Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ СТАРІ ГРІХИ ВІДКИДАЮТЬ ДОВГІ ТІНІ

— Схоже, мені пощастило, чоловіче.

— Ти про що, Вікторіє?

— Думаю, я вийшла на правильний слід і зможу роздобути гроші. Великі гроші.

— Будь обережною, дівчино, не встрянь у халепу. Можливо, цим ліпше зайнятися мені?

Вікторія засміялася, глибоким і дзвінким сміхом.

— Ти зачекай, а тоді побачиш, — сказала вона. — Я знаю, як треба вести гру. Тут пахне грішми, чоловіче, великими грішми. Дещо я бачила, а про дещо здогадуюся. І я певна, мої здогади правильні.

І знову її глибокий і дзвінкий сміх пролунав у темряві ночі.

— Евелін…

— Так?

Евелін Гілінґдон відповіла машинально, без інтересу. Вона навіть не поглянула на чоловіка.

— Евелін, ти не будеш проти, якщо ми все тут покинемо й повернемося додому, в Англію?

Вона розчісувала своє коротке темне волосся, але, почувши його запитання, рвучко відірвала руки від голови й обернулася до нього.

— Але ж ми тільки щойно приїхали. Ми не були на островах і трьох тижнів.

— Я знаю. Але ти не будеш проти?

Її очі недовірливо втупилися в нього.

— Ти справді хочеш повернутися до Англії? Додому?

— Так.

— Покинувши Лакі?

Він спохмурнів.

— То ти знала, що між нами це відбувається досі?

— Звичайно, знала.

— Але ж ти ніколи не казала нічого.

— А навіщо мені було казати? Ваші взаємини тривають уже кілька років. Ні ти, ні я не хотіли розлучення. Тому ми погодилися жити кожен своїм життям, але вдавати на людях, ніби в нас усе гаразд. — І додала, перш ніж він устиг розтулити рота: — Але чому ти так налаштувався повернутися до Англії тепер?

— Бо я дійшов до межі. Я не можу далі терпіти, Евелін, не можу. — Завжди спокійний Едвард Гілінґдон змінився до невпізнання. Руки йому тремтіли, він судомно хапав ротом повітря, його спокійне незворушне обличчя тепер було спотворене від болю.

— Ради Бога, Едварде, у чому річ?

— Річ у тому, що я хочу вибратися звідси — і якнайшвидше.

— Ти шалено закохався в Лакі. А тепер твоя божевільна пристрасть позаду? Це ти хочеш мені сказати?

— Так. Але не думаю, що коли-небудь ти зможеш відчути щось подібне.

— О, ліпше не починаймо знову! Я хочу зрозуміти, що тебе так непокоїть, Едварде.

— Нічого.

— Але ж очевидно, що ти стривожений і занепокоєний. Чому?

— Хіба це не очевидно?

— Ні, не очевидно, — відповіла Евелін. — Спробуймо описати твою проблему в простих і конкретних термінах. У тебе був роман із жінкою. Таке трапляється часто. А тепер він закінчився. Чи не закінчився? Можливо, він не закінчився для неї. Так чи не так? Чи Ґреґ знає про нього? Я часто запитувала себе про це.

— Не знаю, — сказав Едвард. — Він ніколи нічого не казав. І завжди поводився по-дружньому.

— Чоловіки бувають навдивовижу тупі, — сказала Евелін замислено. — Чи, може, у Ґреґа так само роман?

— Він і до тебе підкочувався, хіба ні? — сказав Едвард. — Дай мені відповідь — я знаю, що він…

— Звісно, підкочувався, — безтурботно відповіла Евелін. — Але він підкочується до кожної жінки. Такий він, Ґреґ. Не думаю, що це означає багато. Ґреґ просто хоче утвердити своє чоловіче «я».

— Він подобається тобі, Евелін? Я просто хочу знати правду.

– Ґреґ? Звичайно, він подобається мені — мені з ним завжди весело. Він хороший друг.

— І все? Хотілося б мені тобі вірити.

— Не бачу, яке це може мати для тебе значення, — сухо промовила Евелін.

— Певно, я заслуговую на таку відповідь.

Евелін підійшла до вікна, подивилася через веранду й повернулася назад.

— Я хотіла б, щоб ти мені сказав, що тебе справді тривожить, Едварде.

