно говорити більш зрозуміло. Це немов, я майже з тобою трахнувся. А, як ти розумієш, тут «майже» не враховується, отак і там.

— Ну, добре, я тебе кохаю, — промовила вона урочисто.

Я глянув їй у очі, взяв за руку і сказав:

— У цих трьох словах міститься велика сила. Їх не можна вимовляти просто так, це — ніби зрада. Я теж відчуваю до тебе непереборний потяг. І скажу тобі, що нам буде важко, скажу, що ми будемо знаходити один в одному недоліки і переваги, і, як ті, так і інші — вони будуть впливати на нас по-різному, інколи навіть погано. Я тобі скажу, що колись один з нас навіть захоче піти, але послухай і те, що коли я не скажу тобі цього, то довіку жалкуватиму — Я ТЕБЕ КОХАЮ.

Вона дивилась на мене своїми блакитними очима, і видно було, що я її вразив, а мені стало дуже приємно від того, що я це сказав. Я насправді відчував до неї цей потяг, що зветься Кохання. Кожен з людей вкладає в це слово власний зміст. Я туди вкладаю свій. Кохання або є, або його немає. Третього не дано. Якщо Ікс кохає Ігрек, то він завжди з нею, навіть якщо між ними існує така позитивна субстанція, як плюс. Йому байдуже, що в неї неправильно виріс ніготь на середньому пальці ноги. Йому категорично начхати на те, що вона погано готує їсти. Ікс ставиться до неї, як до ранкової роси — він її обережно збирає в долоні, п'є її, і вмивається нею, тому що вона дає йому красу і здоров'я. Що на світі ще може зрівнятися з красою людини, з її душевним здоровим світом? Нічогісінько. Що тобі, читачу, буде миле, коли в тебе виникають неврози з різного приводу? Хіба приємно, коли твоя особиста краса буде зацькована комплексами і захована під капелюхом, чорними великими окулярами, котрі я продавав на площі Льва Толстого, і затягнена светром «під шию»? Ні, відповім я, приємного тут мало. Краса повинна бути відвертою і невимушеною. Вона з'являється, ніби сонце вранці, як дощ після хмарної погоди, немов осінь після літа, наче слово після думки. Ніщо може стати на заваді краси. Кохання — це не тільки почуття, а й погляд, рожевий туман, крізь який люди дивляться на світ. Можу сказати напевне — я покохав. Це в мене було вже не вперше, але завжди по-різному, і цей раз не став винятком з правил. Мене, звісно, дивувало, що це трапилось так несподівано і швидко… Зустріч… бух, Секс… трах, Кохання… бух, — і ми вже живемо разом, а може, ще декілька таких трахів, і в нас з'являться діти? Не знаю, навіть що й сказати. Але! Із впевненістю можу сказати одне: в кохання немає часу і витримки — воно виникає тоді, коли його чекаєш менш за все.

Симон сказав, що знайшов людей, які нас хочуть послухати і винести свій вердикт щодо нашої реалізації, як музикантів. Мене ця звістка надихнула. Я був впевнений у нашому з ним успіху. Пісні були відрепетирувані, і ми могли їх грати з заплющеними очима, навіть уві сні. Він домовився про час, і коли він надійшов, то ми вже за годину раніше опинились біля місця зустрічі, чекаючи на наших суддів. Це діло відбувалося біля Індустріального мосту, здається, в Авіаційному університеті. Їх було двоє, вже зрілі чоловіки. Один з них мав високий зріст і худорляву статуру, довгі вуса, дорогі черевики, шкірянку і більмо на оці. Взагалі, приємна й досвідчена в розмові людина, — мені сподобався. Другий був трохи нижчим, товстун з рум'яними щоками, довгим волоссям і оптимістичними поглядами на життя. Ми познайомились. Сава Олегович (вищий) і Руслан Анатолійович (нижчий) відвели нас до кімнати, котра без сумнівів мала творче призначення. Про творчу атмосферу в кімнаті свідчили наклеєні на стінах плакати різних музичних гуртів менш та більш відомих. Біля вікна знайшла собі притулок барабанна «кухня». На столі стояв комп, а біля нього, розкинувши клавіші білими і чорними стежками, синтезатор. На другому столі лежали дві електричні гітари, а на спеціально виготовленому стелажі стояв мікшерний пульт і ще купа усілякого музичного мотлоху. Довершували картину мікрофон, закріплений на стійці, декілька великих і потужних колонок, і Сава Олегович із Русланом Анатолійовичем, що так прагнули нас почути. Атмосфера мені подобалась. Приблизно так виглядала кімната, в котрій ми займалися у Шполянському Будинку культури.

— Ну, що, любі друзі, ви готові нам запропонувати? — порушив паузу, що затяглася, Олегович, від чого його більмо стало ще помітнішим.

— Ми, — я заговорив першим, — приготували для вашого прослуховування декілька пісень, які відбирали спеціально для цього випадку. Усі вони мають патріотичне спрямування і, здається, звучать непогано. Тексти писав я, а Симко робив усе можливе і неможливе для того, щоб музика була незабутньою.

Ми ухнули і взяли акорд. Товариші слухали нас, не перебивали, дедалі уважніше ставлячись до почутого. Ми, одну за другою, проспівали чотири пісні, тривалістю кожна в середньому десять хвилин. Олегович і Тольович виявились дуже витриманими і уважними слухачами. Та ось ми закінчили. Серце тьохкало в очікуванні на вирок, який нам зараз повинні винести ці двоє милих людей.

— Ну, ось, власне кажучи, ми й закінчили, — відкашлявся я.

— Добре, ми зрозуміли, — мовив високий Сава Олегович, а Руслан Анатолійович продовжив:

— Вибачте, вибачте, потрібно порадитись.

Він піднявся зі стільця, за ним підвівся і його приятель. Сава Олегович взяв Руслана Анатолійовича, по-старосвітськи, під лікоть і обережно вивів у коридор.

— Зараз ми повернемося, — кинув він уже через плече, — ви тут поки плакати подивіться, або пограйте ще.

І вони розтанули, як цукор в чаї, в нутрощах коридорної системи.

Я примружив око і поглянув на Симка.

— Ну, що ти думаєш, візьмуться за нас ці два мурзики?

— А що тут думати, — посміхнувся Симон, — звісно, що візьмуться. Граємо ми добре, тексти в нас хороші — я бачу лише переваги. І тільки єдиний недолік — твій, Тарасе, ірокез.

Я мимоволі взявся за волосся, а Симон, тим часом продовжив:

— Зачіска, розумієш, надто неформальна, викликає в суспільства негатив.

— Чого ти причепився до моєї зачіски? Весь час носив, а тепер що, не можна? Люди пальцями тикають?

— Заспокойся, будь-ласка, я не хотів тебе образити. Ти ж сам розумієш, що твоя зачіска — це виклик моралістам, — намагався заспокоїти мене Симок, але я вже розійшовся:

— Та мені начхати на всіх твоїх Сав і Русланів, узятих докупи. Я свій ірокезик стригти не буду, — відрізав я.

— А якщо в нас-таки все вийде, а умову поставлять, щоб ти постриг свою шевелюру — тоді що? — викривив Симко свої тонкі губи.

Я…, — тільки-но надихнувся сказати щось гостре, як у двері загрюкали. Звук був такий, неначе хтось у труну цвяхи забиває. Ми з Симком перезирнулися.

— Що за фігня? — запитав Симон у мене, звівши брови.

— Не знаю, — кажу, — може, двері зачинилися, і ці дяді ніяк не зайдуть до кімнати?

— Та ні, — каже пильний Симон, — я, коли заходив, то помітив, що там замок без заскочки.

Грюкіт пролунав знову, урвавши наше перешіптування.

— Хто там? — обізвався я, і не чекаючи відповіді, гукнув: — Заходьте!

У двері просунулась зачесана під дупу (себто на два боки) голова в окулярах. Оптика, — це було видно з першого погляду, — була потужною. В таких біноклях в бік сонця краще не дивитись взагалі, тому що існує велика ймовірність того, що спалахнуть очі.

— Доброго дня! — відказала голова, виблискуючи скляними очима. — Мені потрібен Сава Олегович.

— Він десь вийшов, — сказав я послідовнику Доуеля, оскільки в дверях стирчала лише його голова.

— Ну, добре. Дякую, — мовив послідовник і зник за дверима.

Через хвилину двері відчинились, і до кімнату увійшли Сава і Руслан.

