Кафе на краю світу

XV

Повернувшись, Кейсі знову налила води мені у склянку й сіла навпроти.

— Джоне, коли я занесла ваш посуд на кухню, Майк нагадав мені про дещо. Це може вас зацікавити. Воно пов’язане з нашою розмовою про те, з якими проблемами можуть стикатися люди, що намагаються досягти своєї МІ.

— Тобто йдеться про моє запитання про те, як вони заробляють?

— І про це, і не тільки про це.

Я поглянув на Кейсі.

— Я уважно слухаю.

— Для цього, — почала вона, — прошу вас згадати декого з тих людей, про яких ми говорили раніше.

— Тобто тих, хто, як я знаю, щиро зацікавлений у своїй справі? — запитав я. — Тих, хто неначе щодня займається тим, що подобається йому по-справжньому?

— Саме про них. Ви нічого в них не помітили?

— Ну, одна жінка займалася продажами в…

— Узагалі-то, Джоне, — втрутилася Кейсі, — думайте ширше, не тільки про те, чим вони займалися. Що ви загалом у них помітили?

Я відкинувся назад і на мить заплющив очі. Мені уявлялися ті, про кого я думав.

— Ну, як я вже казав, усі вони видаються по-справжньому щасливими. Вони, мабуть, насолоджуються тим, що роблять. А ще вони дуже впевнені в собі. І це не схоже на браваду. Вони наче просто знають, що все буде так, як вони хочуть. Це може прозвучати дивно, однак їм усім завжди щастить. Тобто з ними постійно стається щось хороше і несподіване.

— Не можете навести приклад? — запитала Кейсі.

— Ну, я тут саме думаю про одну жінку. Вона працює в рекламі, що видається дивним після розмови з Енн. Хай там як, вона намагалася здобути великого клієнта. Я вже забув деталі, але пам’ятаю, як це було важливо і як багато було претендентів.

Ну, вона вирішила, що хоче його здобути. За два тижні роботи над презентацією їй зателефонував давній друг з вишу. Вони вже давно не розмовляли. Обговорюючи різні справи, вони дійшли до теми роботи, і ця жінка розповіла, як намагається здобути важливого клієнта. Виявилося, що в її односума друг працював у тій компанії, на яку полювала жінка.

Ще один телефонний дзвінок — і вони втрьох зустрічаються за вечерею. Звісно, кілька тижнів по тому жінка здобула клієнта. Ось що я маю на увазі, кажучи, що з ними стається щось несподіване. Ці люди просто здаються великими щасливчиками.

— Як думаєте, Джоне, чому це так? — запитала Кейсі.

Я випив води.

— Точно не знаю. Може, це просто збіг. От тільки цікаво, що ви попросили мене згадати людей, які справді насолоджуються тим, що роблять. Ці люди присвячують свій час справам, які, схоже, відповідають їхній МІ. Здається, з ними постійно стаються такі щасливі збіги.

Кейсі всміхнулася й поглянула на мене.

— Таке буває лише з цими людьми? Чи бувало таке коли-небудь із вами?

Я відкинувся на спинку дивана.

— Мабуть, так. Ну, тобто одразу не згадаю конкретний приклад, але я знаю, що траплялися моменти, коли мене вражало, що якась несподіванка ставалася саме тоді, коли мені було вкрай потрібно.

— Джоне, щось мені підказує, що якби ви пригадали конкретні приклади, то змогли б відшукати те, що їх пов’язує.

— Може, то були випадки, коли я робив саме те, що хотів робити? — запитав я.

Сказавши це, я відчув, як мене пройняв дрож. Те саме відчуття приходило до мене раніше, коли я неначе дізнавався щось важливе про себе.

— Джоне, я не можу говорити конкретно про вас, але, працюючи в цьому кафе, я помітила дещо в людях загалом. Ті, хто знає свою МІ та робить усе, що хочеться, щоб її досягти, справді здаються неймовірними щасливчиками. З ними стається щось несподіване й нібито випадкове саме тоді, коли це їм найбільше потрібно. Я розпитувала про це, і, хоча всі вони погоджуються, що так буває, думки щодо того, чому так може бути, у них різні. Правду кажучи, більшості з них насправді нецікаво визначати, в чому саме річ. Ці люди знають, що це спрацьовує, коли вони йдуть до мети свого існування, і просто вважають, що так влаштований світ.

