Хіппі

удячи з усього, Карла була одержима деякими темами.

— Але ж як ти навчився цього, розуміння паралельних реальностей? Тому що одна річ — мати богоявлення, одкровення в печері, а проїжджати знову ці тисячі кілометрів — цілком інша. Неможливо отримати духовний досвід тільки в одному місці — Бог перебуває скрізь.

— Так, Бог скрізь. Він завжди поряд зі мною, коли я броджу полями Дуердойла — місця, де моя сім’я мешкає вже кілька віків, — або коли їду до Лімеріка побачити море.

Вони сиділи в ресторані на узбіччі шосе, поблизу кордону з Югославією, де народилося й виросло одне велике кохання Пауло. До цієї хвилі ніхто — навіть Пауло — не мав проблем із візами. Але тепер, оскільки це комуністична країна, він місця собі не знаходив, хоча водій сказав, що нікому не слід хвилюватися: Югославія, на відміну від Болгарії, була поза залізною завісою. Мерт сиділа поряд із Пауло, Карла — поряд з Раяном, і всі робили вигляд, що «все добре», навіть розуміючи, що, можливо, уже наближався якийсь обмін парами. Мерт сказала раніше, що не збирається залишатися надовго в Непалі. Карла стверджувала, що, мабуть, їхала туди, аби ніколи більше не повернутися.

Раян вів далі:

— Коли я мешкав у Дуердойлі, місті, яке ви колись маєте побачити, хоча там часто дощить, думав, що мені призначено провести решту днів там, як мої батьки, що навіть у Дублін не їздили побачити столицю своєї країни, або як мої дід і баба, які мешкали в селі, ніколи не бачили моря і вважали Лімерік «надто великим» містом. Роками я робив те, що вони просили: школа, праця в магазинчику, школа, гра в регбі, бо місто мало свою команду, яка намагалася — але ніколи так і не змогла — вийти у вищу лігу, католицька церква, адже вона була частиною культури й самобутності моєї країни, на відміну від тих, хто живе в Північній Ірландії.

Я звик до цього, у вихідні виїжджав до моря, ще неповнолітнім пив пиво, бо господар паба був моїм знайомим, і потроху звикав до своєї долі. Зрештою, що поганого в спокійному й повільному житті, у спогляданні цих будинків, зведених, певно, одним і тим же архітектором, у зустрічах з дівчиною десь у хліві за селом, у відкритті сексу — чи була з того радість, чи ні, а секс був, були й оргазми, проте я боявся увійти в неї, а потім зазнати покари від батьків чи від Бога.

У пригодницьких книжках усі йдуть за своєю мрією, вирушають до неймовірних місць, переживають труднощі, але врешті стають переможцями й розповідають історії своїх подвигів на ринках, у театрах, у фільмах — у всіх місцях, де є охочі слухати їх. Ми читаємо ці книжки й думаємо: моя доля буде такою, урешті я завоюю світ, стану багатим, повернуся на батьківщину як герой, і всі заздритимуть мені, шануватимуть за те, що я зробив. Жінки всміхатимуться, коли я проходитиму поряд. Чоловіки скидатимуть шапки й проситимуть розповісти тисячний раз, що трапилося в тій чи тій ситуації, як же я зумів скористатися з єдиної можливості в моєму житті, щоб перетворити її на мільйони доларів. Та ці речі стаються лише в пригодницьких книжках.

Індієць (чи араб), який кермував почергово з головним водієм, підсів до них. Раян продовжив свою оповідь.

— Я пішов до війська, як і більшість хлопців у моєму місті. Скільки тобі років?

— Двадцять три. Та я не служив — отримав звільнення, бо мій батько зумів дістати для мене те, що в нас зветься «третьою категорією», тобто, так би мовити, запасний запасу, і я зміг витратити цей час на мандри. Гадаю, уже років двісті Бразилія ні з ким не воює.

— Я служив, — сказав індієць. — Відколи ми здобули незалежність, моя країна не припиняє війну — неоголошену — з нашим сусідом. У всьому винні англійці.

