Хіппі

ого думки повернулися до зеленого залу з облупленими бантинами даху та побитим склом у вікнах, що колись, мабуть, були справжнім витвором мистецтва. Сонце вже сіло, у приміщенні сутеніло, треба було вертатися до готелю, та Пауло й далі хотів говорити з безіменним чоловіком:

— Але ж ви, певно, мали вчителя?

— Трьох — і жоден не був пов’язаний з ісламом чи знавцем поем Румі. Поки я вчився, моє серце питало Господа: чи я на правильному шляху? Він відповідав: на правильному. Я наполягав: і ким є Господь? І він відповідав: тобою.

— Хто були троє ваших учителів?

Незнайомий чоловік усміхнувся, запалив блакитний наргіле[49] біля себе, вдихнув кілька разів, простяг його Пауло, який зробив те саме, і сів на підлогу.

— Перший був злодієм. Одного разу я заблукав у пустелі й дістався дому дуже пізно вночі. Ключ я залишив сусідові, та мені було незручно будити його о такій порі. Зрештою, я зустрів якогось чоловіка, попросив допомоги, і він відчинив замок, що я й оком не встиг змигнути.

Я був вражений і попрохав його навчити мене такого. Він зізнався, що живе крадіжками, але я був йому такий вдячний, що запросив переночувати в моєму домі.

Він залишався в мене протягом місяця. Щоночі виходив і приказував: «Я пішов на роботу; продовжуй медитувати й добре молися». Коли він вертався, я завжди питав, чи він здобув щось. Він незмінно відповідав: «Цієї ночі нічого. Та коли Богові вгодно, завтра спробую знову».

Це був веселий чоловік, і я ніколи не бачив його у відчаї від марності зусиль. Протягом значної частини мого життя, коли я медитував і знов медитував, даремно намагаючись вступити в контакт із Богом, пригадував слова крадія: «Цієї ночі нічого. Та, коли Богові вгодно, завтра спробую знову». Це додавало мені сили йти далі.

— А хто був другий?

— Щеня. Я йшов до ріки, бо хотів пити, коли натрапив на щеня. Воно теж відчувало спрагу. Але, діставшись води, побачило там інше щеня — власне відображення. Воно перелякано застигло, відбігло, загавкало й робило все, щоб відігнати друге щеня. Звичайно, такого не сталося. Нарешті, коли його спрага стала нестерпною, воно зважилося прийняти виклик і шубовснуло в річку — і в цю мить відображення зникло.

Безіменний чоловік зробив паузу й повів далі:

— Нарешті, моїм третім учителем була дитина. Вона йшла до мечеті, несучи запалену свічку в руці. Я запитав: «Ти сам запалив цю свічку?» Хлопчик відповів, що так. Оскільки мене завжди непокоїть, коли діти граються з вогнем, я наполягав: «Хлопчику, але ж перед тим ця свічка не горіла. Можеш сказати, звідки взявся цей вогонь?»

Хлоп’я засміялося, згасило свічку й запитало вже в мене: «А ви можете мені сказати, куди пішов вогонь, який щойно тут був?»

У цю мить я зрозумів, яким дурним завжди був. Хто запалює полум’я мудрості? Куди воно йде? Я зрозумів, що, як ця свічка, людина іноді несе в серці священний вогонь, але ніколи не знає, де він був запалений. Відтоді я почав приділяти більше уваги всьому, що мене оточує: хмарам, деревам, рікам і лісам, чоловікам і жінкам. І все навчало мене того, що треба було знати в певну мить, і уроки зникали, коли я їх більше не потребував. У мене були тисячі вчителів за все життя.

Я повірив у те, що це полум’я завжди палахкотітиме, коли я потребуватиму його; я був учнем життя й далі лишаюся таким. Я тепер умію навчатися через найпростіші й найнесподіваніші речі — як оповідки, що батьки розказують своїм дітям.

Саме тому майже вся суфійська мудрість — не у священних текстах, а в оповідях, молитвах, танцях та спогляданні.

Знов почулися гучномовці з мечетей, через які муедзини закликали вірних до останньої молитви дня. Безіменний чоловік уклякнув, повернувшись у бік Мекки, і почав молитися. Коли скінчив, Пауло запитав, чи може повернутися наступного дня.

— Звичайно, — відповів той. — Але ти не навчишся більшого, ніж твоє серце захоче тебе навчити. Бо все, що я маю для тебе, — це історії та місце, яким ти можеш скористатися завжди, коли шукатимеш тиші, — якщо в нас тоді не буде релігійних танців.