Хіппі

ой славнозвісний Magic Bus не мав нічого чарівного й аж ніяк не був схожий на плакати, розвішані в агенції, — кольоровий кузов, увесь у малюнках і гаслах. Це був просто автобус, який свого часу правив за шкільний транспорт, без відкидних сидінь та з багажником на даху, де лежали припасовані запасні каністри з бензином та шини.

Водій зібрав групу — десь із двадцять осіб — здавалося, що всі ніби з одного фільму, хоча вік міг варіюватися від неповнолітніх утікачів із дому (було двоє дівчат такого штибу, у яких жодного документа не спитали) аж до одного пана з устромленими за горизонт очима і з виглядом, ніби вже досяг просвітлення, до якого так прагнув, і тепер вирішив здійснити прогулянку. Довгу прогулянку.

Водіїв було двоє: один розмовляв з англійським акцентом, а другий мав виразно індійську зовнішність.

— Хоча я ненавиджу правила, нам доведеться підкоритися деяким. Перше: ніхто не може мати при собі наркотики після перетину кордону. У деяких країнах це призводить до ув’язнення, а в інших, як-от в Африці, можуть відрубати голову. Сподіваюся, ви добре зрозуміли зміст сказаного.

Водій зупинився, щоб переконатися, що всі зрозуміли. Люди, здавалося, повністю прокинулися.

— Унизу, у багажнику, я везу каністри з водою й армійські пайки. Кожен пайок містить м’ясний паштет, галети, злаково-фруктовий батончик, плитку шоколаду з горіхами або карамеллю, порошковий апельсиновий сік, цукор, сіль. Готуйтеся бути без гарячої їжі після того, як проїдемо Туреччину.

Транзитні візи будуть видані на кордоні. Вони платні, але не надто дорогі. У деяких країнах, як-от у Болгарії, що перебуває під комуністичним режимом, ніхто не зможе покидати автобус. Справляйте ваші фізіологічні потреби заздалегідь, бо я не зупинятимуся.

Водій поглянув на годинник.

— Час рушати. Візьміть ваші рюкзаки в салон із собою — і сподіваюся, що ви захопили спальні мішки. Будемо зупинятися вночі, іноді на заправках, які я знаю, але переважно в полі, біля шосе. У деяких місцях, де ні перше, ні друге неможливо — як-от у турецькому Стамбулі, — будуть дешеві готелі.

— Чи можна покласти рюкзаки на дах автобуса, аби мати більше простору для ніг?

— Так, звичайно. Але не дивуйтесь, якщо їх там не знайдете, коли десь зупинимося попити кави. Усередині, у задній частині автобуса, є місце для багажу. Тільки одне багажне місце, як сказано на зворотній частині буклета з мапою подорожі. І питна вода не включена в ціну квитка, тож сподіваюся, кожен захопив пляшки із собою. Ви зможете набрати води на заправках.

— А як щось трапиться?

— Тобто?

— Хтось із нас захворіє, наприклад.

— У мене є аптечка першої допомоги. Але це саме перша допомога. Достатня, щоб довезти хворого до якогось міста. Тому дбайте, дуже дбайте про тіло, ніби це ваша душа. Сподіваюся, всі зробили щеплення проти жовтої пропасниці та віспи.

Першу Пауло зробив: жоден бразилець не може покинути країну без цього, тому що іноземці, буває, вважають їх зараженими всілякими хворобами. Але він не робив щеплення проти віспи, оскільки в його країні вважалося, що одне з дитячих захворювань — кір — уже імунізувало організм.

Та, хоч би як, водій нікого не питав про довідку. Люди почали заходити й обирати місця. Багато хто поклав наплічники на сусідні сидіння, та водій одразу забрав багаж і закинув його до задньої частини автобуса.

— По дорозі ще підсядуть люди — от егоїсти.

Дівчата, що здавалися неповнолітніми, мабуть, із підробними паспортами, сіли поряд. Пауло сів з Карлою, і вони одразу почали сперечатися про місце біля вікна. Карла придумала мінятися місцями що три години, і вночі, аби вже спати спокійно, вона лишалася біля вікна. Пауло розцінив цю ідею як аморальну й несправедливу, бо дівчина завжди б мала куди зіпертися головою. Урешті було погоджено щоночі теж мінятися місцями.

Двигун завівся, і шкільний автобус, перетворений на щось таке романтичне лише в назві, Magic Bus, почав подорож у тисячі кілометрів, яка мала їх привести на інший край світу.

— Поки водій говорив, у мене було відчуття, що я вирушаю не в якусь пригоду, а на військову службу, обов’язкову в Бразилії, — сказав він приятельці, згадуючи обіцянку, дану під час спуску з Анд автобусом, яка вже багато разів відкладалася.