— Англійці завжди в усьому винні, — погодився Раян. — Вони досі окупують північну частину моєї країни, а минулого року, якраз коли я повернувся з Непалу, проблеми загострились. Тепер Ірландія на стежці війни через сутички між католиками й протестантами. Англія посилає туди війська.

— Продовжуй те, що розповідав, — перебила Карла. — Як же ти опинився в Непалі?

— Поганий вплив, — сказала, сміючись, Мерт.

Раян і собі засміявся.

— Вона цілком має рацію. Моє покоління підростало, і шкільні приятелі почали емігрувати в Америку, де в нас величезна спільнота й кожен має дядька, друга, родину.

— У цьому також винні англійці, — знову втрутилася в розмову Мерт. — Вони двічі намагалися заморити голодом наш народ. Удруге, у XIX столітті, вони прищепили якусь заразу картоплі — нашому основному харчу — і населення почало голодувати. За оцінками, восьма частина померла від голоду — голоду! — і два мільйони мусили емігрувати, аби мати, що їсти. Слава Богу, Америка знову зустріла нас із розкритими обіймами.

Ця дівчина, що здавалася богинею з іншої планети, почала оповідати про обидві епідемії голоду — щось таке, про що Пауло ніколи не чув. Тисячі померлих, нікого, хто допоміг би народу, боротьба за незалежність і таке інше.

— Я виросла на історії, — сказала вона.

Карла спробувала повернути їх до теми, що цікавила її, — Непал і паралельна реальність, та, оскільки Мерт не закінчила ще пояснювати всім, скільки вистраждала Ірландія, скільки сотень тисяч людей померли з голоду, як під час двох спроб повстання були розстріляні їхні видатні вожді революції, як, нарешті, один американець (так, американець!) домігся мирного договору в нескінченній війні[36], дівчина не зупинялася.

— Але це ніколи більше — НІКОЛИ БІЛЬШЕ — не повториться. Наш опір тепер значно кращий. У нас є ІРА[37], і ми перенесемо війну на їхню землю, з бомбами, убивствами, усім, що тільки можна. Зрештою, щойно буде пристойний привід, вони будуть змушені забрати свої брудні чоботи з нашого острова, — і додала, звертаючись до індійця: — Як ви це зробили у себе.

Індієць, якого звали Рагул, збирався розповісти, що відбувалось у них, та цього разу Карла заговорила голосно й рішуче:

— Може, Раян усе-таки закінчить свою історію?

— Мерт має рацію: були «ще інші впливи», які змусили мене поїхати до Непалу вперше. Коли я служив у війську, то вчащав до одного паба в Лімеріку, поряд із казармою. Там було все: гра в дротики, більярд, боротьба на руках, коли кожен намагається показати іншому, наскільки він мужик, готовий до будь-якого виклику. Один із завсідників був зі Сходу й майже не розмовляв, тільки випивав дві чи три склянки нашої національної величі — чорного пива «Ґіннес» — і виходив раніше, ніж хазяїн бару вдарить у дзвін, сповіщаючи, що скоро одинадцята ночі й час зачинятися.

Справді, традиція зачинятись об одинадцятій ночі була встановлена Великою Британією перед війною з метою перешкодити п’яним льотчикам учиняти атаки на Німеччину чи щоб недисципліновані солдати не прокидалися з запізненням і не деморалізували військо.

— Одного прекрасного дня, утомившись слухати історії про те, як усі готуються вирушити в Америку за першої ж нагоди, я попросив дозволу й підсів за стіл до того, зі Сходу. Ми сиділи так десь із півгодини — я думав, що він не говорить по-англійському, і не хотів завдати йому клопоту. Але перед тим, як піти собі, він сказав одну річ, яка застрягла в моїй голові: «Ти тут, але твоя душа деінде — на моїй землі. Іди на зустріч зі своєю душею».

Я погодився, підняв келих на знак привітання, але не вдався до розпитувань — жорстке католицьке виховання не дозволяло мені уявити щось, окрім єдності тіла й душі в очікуванні на зустріч із Христом після смерті. На Сході є якась манія, подумав я.

— Атож, — сказав індієць.

Раян зрозумів, що образив його, й вирішив удатися до самобичування.

— Та в нас іще гірша — вважати, що тіло Христове перебуває в хлібі. Не сердься на мене.

