Кафе на краю світу

XVIII

— Джоне, куди ви прямували, поки не зупинилися тут? — спитав Майк, коли Кейсі відійшла від столика.

— У мене почалася відпустка. Я подумав, що варто ненадовго від усього відірватися, тож шукав можливість подумати. Хоч і не знав конкретно, про що хочу подумати. Мушу сказати, що за останні… — Я позирнув на свій годинник. — …останні вісім годин у мене з’явилися непогані ідеї. Майку, ви не проти, якщо я поставлю вам особисте запитання?

— Аж ніяк. А яке?

Я поглянув на нього.

— Чому ви собі поставили запитання з меню?

Майк відкинувся назад, і його обличчя осяяла усмішка.

— А чому ви впевнені, що я так вчинив?

— Ви, ваша поведінка, цей заклад. Я точно не знаю, та в мене таке відчуття, ніби ви робите все, як хочете. Гадаю, колись ви поставили собі це запитання. Так і з’явився цей заклад.

Майк знов усміхнувся й відпив з кухля.

— Кілька років тому я жив досить гарячковим життям. Вечорами відвідував магістратуру, вдень працював на повну ставку, а решту часу до останньої хвилини заповнював тренуваннями, прагнучи успіхів у професійному спорті. Два з половиною роки моє життя було розписане майже по секундах. Після випуску я кинув роботу та вирішив улітку відпочити, бо вже знайшов нове місце, де мав стати до роботи на початку вересня. Ми з другом вирішили поїхати в Коста-Рику, щоб відсвяткувати свій випуск. Він теж щойно закінчив навчання.

Кілька тижнів ми мандрували країною, влаштовували походи в дощові ліси, споглядали дику природу й занурювались у нову культуру. А тоді ми якось сиділи на колоді, їли свіжі манго й дивились, як на неймовірно мальовничий берег набігають хвилі. Від полудня до вечора ми вправлялися в бодисерфінгу[3] в майже тридцятиградусній воді, а тоді розслаблялись і споглядали, як небо на заході з блискучо-блакитного стає рожевим, помаранчевим і червоним.

— Це мало бути дивовижно, — перервав його я.

— Так. І пам’ятаю, як, милуючись краєвидом, я усвідомив, що впродовж останніх двох з половиною років, поки я жив за розкладом, розписавши життя по хвилинах, ця сцена повторювалася тут щодня. До раю треба було пролетіти кілька годин літаком і здолати кілька ґрунтових доріг, а я навіть не знав, що він існує. І до мене дійшло, що він існував не лише ті два з половиною роки, поки я переймався купою справ: там сідало сонце, а на берег набігали хвилі впродовж мільйонів, якщо не мільярдів років.

Коли це дійшло до мене, я відчув себе дуже маленьким. Мої проблеми, те, через що я нервував, мої тривоги за майбутнє — все це здалося геть неважливим. Я знав: хоч що я зроблю чи не зроблю протягом життя, правильними, неправильними чи половинчастими будуть мої рішення, все це існуватиме й після того, як мене не стане, довгі-довгі роки.

Я сидів там, споглядаючи неймовірну красу та велич природи й усвідомлюючи, що моє життя — це нескінченно мала часточка чогось набагато більшого. А тоді мене вразила думка: «То чому я тут?» Якщо все, що я вважав надзвичайно важливим, насправді таким не є, то що тоді важливо? Яка мета мого існування? Чому я тут?

Коли в мене в голові з’явилися ці запитання, я пережив дещо схоже на те, про що розповідала вам Кейсі. Вони постійно були зі мною, поки я не дізнався відповіді на них.

Я відкинувся назад. Поки Майк говорив, я сидів, нахилившись уперед, щоб не пропустити жодного слова, і не усвідомлював цього.

— Дякую, Майку. Неймовірна історія.

— Життя — це неймовірна історія, Джоне. Просто деякі люди не усвідомлюють, що вони самі її автори й можуть писати її як заманеться.

Майк підвівся з-за столика.

— Піду трохи приберу на кухні. Джоне, вам більше нічого не потрібно?

— Ні, думаю, я вже поїду. До речі, я натрапив на цей заклад, коли серйозно заблукав. Насправді не знаю, в якому напрямку маю їхати далі.

Майк усміхнувся.

— Ну, це залежить від того, куди ви хочете дістатися.

Він зібрався сказати щось іще, а тоді замовк, наче вирішив, що повідомив достатньо. Тому заговорив про інше:

— Проїхавши ще кілька миль цією дорогою, ви дістанетеся перехрестя. Зверніть праворуч, і повернетеся на магістраль. Просто перед в’їздом є автозаправка. Вам вистачить бензину, щоб туди доїхати.

Я не знав, звідки йому відомо, чи вистачить мені бензину, щоб доїхати до заправки, але щось підказувало, що його слова виявляться правдою. Я встав із-за столика та простягнув руку.

— Дякую, Майку. У вас просто унікальний заклад.

Він потис мою руку зі словами:

— Немає за що, Джоне. Щасливої дороги.

Майк розвернувся й пішов.