— Я тобі сказав.

— Не думаю.

— Ти, мабуть, неспроможна зрозуміти, яким безглуздим видається тобі подібне божевілля по тому, як ти його подолав.

— Я можу спробувати. Але найбільше мене турбує те, що Лакі, схоже, накинула на тебе якийсь зашморг. Вона не просто покинута коханка. Вона тигриця з гострими пазурами. Ти повинен сказати мені правду, Едварде. У тебе немає іншого виходу, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла.

Едвард сказав тихим голосом:

— Якщо мені не вдасться втекти від неї найближчим часом, я її вб'ю.

— Уб'єш? Лакі? Навіщо?

— За те, що вона примусила мене зробити те, що я зробив…

— А що вона примусила тебе зробити?

— Я допоміг їй скоїти вбивство…

Слова були сказані… Запала тиша. Евелін витріщилася на нього.

— Ти хоч розумієш, що ти говориш?

— Так. Я не розумів, що я роблю. Вона попросила мене дещо роздобути для неї — в аптеці. Я не знав… я не мав найменшого уявлення, навіщо їй це треба. Вона попросила мене скопіювати рецепт, який у неї був…

— Коли це було?

— Чотири роки тому. Коли ми були на Мартиніці. Коли… коли дружина Ґреґа…

— Ти маєш на увазі першу дружину Ґреґа — Ґейл? Ти хочеш сказати, що Лакі отруїла її?

— Так — і я допоміг їй. Коли я зрозумів…

Евелін урвала його.

— Коли ти зрозумів, що сталося, Лакі нагадала тобі, що ти виписав рецепт, що ти дістав наркотики, що вона й ти — спільники? Правильно я кажу?

— Так. Вона сказала, що зробила це з жалю, що Ґейл страждала й попросила Лакі дістати щось таке, щоб покінчити з усім цим.

— Убивство з милосердя! Розумію. І ти їй повірив? Едвард Гілінґдон якусь мить мовчав — потім сказав:

— Ні… Насправді я їй не повірив… У глибині душі не повірив… Я погодився допомогти їй тому, що хотів у це повірити, бо я був зачарований Лакі.

— А потім — коли вона одружилася з Ґреґом — ти все ще їй вірив?

— Я тоді примушував себе в це вірити.

— А Ґреґ — чи багато він знав?

— Нічого взагалі не знав.

— У це мені важко повірити!

Едвард Гілінґдон остаточно втратив самовладання:

— Евелін, я повинен звільнитися від усього цього! Та жінка досі нагадує мені про те, що я вчинив. Вона знає, що я більше не кохаю її. Кохаю її? Та я дійшов до того, що став ненавидіти її… Але вона вселяє мені думку, що я до неї прив'язаний — через злочин, який ми вчинили разом…

Евелін пройшлася туди-сюди по кімнаті — потім зупинилася й подивилася йому у вічі.

— Головне твоє лихо, Едварде, у тому, що ти до безглуздя вразливий — і разом із тим неймовірно легко піддаєшся впливам. Та диявольська жінка затягла тебе, куди хотіла, граючи на твоєму відчутті провини — і я скажу тобі в простих біблійних термінах, що провина, яка тебе пригнічує, — це провина подружньої зради, а не вбивства, ти відчував себе винним за свою інтрижку з Лакі, і тоді вона перетворила тебе на маріонетку, вселивши тобі переконаність у тому, що ти вбивця й поділяєш її провину. Насправді ти не вбивця.

— Евелін…

Він ступив до неї…

Вона відступила назад і пильно подивилася на нього.

— Це правда, Едварде? Чи ти все вигадав?

— Евелін! Навіщо мені було б вигадувати?

— Я не знаю, — повільно проказала Евелін Гілінґдон. — Можливо, тому, що я тепер не схильна довіряти… нікому. І тому, що я, либонь, перестала впізнавати правду навіть тоді, коли чую її.

— Покиньмо все, Евелін! Їдьмо додому, до Англії.

— Так… Ми туди поїдемо… Але не зараз.

— Чому не зараз?

— Ми повинні поводитися так, мовби нічого не сталося, — протягом певного часу. Це важливо. Ти розумієш, Едварде? Лакі не повинна здогадатися, що в нас на думці…