— До вас тут якийсь хлопець заходив, — відрапортував я.

Сава і Руслан не засмутились і не здивувались. Вигляд їхній говорив красномовніше ніж слова, мовляв, нам похуй, хто тут ходить.

— Тут постійно хтось ходить, — сказав роздратовано Сава, почісуючи собі вуса вказівним і великим пальцями лівої руки, — а як він з себе виглядав?

— Ну…, — я не міг знайти влучних слів, матюкатись не хотілось, — такий…, — я показав пальцями бублики і притулив їх до своїх очей. — Такий…, з мікроскопом і на дупу розчесаний.

— A-а, — мляво протягнув Сава, неначе в анекдоті про трьох ледачих котів. От і Сава, немов яйця дверима затисло, а от крикнути як слід впадло. — Це наш стриптизер Гоша. Молоде обдарування. У нього новий стиль стрипу, і до того ж публіка на нього йде. Цікавий хлопець.

— Що ж нового можна вигадати у стриптизі? Він же з самих кісток складається — це ж реальний скелет, — сказав Симко.

— О-о, — протягнув він знову, від чого в пам'яті знову ворухнувся анекдот про котів. — Ви, шановні, не знаєте всіх премудростей шоу-бізнесу. Запам'ятайте: чим бридкіше каченя, тим красивіший з нього буде лебідь.

Він самовдоволено на нас подивився і широко посміхнувся, ми теж посміхнулись, але дещо знервовано.

— Ну, гаразд, — сказав він, і його посмішка вмить зникла, а ми ще досі продовжували либитись, від чого стали схожими на якихось даунічних придурків. — Повернемося до наших баранів.

Сава пройшов до письмового столу, всівся на його кришку і знову, почухавши вуса, повторив:

— Гаразд. Ви нам підходите. Але є деякі моменти, які слід обговорити.

Я одразу ж після його слів подумав, що до моментів, про котрі нам необхідно поговорити мусить належати мій ірокез.

— Які саме моменти? — діловито запитав Симко.

— Ось! Я цього й очікував, — викинувши долоню вперед, вигукнув Олегович.

Я вже здогадався, що він тут був головний, бо приймав завзяту участь у розмові, коли з боку Руслана струмувала лише зів'яла апатія до справи, яку ми обговорювали.

— Молодець! — вигукнув він знову.

Натомість на питання, поставлене Симком, відповів не він, а його товариш, Руслан. Він підвів свій торс трохи вперед і сказав:

— Ви, шановні, як я вже почув, граєте в акустиці?

— Так, — одразу ж відповів я, — в нас ще немає електроінструментів.

— А що? — збентежився Симко.

— Та так, нічого особливого. Просто в нашому проекті приймають участь здебільшого електролізовані гурти.

Я зітхнув і подумав: «Невже нашій справі гаплик?»

А Симон подумав: «Нічого не повинно зірватись. Усе під контролем».

— Але, — вигукнув Руслан і схилив голову набік, — в нас є одна ідея-прототип, і, гадаю, настав час її реалізувати.

І тут він почав розповідати те, що нас надзвичайно зацікавило:

— Раніше, коли ми з Савою ще були молодими, тільки-но розпочинали це діло, старт наших проектів повинен був починатися з БАМу.

— Що таке БАМ? — перебив його я, але він відмахнувся від мене, як від церковного агітатора, і продовжив далі:

— БАМ, — це Бардівська Акустична Музика. Та оскільки бардів зараз слухають дуже мало, а подекуди не слухають взагалі, то ми вирішили розпочати наш проект саме з електромузики.

Він помовчав. Я теж не встромляв носа, бо бачив, що він ще щось хоче сказати, і він сказав:

— Та нам із Савою… розумієте? — він поглянув на Симка. — Особисто нам подобається натуральне звучання струн. Подобається, коли воно не прикрашене ніякими звуковими переламниками, примочками, процесорами і таким іншим. Ми прихильники класичного гітарного звуку. А тому вирішили організувати конкурс чистої гітарної музики і української пісні. Він (себто конкурс) буде мати назву скажімо таку, — «Акустик СаРу», — і він гордовито подивився на нас.

Ми аж роти пороззявляли. Першим рота прикрив я.

— А чому саме «СаРу»? — запитав я дещо схвильовано.

— «Са», — це Сава, а «Ру», — то, звісно ж, Руслан. Не хвилюйся хлопче, все буде добре, — сказав Руслан по-батьківськи і, підійшовши до мене, поклав руку на плече. Я обережно її зняв і промовив:

— Ми згодні. Нам все подобається. Скажіть ще, а можна залучати інші колективи до змагань і, чи є якісь заохочувальні призи?

Сава з Русланом перезирнулися. Потім Сава сковтнув слину і прийнявся відповідати:

— Ну, колективи, я так думаю, залучати можна. Нехай надсилають свої демо-записи, ми їх прослухаємо і вирішимо, що і як. Заохочувальні призи? — тут він почухав потилицю і скривився. — Добре, будуть вам призи. Точніше приз. За перше місце гурт отримає, ну, скажімо п'ятсот умовних одиниць. Як вам?

— Добре, — кажу, — дякую. Це нормально. Ну, а друге, третє місце? Що вони отримають?

— А вони отримають досвід поразки, — випалив Руслан. У нас не комунізм і не олімпіада. Буде в нас одне місце — перше.

На цій ноті ми розпрощались із Савою Олеговичем і Русланом Анатолійовичем і пішли додому, сповнені думок і планів.

— От все мені подобається, окрім цього їхнього «Серу». Наче насрав хтось. От не повіриш, аж смердить, — викрикував я роздратовано по дорозі додому.

— Не парся, — заспокоював Симко, — зате тепер в нас є ціль.

— Раніше вона теж була, чи я помиляюсь? — раптом перемкнувся я на Симкову тему.

— Так, — продовжував Симко скрадливим голосом, — вона в нас і тоді була, зате тепер вона ближча.

— Так, — погодився я, — справді ближча. Але мені все одно ця «Серия» не до вподоби.

Із тих пір у нас почались конкретні приготування. Я збивав пальці об струни (бо граю без медіатора), Симон спилював один за одним свої медіатори, нарешті десь знайшов металевий, і на тому заспокоївся.

— Як ти ним грати будеш? — питаю, а він сміється:

— А ти дивись.

І починає такого виконувати, аж очі розбігаються.

Нам дали терміну три тижні. За цей час ми повинні були підготувати десь до п'яти пісень і блищати, виконуючи їх на сцені. Це нелегко, але, якщо на тебе падає ще один тягар або декілька, то це робити удвічі важче і, я б сказав, навіть дуже важко. На термін, який нам призначили, припало також багато інших справ, як, наприклад, те, що нам потрібно було переїздити на нову квартиру і, що я мав йти на роботу у французьке лігво. А про те, що мені потрібно було приділяти увагу Оленці, любити її, як належить, міцно, вже й говорити не стану, бо це було найболючішою темою.

Я знав двох чуваків, які грають в парі аналогічну музику, але тексти їх пісень були російськомовними на відміну від наших. Я собі такого просто не дозволяв. Вважав і вважаю понині, що у нас є власна мова, котрою, не те що можна розмовляти і на якій чудово складаються пісні — потрібно пишатися тим, що ми в неї є, і вона дає нам свій дар україномовлення.

Я збирався підтягнути цей дует до заходу, який відбудеться в клубі «Стойло Пегаса». Про це нам люб'язно повідомив Руслан Анатолійович. Він подзвонив Симкові на мобільний і дав нам деяку інформацію.

Розмовляли вони недовго, а в процесі розмови він часто підбадьорював: говорив, що усе буде, з його слів, кльово. Ну, кльово так кльово, що ж тут вдієш. Симко трусив головою і дебільно посміхався — він, як і я, не вмів лицемірити.

Увесь конкурс повинен був зайняти не більше п'яти-шести годин, якщо враховувати проміжки часу, відведені на перекури, приготування та набуття нових сил і дорогоцінної енергії. Також Анатолійович повідомив, що з усіх надісланих демо-записів оберуть лише сім, враховуючи наш. Тому що, мовляв, якщо більше, то часу не вистачить. Звісно, шкода, але і в цьому є переваги: талант зуміє себе заявити і за такий короткий час. Потім хтось, не знаю хто, вибере п'ять суддів, які будуть судити нашу творчість з огляду на якість музики, виконання, зміст текстів пісень і, взагалі, усіляко вирішувати нашу мрійливу долю.

