Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ОСТАННІЙ ДЕНЬ

«І був вечір, і був ранок, день останній», — сказала міс Марпл самій собі.

Потім, трохи збентежена, вона розігнулася й сіла прямо на своєму стільці. Вона задрімала, а це була неймовірна річ, бо грав шумовий оркестр, а вона раніше ніколи не подумала б, що можна задрімати під брязкіт цього шумового оркестру… Виходить, подумала міс Марпл, вона таки звикає до цього місця! Що вона там сказала сама собі? Вона щось процитувала, але процитувала неточно. День останній? День перший[7]. Ось як це мало звучати. Та хай там як, а сьогодні не перший і, либонь, не останній день.

Вона знову випросталася на стільці. Вона почувала себе неймовірно стомленою. Ця тривога, це відчуття своєї ганебної безпорадності. Вона знову з неприємним відчуттям у душі пригадала той дивний хитрий погляд, яким подивилася на неї Молі з-під своїх приплющених повік. Що відбувалося в голові цієї дівчини? Яким іншим усе здавалося спочатку, подумала міс Марпл. Тім Кендел і Молі, таке природне й щасливе молоде подружжя! Гілінґдони, такі милі, такі виховані люди — ті, кого зазвичай називають «приємними людьми». Веселий, щирий, із відкритим серцем Ґреґ Дайсон і життєрадісна Лакі, обоє любителі побазікати, задоволені собою і світом… Четверо людей, які так добре ладнали між собою. Канонік Прескот, чоловік сердечний і добрий. Джоун Прескот, жінка трохи іронічна, але дуже мила, а милі жінки неминуче шукають розвагу в легковажному базіканні. Їм треба знати, що діється у світі, знати, коли два помножити на два буде чотири, а коли результат можна розтягти до п'ятьох! Ніякої шкоди від таких жінок немає. Їхні язики теліпаються, але вони завжди готові прийти на допомогу, коли тебе спіткає нещастя. Містер Рейфаєл, справжня особистість, чоловік із характером, чоловік, якого вона ніколи не зможе забути. Але міс Марпл думала, що знає дещо більше про містера Рейфаєла. Лікарі часто, так він їй сказав, віщували йому близький кінець, але цього разу, як їй здавалося, вони були набагато ближчі до істини у своїх пророцтвах. І містер Рейфаєл знав, що дні його полічені.

Знаючи це напевне, чи наважиться він на якісь рішучі дії?

Міс Марпл замислилася над цим питанням.

Бо відповідь на нього може бути важливою.

Що пак він їй сказав, коли голос його звучав занадто гучно, занадто впевнено? Міс Марпл чудово розумілася на відтінках людського голосу. Вона так часто слухала його протягом свого життя.

Містер Рейфаєл сказав тоді щось таке, що не було правдою.

Міс Марпл розглянулася навколо. Нічне повітря, м'які пахощі квітів, столи, освітлені приглушеним світлом, жінки у своїх гарних сукнях — Евелін у темно-синій, обшитій білим ситцем, Лакі вся в білому, зі своїм прегарним золотавим волоссям. Усі здавалися в цей вечір веселими й наповненими радістю життя. Навіть Тім Кендел усміхався. Він проминув її стіл і сказав:

— Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви для мене зробили. Молі практично вже така, якою й була. Лікар каже, завтра вона зможе піднятися з ліжка.

Міс Марпл усміхнулася йому й сказала, що це приємна звістка. Одначе їй довелося докласти чималих зусиль, щоб усміхнутися. Не було сумніву, вона дуже стомилася…

Вона підвелася й повільно пішла до свого бунгало, їй би хотілося йти і йти, міркуючи, розгадуючи, намагаючись пригадати, зібрати докупи різні факти, слова та погляди. Але вона була неспроможна зробити це. Стомлений розум збунтувався. Він сказав їй: «Спати! Ти повинна лягти й заснути».

Міс Марпл роздяглася, лягла в постіль, прочитала кілька віршів Томи Кемпійського, які лежали на її нічному столику біля ліжка, потім вимкнула світло. У темряві вона проказала молитву. Вона не може зробити все сама. Їй потрібна допомога.

