Хіппі

ічний клуб, до якого Карла його запросила, з промовистою назвою «Парадізо» був насправді... церквою. Храм XIX століття, первинно побудований для потреб місцевої релігійної спільноти, яка вже в середині 1950-х років помітила, що не здатна привабити багато людей, попри те що була таким собі варіантом реформованого лютеранства. У 1965 році через проблему коштів на утримання останні парафіяни вирішили покинути будівлю, два роки потому вона була зайнята хіпі, які знайшли там, у центральному нефі, чудове місце для дискусій, дебатів, концертів та політичних заходів.

Через два роки поліція їх вигнала, але місце й далі пустувало, і хіпі повернулися ще більшим числом, тож влада мала або застосувати силу, або залишити, як є. На зустрічі між представниками волохатих розпусників та бездоганно вдягненим муніципалітетом вирішили дозволити встановити сцену на місці олтаря за умови сплати податків з кожного проданого вхідного квитка й дуже обережного ставлення до вітражів позаду.

Податки, ясна річ, ніколи не були сплачені — організатори завжди доводили, що культурні заходи збиткові, та нікого воно, певно, і не обходило, і про друге вигнання теж не йшлося. Вітражі завжди утримувалися в чистоті, будь-яка маленька тріщинка одразу реставрувалася свинцем та кольоровим склом, що виявляло славу й красу Царя Царів. Коли відповідальних питали, чому вони так дбають про це, ті відповідали:

— Тому що вони красиві. І треба було праці, щоб їх вимислити, витворити й установити на місце. Ми тут показуємо своє мистецтво та поважаємо мистецтво наших попередників.

Коли вони ввійшли, люди танцювали під музику одного з класиків того часу. Через височенну стелю акустика була не з найкращих, та яке це має значення? Хіба Пауло думав про акустику, коли співав «Харе Крішна» на вулицях? Найголовніше було геть інше: усі всміхалися, розважалися, курили, обмінювалися поглядами, звабливими чи просто захопливими.

У ту пору ніхто вже не вимагав плати за вхід чи податків — префектура дбала не стільки про дотримання закону, скільки про опікувану власність, яку тепер доглядали таким чином.

Здавалося, гола жінка з тюльпаном на соромі була не єдиною в перетворенні Амстердама на столицю певного типу культури — хіпі відродили місто, і, на думку Карли, майже всі готелі були зайняті: кожен хотів бачити оте плем’я без вождя, про яке розказували — брехливо, звичайно, — нібито дівчата завжди були готові зайнятися любов’ю з першим-ліпшим.

— Голландці розумні.

— Ще б пак. Ми вже завоювали цілий світ, із Бразилією включно.

Вони піднялися на один з балконів, які оточували центральний неф. Диво відсутності акустики дозволяло трохи поговорити: гучнюща музика лишилась унизу і не заважала. Та ні Пауло, ні Карла не хотіли розмовляти — вони перехилилися через дерев’яні поручні й почали розглядати, як люди танцюють. Вона запропонувала зійти й приєднатися, та Пауло сказав, що єдина музика, під яку він і справді вмів танцювати, — це «Харе Крішна, Харе Рама». Обоє засміялися, запалили одну сигарету на двох, і тут же Карла подала комусь знак: крізь дим він зміг побачити ще одну дівчину.

— Вілма, — представилася та.

— Ми вирушаємо до Непалу, — сказала Карла, і Пауло розреготався.

Вілма злякалася такій новині, та не видала своїх емоцій. Карла попросила дозволу поговорити зі своєю подругою по-голландськи, і Пауло знов почав розглядати, як там, унизу, танцюють.

Непал? Значить, дівчина, яку він недавно зустрів і якій, здавалося, подобається його компанія, збирається незабаром поїхати? І вона сказала «вирушаємо», ніби мала компанію для такої пригоди. У таке далеке місце квиток мав коштувати цілого статку.

Пауло закохався в Амстердам, але знав причину: він не був сам. Йому не треба зав’язувати розмову ще з кимось, бо вже знайшов приятельку, з якою готовий мандрувати всіма тутешніми місцями. Сказати, що він почав закохуватися в неї, було б перебільшенням, але темперамент, як у Карли, він обожнював: вона точно знала, куди хоче потрапити.