Спочатку відсіють три колективи. Дадуть їм розпрощатися із публікою і поженуть зі сцени під змахи батога. Потім відокремлять ще два, на котрих чекає, вже, щоправда, не така ганебна, але теж несолодка доля. На сцені залишаться два кращих гурти, які на дуелі будуть змагатися за право бути переможцем і отримати моральну, а на додаток, і матеріальну втіху. Переможе кращий, а тих музикантів, що програли, пригостять випивкою — в розумних, звісно, кількостях — коштом закладу. От такий втішний приз чекатиме на тих, хто був на сцені, а опинився під нею.

Ми з Симком дуже хотіли п'ятсот баксів, а тому і наярювали, як навіжені. Не відривались від інструментів цілими днями. У процесі репетицій я зустрічався із Оленкою, в процесі них я почав ходити на роботу, і, з ними ж паралельно, ми переїхали в нову квартиру.

Це трапилось після моєї нічної зміни. Я залипав, як собака, а треба було їхати до біса далеко забирати звідти наші з Оленою торби. Мене збудив телефон, але я на той час вже проїхав кілька зайвих зупинок — довелось повертатися. Зустрівся нарешті зі своєю коханою — вона сиділа під своїм гуртожитком, як циганча, яке полишили охороняти пожитки усього табору. Ми, за старою звичкою, полизались з півгодини, а потім упіймали таксі і, позапихавши скарби табору до багажного відсіку авта, покотили за новою адресою. У машині я всю дорогу міцно спав, а прокинувся вже безпосередньо на місці. Непоганий, як на мене, п'ятиповерховий будинок, третій поверх, двокімнатна квартира, окрема ванна, кухня і спальня на двох. Господи, я й не здогадувався, наскільки втомився від усього цього.

Ми одразу ж зайнялися коханням у новій квартирі, щоб, так би мовити, її обновити. Потім мене вимкнуло, і я прокинувся від штурханів Олени, яка будила мене на роботу.

— Що, знову? Не піду, — подався я в опозицію.

— Підеш, — каже Олена, — підеш, або я вилию тобі холодну воду на голову.

— Ти починаєш з погроз — це невірно обраний тон, люба, — намагався я крізь сон мудрувати і хоча б трішечки відтягнути час.

— Ну, любий… ну, прокидайся, — не вгамовувалася вона.

Таки добудилась. Я вдягнувся, вийшов на двір і, о боги, я зрозумів, що абсолютно не знаю місцевості. Подивився праворуч, глянув ліворуч — мені жопа. Я спізнюсь на роботу, і мене нахрен виженуть. Я швиденько перетелефонував Оленці.

— Сонечко, де я знаходжусь? Скажи мені, хоч як дістатися до дороги, до рейок, до моря, куди завгодно, лише б на транспорт.

— Зачекай, зараз я вийду, — обізвалась Оленка.

Вона вибігла через кілька хвилин, поглузувала з мене, а я, натомість, відмахувався від її жартів.

— Де дорога? Де цивілізація? — все бубонів я.

— Зараз. Чекай, усе буде, — заспокоювала вона.

Ось ми вже вийшли до дороги. Там була трамвайна колія.

— Що це за район? — перепитав я.

— Воскресенка, — посміхаючись, відповіла Олена.

Оскільки номерів трамваїв я не знав, а заїхати бозна-куди мені дуже не хотілось — ми упіймали таксі, і я, розцілувавшись із коханою, вирушив на роботу.

Працювати із французами виявилось не так складно, тільки мовний бар'єр дуже заважав. Зробивши собі висновки з цього приводу, я почав вчити одне речення за ніч. Цілу ніч ходив і долдонив його собі під ніс, а вранці, коли приходили Давид і Сіріл, я на них це речення випробовував. Вони або нічого не розуміли, тоді я ображено хапав розмовник, підходив і пальцем тикав у транскрипцію, і тим самим пояснював те, що я хотів сказати, або ж розуміли і виправляли мене, навчаючи акценту і вимові.

Взагалі-то нормальні хлопці. Сіріл, наприклад, слухає метал, і на цьому ми з ним зійшлись у смаках, а Давид — розпиздяй, і з ним було просто весело, хоча коли справа торкалася роботи, він ставав серйозним і навчав нас дисципліні. Мав право. Кондитерська, яка прихистила мене в своїх скромних стінах, була у п'ятизірковому готелі «Прем'єр Палац». Відповідно, що таке мажорське місце потребує гарної продукції. Якщо ще брати у співвідношенні ціну, місце, якість — то він нас ще й мало дрючив.

Нарешті в мене почалися вихідні. Ми з Симоном знову узялися за гітари і почали проводити свої репетиції. Вихідних у мене було аж три штуки, і тому я міг собі дозволити пересиджувати цілими днями із Симком.

Мене перевели працювати на пекарню, і в кондитерській мені так попрацювати й не довелось. Зате мені подобався графік роботи пекарні — я працював три через три, а отже, й наробитися встигав, і відпочити.

Упродовж своїх законних трьох днів ми стирали струни і нівечили собі пальці. Я зривав голос на кожній репетиції, а тому став трохи берегтися. Та задуже берегтися не можна було, адже репетиція — це маленький концерт і, щоб добре підготуватися, нам потрібно було грати і співати так, як це ми будемо робити на конкурсі. Так ми й робили. Сусіди поки що не жалілися, але ми не засиджувались допізна, хоча з нашої квартири інколи лунали такі крики, що, якби був я нашим сусідом, то обов'язково подзвонив би куди слід.

Невдовзі я зрозумів, що знаю ці шість пісень, котрі ми готували, як те, скільки відсотків зусиль буде затрачено, щоб увімкнути мій магнітофон чи подлубатися в носі — тобто знав їх бездоганно. На ці здобутки пішло близько півтора тижня. Це добре, що ми вклались у такий маленький термін, значить, залишиться ще час відточувати майстерність, зазубрювати, вчити. Тим більше, можна було б попрацювати над собою, щодо того, як себе поводити на сцені і що говорити людям. Не вийду ж я, як баран, встромлю роги в підмостки, тупо відіграю свої пісні, і звалю звідти? Звісно, що ні. І ми продовжили заняття.

Музиканти, знайомий мені дует, охоче погодились взяти участь у проекті. Я дав їм координати, і вони, попередньо подякувавши за наводку, попленталися зі своєю демкою до наших знайомих шоуменів. Через годину вони передзвонили мені і сказали, що їх прийняли. Виявляється, що навколо проекту, котрий зібралися втілити в життя наші знайомі діляги, створився зовсім невеликий ажіотаж.

Вічний рух.

Воскресенка — це, звісно, не найгірший варіант з існуючих, але, транспортна розв'язка, котру нам обіцяли господарі квартири, насправді виявилась суцільною брехнею. Я два дні проїздив на роботу на таксі, що негативно позначилось на вмісті моїх кишень.