— Нічого не трапиться вночі, — з надією пробурмотіла вона.

Міс Марпл несподівано прокинулася й сіла в ліжку. Серце їй калатало. Вона увімкнула світло й подивилася на невеличкий годинник, який стояв біля ліжка. Друга година ночі. Друга година ночі, але зовні щось відбувалося. Вона підвелася, накинула халат і взула капці, обмотала голову вовняним шарфом і вийшла на розвідку. Повсюди сновигали люди з ліхтарями. Вона побачила серед них каноніка Прескота й підійшла до нього.

— Що відбувається?

— О, міс Марпл? Ми шукаємо місіс Кендел. Її чоловік прокинувся й побачив, що вона вислизнула з ліжка й вийшла надвір.

Він поквапився геть. Міс Марпл повільно пішла за ним. Куди поділася Молі? Чому вона вийшла з дому? Чи вона готувалася до цього умисне, чекаючи, коли нагляд за нею послабиться, а чоловік засне глибоким сном? Міс Марпл подумала, що так могло бути. Але в чому причина? Чи йшлося, як була переконана Естер Волтерс, про існування іншого чоловіка? Якщо так, то хто він такий? Чи була якась більш зловісна причина?

Міс Марпл ішла, дивлячись навколо себе, зазираючи під кущі. Несподівано почувся слабкий оклик:

— Тут… Сюди…

Оклик пролунав на певній відстані, за межами території готелю. Це десь біля струмка, що збігає до моря, подумала міс Марпл. Вона пішла в тому напрямку так швидко, як тільки могла.

Шукачів було не так багато, як їй спочатку здалося. Більшість людей, певно, досі спали у своїх бунгало. Вона побачила кілька постатей, що стояли на березі струмка. Хтось пробіг повз неї в тому напрямку, мало не збивши її з ніг. То був Тім Кендел. Через хвилину або дві вона почула його крик:

— Молі! Боже мій, Молі!

Минула ще хвилина або дві, перш ніж міс Марпл змогла приєднатися до маленької групи. Вона складалася з одного з кубинських офіціантів, Евелін Гілінґдон і двох тубільних дівчат. Вони розступилися, щоб пропустити Тіма. Міс Марпл підійшла, коли він нахилився, щоб подивитися.

— Молі…

Він повільно опустився навколішки. Міс Марпл ясно бачила тіло дівчини, що лежало в струмку, її обличчя було під поверхнею води, золоте волосся розсипалося по світло-зеленій гаптованій шалі, яка прикривала її плечі. Листя, яке плавало у струмку, та очерет створю-I вали обстановку, схожу на сцену з «Гамлета» з Молі в ролі мертвої Офелії…

Коли Тім простяг руку, щоб доторкнутися до неї, спокійна тверезомисляча міс Марпл узяла ініціативу на себе й сказала твердим і авторитетним голосом:

— Не чіпайте її, містере Кендел. Її не можна рухати.

Тім обернув до неї приголомшене обличчя.

— Але я повинен… Це Молі… Я повинен…

Евелін Гілінґдон поклала руку йому на плече.

— Вона мертва, Тіме. Я її не рухала, але помацала в неї пульс.

— Мертва? — запитав Тім, не повіривши своїм вухам. — Мертва? Ви хочете сказати, вона втопилася?

— Боюся, що так. Схоже на те.

— Але чому? — Розпачливий крик вихопився з грудей у молодика. — Чому? Вона була така щаслива сьогодні вранці. Ми обговорювали свої плани на завтра. Чому це жахливе бажання померти знову повернулося до неї? Чому вона вислизнула з дому — вибігла в ніч, прибігла сюди і втопилася? Який розпач її опанував, яке лихо спіткало — чому вона нічого мені не сказала?

— Я не знаю, мій любий, — лагідно сказала Евелін. — Я не знаю.

Міс Марпл промовила:

— Нехай хтось покличе доктора Ґрема. А хтось нехай зателефонує до поліції.

— До поліції? — гірко засміявся Тім. — Навіщо тут потрібна поліція?