Але вирушати в Непал? З дівчиною, яку навіть проти своєї волі врешті-решт мав би оберігати й захищати — саме так його виховали батьки? Це було поза його фінансовими можливостями. Він знав, що йому треба зрештою покинути це зачароване місце і його мета — якби це дозволила тамтешня митниця — площа Пікаділлі й ті люди, що також прибували туди з усього світу.

Карла й далі розмовляла зі своєю подругою, а він робив вигляд, що зацікавлений музикою: Саймон і Ґарфункель, «Бітлз», Джеймс Тейлор, Сантана, Карлі Саймон, Джо Кокер, Бі Бі Кінґ, Кріденс Клеаруотер Рівайвл — нескінченний перелік, який зростав щомісячно, щоденно, щогодинно. Ще в нього завжди була та бразильська пара, яку зустрів удень, що могла б звести його з іншими людьми, але ж хіба можна дозволити, щоб отак узяла й поїхала геть та, яка заледве встигла ввійти в його життя?

Він почув знайомі акорди «The Animals» і згадав, що попросив Карлу відвести його в Дім висхідного сонця. Кода композиції наганяла страху, він знав, про що йдеться в тексті, та ясно чутна небезпека приваблює й причаровує.

Натхнення прийшло зненацька — пояснювала Карла Вілмі.

— Як добре, що ти себе контролюєш. Могла б занапастити все.

— Непал?

— Так. Тому що одного дня я стану старою, товстою, з ревнивим чоловіком, дітьми, які не дають мені дбати про себе, роботою в конторі, повторюючи щоденно ті самі речі, і зрештою звикну до цього, до рутини, до комфорту, до місця, де мешкаю. Я завжди можу повернутися до Роттердама. Завжди можу порадіти дивовижній допомозі з безробіття або соціального страхування, які дають наші політики. Завжди можу стати президентом «Shell», або «Phillips», або «United Fruit», тому що я голландка, а вони довіряють лише землякам. Але поїхати до Непалу — зараз або ніколи: я вже старію.

— У 23 роки?

— Роки минають швидше, ніж ти думаєш, Вілмо, і я раджу тобі зробити те саме. Ризикни зараз, коли ще маєш здоров’я й відвагу. Ми обидві згодні, що Амстердам — це місце нудне-нуднюче, але вважаємо так, бо звикли до нього. Сьогодні, коли я побачила цього бразильця і його сяючі очі, збагнула, що нудна сама. Я не помічала вже красу свободи, тому що звикла до цього.

Вона подивилася вбік і побачила Пауло із заплющеними очима, заслуханого в «Stand by Me»[32], і продовжила:

— Отже, мені треба знов відкрити красу — не більше. Розуміти, що, хоча одного дня й повернуся, ще є багато речей, яких я не бачила й не зазнала. Куди піде моє серце, якщо я не відаю ще багатьох шляхів? Якою буде моя наступна мета, коли я ще не вирушила звідси, як мала б? На які пагорби я здіймуся, якщо не бачу жодного мотуза для страховки? Я приїхала з Роттердама до Амстердама з цією метою, спробувала спонукати кількох чоловіків вирушити в уявні дороги, сісти на кораблі, що ніколи не прибувають у порти, здійнятися до неба без меж, та всі відмовилися: вони лякалися мене або невідомої мети. Та сьогодні я зустріла цього бразильця. Не зважаючи на мою думку, він рушив вулицею, співаючи «Харе Крішна» й танцюючи. Я бажала зробити те саме, та моє побоювання показати себе сильною жінкою мене зупинило. Тепер я більше не вагатимусь.

Вілма й далі не надто розуміла, чому Непал і як він допоміг Карлі.

— Коли ти підійшла й згадала про Непал, я передчула, що це таки здійсненна річ. Бо в ту ж хвилю помітила, що він виказав не просто здивування, а острах. Певно, богиня надихнула мене сказати це. Мені не так тоскно, як уранці, як цілий тиждень, коли я навіть сумнівалася, чи буду спроможна втілити в життя цю мету.

— Ти давно маєш цю мрію?

— Ні. Вона почалася з вирізки з однієї альтернативної газети. Відтоді це не виходить у мене з голови.

Вілма збиралася запитати, чи вона викурила багато гашишу протягом дня, та якраз підійшов Пауло.

— Ходімо потанцюємо? — спитав він.

Вона взяла його за руку, і вони спустилися разом до центрального нефа церкви. Вілма застигла, не знаючи, що робити їй, та це було ненадовго: щойно її побачили одну, хтось уже підходив та зав’язував розмову — тут усі балакали з усіма.