Виявилось, що шлях наш на велику землю міг лежати або на сто шостій маршрутці до «Петрівки», або на трамваї до «Чернігівської». Другий варіант був дешевший, якщо, звісно, купити проїзний квиток, котрий коштував тридцять три гривні — це полегшувало моє фінансове становище. Другий варіант, окрім того, що дешевший, був ще й кращим. Але! Як і у всьому транспорті, крім, звісно, власного або таксі, є недоліки. Не буду перелічувати переваг. Для мене перевага — це мета, до якої я прямую з допомогою транспорту, і мінімальний час, який я при цьому витратив. Кажуть, що краще погано їхати, ніж добре йти, от і я так. До речі, про недоліки. Основний з них — це натовп, який тільки-но побачивши на обрії транспорт, одразу ж бидліє. Мені цікаво спостерігати, але брати участь в цьому не люблю. Дуже смішно спостерігати за войовничим виразом обличчя бабусьок та дідусьок перед тим, як вони, немов пірати карибського моря, збираються брати на абордаж черговий трамвай. Вони починають нервово переступати з ноги на ногу, розігріваючи м'язи. Це свого роду ритуальний танок Богу Сидіння перед тим, як відбудеться бій за місце під сонцем і, по змозі, біля вікна. Ці учасники бойових дій, мені так здається, під час Другої світової з меншою завзятістю в атаки ходили. Ось трамвай або, як я його називаю, трамадол, бо я кайфую від подорожі в ньому… Так ось, трамвай заходить на платформу, і пенсіонери, інваліди, ветерани та інша нечиста сила, збившись у войовничі зграї, починають кучкуватись біля місць потенційного відкриття дверей. Коли трамвай трохи протягується далі, ніж потрібно, то ми можемо побачити хаотичні пересування негласних спільнот. Хтось обходить збоку, хтось, притулившись до трамвая, біжить за ним, відштовхуючись милицею і останньою ногою від землі для здійснення форсажу, а дехто просто розштовхує і лізе, що не суперечить його моральному вихованню і кодексу честі. Якщо тобі раптом пощастило опинитися в епіцентрі скупчень цих людських мас похилого віку під час штурму трамваю, то пощади не чекай. Подорож для тебе буде невимушеною. Тебе невимушено занесуть до середини вагону без права на переписку, зовсім невимушено там розташують в такій же невимушеній позі, і невимушено й успішно ти обов'язково проїдеш свою зупинку, як би ти не вмощувався поближче до дверей. Але якщо ти сильно захочеш вийти, будеш волати і тупотіти ногами, то клятий трамвай демонстративно зупиниться і відверто та невимушено виригне тебе, як продукт, що не прийнявся в його череві. Якщо година-пік позаду або, не дай, Боже, ще попереду, то трамадол не такий повний, і тобі навіть може поталанити знайти там собі місце, але стара гвардія прохавана і в цьому питанні, тож вона обов'язково знає таємні маневри, щоб тебе цього законного місця позбавити. Вони дивляться тобі прямісінько в очі — їх очі при цьому відчайдушно сльозяться. Вони шкандибають, йдучи тобі назустріч, тяжко зітхають тобі на вухо, дихають у потилицю, падають на тебе, привселюдно скаржаться на те, що в них хворі ноги і голови. Від них є захист в цій, здавалось би безнадійній, ситуації — це повний мороз. Я, наприклад, вдягаю Оленчині навушники, щоб не чути їхнього отруйного шепотіння, й окуляри, щоб не бачити їхніх вологих очей. Допомагає. Особливо це стає в пригоді, коли я повертаюсь після дванадцятигодинної трудової ночі і на ногах мене тримає лише мрія про ліжечко та м'яку подушку. Я до цього трохи звик і навчився з цим досить продуктивно боротися. Олена інколи атестує мене ганчірочкою, але вона не має рації — я просто занадто добрий з людьми. Був би я ганчіркою, то лягав, а люди б витирали об мене ноги або мною натирали б підлогу, як в прямому, так і в переносному розумінні. Був би я жорстким — просто бив би усім, хто мені не подобається, пики, і мав би рацію. А так — я маневрую серед обставин, намагаючись не завдати шкоди оточуючим людям, і, звісно ж, собі.

Ми з Оленкою часто жартували з приводу транспорту. Мабуть, тому, що стикалися з його проблемами дуже часто.

Ми сиділи на кухні і ліпили з попільнички їжачка або лежали в ліжку і пестили один одного до безтями.

— Я тебе кохаю, — шепотіла вона.

— А я…, — намагався я сказати щось приємне, та вона прикладала свої пальчики до моїх пухких вуст і тим самим примушувала мене мовчати. Вона не любила, коли хтось починає розмовляти тоді, коли вона ще не висловилась повністю. А коли діло торкалось чогось амурного, взагалі скаженіла з цього приводу.

— Я тебе кохаю, бо ти красивий, розумний, і тому я тебе кохаю, що ти кохаєш мене зі взаємною віддачею.

Моє сонце і місяць — я з них нав'язала ниток, я розпустила їх для тебе. З ниток зв'яжу тобі одежу. У моїй імпровізованій галереї мод ти будеш їх одягати. У одному з них…

Вона не змогла закінчити — я її все-таки перебив. М'яко затулив долонею рота, а вказівний палець іншої руки притулив до своїх вуст. Олена вже хотіла було розтупотітись ногами, але я сказав, що хочу продовжити її розповідь, але вона буде не про мене, а про неї. Окей? Вона щось окейкнула і, насупившись, почала слухати.

— Так, може я й, як ти кажеш, красивий і розумний, але, не жіноче діло писати оди і співати коханим серенади — їхня справа слухати. Зрозумій мене вірно — я хочу лише сказати, що жінка — це більш тендітна посудина, ніж чоловік. Жінка, як хтось там колись сказав, любить вухами. То ж слухай.

…в одному з них була б ти рудою веселою осінню, в іншому, я зимовою казкою би тебе назвав, а в третьому — безтурботним червоним літечком. Четвертий же костюм, найулюбленіший, мав би вигляд проліска, що переходить плавно в аромат вишні, що квітне навесні, котра в свою чергу перероджувалась би в трель артиста-соловейка. Весна. Її вічні надії. Ти весна. Ти моя вічна весна. Я тебе теж дуже кохаю.

Оленка сопіла мені в шию і мовчала.

— Звідки це? — несподівано перервала вона мовчання.

— Колись написав для друга.

— Ти що, для друзів таке пишеш? Приховані гейські зваблення? — здивувалась вона щиро.

— Я невірно висловився. Це для подруги мого друга.

— То це вже використано? Ти мені що, несвіжий продукт підсовуєш? — образилась Оленка.

Я поспішав її переконати в зворотньому напрямку, щоб вона змінила думку, тому що це було насправді не так.

— Мій друг на той час переживав таку солодку хворобу, як кохання. Попросив зробити його дівчині приємне — написати щось красиво, а він би намалював їй картину і все це разом би подарував. Мій друг — художник. Я написав їй приблизно те, що зараз тобі прочитав з пам'яті. Адже я зараз переживаю ту саму хворобу, як і мій друг тоді. А ще справа в тому, що ти почала розповідати, і там були такі самі думки про сонце і місяць — от чому я не втерпів і втрутився, хоча прекрасно знаю, що ти не любиш, коли тебе перебивають.

— Я тебе розумію і не ображаюсь ні на те, що ти мене перебив, ні на те, що прочитане тобою вже було використано. Читають же коханим вірші Пушкіна або ще когось.

Вона притиснулась до мене міцніше і вже десь з-під ковдри прогомоніла:

— Давай спати.

— Давай, люба моя дівчинко. На добраніч, — відповів я і поцілував її в чоло.

На роботі все було нормально, якщо не враховувати те, що дві з трьох змін я працював з Микитою. Микита був задвинутим на шансоні недоумком і підпільно блатував. Йому імпонував цей жанр життя. Микита брив свою голову наголо, зробив собі татуювання у вигляді дракона і постійно ходив-мурчав. У нього була вища освіта, і тому його поставили на посаду начальника цеху. Господи, до яких же змін в людині може призвести почуття влади! Взагалі-то нами керували французи, але такі-от микитівці вважали себе окремою кастою і відігрувались за всі причинені їм французами моральні збитки на таких як я звичайних працівниках. Не те, щоб він був цілковитим тираном… Ні — це не так. Микита просто був від природи людиною брутальною, постійно матюкався, що свідчило про його невихованість, і безперервно слухав шансон. Мені й цього було занадто, щоб його не любити. Щодо музики, він був безкомпромісним.

— Мій приймач. Що хочу, те на ньому й буду вмикати, — казав він, звіріючи, що комусь не сподобався його шансончик і комусь спало на думку перемкнути радіостанцію.

Я прийняв до уваги те, що він сказав, і почав заздалегідь планувати теракт. Це було зробити нескладно, але мені потрібні були спільники, хоча б таємні. Одного разу, коли ми працювали з Сашком удвох, я зізнався йому, що мої нерви не здатні більше вивозити цей вантаж, який Микита називає шансоном. Я розігрівав себе словами лайки на адресу Микити, як людини, і його клятого шансону, як музики в цілому. Спіймавши себе на тому, що вже від гніву починаю гарчати, я зрозумів, що треба якимось чином злити з цього атомного реактора відходи, а інакше вони просто отруять його нормальну роботу, а то і, взагалі, вибухнуть. Я ухопив радіоприймач Микити, Сашко заплющив очі, і я гепнув приймачем об кахельну підлогу. Приймач, чого і слід було очікувати, розсипався на шматки. Я додав ще ногою зверху і просто розчавив ворога мого спокою. Потім спокійнісінько взяв смітярку і віник, і шваркнув приймачем у смітник, котрий невдовзі вивіз на звалище, що знаходилось на мінус другому поверсі. Наступного дня Микиту розірвала на шматки та обставина, що йому тепер доведеться самому співати шансон або періодично його насвистувати. Мене це тішило.

