Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ ЧОЛОВІК У ЇЇ ЖИТТІ?

Природно, побалакати з доктором Ґремом виявилося не так легко, як сподівалася міс Марпл. Річ у тому, що вона остерігалася підійти до нього умисне, позаяк не хотіла надавати великої важливості запитанням, які хотіла йому поставити.

Тім повернувся доглядати Молі, і міс Марпл домовилася з ним, що змінить його під час вечері, коли його присутність буде потрібна в їдальні. Він запевнив її, що місіс Дайсон готова допомогти йому або навіть місіс Гілінґдон, але міс Марпл твердо сказала, що обидві вони молоді жінки, яким хочеться розважитися, і що вона особисто воліє з'їсти якусь легеньку страву раніше, і це задовольнить усіх. Тім знову тепло подякував їй. Блукаючи навмання навколо готелю та по стежці, що сполучала між собою різні бунгало, зокрема й бунгало доктора Ґрема, міс Марпл намагалася спланувати свої наступні дії.

У неї в голові крутилося чимало плутаних і суперечливих думок, а якщо міс Марпл і не могла чогось терпіти, то це плутаних і суперечливих думок. Усе починалося досить очевидно. Майор Полґрейв із його гідною жалю схильністю розповідати історії, його необережна розповідь, яку вочевидь підслухали, і як наслідок — його смерть через двадцять чотири години. Начебто ніяких ускладнень тут немає, подумала міс Марпл.

Але потім, вона мусила визнати, почалися суцільні ускладнення. Факти вказували в надто багатьох напрямках водночас. Їй залишалося тільки визнати, що жодному сказаному тут слову вірити не можна, що нікому не можна довіряти і що надто багато людей, з якими вона зустрічалася, мали гідну жалю схожість із деякими особами в Сент-Мері-Мід, але куди це визнання могло її привести?

Вона вирішила зосередити всі зусилля свого розуму на жертві. Когось мали вбити, і її опановувало дедалі сильніше відчуття, що вона повинна точно з'ясувати, хто ж це такий. Якийсь сигнал уже був. Вона щось чула? Помітила? Бачила?

Хтось сказав їй щось таке, що мало стосунок до справи. Джоун Прескот? Джоун Прескот повідомила їй чимало різних подробиць про чимало людей. Скандали? Плітки? Що саме сказала їй Джоун Прескот?

Ґреґорі Дайсон? Лакі? Думки міс Марпл закружляли навколо Лакі. Почуття цілком природної підозри з певністю підказувало їй, що Лакі, безперечно, мала стосунок до смерті першої дружини Ґреґорі Дайсона. Усе вказувало на це. Чи не може бути так, що рокована на смерть жертва, яку вона прагне порятувати, — це Ґреґорі Дайсон? Що Лакі намагається знайти нове щастя з іншим чоловіком, а для цього їй потрібна не лише свобода, а й чималий спадок, що його вона одержить як вдова Дайсона?

«Але все це тільки припущення й здогади, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Я дурна. Я знаю, що дурна. Істина має бути дуже проста, треба лише очистити її від нашарувань. Але надто багато нашарувань, і в цьому вся проблема».

— Ви розмовляєте сама із собою? — запитав містер Рейфаєл.

Міс Марпл пересмикнулася. Вона не помітила, як він підійшов. Естер Волтерс підтримувала його, і він повільно просувався від свого бунгало до тераси.

— Я справді не помітила вас, містере Рейфаєл.

— Ваші губи ворушилися. Ви досі переконані, що часу гаяти не можна?

— Досі переконана, — підтвердила міс Марпл, — але досі не можу побачити те, що має бути цілком очевидним…

— Я радий, що вам ця справа здається цілком очевидною. Але якщо вам буде потрібна допомога, розраховуйте на мене.

Він обернув голову, побачивши Джексона, який наближався до них по стежці.

— А ось і ви, Джексоне. Де ви, в біса, були? Вас ніколи немає поблизу, коли ви мені потрібні.

