Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ ЗАСТОСУВАННЯ ЧЕРЕВИКА

Канонік Прескот повернувся від води трохи засапаний (гра з дітьми завжди виснажує).

Незабаром він та його сестра повернулися до готелю, бо на пляжі їм стало надто жарко.

— Але хіба на пляжі може бути надто жарко? — зневажливо кинула сеньйора де Каспеаро, коли вони пішли. — Це нісенітниця. Але ви тільки подивіться, як вона вдягнена: її руки, її шия — усе прикрите. Хоч, можливо, для неї це й добре. Її шкіра бридка, схожа на шкіру обскубаної курки.

Міс Марпл набрала повні груди повітря. Тепер або ніколи був слушний час для розмови із сеньйорою де Каспеаро. На жаль, вона не знала, що їй сказати. Здавалося, не існує спільного ґрунту, на якому вони могли б зустрітися.

— Ви маєте дітей, сеньйоро? — запитала вона.

— Я маю трьох янголяток, — сказала сеньйора де Каспеаро, цілуючи кінчики своїх пальців.

Міс Марпл не могла зрозуміти, що це означає: чи нащадки сеньйори де Каспеаро перебувають на небесах, а чи мають янгольську вдачу.

Один із джентльменів, які крутилися біля неї, щось сказав іспанською мовою, і сеньйора де Каспеаро задоволено закинула назад голову й голосно та дзвінко засміялася.

— Ви зрозуміли, що він сказав? — запитала вона, звертаючись до міс Марпл.

— Боюся, що ні, — вибачилася міс Марпл.

— Тим краще. Він лихий чоловік.

Вони швидко по-іспанському обмінялися кількома жартівливими репліками.

— Це просто ганьба, — сказала сеньйора де Каспеаро, повертаючись до англійської мови й несподівано серйозним тоном, — що поліція забороняє нам покинути цей острів. Я гніваюся, я кричу, я тупаю ногою — а вони мені відповідають: ні. А ви знаєте, чим це закінчиться — нас усіх повбивають.

Особистий охоронець сеньйори спробував заспокоїти її.

— Але ні — запевняю вас, місце тут нещасливе. Я це зрозуміла відразу — той старий і бридкий майор, він мав лихе око — ви пам'ятаєте? Його очі дивилися в різні боки — а це погана прикмета. Щоразу, коли він дивився на мене, я робила ріжки. — І вона продемонструвала, як це робила. — Та оскільки його очі дивилися в різні боки, я не завжди могла зрозуміти, дивиться він на мене чи ні.

— У нього було скляне око, — пояснила міс Марпл. — Він пережив, наскільки мені відомо, нещасливий випадок, коли був ще зовсім молодий. То не його провина.

— А я вам кажу, що він накликав сюди лихо, бо мав лихе око.

Її рука знову вистрелила добре відомим латинським жестом — указівний палець і мізинець виставлені вперед, два середні пальці притиснуті до долонь.

— Але, — докинула вона весело, — він помер, і мені вже не треба на нього дивитися. Я не люблю дивитися на бридкі речі.

Це було, подумала міс Марпл, досить жорстокою епітафією на могилу майора Полґрейва.

Трохи нижче по пляжу Ґреґорі Дайсон вийшов із моря. Лакі перевернулася, лежачи на піску. Евелін Гілінґдон дивилася на Лакі, і вираз її обличчя з якоїсь причини примусив міс Марпл здригнутися.

«Я не можу затремтіти від холоду на цьому жаркому пляжі», — подумала вона.

Як у тій старій приповідці: «Гуска пройшла по твоїй могилі…»

Вона підвелася й повільно пішла назад до свого бунгало.

Повертаючись, вона проминула містера Рейфаєла та Естер Волтерс, які спускалися до пляжу. Містер Рейфаєл підморгнув їй. Міс Марпл не підморгнула йому у відповідь. У погляді, яким вона подивилася на нього, було щось подібне до несхвалення.

Вона увійшла до свого бунгало й лягла в ліжко. Почувала себе стомленою й стривоженою.

Вона не сумнівалася, що часу гаяти не можна… не можна… гаяти часу не можна… Вечоріло… Сонце опускалося за обрій… сонце… на сонце завжди треба дивитися крізь закопчене скло… Де той уламок закопченого скла, який хтось колись їй дав?..

Ні, вона не матиме в ньому потреби. Якась тінь напливла на сонце й затулила його. Тінь. Тінь Евелін Гілінґдон. Ні, не Евелін Гілінґдон. Тінь (які там були слова?). «Тінь із Долини Смерті». Оце вона і є. Вона мусить зробити ріжки… щоб відвернути навроки… щоб відвернути лихе око майора Полґрейва.

Її повіки затремтіли й відкрилися — вона заснула. Але тінь не зникла — хтось зазирав у її вікно.

Тінь відійшла — і міс Марпл побачила, хто то був. То був Джексон.

«Яке нахабство — отак зазирати в чужий дім, — подумала вона. І додала: — Викапаний Джонас Парі».

Таке порівняння не робило честі Джексонові.