Я з Микитою вів партизанську війну. Одного разу я пішов до француза і попрохав його перевести мене в паралельну до Микитиної зміну, щоб не бачитися з ним і не співпрацювати взагалі. Спочатку Давид хотів дізнатись про усі деталі того, що трапилось. Звів мене з Микитою око до ока і намагався вирішити проблему мирним шляхом, але ми посварились просто в нього на очах, і розмова ледь не дійшла до бійки. Давид полишив ідею про примирення двох ворожих таборів і розвів нас по різних змінах. Я зітхнув з полегшенням. Через деякий час навіть приніс власний приймач, і ми з Сашком слухали мій метал або його кислотні ритми. Я знайомився з його культурою, а він розвивав у собі мою.

Грошей мені, як в принципі завжди, бракувало, тому я після роботи ходив і грав по переходах. Гітару залишав у Валі, з якою познайомився, коли ще торгував окулярами — в неї був свій кіоск квітів біля «Мак-Доналдса» на Льва Толстого. Я забирав інструмент, відігрував дві години, заносив гітару назад і дибав геть розбитий додому. Інколи я брав гітару додому, і ми з Симоном репетирували, щоб не забути нічого важливого, адже день, якого ми всі очікували невблаганно наближався. Залишався до нього тиждень.

Одного разу на вихідних, я підкупив Сашка Брагара пивом і запросив із собою на аск. Ми зібрались аскати на «Палаці Спорту». Пішли трохи посиділи у Шевченківському парку і прийняли там по літрі міцного пива на груди.

— Ну, що, пішли працювати? — сказав я до Сашка, котрий вже остаточно розслабив свої булки.

— Пішли, — відповів він через нехочу.

Ми дісталися до «Палацу» швидше, ніж я думав. Жартували усю дорогу, і від того вона стала для нас аж занадто короткою.

Я купив Сашкові ще одну пляшку пива, а сам відмовився — ще потрібно грати. Розчохлив свою ленінградку і почав наярювати перші акорди. Люди, які проходили повз моєї варти творчості інколи кидали грошву — мене це тішило. Раптом підійшов якийсь юнак.

— Привіт! — сказав він.

— Доброго здоров'я, — відповів я йому. Сашко лише махнув рукою — йому було нецікаво.

— А ви знаєте, що в переходах не можна грати? — ошелешив нас.

— А ти, що, міліціянт? — запитав я в нього замість відповіді.

— Ні, я просто людина, яка дотримується законів.

Він, як мені здалося, був трішечки напідпитку. Хоча це могло мені тільки здаватися, бо поводився він цілковито адекватно.

— Якщо ти людина, то йди собі, як люди ходять, і не чіпляйся до бідних музикантів, що до жебрацтва в окремому списку занесені, — ’відповів я м'яко, не загострюючи ситуації.

— А ти знаєш, що в переходах, як і в громадських місцях, не дозволено палити цигарки? — задав йому зустрічне каверзне питання Сашко, який щойно роздуплився.

— Я вас питаю, чи ви знаєте, що тут не можна грати? — не вгамовувався він.

— Ну, наприклад, знаємо. Що з цього? — говорив я, втрачаючи терпець.

— То забирайтеся звідси, щоб я вас тут не бачив, — випалив він і кинув на підлогу недопалок.

Я, навпаки, прикурив цигарку і, випустивши дим, промовив:

— Нікуди ми звідси не підем. Якщо ти хочеш нас подвинути, то викликай міліцію.

— Значить, не підете? — запитав він, розвертаючи голову вухом до мене, щоб краще, мабуть, чути мою відповідь.

Сашко, котрий сидів на сходинках, мотнув головою вбік і голосно та п'яно сказав:

— Ні.

— Я вас попереджував? — запитався він.

— Ну, попереджував. Що тепер? — поцікавився я.

— А от що…

І він зацідив Сашкові прямісінько в обличчя ногою. Сашка на деякий час вимкнуло. Я одразу ж намагаюсь зняти із себе гітару, але виходить це в мене дуже повільно, а тому я теж встигаю схопити плюху в обличчя, так би мовити, на печиво, але кулаком. Зрозумівши, що гітару швидко не зніму, а оборонятися потрібно — я відштовхнув його від себе ногою і тим самим виграв час, щоб скинути із себе гітарний пасок. Наразі, до тями прийшов Сашко і знову вихватив копняка по своїй мармизі. На той час я вже зняв гітару і поставив її біля стіни.

— Ходи сюди, курво, — прошепотів я і прийняв наступну атаку. Він хотів вдарити мене в обличчя ще раз, але я трохи подався в бік і вхопив його за рукав сорочки. Потім я почав його тягти на себе, а сам рушив униз сходами. Наш із Сантьором противник перечепився через мій чохол, і я протягнув його через весь марш. Коли він опинився на підлозі в позі рака, я замахнувся ногою, яка була закута в мої улюблені черевики, і дзизнув йому прямісінько в пику. Він зойкнув, але почав підійматися. Я дав йому підвестись. Противник підвівся на ноги і знову розпочав атаку, а я знову почав його гатити, але вже по ногах. Щоб зрозуміти силу удару моїх ботів, скажу, що коли я ними гамселю в стіну, то нічого не відчуваю, а зі стіни сиплеться штукатурка. У них всередині є маленький секрет — сталева вставка. Що було природно — він почав здавати потроху назад. Розвернувся і пошкутильгав сходами нагору. Я пішов за ним, щоб допомогти Сашкові. Але трапилось непередбачуване — противник вхопив мою гітару і замахнувся бити нею об стіну. На все це діло зреагував Сашко, який ззаду обійняв скаженого придурка і не давав йому вчинити цей акт вандалізму. Натомість Сашко отримав потилицею придурка по своєму багатостраждальному обличчі і відлетів до стіни. Але, тут вже встиг підскочити я і повалив гада на підлогу. Ми боролись за гітару. Він не випускав її з рук, а я її в нього видирав. Тут, раптом, я зрозумів, що він мені піддається, але, з чого б це. А! Виявляється, на ньому вже сидить Сашко і пригадує йому всі його знущання над його (Сашковою) мармизою. Ми його подолали — тут і говорити нема про що. Підбіг якийсь давній знайомий придурок і почав його забирати. Ми охоче на це погодились. Потім хтось крикнув, щоб викликали міліцію, і ми підірвались з місця бою, розсипаючи монети, які щойно заробили.

Я купив Сашкові води і допоміг йому привести себе до ладу. У нього були підбиті обидва ока і розпух ніс. У мене лише трішечки підпухла брова, а так, якщо не враховувати те, що це падло нам спаскудило день і що з того часу я почав частіше озиратися по боках, вгадуючи в звичайних людях потенційну погрозу, все було в нормі. Головне, що я мав фотогенічний вигляд, бо невдовзі в нас повинен мав бути виступ, а з розбитим лицем я навряд чи побачу приз глядацьких симпатій у своїй кишені.

Ми вже підійшли до «Стойла Пегаса» і побачили там наших старих знайомих, що чекали на виступ і прийшли раніше за нас. Дійство повинно було розпочатися о п'ятій вечора, а на той момент була четверта година. Себто, якщо враховувати, що нам потрібно налаштувати гітари, налаштуватися самим, то одна година, котра лишилася у нас в запасі, не вельми дозволяла нам розслабитись.

— А чого ви тут стоїте? Чого не йдете всередину? — запитав я після привітання.

— Ми дихаєм свіжим повітрям, палимо цигарки і нервуємось, — почав з жартів Вовік.

— Ну, — протягнув я, — нервуватися можна, де завгодно, а від того, що ви до втрати свідомості надихаєтесь свіжим повітрям, ваші гітари кращими не стануть. Ходімо всередину.

— Пішли, — приречено кинув Вовік, і ми вчотирьох пішли через службовий вхід до середини величезного і, що нам дуже лестило, знаменитого клубу.

Там вже стояв натовп музикантів, які мали брати участь у змаганні за статус бути визнаними і, звичайно ж, за п'ятсот бакинських комсомольців. Ми привіталися. Нам одразу ж пояснили, що музикантам виділили спеціальну кімнату, де кожен колектив зможе заходити на виділений час і налаштувати до бою свої інструменти. Чотири команди вже відстроїлись і чекали на те, щоб брати участь у змаганні.