— Поліція має бути повідомлена у випадку самогубства, — пояснила міс Марпл.

Тім повільно підвівся на ноги.

— Я приведу Ґрема, — сказав він через силу. — Може, навіть тепер йому пощастить щось зробити.

Він побіг, спотикаючись, у напрямку готелю. Евелін Гілінґдон і міс Марпл стояли поруч, дивлячись на мертву дівчину.

Евелін похитала головою.

— Надто пізно. Вона зовсім холодна. Вона мертва вже не менш як годину — а може, і більше. Яка трагедія! Ці двоє здавалися такими щасливими. Думаю, у неї завжди була порушена психічна рівновага.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Я не думаю, що в неї була порушена психічна рівновага.

Евелін подивилася на неї з цікавістю.

— Що ви маєте на увазі?

Місяць був за хмарами, але тепер він викотився на чисте небо. Його сріблясте світло впало на розпростерте волосся Молі…

У міс Марпл вихопився несподіваний вигук. Вона нахилилася, пильно придивляючись, потім доторкнулася до золотавої голови. Вона заговорила до Евелін Гілінґдон, і в її голосі зазвучали якісь інші ноти.

— Я гадаю, — сказала вона, — нам ліпше переконатися.

Евелін Гілінґдон здивовано подивилася на неї.

— Але ж ви самі сказали Тімові, що доторкатися до тіла не можна?

— Я знаю. Але місяць тоді був за хмарами. 1 я не роздивилася…

Дуже обережно вона доторкнулася кінчиком пальця до золотавого волосся й розсунула його так, що стало видно корінці…

Евелін зойкнула:

— Лакі!

І через мить повторила:

— Це не Молі… Лакі…

Міс Марпл кивнула головою.

— Вони мають волосся дуже схожого кольору — але волосся Лакі біля корінців темне, бо вона його фарбує.

— Але в неї на плечах шаль Молі.

— Вона їй дуже подобалася. Я чула, як вона казала, що хоче купити таку саму. Певно, вона її й купила.

— То ось чому ми були обмануті…

Евелін не закінчила фразу, зловивши на собі пильний погляд міс Марпл.

— Хтось повинен повідомити її чоловіка.

На мить запала мовчанка, потім Евелін сказала:

— Гаразд, я його повідомлю.

Вона обернулася й пішла геть між пальмами. Міс Марпл якусь мить стояла нерухомо, а тоді злегка обернула голову й покликала:

— Полковнику Гілінґдон!

Едвард Гілінґдон вийшов із-за дерев, що були в неї за спиною, і став поруч із нею.

— Ви знали, що я тут?

— Ви відкинули тінь, — сказала міс Марпл.

Вони стояли якусь хвилину мовчки.

Він сказав, так, ніби звертався до самого себе:

— Отже, у кінцевому підсумку її прізвисько не виправдало себе.

— Я думаю, ви радий, що вона померла?

— А це вас шокує? Гаразд, не стану заперечувати. Я радий, що вона померла.

— Смерть часто буває найкращим розв'язанням проблем.

Едвард Гілінґдон повільно обернув голову. Міс Марпл зустріла його погляд спокійно й твердо.

— Якщо ви думаєте…

У його тоні прозвучала несподівана погроза, і він ступив крок до неї.

Міс Марпл спокійно сказала:

— Ваша дружина через мить буде тут із містером Дайсоном. Або з'явиться містер Кендел із доктором Ґремом.

Едвард Гілінґдон розслабився. Він відвернув голову і став дивитися на мертву жінку.

Міс Марпл тихенько відійшла вбік. Незабаром її кроки прискорилися.

Дійшовши до свого бунгало, вона зупинилася. Саме тут вона сиділа в той день, коли розмовляла з майором Полґрейвом. Саме тут він нишпорив у своєму гамані, шукаючи фотографію вбивці…

Вона пригадала, як він підняв погляд і як раптом побагровіло його обличчя. «Таке потворне, — як сказала сеньйора де Каспеаро. — У нього було лихе око».

Лихе око… Око… Око…