Цей коментар розізлив Карлу, але не могла ж вона сваритися чи пересідати на інше місце після заледве п’яти хвилин поїздки. Дівчина витягла зі своєї сумки книжку й узялася читати.

— Ну як, ти задоволена, що їдеш в омріяне місце? До речі, тип з «агенції» нас обдурив — ще є вільні місця.

— Він не обдурив: ти ж чув, як водій сказав, що люди ще підсідатимуть дорогою. І я не їду в якесь місце — я повертаюся.

Пауло не зрозумів відповіді, а вона не пояснила, тому він рішив дати їй спокій і почав дивитися на безмежну рівнину довкола, скрізь перерізану каналами.

Чому Бог створив світ, а голландці створили Голландію? Чи ж на землі не було ще земель, що чекали на заселення?

Через дві години всі вже перезнайомились чи принаймні представились, оскільки була група австралійців, хоча симпатичних і усміхнених, але не дуже праглих балакати. Карла теж робила вигляд, ніби читає книжку, назву якої вже й забула, та насправді, мабуть, думала про пункт призначення, про прибуття в Гімалаї, до яких іще було їхати тисячі кілометрів. Пауло з власного досвіду знав, що з цього починається туга, але не сказав нічого; принаймні вона не зігнала свій поганий настрій на ньому — уже добре. В іншому випадку довелося б пересісти.

Позаду сиділи двоє французів — батько з дочкою, що видавалася невротичною, але захопленою; збоку — ірландська парочка: хлопець тут же представився й розказав, що вже їздив один раз, а тепер везе свою кохану, бо Катманду, «якщо доїдемо туди, звичайно», було місцем, де він збирався провести принаймні два роки, — хоча повернувся раніше через свою роботу, але тепер кинув усе, продав колекцію мініатюрних копій автомобілів, за яку дістав добрі гроші (колекція автомобільних мініатюр принесла гроші?), звільнив квартиру, умовив кохану їхати з ним і усміхався на всі тридцять два.

Карла почула фразу «місцем, де збирався провести принаймні два роки» і, перервавши удаване читання, спитала чому.

Раян — так звали ірландця — пояснив, що в Непалі ніби втрачаєш відчуття часу, увіходиш у паралельну реальність, де все можливе. Мерт, кохана Раяна, не була ні симпатичною, ні навпаки, але, безумовно, явно не вважала, що Непал був місцем, де вона б замешкала протягом наступних років.

Та, судячи з усього, її кохання виявилося сильнішим.

— Що ти маєш на увазі під паралельною реальністю?

— Той духовний стан, що опановує твої тіло й душу, коли почуваєшся щасливим, а серце сповнене любові. Зненацька все, що є частиною твоєї буденності, набуває іншого значення, кольори стають яскравішими, усе, що тебе дратувало — як-от холод, дощ, самотність, навчання, праця, — здається новим. Бо принаймні на долю секунди ти ввійшов у душу Всесвіту й насолодився нектаром богів.

Ірландець здавався задоволеним, ніби пояснив словами таке, що можна було зазнати тільки відчуттями. Мерт показувала своїм виглядом, що не надто рада розмові з красивою голландкою, — входила в протилежну паралельну реальність, яка робить усе час від часу бридким і гнітючим.

— Є також інший бік, коли дрібниці нашої щоденності перетворюються на великі вдавані проблеми, — вів далі Раян, ніби відгадавши стан душі своєї коханої. — Існує не одна, а багато паралельних реальностей. Ми перебуваємо в автобусі, бо так захотіли, маємо тисячі кілометрів попереду й можемо обрати, як подорожувати: шукаючи мрію, що раніше здавалася неможливою, чи бачачи незручні сидіння та надокучливих людей. Усе, що ми уявляємо тепер, буде матеріалізуватися протягом усієї подорожі.

Мерт удала, ніби не розуміє натяку.

— Коли я був у Непалі вперше, здавалося, що в мене дійсний контракт з Ірландією. Якийсь голос невтомно мені повторював: «Проживай це зараз, скористайся кожною миттю, бо ти повернешся на свою землю, не забудь зробити фото, щоб показати друзям, який ти безстрашний і відважний і зазнав такого, чого й вони хотіли 6, та не мають відваги». Аж доки одного дня разом з іншими я не пішов подивитися одну печеру в Гімалаях. На наш подив, у місці, де не росте нічого, була маленька квітка, у півпальця завбільшки. Ми сприйняли це як чудо, знак і, щоб виявити пошану, вирішили взятися за руки й заспівати мантру. Кілька секунд здавалося, що печера вібрує, холод більше не дошкуляє, далекі гори наближаються. І чому це сталося? Тому що люди, котрі раніше мешкали тут, залишили майже на дотик відчутну вібрацію любові, здатну вплинути на будь-яку людину або річ, що з’явилася в тому місці. Як та проросла насінина квітки, прагнення — наше безмежне прагнення зробити світ там, назовні, трохи кращим — набувало форми й впливало на все.