Десь здалеку було чутно голос, що говорив у мікрофон. Ведучий, здається, вів якусь програму або готував публіку до того, щоб та не злякалась, коли побачить нас в обличчя. Самодіяльність — це далеко не кращий вид спорту. Хоча люди заздалегідь знали, що сьогодні буде конкурс, і свідомо йшли на цей вечір. А звідки я можу знати, що там взагалі хтось прийшов? Може, там взагалі порожній зал? Ні, такого не може бути. Якщо це було так, то вже прибіг би або Руслан або Сава, і почали б рвати собі одне інтимне місце на шматки.

Вийшов п'ятий колектив, а оскільки їх було всього сім — це разом із нами — то надійшла наша черга, бо Вовік знову поплентався дихати свіжим повітрям.

Ми з Симком зайшли і розчохлили наші гітари. До початку дійства залишалось сорок хвилин.

— Хвилюєшся? — запитав я у друга.

— Чого мені хвилюватися? — здивовано перепитав Симон, — хіба ми перший раз виступаємо? Тим паче, я не співаю. Мені хвилюватися менш за все потрібно.

Я аж замовк. Симон дав «мі», і я почав лаштуватися.

— А ти хвилюєшся? — запитав він якось хитрувато в мене.

— Так, трохи є. Це пов'язане не зі сценою. Розумієш — це Київ. Київ — це не Шпола. Тут особливі люди, інша атмосфера, і це мені додає хвилювань.

— Нічого, — каже Симко. — Нічого страшного. Щоб увімкнути світло, потрібно натиснути на вмикач. Пам'ятаєш?

— Так. А щоб кудись прийти — потрібно хоча б вийти з хати, — договорюю я.

Симко підбадьорював мене, а я, вважаючи це своїм обов'язком, йому теж не давав зірватися.

Ми вийшли із кімнати, що була нам люб'язно запропонована, і я жестом запросив туди Вовіка, котрий так надихався киснем, що аж періодично закашлювався.

До приміщення, де очікували на катування критиків-суддів усі гурти, увійшов Сава Олегович.

— Ну, що, хлопці, — мовив він бадьоро, — готові розірвати публіку навпіл?

Так і хотілось крикнути, що ми завжди готові, але втримався, бо очко таки грало перед виступом, і саме по собі мало реальні шанси навпіл розірватися. Натомість всі почали такати, даючи позитивні відповіді. Так, мовляв, готові. Ми, мовляв, кожного білого дня рвемо навпіл публіку. Махав головою навіть Вовік, в котрого крізь штани було видно, як литки трусяться.

— Ну, добре, — крекнув Сава і, випадаючи з приміщення, кинув наостанок:

— Готуйтесь, бо вже скоро почнеться.

Сава зник. На відміну від Сави, котрий зник, виявилось само собою питання — хто перший.

— А хто піде першим? — запитав якийсь хлопчина з довгим волоссям.

Усі мовчали. Вовік сказав, щоб вирішували без нього, і потьопав до музкімнати, захопивши із собою свого напарника.

— То як ми будемо нумеруватись? — продовжив він свій допит.

— Давайте тягнути сірники, — висунув примітивну і водночас практичну ідею парубок у шкірянці.

Товариство погодилось. А чому йому й не погодитися, нікому ж до голови більше жодних ідей, окрім жеребкування, не приходило..

Парубок у шкірянці витяг з кишені коробку сірників. Звідти, щоб усім було видно, дістав сім сірників, один демонстративно переламав на дві частини і мовив:

— Оце перший за чергою, — вказав він на скалічений сірничок, — ми будемо тягнути знову і знову, і це завжди буде місце. Спочатку перше, потім друге за чергою, третє, і так далі. Тобто, спочатку ми розігруєм перше, потім друге, третє по черзі місце, і так до кінця.

Ніхто нічого не мав проти, тим більше, що це було чесно.

Він пішов у куток і встромив собі в жменю сім сірників. Потім повернувся до натовпу. На цей час уже вийшли, налаштовані на велику битву, Вовік із своїм товаришем. Вовік кліпав очима, які були приховані за потужною оптикою окулярів й з острахом поглядав на сірники, що погрозливо стирчали зі жмені товариша в шкірянці.

— Ну, почали, — промовив волохатий і витяг сірник.

Цілий.

Усі тягали сірнички долі — тягав і Вова. Йому, саме йому і нікому іншому, випало бути першим. Парадокс. Відстроювався-то він останній, а виступати мусить перший — буває. Така вже хитромудра Доля. Дещо банально так думати, але тут тільки вона могла наплутати ниток. Їй підвладні долі людей. Вона сидить собі десь за компом і скидує людські життя у файли, називаючи їх по-своєму — так, як зручно тільки їй.

Усі вишикувались. Я взяв листок і записав назви колективів. Коли і в якому порядку вони повинні були виходити на сцену — все було на папері.

У Вовчика, коли він дізнався, що буде першим, почали з'являтися потреби знову подихати повітрям, а ще краще — брутально набухатися. Але на це все у нього не було часу, як і на те, щоб просто вмитися і поплескати долонями по обличчю та привести себе до тями. Його напарник тримався мужньо — мовчав і хмурив брови. Його скам'яніле обличчя не могло, здавалось, розм'якшити ніщо, але це було не так. Вбіг Руслан і на ходу випалив:

— Бігом. Хуткіш, — бухтів він, задихуючись і вивалюючи язика, — хто перший? Пішли.

Ми виставили йому на розтерзання Вовчика і його похмурого колегу, від чийого розгубленого погляду всі винувато відвертали очі. Руслан Анатолійович ухопив їх, як алігатор чергову жертву, і поволік за собою. Ми чули лише, як Руслан, відділивши від нас, смертників-первістків, допитувався у них назву, під якою існує їхній колектив.

Моє око мимоволі вхопило кадри того, як Вовчик відчайдушно хрестився.

Ми з Симком за чергою були п'ятими. Золота середина. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Навіть не знаю, за що, але, воно було так. Справа в тому, що у слухача чи глядача сприйняття трохи атрофоване спершу, але, тільки-но лунає декілька пісень — глядач починає прокидатись і набувати того самого стану, коли йому якраз можна давати творчу їжу, і при цьому очікувати на вдячний результат. Тому допитливий розум шоумена допетрав до розігрівок. Наприклад, великий концерт. Нехай це буде ювілей групи «Гриша і гіпопотами». Зібралися гості, колеги, так би мовити, по зброї, друзі, окремі гурти. Геть усі співають пісні гурту «Г.г.». Але! Зауважте. Спочатку випускають-розігрів. Це може бути теж відомий співак, та не такий, може, популярний, як сам Гриша. Найкращі місця — це близько середини. Майже посередині концерту, але ближче все-таки до початку. Потім ще непогане місце наприкінці, але не в самому кінці. Коли популярний співак виступає близько середини, то публіка розігріта до цього моменту. Розігріває публіку, зазвичай, не лимонад «Буратіно», а спиртне і пісні улюбленого співака, на котрого тут власне всі і чекали. Гриша форевер! Себто публіка ще не встигла втомитись — самі вершки. Коли виступаєш наприкінці… — це особливий момент, котрий не осягнути розчерком пера. Публікою оволодіває стан, по класифікації схожий на друге дихання. Але це так, мої здогадки. Звісно, що є багато інших обставин, керуючись якими, створюється настрій на подібних заходах. Ось критерії, по котрих можна виявити душевний стан натовпу в той чи інший час концерту:

1) Стиль музики. Я сумніваюсь, що під блюз будуть цибати до сцени і проламувати собі черепно-мозкову коробку палицею охоронця. Під метал, наприклад, всидіти важко. Вважаю, що мене зрозуміли.

2) Тривалість концерту. Якщо концерт продовжується більше, ніж чотири години, це стає схожим на з'їзди депутатів міськради. Люди втомлюються, і їх мозок навідріз відмовляється сприймати інформацію, як би чудесно оформлена вона не була.

3) Стоячий зал чи сидячий. Якщо зал сидить, то на концерті стан може бути близький до уваги і далекий від повного відриву. Якщо це стоячий зал на якомусь драйвовому концерті, то в натовпі керує парадом пані Ейфорія.