Індієць зробив рукою жест типу «та це не має жодного значення», і Раян зміг нарешті закінчити частину своєї оповіді — лише частину, тому що невдовзі до всіх мала втрутитись енергія зла.

— Я вже збирався вертатися в моє село, займатися справами — молочною фермою батька, — тоді як решта моїх друзів прагнула перетнути Атлантику й дістатися статуї Свободи, що мала їх прихистити, але зауваження чоловіка зі Сходу не виходило мені з голови всю ніч. Бо, правду кажучи, хоч би як я намагався говорити, що все добре: я одружуся з якоюсь дівчиною, ми заведемо дітей, поїдемо подалі від цього задимленого й лайливого середовища — хоч я навіть не знав інших міст, окрім Лімеріка й Дуердойла. Мені ніколи не було цікаво рушити в путь й хоча б пройтися селами — радше присілками — поміж обома містами.

Я вважав, що було достатньо, а також надійніше й дешевше мандрувати в книжках і фільмах — ніхто на планеті не бачив таких красивих полів, як ті, що оточували мене. Однак я повернувся наступного дня до паба, сів за столик до чоловіка зі Сходу й, навіть знаючи, що певні питання були надто ризикованими через відповіді, спитав, що він мав на увазі. Де була його земля?

У Непалі.

Будь-який студент-другокурсник знає, що існує місце, зване Непалом, та вже забув (хоч і вчив) назву столиці, і єдиний спогад, який мав, — воно дуже далеко. Можливо, у Південній Америці, в Австралії, Африці, Азії — але абсолютно певно, що не в Європі, бо вже, мабуть, познайомився з кимось тамтешнім, бачив якийсь фільм або читав книжку.

Я спитав, що він хотів сказати своїм учорашнім зауваженням. Він перепитав, про що йдеться, — не пам’ятав точно. Я повторив, він і далі дивився у свій келих «Ґіннеса» й нарешті порушив мовчанку: «Якщо я так сказав, ти маєш поїхати саме в Непал».— «І як туди дістатися?» — «У той же спосіб, як я сюди: автобусом».

І пішов собі. Наступного дня, коли я хотів сісти за його столик, аби краще дізнатися про душу, що чекає мене десь далеко, він сказав, що воліє побути сам, як зазвичай і робив.

Отже, якщо є місце, куди я можу дістатися автобусом, і якби я міг знайти собі супутника — хтозна, може, одного дня я й відвідав би цю країну.

Тоді я й познайомився з Мерт, у Лімеріку. Вона сиділа в тому ж місці, де я зазвичай любив дивитися на море. Я подумав, що їй буде зовсім не цікавий хлопець, чиєю метою був не Триніті-коледж, де вона закінчувала навчання, а «Молочна ферма О’Коннеллів» у Дуердойлі. Ми одразу ж зав’язали знайомство, і в одній із розмов я розказав про дивного чоловіка з Непалу й про що він мені говорив. Незабаром я вже мав остаточно повертатися додому, і все це — Мерт, паб, друзі по казармі — стало б просто одним етапом мого життя. Та Мерт вразила мене своєю ніжністю, розумом і — чого гріха таїти? — красою. Якщо вона вважала, що я гідний її товариства, це давало мені більше впевненості й віри у своє майбутнє.

Якось довгими вихідними, за тиждень до кінця служби, вона повезла мене в Дублін. Я побачив місце, де мешкав автор «Дракули», та її Триніті-коледж — найбільше, про що міг мріяти. В одному з пабів поблизу університету ми пили, аж доки власник не вдарив у дзвін, а я розглядав на стінах фото авторів, які творили історію нашої країни: Джеймс Джойс, Оскар Вайльд, Джонатан Свіфт, Єйтс, Семюел Беккет, Бернард Шоу. Під кінець нашої розмови вона простягла мені папірець з поясненням, як доїхати до Катманду — існував автобус, що вирушав що п’ятнадцять днів від станції метро «Тотерідж енд Ветстоун».

Я вирішив, що вона вже втомилася від мене, хотіла, щоб я поїхав десь подалі, дуже далеко, і взяв папірець без найменшого наміру їхати в Лондон.