Потім вона запитала себе, чому Джексон зазирав до її спальні. Подивитися, чи вона там? Чи переконатися, що вона там, але вона спить.

Вона підвелася з ліжка, увійшла до ванної й обережно визирнула у вікно.

Артур Джексон стояв біля дверей сусіднього бунгало. Бунгало містера Рейфаєла. Вона побачила, як він швидко розглянувся навкруги й прослизнув досередини. Цікаво, подумала міс Марпл. Навіщо йому було озиратися навкруги, наче злодію? Не було нічого на світі природнішого, як те, що він увійшов до бунгало містера Рейфаєла, адже й сам він мав у тому бунгало власну кімнату, у задній його частині. Він постійно заходив туди й виходив звідти, виконуючи різні доручення. Тож що міг означати той обережний і крадькуватий погляд навколо? «Цьому може бути лише одна причина, — подумки сказала міс Марпл, відповідаючи на власне запитання. — Він хотів переконатися в тому, що ніхто не бачить, як він заходить до бунгало саме в цю мить, бо він хоче зробити там щось не те».

Усі, звичайно, були в цей час на пляжі, крім тих, хто поїхав на якісь екскурсії. Десь через двадцять хвилин і Джексон піде на пляж, щоб виконати свій обов'язок і допомогти містерові Рейфаєлу зануритися в море. Якщо він хотів зробити щось у бунгало, аби ніхто не бачив, то це був якраз зручний час. Він переконався, що міс Марпл спить у своєму ліжку, а тому поблизу не було нікого, хто міг би побачити, що він робить. У такому разі вона повинна обманути його сподівання.

Сівши на ліжко, міс Марпл скинула свої гарні сандалі й замінила їх капцями на гумовій підошві. Потім похитала головою, скинула також капці, понишпорила у валізі й дістала звідти черевики, один із підборів на яких нещодавно застряг у щілині біля дверей. Він був тепер у розхитаному стані, і міс Марпл вправно розхитала його ще більше за допомогою пилочки для нігтів. Потім вийшла у двері, дотримуючись необхідних заходів остороги, лише з панчохами на ногах. З обережністю, якій позаздрив би й мисливець, що підкрадається проти вітру до табуна антилоп, міс Марпл обійшла навколо бунгало містера Рейфаєла. Вона завернула за ріг будинку, взула один із черевиків, які несла в руці, остаточно відірвала підбор від другого, обережно опустилася навколішки й причаїлася під вікном. Якби Джексон щось почув, якби він підійшов до вікна й виглянув назовні, стара дама пояснила б йому що впала біля вікна, бо в неї відламався підбор. Але Джексон, либонь, не почув нічого.

Дуже, дуже обережно міс Марпл підвела голову. Вікна в бунгало були розташовані низько. Ховаючись за листям повзучої рослини, що обплітала стіну бунгало, вона зазирнула досередини…

Джексон стояв навколішки перед валізою. Валіза була відкрита, і міс Марпл побачила, що в ній було кілька відділень, папери з яких Джексон переглядав, іноді витягуючи їх із довгих конвертів. Міс Марпл не стала затримуватися на своєму посту спостереження. Вона хотіла лише з'ясувати, що робитиме Джексон, і тепер вона це знала. Джексон стромляв носа в чужі справи. Вона не могла судити, чи він шукав щось конкретне, чи просто задовольняв свої природні інстинкти. Але тепер вона знала, що Артур Джексон і Джонас Парі були не тільки схожі зовні, а й мали однакові звички.

Тепер їй залишалося тільки відступити звідти ніким не поміченою. Вона дуже обережно опустила голову й поповзла по клумбі, аж поки її не могли побачити з вікна. Після чого повернулася у своє бунгало й заховала черевики та підбор, який відірвала від одного з них. Вона подивилася на них із любов'ю. Чудове пристосування, яким вона зможе скористатися ще колись, якщо виникне потреба. Вона знову взула сандалі й, поринувши в роздуми, повернулася на пляж.

Обравши хвилину, коли Естер Волтерс пішла скупнутися, міс Марпл сіла в крісло, де щойно сиділа Естер.

Ґреґ і Лакі сміялися й розмовляли із сеньйорою де Каспеаро, створюючи великий галас.

Міс Марпл заговорила дуже тихо, майже пошепки, не дивлячись на містера Рейфаєла:

— Ви знаєте, що Джексон стромляє носа у ваші справи?

— Це мене не дивує, — сказав містер Рейфаєл. — Ви спіймали його на гарячому?

— Я побачила крізь вікно, як він відкрив одну з ваших валіз і став переглядати ваші папери.

— Певно, роздобув до неї ключ. Винахідливий молодик. Але він буде розчарований. Ніщо з того, що він там знайде, не принесе йому найменшої користі.

— Він іде сюди, — сказала міс Марпл, подивившись у бік готелю.

— Надходить час для мого ідіотського занурення в море.

Він знову заговорив — дуже спокійно:

— А щодо вас — не будьте такою ініціативною. Я не хотів би, щоб наступний похорон був вашим. Пам'ятайте про свій вік і будьте обережною. Ви ж розумієте, тут діє хтось, хто не гребує засобами.