Минулого року я ходив на фестиваль Рок-Січ, що відбувався на Трухановому острові. Там, скажу вам, Ейфорії було підвладно все. Я танцював зі скінхедами якісь агресивні танці, принцип котрих: звалити з ніг хоч кого-небудь. Танок мені дуже сподобався. Сподобався, навіть якщо дивитись на те, що я загубив декілька своїх значків, сережку і те, що всі мої плечі і спина були всіяні синцями. Збивали мене з ніг безліч разів, та і я воював, як міг, і ворожій орді діставалось не менше.

4) День це або вечір. Коли концерти відбуваються вдень, то я вважаю, що це або яскраво висловлена попса або ж нахабний стьоб. Це знущання над людьми. Концерт, якщо він відбувається увечері, несе з собою заряд променистих зірок і володаря нічного неба — місяця. Коли люди, що вдягнені в чорну одежу розуміють, що вони — люди ночі, що нічна пора доби їх збуджує більше, ніж та, котра їх дратує — себто денна, вони починають не тільки полюбляти вечірні концерти, вони починають взагалі, жити вночі. Увечері людина більше розслаблена і готова сприймати. Натомість вдень вона оповита комплексами.

5) Місце проведення заходу. Якщо це стадіон — це велике свято, яке тобі дарують. Це, коли приїздить улюблена група, і на неї просто западло не піти. Стадіон — це особливий настрій чогось великого і масштабного, від цього здається, що ти частина цього механізму і, що найголовніше, цей механізм без тебе не здатен рухатися. У клубі інша атмосфера. Потрібно бути обов'язковим любителем домашнього затишку клубів, щоб отримати там насолоду від виступу музичного колективу. Треба любити ці барні стойки, непотрібні розмови і жарти з барменом, столик біля стіни, прокурене повітря, запах прив'ялого людського життя. По-іншому сприймаються й Будинки культури. Від цих будинків тхне совдепом. Тхне, але сприймається це, на диво, не вороже, бо комуністів я дуже не люблю, хоча б з огляду на те, що вони зробили з нашою батьківщиною впродовж своїх сімдесяти трьох років існування. Я до Будинків культури ставлюсь, як до музеїв рок-н-ролу, бо саме в них зароджувалися перші задатки сміливих на той час молодих людей, які свідомо оголошували себе поза режимом, за що їх примусово садовили в дурки на прочистку мозку. Існує ще багато інших закладів, від опери до сільського клубу, в яких, у кожному взятому окремо, існує індивідуальний настрій. Це — цікаво.

Усе це, в більшій мірі, звісно мої лише здогади, але і в них є щось правдиве.

Замовкла музика десь вдалині, за стінами гостьової кімнати. Потім відчинились двері, і з бою повернувся Вовік із зброєносцем.

— Ну, як розвідка боєм? — запитав здоровань, що тримав у руках гітару з велетенським деком. Йому випав жереб йти третім, а тому і хвилювання для нього були природними.

— Народу багато. П'ять суддів, котрі весь час пишуть і розминають свої вуса, — відповів Вова, прикурюючи цигарку.

— Ну, а відіграли хоч нормально? — запитав Симко вкрадливо.

Вова відмахнувся. Але потім, зробивши декілька сильних затяжок підряд, посміхаючись, відповів:

— На суді буде видно. Присяжні вирішать.

Один за одним колективи почали ходити за Русланом Анатолійовичем, як курчата за квочкою. Проміжки між виступами коливались з інтервалом у часі від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Цей проміжок часу безсумнівно був даний для того, щоб публіка все в достатній мірі переварила, випила ще по чарці або по келиху, приготувалась сприймати нову музику. А судді, що мали вирішити нашу долю, підбили підсумки і визначились з оцінкою.

Як все приходить на світ, себто — життя, радощі, печаль, сум, смерть, наступне життя, геморой, клімакс — прийшла і наша черга повторювати рефлекси курчат і йти за Русланом.

Ми з Симком перезирнулись, неначе прощались один з одним, і рішуче спрямувались за двері. За дверима була ще одна, але маленька, кімната з м'яким диваном, столиком і двома, з покриттям ідентичним до диванного, кріслами.

— Посидьте тут, — мовив Руслан і вистрибнув у інші двері. Не встигли ми присісти, як він увірвався знову і покликав нас широким жестом руки. Усе на світі буває вперше, от і я в перший раз вийшов на сцену, хоча і великого, але клубу.

Увесь зал був заставлений столами, за котрими сиділо по дві-три особи і пильно витріщались на наші скромні постаті. Про те, що ми вже привернули до себе увагу, свідчив млявий сплеск аплодисментів на нашу честь. Як мило. Я, на ознаку вдячності за такий прояв уваги, приклав долоню до грудей і ледь помітно вклонив голову. Симко, як папуга, наслідував мій приклад і точнісінько все за мною повторив. На сцені стояло чотири стільці, і до кожного було приставлено по два мікрофони — один у гітару, другий в лице. Судячи з кількості стільців і мікрофонів, можна було дістатись висновку, що хтось тут збирається співати квартетом. Ми сіли з Симком на стільці, що стояли поруч. Я увімкнув мікрофони, Симко теж не відставав. Я побачив у залі Оленку. Вона сиділа за другим від нас столиком і смакувала соком. Помахала мені ручкою, а я їй приречено підморгнув. Руслан почав нас знайомити із публікою:

— Перед вами, шановні глядачі, зараз буде виступати гурт-дует «Резонанс», який продемонструє вам свої пісні. Тематика у них наша рідна, українська, так що запрошую вас, любі друзі, до прослуховування цих молодих талантів.

Руслан закінчив і скомбінованим жестом голови і руки запропонував нам починати.

— Добрий вечір, — почав я поводити себе, як зірка на концерті, бо я так перенервувався, що з переляку став вести себе навіть трохи вальяжно, — ми зараз вам проспіваємо наші пісні, котрі були написані безпосередньо душею. Ця пісня про місто-привид. Таким його зробили люди і Доля. Місто, яке повинно було брати участь у підвищенні градації людства, а зіграло, навпаки, сумну роль у нашій з вами історії. Чорнобиль…

І ми почали. Я перед кожною піснею розповідав передісторію, і таким чином ми врубали три пісні. Пісні наші були на українську тематику і з вельми драматичним ухилом. Вони переповідали історію України, хоча і з моєї точки зору, але правдиво. Це пісні про Чорнобиль, про Голокост 33-го року і козацька пісня про лицаря на Січі, себто козака, який, до всього ж, виявляється гетьманом.

Люди аплодували, їм сподобалось. Слухали, немов миші затихли. Після того, як час нашого виступу минув, вийшов Руслан Анатолійович, що стояв на вахті в коридорі, і, знервовано посміхаючись, ввічливо випхав нас зі сцени.

Я курив, аж поки не виступили останні музиканти. Думав, що всаджу усю пачку, але ж ні, залишилось-таки дві цигарки.

Знову в кімнаті для очікувань зібрались наші колективи. Обличчя в усіх були однаково напружені. Одним словом, товариство очікувало на суд. Пройшов якийсь час. Який саме, ніхто не второпав, бо кожен був, залежно від своєї натури, замріяний. Ще пройшло трохи часу — знову нічого. Нарешті з'явились Сава Олегович і Руслан.

— Вітаю і співчуваю, — сказав Олегович. — Ось колективи, які вийшли до другого туру.

І він перелічив три гурти, куди дивним чином потрапив і наш. Я ледве втримався, щоб не розцілувати взасос Саву, Руслана, Симка і кожну живу істоту, яка б з'явилась в цю урочисту мить на моєму піднесеному шляху. Підйом відчуттів був колосальним. Я подумки надавав собі по пиці ляпасів, щоб прийти до свідомості, і почав більш-менш мислити тверезо. Це тільки минув перший тур. Усього їх два. Зараз відсіяли чотири групи, і нас залишилось, логічно, три. З цих трьох і повинні вибрати в наступному турі одну групу, яка й отримає перше місце — місце переможця.

Вовіка відсіяли в першому турі. Жаль, вони гарно грали, але, гадаю, відсіяли їх за те, що їхні пісні звучали російською мовою. Наші ж, навпаки, були україномовними, повнозвучними і, в усій своїй красі, патріотичними.

Потім усі ті, хто залишився поза грою, зібрали свої речі і, підбадьорюючи один одного, пішли геть. Думаю, що вони десь попливли бухати, заливати власне горе. Радість, яка була поруч… геть недалечко… лише простягни свої загрібайла, і ти її обіймеш, і от… нічого не вийшло. Я б на їхньому місці вчинив би те ж саме. Хоча невідомо на чийому місці я опинюсь, коли закінчиться фінальний тур конкурсу.