Вони почули наближення групи мотоциклістів, які набирали швидкість, витискаючи акселератор до кінця. З місця, де вони сиділи, не було видно, скільки їх, але ревіння здавалось агресивним і нестерпним. Адміністратор зауважив, що заклад зараз буде закриватися, та ніхто за столиками й не поворухнувся.

Раян зробив вигляд, що не почув, і продовжив історію.

— Мерт здивувала мене своїм зауваженням: «Якщо відняти час на дорогу — поки не буду цього коментувати, — я хочу, аби ти повернувся звідти точно через два тижні. Я чекатиму на тебе. Але, якщо не прибудеш у призначений день, ти більше мене не побачиш».

Мерт засміялася. Її слова не були геть такими — скоріше щось типу «ти знайдеш свою душу, бо я свою вже знайшла». А те, що вона не сказала того дня й не сказала б зараз, було: «Моя душа — це ти. Я молитимуся щоночі, аби ти безпечно повернувся, ми зустрінемось, і ти ніколи не відійдеш від мене, бо ти гідний мене, а я гідна тебе».

— Вона чекатиме на мене? На мене, майбутнього господаря «Молочної ферми О’Коннеллів»? Що їй до хлопця, так мало освіченого й такого недосвідченого? Чому було так для мене важливо дослухатися до поради дивного чоловіка в пабі?

Та Мерт знала, що робить: тієї миті, коли я ввійшов у той автобус, прочитавши все, що тільки знайшов, про Непал і збрехавши батькам, що мені подовжили термін служби через погану поведінку й відряджали до однієї з найвіддаленіших баз, на гімалайському пасмі, я перетворився на іншу людину. Я виїхав селюком — повернувся мужчиною. Мерт чекала на мене, ми провели ніч у неї вдома й відтоді ніколи не розлучалися.

— У цьому й проблема, — сказала вона, і всі за столом розуміли, що вона каже щиро. — Звісно, я не хотіла ідіота поряд, але й не чекала на когось, хто скаже мені: «Тепер твоя черга вернутися туди зі мною».

Вона засміялася.

— І найгірше те, що я погодилась!

Пауло вже ніяковів, сидячи поряд з Мерт, торкаючись її ногами й вряди-годи відчуваючи ласку її руки. Карла теж по-іншому дивилася на Раяна: це явно не той чоловік, якого вона шукала.

— А зараз поговоримо про паралельні реальності?

Та ресторан уже окупували п’ять осіб, одягнених у чорне, з голеними головами, ременями на поясі, татуюваннями у вигляді мечів та зірок ніндзя. Вони підійшли до столу й оточили товариство, не вимовивши й слова.

— Ось ваш рахунок, — мовив адміністратор ресторану.

— Але ми ще не закінчили їсти, — відказав Раян. — І не просили рахунок.

— Я попросив.

Це сказав один із новоявленої групи. Індієць спробував підвестися, та хтось штовхнув його знов на стілець.

— Перш ніж підете, Адольф хоче гарантій, що ви сюди не повернетесь. Ми ненавидимо бродяг. Наш народ — це закон і порядок. Порядок і закон. Іноземці не потрібні. Вертайтеся до себе з вашими наркотиками й розпустою.

Іноземці? Наркотики? Розпуста?

— Ми підемо звідси, коли закінчимо їсти.

Пауло роздратувала заувага Карли — нащо провокувати їх? Він розумів, що навкруг люди, які насправді ненавиділи все те, що втілюють вони. Ланцюжки понавішані на штани, мотоциклетні рукавиці з металевими накладками, геть відмінними від тих, що він купив у Амстердамі. Шипи, що мали настрашити, поранити, покалічити, якщо затопити такою рукою.

Раян повернувся до того, хто здавався ватагом, — старшого, зі зморшками на лиці, який мовчки все споглядав.

— Ми з різних племен, але з племен, що борються проти того самого. Зараз закінчимо й вийдемо. Ми не вороги.

Ватаг, очевидно, мав труднощі з мовленням, оскільки притулив підсилювач до горла перед тим, як заговорити.

— Ми ніяке не плем’я, — сказав металічний голос приладу. — Виходьте негайно.

