Кафе на краю світу

XVII

Я поглянув на наручний годинник. Чверть на шосту ранку.

— Аж не віриться, — сказав я. — Скоро час замовляти сніданок знову.

Майк усміхнувся.

— Спершу, може, варто прикінчити пиріг.

— Залюбки, — відповів я та виделкою взяв ще один шматочок. Дожував і випив ще трохи води.

— Майку, у дечому я ще не впевнений. Я говорив про це і з вами, і з Кейсі, але поки що не маю відповіді.

Майк з усмішкою сказав:

— Питайте про що завгодно. Тільки не питайте рецепт пирога. Це чи не єдине, що тут тримають у таємниці. Це рецепт моєї мами, а я пообіцяв їй ніколи його не розголошувати.

Я всміхнувся.

— Зрозуміло. На щастя, мене цікавить відповідь на інше запитання. Ми розмовляли про людей, які питають себе: «Чому я тут?». Ми з Кейсі говорили як про наслідки цього запитання, так і про те, як діяти, дізнавшись відповідь на нього. От тільки я досі не знаю…

— Як знайти відповідь, — сказав Майк.

— Саме так.

— Думаю, для цього краще покликати Кейсі. Можливо, разом ми дамо вам кращу відповідь, ніж кожен з нас самотужки.

Майк підвівся з-за столика й пішов у віддалений кінець ресторану, де Кейсі розмовляла з Енн та її другом. Я подумав, чи вони, бува, не обговорюють щось із того, про що казав я.

За мить Кейсі встала, і вони з Майком повернулись до мене.

— Як вам пиріг? — запитала Кейсі, коли вони сіли.

— Чудовий, — усміхнувся я. — Я наївся майже під зав’язку.

— Кейсі, Джон питав, як знайти відповідь на перше запитання, — сказав Майк і вказав на «Чому ви тут?» на останній сторінці меню, що знову перетворилося на: «Чому я тут?». — Мені спало на думку: чи не спробувати нам удвох відповісти на його запитання?

Кейсі кивнула, а тоді подивилася мені просто у вічі й запитала дуже серйозним голосом:

— Джоне, ви маєте поштову скриньку?

— Звісно.

— Так от, на першу повню, що випадає на сьомий день наступного місяця, після того як ви поставите це запитання, у вашій поштовій скриньці з’явиться пакунок. Там буде документ. Якщо його потримати над свічкою, відобразиться приховане послання від тих, хто знає відповідь. Послання можна прочитати лише раз у житті, лише при світлі свічки й неодмінно на сьомий день.

Я відставив склянку й нахилився вперед, щоб добре розчути кожне слово.

— Ви зрозумієте, що це саме він, бо стрічка на пакунку буде червона й зав’язана подвійним вузлом, а…

Тут я помітив, що столик рухається — власне кажучи, трясеться. Я відкинувся назад.

— Що відбувається, Кейсі? — здивовано спитав я. — Столик.

Офіціантка говорила далі так, наче не помітила, що столик здригається.

— …а одна петля бантика буде як мінімум удвічі більша за другу, і розташований він буде у верхньому лівому куті пакунка.

Я позирнув на Майка. Із подивом і певним зніяковінням усвідомив, що столик двигтить не через якийсь знак з того світу, як я вже почав підозрювати. Ні, то все Майк постарався. Слухаючи Кейсі, він, щоб стримати сміх, затулив рота рукою та сперся на столик. Від сміху він трусився всім тілом, а через нього, своєю чергою, здригався столик.

Я засміявся. Кейсі повернулася до Майка й грайливо вдарила його у плече.

— Посіпака з тебе кепський, — зі сміхом дорікнула вона.

— Вибач, — сказав Майк. — Просто надто вже переконлива ти була. Я не зміг стриматись.

— Гаразд, — відповіла Кейсі, — Джоне, у відповіді на ваше запитання я могла дозволити собі трохи творчої свободи.