— Дивина, — відповів я. — Звучить трохи містично.

— Дехто так і казав. Інші вважають це частиною природного руху всесвіту чи впливом вищих сил. Ще дехто розглядає це як талан. Але всі погоджуються: це існує та відіграє певну роль у тому, що вони роблять.

— А яка ваша думка, Кейсі?

Цього разу вона трохи помовчала.

— Якщо чесно, не знаю. Мабуть, річ у всіх цих причинах і, може, ще одній. Ви коли-небудь чули про теорію експонентних чисел?

— Я не впевнений. Можете мені пояснити?

— Звісно, вона насправді досить проста. Наведу вам приклад. Теорія експонентних чисел твердить: якщо щось комусь сказати та вмовити цю людину сказати це іншим людям, а ці інші люди розкажуть іще комусь, то ваше послання невдовзі почує значно більше людей, ніж тих, з ким ви поговорили особисто.

— Це схоже на передавання електронного листа ланцюжком, — сказав я, — коли його надсилають десятьом людям, а ті тоді надсилають його ще десятьом, і він іде далі.

— Точно. Концепція та сама. От тільки тепер припустімо, що ви розповідаєте людям про те, що намагаєтеся зробити та що допоможе вам досягти своєї МІ. Якщо ви поділитеся цим з десятьма людьми, а кожен з них поділиться ще з десятьма і послання піде далі, то невдовзі з’явиться купа осіб, які, можливо, вам допоможуть.

Я на мить замислився.

— Але чому б вони захотіли мені допомагати? Що спонукає людей говорити з іншими про те, що намагаюся зробити я?

Кейсі поглянула на мене, та не відповіла. У мене склалося враження, ніби знов я маю сам відповісти на власне запитання.

Я згадав нашу поточну розмову і те, як ми дійшли до теми експонентних чисел. От тільки рішення до мене не приходило.

— Кейсі, здається, я не розумію. Може, натякнете?

— Джоне, пам’ятаєте тих людей, яких ви згадували на початку розмови — тих, хто йде до своєї МІ? Як ви почуваєтеся, коли взаємодієте з ними?

— Чудово. Їхньою пристрастю та ентузіазмом до власної справи неможливо не заразитися. Їм просто хочеться допомагати.

Я знову зупинився.

— Ой, та годі, Кейсі. Ви хочете сказати, що це і є відповідь? Але як це стосується передавання повідомлення?

— Джоне, ви щойно сказали, що їхня пристрасть і ентузіазм збурюють бажання їм допомогти. Якби ви не могли допомогти, але знали інших людей, можливо, здатних допомогти, ви зв’язалися б з ними?

— Звісно. Хочеться зробити це, бо вони здаються такими…

Я замовк, шукаючи правильних слів.

— Непогрішливими? — запитала Кейсі.

— Так, щось таке. Вони здаються такими непогрішливими, що їм просто хочеться допомагати.

— А як ви говорите про них іншим людям, які можуть допомогти? — запитала Кейсі.

Ми з нею обмінялися усмішками.

— Я говорю з тією пристрастю й ентузіазмом, з якою ті люди говорили зі мною. Це заразливо, і це чуття ніби невіддільне від історії чи їхньої потреби.

— Може, це і є відповідь на ваше запитання. — Кейсі підвелася й забрала зі столика решту посуду. — Я вражена, Джоне, — зауважила вона, тримаючи порожні тарілки. — Ви, певно, були дуже голодні.

— Це все їжа, — відповів я. — Надто смачна, щоб від неї відмовлятись.

Поглянувши на кухню, я побачив Майка. Він помахав рукою, і я помахав йому у відповідь, цього разу без жодних вагань щодо того, чи варто махати кухарям у перекусних.

— Кейсі, у вас, бува, не лишилося шматочка того полунично-ревеневого пирога?

Вона засміялася.

— Піду на кухню й подивлюся, що можу для вас зробити.