— Пробачте, містере Рейфаєл.

Він спритно підсунув плече під руку містера Рейфаєла.

— До тераси, сер?

— Відведи мене до бару, — сказав містер Рейфаєл. — Дякую, Естер, ви тепер можете йти й нарядитися у свою вечірню тогу. Зустрінемося на терасі через півгодини.

Вони з Джексоном відійшли. Місіс Волтерс сіла на стілець біля міс Марпл. Вона легенько потерла свою руку.

— Він здається легеньким, — сказала вона, — але моя рука геть затерпла. Я сьогодні взагалі не бачила вас, міс Марпл.

— Ви не могли мене бачити, бо я сиділа біля Молі Кендел, — пояснила міс Марпл. — їй уже набагато краще.

— Якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що нічого поганого з нею й не було, — сказала Естер Волтерс.

Міс Марпл підняла брови. Тон, яким Естер Волтерс промовила свої останні слова, був надзвичайно сухим.

— Ви хочете сказати — ви думаєте, її спроба накласти на себе руки…

— Я не думаю, що вона намагалася накласти на себе руки, — сказала Естер Волтерс. — Я ніколи не повірю, що вона прийняла завелику дозу, і думаю, що доктор Ґрем це чудово знає.

— Ви дуже мене зацікавили, — сказала міс Марпл. — Чому ви так вважаєте?

— Бо майже переконана, що так воно і є. О, таке буває часто. Це один зі способів привернути до себе увагу, — пояснила Естер Волтерс.

— «Тобі буде шкода, коли я помру?» — процитувала міс Марпл.

— Щось подібне, — погодилася Естер Волтерс, — хоча не думаю, що в цьому конкретному випадку причина була саме такою. Так буває тоді, коли чоловік звертає на тебе все менше уваги, а ти шалено в нього закохана.

— А ви не думаєте, що Молі Кендел кохає свого чоловіка?

— А ви? — запитала Естер Волтерс.

Міс Марпл замислилася.

— Я так думала, — сказала вона. — Але можливо, я помилялася.

Естер посміхнулася їй досить іронічною посмішкою.

— Я дещо чула про неї, знаєте. Про всю цю історію.

— Від міс Прескот?

— Від двох або трьох людей, — сказала Естер. — Існує чоловік, у якого вона до нестями закохана. Її родина була категорично налаштована проти нього.

— Так, — сказала міс Марпл. — Я про це чула.

— А тоді вона одружилася з Тімом. Можливо, у якомусь розумінні він їй подобався. Але той, другий, не відступив. Раз або двічі мені спадало на думку, що він подався сюди за нею.

— Он як. І хто ж це?

— Не маю найменшого уявлення, — сказала Естер, — і думаю, вони поводяться з надзвичайною обережністю.

— Ви вважаєте, вона кохає цього другого чоловіка?

Естер стенула плечима.

— Я думаю, то добрий мерзотник, — сказала вона, — але належить до чоловіків того зразка, які вміють причарувати жінку.

— А ви ніколи не чули чогось про нього — що він робив або якісь подібні відомості?

Естер похитала головою.

— Ні. Люди висловлювали всілякі здогади, але нічого конкретного я не чула. Можливо, він був одружений. Можливо, саме тому її родичі його незлюбили, або він належав до справжніх покидьків. Можливо, він пив. Чи мав непорозуміння із законом — я не знаю. Але вона досі його кохає. У цьому я не сумніваюся.

— Ви щось бачили, щось чули? — наважилася запитати міс Марпл.

— Я знаю, що кажу.

Її голос прозвучав різко й вороже.

— Ці вбивства… — почала міс Марпл.

— Не можете забути про свої вбивства? — сказала Естер. — Ви вже приплутали до них і містера Рейфаєла.

Не можете просто залишити їх такими, як вони є? Ви нічого більше не довідаєтеся, я в цьому переконана. Міс Марпл подивилася на неї.