Зі сторони сцени гудів голос Сави, підсилений мікрофоном, а ми розійшлись по кутках кімнати, і кожен у своєму куточку перемовлялись і награвали свої мелодії, тренуючись востаннє перед фіналом.

Черга йти першим по висновкам жеребкування випала несподівано нам. Я був нерадий цим обставинам, але виду не подавав. Сказав:

— Се ля ві, як кажуть покидьки, — і знову закурив.

Відіграти потрібно було дві пісні, які й вирішать долю переможця і переможеного. В нас за планом повинні були звучати: печальна пісня про підводний човен «Курськ» і ліричний рок-н-рол «Примара», про доньку всесвіту й землі, таку кохану і чудесну, і так далі і в такому ж дусі, з тими ж рожевими соплями і слиною.

Раптом голос, що лунав зі сцени, зник, і, як вже повелось, на зміну йому з'явився Руслан Анатолійович.

— Ну, вперед, хлопчики. На вас чекають глядачі. Давайте, порвіть їх. Роздеріть їх на шматочки, — примовляв він, ведучи нас на сцену. Потім в його руках невідомо звідки з’явився мікрофон, і Руслан почав несамовито в нього кричати. Голос в нього був такий, що можна було б мікрофон і не мучити.

— Шановна публіко, зустрічайте. Перед вами один з колективів, який вийшов у другий тур. «Резонанс».

Ми почули вже жвавіші оплески, якщо порівнювати з тими, які чулися нам тоді, коли ми вийшли на цю сцену вперше. Розсілись ми знову в такому ж порядку, як і минулого разу. Симко дав «мі», я повторив — гітари звучали в унісон.

— Коли людина кохає, в її очах світ змінюється. Змінюються фарби на яскравіші, людина стає добрішою і чутливішою. Коли кохання починає згасати…, коли кохання помирає в одному серці, то воно вбиває його і в другому. Тоді настає такий стан душі, що хочеться співати. Співати сумне. Коли все добре, хочеться заводити пісню; коли все погано, теж хочеться вилити, показати власне горе через пісню. «Примара»…

І ми почали. Слова, котрі я говорив перед піснями, ці пісні дуже доповнювали — це теж був нам великий плюс, бо всі інші гурти мовчали, як білоруські партизани на допиті. Вони лише виходили, їх знайомили з публікою, вони всідалися і починали грати, а коли догравали пісню, то вставали і йшли зі сцени в такому темпі, наче їх там збираються заплювати і закидати тухлими яйцями.

Ми закінчили. Коли ми доспівали, коли вже прийшли до кімнати, то було таке відчуття, наче з душі звалилась здоровенна каменюка. Цей камінь називався «Вплив». Ми вже на той час не могли ні на що вплинути; від нас вже нічого не залежало, і ми просто очікували на кінець виступу гуртів, що залишилися, і на рішення суддів. Нам зосталось вислухати Вердикт, який нам винесуть.

— Ну, що, як вважаєш, ми перемогли? — запитав Симко, і в його очах блиснули іскорки дитячої наївності.

— Так, безсумнівно, — відповів я багатозначно і ледве не розсміявся, чи то від перенапруження, чи від того, що Симкове питання прозвучало по-дурному.

— Не забивай собі цим голову, друже. Ми уже все зробили для того, щоб перемогти, — продовжував я, — нам потрібно тільки чекати.

Симко кивнув головою і розвалився на дивані.

Хлопець у шкірянці знервовано длубався у себе в носі, пересаджуючи слизові накопичення парнокопитних на обшивку крісла. Його друг вийшов у туалет і досі й не повернувся. Щось мені підказувало, що бідолаха теж перехвилювався і звідти вийде нескоро. Але ж ні — повернувся, обережно прикриваючи за собою вхідні двері. Блідий, волосся скуйовджене, обличчя мокре.

— Блював? — висунув я припущення вголос.

Хлопака ствердно кивнув головою.

Третій колектив, що складався із гітариста з пишними формами і тонкого, як стручок спаржі, вокаліста, дістав баклагу з чимось пальним і, обидва неквапливо прикладалися до неї.

Голос на сцені все ще гудів, продовжуючи шоу, втім, гул не вщухав і в кімнаті, де ми очікували на вирок суддів.

Час переходив з секунд на хвилини, а з хвилин вже було приготувався йти на години, як несподівано до приміщення увійшов Сава і з урочистим виразом обличчя, широко посміхаючись запитав у присутніх:

— Здогадайтеся, хто?

Від цього невинного, на перший погляд, питання у гітариста з конкуруючого гурту знову почались поклики на блювання, і він, закриваючи руками, готовий ось-ось вибухнути, рот, вибіг за двері. Сава провів його здивованим поглядом і знову широко посміхнувся.

— «Резонанс», вітаю, перше місце ваше.

Я не мав що сказати більш оригінальнішого ніж:

— Пасіба. Тобто, дякую.

Симон так відвісив свою нижню щелепу, що здавалось вона негайно повинна випасти з суглобів.

— Ну, дякувати не треба. На вас чекають в залі, щоб вручити вам винагороду, — сказав, встигши пригасити свою променисту усмішку, Сава Олегович і жестом запросив нас за двері. Я, до сих пір вважаючи, що сива кобила знаходиться в стані, який спонукає її маячні, встав і, взявши Симка за руку, як мале дитя, рушив у той бік, куди показував Сава Олегович.

Коли ми вийшли на сцену, зал нам зааплодував. Звук хвилі аплодисментів був значно гучніший і відчутніший, ніж обидва минулих рази.

— Прошу любити і шанувати, — це наші переможці: Тарас Чубринський і Симон Байкар.

Згасла вже було хвиля аплодисментів піднялась знову. Не встигло оплески вщухнути остаточно, як встав один із суддів: коротко стрижений, з висунутою вперед нижньою щелепою і глибоко посадженими очима. Схожий він був на героя бойовиків, котрі розігрувались в реальності на початку дев'яностих років минулого сторіччя. Наперекір усім негативним судженням про його виразну зовнішність, розмову він вів грамотно і голос мав приємний:

— Шановні наші переможці, ми пройнялись вашою музикою і віддали саме їй свою перевагу. Нас, — я маю на увазі судейську колегію — приємно здивував патріотичний зміст, вкладений в тексти ваших пісень, тяга до прекрасного, і особливо здивувала тонка драматургія виконаних композицій. Чудесне музичне оформлення, сильний вокал, колоритний зміст — ось загальні складові критерій, по яких ми класифікували ваше місце на конкурсних перегонах. Ми визнали ваш гурт лідером.

Сава з Русланом стояли, як телепузики на параді. Святкові обличчя їх невтомно кивали, погоджуючись зі сказаним.

Ми вже трохи прийшли до тями і почали подавати ознаки життя, бормочучи собі під ніс слова вдячності за чесний суд і теплі відгуки на нашу честь:

— Дякуємо, дякуємо.

— Мені б хотілось, — не вгамовувався лисий авторитет, — щоб в нашій українській культурі було більше таких обдарувань. Я віддав би весь свій вільний час на увагу до них і на їхню підтримку.

Шість колективів, курво, відсіяв, щоб нам це сказати. Без питань, дуже приємно, але, шість гуртів!!!

Нам вручили наші законно виграні п'ятсот доларів, на двадцять з яких ми одразу ж набухались в зюзю. На радощах. Симон тягнув мене додому, як пораненого товариша з бою, а Оленка, котра відчайдушно допомагала нам в розпитті алкогольних напоїв, так само відчайдушно надавала допомогу йому в транспортуванні мене.

Через два дні Симко, разом із своїм нерозлучним ворогом, цукровим діабетом, покотився у Шполу для того, щоб лягти до лікарні. З'явитися він мав через тиждень. Гроші ми відклали, бо вирішили на них купити собі електроінструменти. Думали купити електрогітару, комбік, щоб грати на електрусі, мікрофон і звукознімач для моєї гітари. Я грав ритм, і тому особливої принадності звучання не потребував. Симон грав соло, а тут конче має бути чутність кожного утвореного ним звуку.

Симон змився додому. Залишились тільки я, Олена і французи з Микитою на пару.

Довбана робота. Робота, разом із прикомандированою до неї гвардією, мене дратувала упродовж усіх трьох ночей, що я там працював, а на трьох вихідних, Оленка заліковувала мої душевні травми.