Мерт, певно, уже чула цю історію багато разів, але Пауло й Карла були зачаровані словами Раяна.

— Не знаю, скільки часу це тривало, та коли ми повернулися в монастир, де зупинилися, і розповіли, що з нами сталося, один з монахів сказав, що там десятки років мешкав чоловік, якого вони називали святим. Сказали також, що світ тепер змінюється і всі пристрасті — абсолютно всі — стануть інтенсивнішими. Ненависть буде сильнішою й руйнівною, а любов явить своє обличчя ще осяйнішим.

Водій перервав розмову повідомленням, що теоретично вони мали б зараз їхати до Люксембурга й провести там ніч, але, на його думку, ніхто з присутніх не мав герцогство за пункт призначення, тому вони поїдуть далі й спатимуть під відкритим небом, неподалік від одного німецького міста Дортмунда.

— Я невдовзі зроблю зупинку, аби ви змогли перекусити, і зателефоную на фірму попередити, щоб наступні пасажири були готові до відправлення раніше зазначеного. Якщо ніхто не їде до Люксембурга, заощадимо дорогоцінні кілометри.

Усі зааплодували. Мерт і Раян уже збиралися повернутися на свої місця, коли Карла їх зупинила.

— Але ж ти не міг би стрибнути в паралельну реальність, тільки медитуючи й вручаючи своє серце Божеству?

— Я роблю це постійно. Але також повсякчас думаю про печеру. Про Гімалаї. Про монахів. Гадаю, що я вже відбув строк у тому, що називають «західною цивілізацією». Я в пошуках нового життя. Крім того, тепер, коли світ справді змінюється, як позитивні емоції, так і негативні будуть проявлятися з більшою силою, і я, тобто ми не налаштовані зіткнутися з поганим боком життя.

— Немає необхідності, — сказала Мерт, уперше втручаючись у розмову й демонструючи на практиці, що за кілька хвилин зуміла подолати отруту ревнощів.

Пауло до певної міри розумів це. Він уже зазнавав такого — у більшості випадків, коли міг вибрати поміж помстою та любов’ю, вибирав любов. Це навіть не завжди був найкращий вибір — іноді це вважали боягузтвом, іноді він сам почував, що ним керує страх, а не щире бажання покращити світ. Він був людською істотою з усіма її слабкостями, не розумів усього, що відбувалося в його житті, але дуже хотів вірити, що шукає світло.

Уперше відтоді, як сів у цей автобус, Пауло збагнув, що це було йому передбачено: здійснити цю подорож, познайомитися з цими людьми, зробити річ, яку звик проповідувати, але не міг зважитися, — віддатися Всесвіту.

Невдовзі люди вже сформували свої групки, у деяких випадках на спорідненості мови, в інших — через певний невербальний інтерес, наприклад сексуальний. За винятком двох дівчат, мабуть-таки неповнолітніх, які намагалися триматись відчужено від усього й усіх, бо з певністю вважали себе центром уваги, чого насправді не було. Перші п’ять днів проминули швидко, тому що всі звірялись одне одному й обмінювалися враженнями. Монотонність не пригнічувала, хоча рутина переривалася тільки зупинками на заправках — поповнити запас бензину й води, купити кілька бутербродів і напої, сходити в туалет. А решта — це розмови, розмови і знов розмови.

І всі спали під зорями, у більшості випадків відчуваючи сильний холод, але раді можливості бачити небо, розуміючи, що так вони розмовляють із тишею, сплять у товаристві майже видимих ангелів, припиняють існування у якусь мить — хоч це й було б заледве на долі секунди, — щоб відчути вічність і безмежність довкола.

Пауло й Карла об’єдналися з Раяном і Мерт — правда, Мерт приєдналася знехотя, бо вже багато разів чула цю історію про паралельні реальності. Тож її присутність зводилася до постійного нагляду за своїм коханим, щоб не бути змушеною вернутися з півдороги, через те що не змогла лишатися цікавою жінкою, навіть після двох спільних років.

Пауло теж помітив інтерес ірландця, який за першої ж нагоди спитав про зв’язок між ними, і одержав пряму відповідь Карли:

— Ніякого.

— Добрі друзі?

— Навіть і не це. Просто супутники.

І хіба ж це не правда? Він вирішив приймати речі, як є, і облишити недоречний романтизм. Вони нагадували двох моряків у плаванні до якоїсь країни: навіть якщо займали одну каюту, один спав на нижній койці, другий — на верхній.

Що більше Раян цікавився Карлою, то більше Мерт утрачала певність, сердилася, нічого не показуючи, звичайно, бо це було б виразною ознакою залежності, — і почала присуватися до Пауло, сідаючи поряд під час розмов, кладучи голову на його плече, поки Раян розказував про все, чого навчився після повернення з Катманду.