— А ви думаєте, ніби щось знаєте, чи не так? — запитала вона.

— Думаю, що так. Майже впевнена.

— У такому разі чи не повинні ви розповісти те, що знаєте, і вжити якихось заходів?

— А навіщо? Що я можу зробити? Я не можу довести нічого. Та й що може статися? Злочинців тепер відпускають дуже швидко. Вони називають це обмеженою відповідальністю чи якось так. Посидиш у в'язниці кілька років, і ти знову на волі, чистий і невинний.

— А що, як через ваше небажання розповісти те, що ви знаєте, когось знову вб'ють — і буде ще одна жертва?

Естер упевнено похитала головою.

— Цього не буде, — сказала вона.

— Ви не можете бути певні.

— Я переконана. Та й не знаю, хто… — Вона спохмурніла й провадила, досить непослідовно: — Можливо, і тут ідеться про ту ж таки обмежену відповідальність. Можливо, ти просто неспроможний діяти інакше — якщо в тебе й справді психічне захворювання. О, я не знаю. А поки що було б найліпше, якби вона втекла з тим суб'єктом, хоч би хто він був, і ми змогли про все це забути.

Вона подивилася на свого годинника, скрикнула й підхопилася на ноги.

— Я мушу піти перевдягтися.

Міс Марпл сиділа й дивилася їй навздогін. Займенники, подумала вона, нерідко збивають людей із пантелику, а такі жінки, як Естер, особливо схильні розкидатися ними. Чи з якоїсь причини Естер Волтерс переконана, що жінка винна в смертях майора Полґрейва та Вікторії? Схоже на те. Міс Марпл замислилася.

— О, міс Марпл, ви сидите тут сама-одна — і навіть без плетіння?

Це був доктор Ґрем, якого вона шукала так довго й так марно. И ось він сам, зі своєї власної згоди підсів до неї, щоб побазікати трохи. Він не сидітиме довго, подумала міс Марпл, бо йому теж треба перевдягтися до вечері, а вечеряв він зазвичай рано. Вона сказала йому, що сиділа сьогодні біля ліжка Молі Кендел.

— Важко повірити, що вона одужала так швидко, — сказала вона.

— Нічого дивного, — відповів їй доктор Ґрем. — Вона прийняла не таку вже велику дозу.

— А я подумала, вона проковтнула півпляшечки пігулок.

Доктор Ґрем поблажливо усміхнувся.

— Ні, — сказав він, — я не думаю, що вона прийняла стільки. Тобто вона, можливо, хотіла прийняти їх, а тоді, певно, в останню мить половину відкинула. Люди, якщо вони навіть хочуть накласти на себе руки, часто насправді помирати не хочуть. Вони примудряються не ковтнути смертельну дозу. Це не завжди умисний обман, просто підсвідома реакція інстинкту самозбереження.

— А може, вона умисне хотіла показати… — почала міс Марпл і не закінчила фразу.

— Це можливо, — сказав доктор Ґрем.

— Якщо вона й Тім посварилися, наприклад?

— Вони з Тімом не сваряться, ви ж знаєте. Схоже, вони дуже люблять одне одного. Але щось подібне завжди може статися один раз. Ні, я не думаю, що з нею сталося щось дуже погане цього разу. Вона встане з ліжка й ходитиме, як і завжди. А проте буде безпечніше дати їй полежати день або два…

Він підвівся, весело кивнув їй головою й пішов до готелю. Міс Марпл посиділа там, де вона була, трохи довше.

Чимало думок пролітали їй у голові… Книжка під матрацом Молі… Її вдаваний сон…

Те, що їй розповіли Джоун Прескот, а згодом Естер Волтерс…

А потім вона повернулася назад, туди, звідки все почалося, — до майора Полґрейва.

Якась думка борсалася в її голові. Щось про майора Полґрейва…

Якби лиш вона могла пригадати…