Хіппі

ка радість — бути там, стрибаючи, плигаючи, співаючи на всі груди, наслідуючи цих людей, що вдягаються в оранжевий колір, калатають у китайські дзвіночки і, здається, перебувають у мирі з життям. Ще п’ятеро дівчат вирішили піти з групою, а поки група крокувала вулицями, приєднувалось іще більше людей. На кожному кроці він повертав голову, щоб побачити, чи голландка й далі слідує за ним. Він не хотів утратити її, обоє зблизилися через якусь незбагненну загадку, що потребувала, аби її зберегли. Так, вона була там, на безпечній відстані, уникаючи бути впізнаною монахами або учнями монахів, і щоразу, як їхні погляди схрещувалися, вони всміхались одне одному.

Вузол зав’язувався й міцнів.

Вона згадала дитячу казку, «Флейтист із Гамельна», у якій головний персонаж, аби помститися місту, що пообіцяло заплатити йому й не зробило цього, вирішив зачарувати дітей і вивести їх геть далеко силою своєї музики. Це відбувалося й тепер: Пауло перетворився на дитину й танцював посеред вулиці, що геть різнилося від років, які провів, занурений у книги з магії, виконуючи складні ритуали й гадаючи, ніби наближається до справжніх аватарів. Чи воно так, чи ні, але танці й співи теж допомагали досягти того духовного стану.

Від багатократного повторення мантри й скакання він почав входити в стан, коли мислення, логіка та вулиці міста вже не мали великого значення — голова була геть порожньою, і Пауло повертався до реальності вряди-годи, аби пересвідчитися, чи Карла супроводжувала його. Так, вона там, і було б дуже добре, якби залишилася в його житті ще надовго, хоча він познайомився з нею заледве три години тому.

Він був певен, що те саме сталося з нею — інакше б вона запросто могла покинути його ще в ресторані.

Чоловік уже краще розумів слова Крішни до воїна Арджуни перед битвою. Це не цитата з книги, але в його душі звучало так:

Борися, бо необхідно боротися, бо ти стоїш перед боєм.

Борися, бо ти перебуваєш у гармонії з Усесвітом, з планетами, сонцями, що вибухають, та зірками, що зменшуються й згасають назавжди.

Борися, щоб виконати своє призначення, не думаючи про вигоди чи прибутки, про втрати чи стратегії, про перемоги чи поразки.

Шукай винагороди не собі, а Найвищій Любові, яка нічого не дарує, крім короткого контакту з Космосом, і для цього вимагає найповнішої відданості — без сумнівів, без запитань, — любові заради самої любові й нічого більше.

Любов, яка нікому нічого не винна, не зобов’язана, яка просто радіє існуванню й можливості проявитися.

Валка прибула на Дам і почала кружляти площею. Пауло вирішив зупинитися тут, дати можливість дівчині, з якою він зустрівся, повернутися до нього — вона здавалась іншою, розслабленішою, ніби задоволеною його присутністю. Сонце вже не палило, як раніше, навряд чи він знов побачить дівчат з оголеними грудьми, але, як завжди, з усіма його передбаченнями відбувалося протилежне: обоє помітили потужне світло зліва від місця, де сиділи. І через повну бездіяльність вирішили піти побачити, що відбувається.

Рефлектори освітлювали модельку, геть голу, з тюльпаном, який заледве прикривав її сором. За фон правив обеліск у центрі Даму. Карла запитала в одного з асистентів, що то є.

— Реклама, замовлена департаментом туризму.

— І оце — та Голландія, яку ви продаєте іноземцям? Голі люди прямо тут, у місті?

Асистент відійшов, не відповівши. У цей момент сесія зупинилась, і Карла рушила до іншого асистента, доки гримерниця сходила на сцену, щоб підретушувати праву грудь модельки. Карла повторила те саме запитання. Злегка приголомшений тип попросив не заважати, та дівчина знала, чого хотіла.

— Здається, ви напружені. Чим саме стурбовані?

— Освітленням. Освітлення швидко зникає, і невдовзі Дам буде у темряві, — відповів асистент, бажаючи вивільнитися від цієї прояви.

— Ви не тутешній, чи не так? У нас осінь щойно починається, і сонце ще буде світити до сьомої. Крім того, я маю владу зупинити сонце.

Асистент витріщився на неї. Вона домоглася, чого хотіла: привернути увагу.

— Для чого ви робите рекламу з голою жінкою, яка тримає тюльпан перед соромом? Отаку Голландію ви хочете продати світу?

Відповідь була роздратованою, але стриманою:

— Яку Голландію? Хто вам сказав, що ви в Голландії, країні, де вікна в будинках завжди виходять на вулицю, низькі, з мереживними фіранками, аби всі могли бачити, що відбувається всередині, й переконатися, що ніхто не грішить, а життя кожної родини — це розгорнута книга? Ось Голландія, дівчино: країна, охоплена кальвінізмом, де кожен є грішником, доки не доведе протилежне, гріх оселився в серці, у думках, у тілі, у почуттях. І лише благодать Божа може врятувати декого — не всіх, тільки обраних. Ви тутешня і ще не зрозуміли цього?

Він запалив сигарету й продовжив, бачачи, що дівчина, щойно така зарозуміла, тепер здавалася переляканою.

— Це не Голландія, юнко, це — Амстердам, із повіями у вікнах та наркотиками на вулицях, оточений невидимим санітарним кордоном. Горе тим, хто наважиться винести ці ідеї за межі міста. Вони не тільки отримають поганий прийом, але й не знайдуть собі номера в готелі, якщо не будуть належно одягнуті. Ви знаєте про це чи не знаєте? Тоді, будь ласка, відійдіть і не заважайте працювати.

Але відійшов якраз він сам, лишивши Карлу з таким виглядом, ніби кулаком по пиці одержала. Пауло спробував заспокоїти її, але вона пробурмотіла сама собі:

— Отак воно і є. Він має рацію, так і є.

Як це? Хіба? Прикордонник носив сережку!

— Існує невидимий мур довкола міста, — відповіла вона. — Вам хочеться подуріти? Тоді ми знайдемо місце, де кожен може робити майже все, що заманеться, але не переходячи межі, бо буде заарештований за наркоторгівлю, навіть якщо лише сам споживав, а дівчина — за відверту нецнотливість, адже треба носити бюстгальтери, бути скромною та високоморальною, інакше ця країна ніколи не рухатиметься вперед.

Пауло був дещо здивований. Вона зібралася йти:

— Зустрінемось тут о дев’ятій вечора — я ж обіцяла повести тебе послухати справжню музику й потанцювати.

— Та ну, не треба...

— Таки треба. Не втікай, бо чоловіки ніколи не залишали мене в дурнях.

Карла мала сумніви: шкодувала, що не взяла участі в отих танцях і співах на вулиці, тоді більше б наблизилася до нього. Але, зрештою, такими і є ризики, на які мусить наражатися кожна пара.

Пара?

«Я живу з вірою у все, що мені кажуть, і врешті завжди розчаровуюсь, — звикла чути вона. — У тебе так не бувало?»

Звісно, бувало, та у 23 роки вже вміла непогано захищатися. І єдиний вихід — якщо не вірити людям — це перетворитися на того, хто завжди живе захистом, не здатний кохати, приймати рішення, завжди перекладаючи на інших провину за кожну помилку. Яка радість від такого життя?

Усі, хто вірить у себе, так само вірять в інших. Бо знають, що коли будуть зраджені — а таки ж будуть, таке життя, — здатні помститися. Але життя цим і приємне — наражанням на ризики.