— Трохи! — повторив Майк. — Я сказав би, що це була відверта вигадка. Зав’язана подвійним вузлом, а… — власник кафе закінчив пародію на Кейсі, і всі ми знову засміялися.

— Кейсі, ви неабияка оповідачка, — зауважив я. — Щоправда, на моє запитання ви, на жаль, досі не відповіли.

— Я не лише трохи повеселилася, — з усмішкою промовила вона, — а й намагалася дещо показати. Деякі люди ставлять запитання й сподіваються знайти відповідь на нього, але хочуть, щоб відповідь їм надав хтось інший чи щось інше.

— У пакунку, що надходить на сьомий день, — сказав я з усмішкою.

— Так, на сьомий день. Річ у тім, що ми не лише можемо з власної волі вирішувати, чим хочемо займатися, коли дізнаємося відповідь, а й самі знаходимо відповідь.

— Отже, ви хочете сказати, — розпочав я, — що не можна просто ступити перший крок, а далі спокійно чекати. Якщо хтось справді хоче знати, чому він тут, йому потрібно з’ясувати відповідь самотужки.

— Точно, — підтвердив Майк. — І в цьому люди чинять по-різному. Одні розмірковують над тим, чому вони тут. Інші слухають улюблену музику та зауважують, куди їх веде розум. Багато хто залишається сам на природі, а ще хтось розмовляє про це з друзями чи незнайомцями. Декого підводять до відповіді ідеї й історії, вичитані з книжок.

— Можете підказати, що працює найкраще? — запитав я.

Кейсі повернулася до мене.

— Насправді, Джоне, це залежить від людини. Передусім треба пам’ятати, що лише ми можемо з’ясувати відповідь для себе. Саме тому багато хто, шукаючи її, проводить певний час на самоті.

— Я можу це зрозуміти, — погодився я. — Важко зосередитися на чомусь, коли тебе звідусіль бомбардують інформацією та повідомленнями.

— Так, — відповів Майк. — Знаходячи час, щоб поміркувати чи побути на самоті в природному середовищі, люди зазвичай намагаються відірватися від зовнішнього «шуму», щоб зосередитися на своїх справжніх думках.

— Ось і все? — запитав я.

— Не зовсім, — відповіла Кейсі. — Джоне, пам’ятаєте, ми говорили про цінність знайомства з іншими ідеями, культурами, точками зору, людьми й таким іншим?

— Звісно, ми тоді говорили про те, як людині дізнатися про різні шляхи, якими вона може досягти мети свого існування.

— Саме так, — підтвердила Кейсі. — Та сама думка стосується людей, що намагаються зрозуміти, яка в них МІ. Хтось розуміє, що деякі речі та ідеї під час знайомства резонують із ним. Чимало людей навіть переживають фізіологічну реакцію. Коли натрапляють на щось справді близьке, їх морозить, у них хребтом пробігає дрож або ж вони плачуть від радості. До інших приходить осяяння. Це може бути підказкою, що допомагає визначити відповідь на запитання: «Чому ви тут?».

— Я знаю, про що ви, — сказав я. — У мене таке бувало, коли я щось читав чи слухав і просто розумів, що це мені підходить. Власне кажучи, кілька таких моментів я пережив сьогодні.

Кейсі щиро всміхнулася.

— Джоне, ми відповіли на ваше запитання?

— Думаю, так. Якщо я правильно вас розумію, однієї відповіді на всіх немає, та можна, скажімо, увійти в певний стан, щоб зосередитися на запитанні. Ще може бути корисно знайомитися з різним досвідом та ідеями, а також стежити за власною реакцією на них.

— Ви все добре зрозуміли, — резюмував Майк.

Кейсі підвелася з-за столика.

— Піду гляну, як там інші гості. Джоне, вам ще щось потрібно?

— Дякую, Кейсі, не думаю. Хіба що коли отримаю пакунок із червоною стрічкою після повні… Тоді в мене, мабуть, з’явиться ще кілька запитань.

Вона засміялася та підморгнула Майкові.

— Звісно. Повідомте нас.