Якийсь момент, що, здавалось, не скінчиться ніколи, жінки дивилися незнайомцям у вічі, чоловіки зважували свої можливості, а прибульці мовчки чекали, за винятком одного, який повернувся до господаря ресторану й заволав:

— Дезінфікуйте ці стільці, коли вони заберуться! Певно, вони принесли заразу, венеричні хвороби чи що там ще!

Решта нечисленних відвідувачів, здавалося, не звертали щонайменшої уваги на те, що відбувалося. Можливо, один з них і викликав оцю групу — хтось, хто сприймав як особисту образу сам факт існування вільних людей у світі.

— Забирайтеся звідси, панове боягузи, — сказав інший зі щойно прибулої групи, з вишитим на чорній шкіряній куртці черепом. — Їдьте прямо — і менш як за кілометр потрапите в комуністичну країну, де точно будете бажані. Не являйтеся сюди розбещувати наших сестер і наші родини. У нас є християнські цінності, уряд, що не підтримує безлад, і пошана до інших. Давайте, хвіст поміж ноги — і забирайтеся.

Раян почервонів, індієць видавався байдужим, бо, можливо, уже бачив цю сцену раніше, можливо, тому, що, за Крішною, ніхто не має уникати боротьби, коли перебуває на полі бою. Карла просто дивилася на чоловіків із голеними головами, особливо на того, кому відповіла, що ще не скінчила їсти. Їй, певно, кров ударила в голову, коли вона зрозуміла, що поїздка автобусом виявилася більш нудною, ніж вона собі уявляла.

Мерт першою взяла свою сумку, дістала гроші, що припадали на неї за рахунком, і повільно поклала на стіл. І одразу пішла до дверей. Один із чоловіків став їй на дорозі — знову назрівав конфлікт, який ніхто не хотів би довести до бійки, — та вона його відштовхнула — безцеремонно й безстрашно — і пройшла далі.

Решта підвелися, заплатили свою частину рахунка й вийшли: це теоретично означало, що вони й справді були боягузами, здатними на довгу подорож до Непалу, але готовими втекти, щойно з’явиться перша конкретна загроза. Єдиний, хто здавався готовим стати проти всіх, був Раян, але індієць Рагул узяв його за руку й повів за собою, тоді як один з бритоголових розважався, розкриваючи й закриваючи лезо свого складаного ножа.

Французи, батько й дочка, теж підвелися, заплатили рахунок і вийшли разом з іншими.

— Ви можете лишитися, — сказав ватаг металевим голосом підсилювача, притуленого до горла.

— Не можу. Я з ними, і це ганьба, що таке відбувається тут, у вільній країні з чудовими краєвидами. Останнє враження, яке ми винесемо з Австрії, — це річка в ущелині, Альпи, краса Відня, незрівнянний ансамбль абатства Мельк. А банда виродків...

Дочка потягла батька, який не припиняв говорити.

— ...яка ганьбить країну, буде швидко забута. Ми приїхали з Франції, щоб зіткнутися з отаким.

Один з типів зайшов іззаду й ударив чоловіка в спину. Англійський водій втрутився поміж них — сталевими очима він пильно дивився на ватага, не кажучи ні слова, та в цьому не було необхідності, бо його присутність у цей момент, здавалося, налякала всіх. Дівчинка закричала. Ті, хто був біля дверей, спробували повернутися, але індієць їх утримав. Це була програна битва.

Сам же підійшов туди, узяв батька й дочку за руки й виштовхав усіх на вулицю. Вони попрямували до автобуса. Водій вийшов останнім, увесь час дивлячись на ватага банди й не виказуючи страху.

— Ми від’їдемо, повернемося на кілька кілометрів і переночуємо в містечку неподалік.

— Отак утекти? Ми для цього проїхали стільки, щоб утекти в першій же сутичці?

Заговорив найстарший чоловік. Дівчата здавалися переляканими.

— Саме так. Тікаємо, — відповів водій. — Я кілька разів їздив цим маршрутом і втікав від кількох речей. Не бачу ніякого приниження в цьому. Було б гірше, якби вранці ми мали порізані шини й не змогли їхати далі, бо я маю тільки дві запасні.