Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ НІЧНА ТРИВОГА

Настав вечір. На терасі увімкнули світло. Люди вечеряли, розмовляли й сміялися, хоч не так голосно й весело, як вони розмовляли й сміялися день або два тому. Як завжди, грав шумовий оркестр.

Але танці закінчилися рано. Люди позіхали й розходилися спати. Світло погасло. Навколо запанували темрява й тиша. Готель «Золота Пальма» поринув у сон…

— Евелін! Евелін! — пролунав гострий і наполегливий шепіт.

Евелін Гілінґдон стрепенулася й перевернулася в постелі.

— Евелін! Будь ласка, прокиньтеся.

Евелін Гілінґдон рвучко підвела голову й сіла в ліжку. У дверях стояв Тім Кендел. Вона втупила в нього здивований погляд.

— Евелін, будь ласка, ви можете піти зі мною? З Молі щось негаразд. Вона хвора. Я не знаю, що з нею таке. Мабуть, проковтнула щось.

Евелін міркувала швидко й рішуче.

— Гаразд, Тіме. Я прийду. Повертайтеся до неї. Приєднаюся до вас через мить.

Тім Кендел зник. Евелін вислизнула з ліжка, накинула халат і подивилася через кімнату на друге ліжко. Її чоловік, здавалося, і не прокинувся. Він лежав, відкинувши голову вбік, і спокійно дихав. Евелін на мить завагалася, потім вирішила не будити його. Вийшла у двері й швидко попрямувала до головної будівлі, проминула її й підійшла до бунгало Кенделів. Тім чекав її у дверях.

Молі лежала в ліжку. Очі в неї були заплющені, а дихання явно не було природним. Евелін нахилилася над нею, закотила їй повіку, помацала пульс, а тоді подивилася на столик біля ліжка. Там була порожня склянка, з якої зовсім недавно випили воду. Поруч стояла порожня пляшечка з-під таблеток. Евелін підняла її.

— Тут були її снодійні пігулки, — сказав Тім, — але ця пляшечка була наполовину повна ще вчора або позавчора. Певно, вона проковтнула їх багато.

— Ідіть і покличте доктора Ґрема, — сказала Евелін. — По дорозі розбудіть когось із ваших кухарів і накажіть їм зварити міцну каву. Міцну, наскільки можливо. І покваптеся.

Тім побіг виконувати доручення. За дверима він зіткнувся з Едвардом Гілінґдоном.

— Пробачте, Едварде.

— Що тут відбувається? — запитав Гілінґдон. — Що сталося?

— Це Молі. Евелін із нею. Я біжу покликати лікаря. Мабуть, мені треба було спершу побігти до нього, але я… я не був переконаний, і подумав, що Евелін знатиме, як нам бути. Молі дуже не сподобалося б, якби я привів лікаря без потреби.

Він побіг геть. Едвард Гілінґдон якусь хвилину дивився йому навздогін, а потім увійшов до спальні.

— Що відбувається? — запитав він. — Це серйозно?

— А, ось і ти, Едварде. Я не знала, будити тебе чи не будити. Ця дурна дитина чогось наковталася.

— Їй погано?

— Цього не можна сказати, не знаючи, скільки пігулок вона проковтнула. Не думаю, що їй буде дуже погано, якщо ми прийшли вчасно. Я послала по каву. Якщо ми зможемо примусити її випити бодай трохи міцної кави…

— Але навіщо вона це утнула? Ти ж не думаєш… — і він не докінчив фразу.

— Що ти хотів сказати? — запитала Евелін.

— Ти ж не думаєш, що вона зробила це через розслідування… поліцію… і таке інше?

— Можливо, звісно. Такі речі вселяють велику тривогу людям із надто вразливою психікою.

— Молі не виглядала на людину, чия психіка надто вразлива.

— Цього ніколи не вгадаєш, — сказала Евелін. — Іноді втрачають самовладання люди, від яких ніхто цього не чекав.

— Атож, я пам'ятаю… — і він знову не договорив.

— Істина полягає в тому, — сказала Евелін, — що ти нічого ні про кого не знаєш. — Вона додала: — Навіть про найближчих тобі людей…

— Чи не надто далеко ти зайшла зі своїм порівнянням, Евелін? Чи не надто ти перебільшуєш?

— Не думаю. Коли ти думаєш про людей, то уявляєш їх у тому образі, який сам для себе створив.

— Я тебе знаю, — спокійно сказав Гілінґдон.

— Ти думаєш, що ти мене знаєш.

— Ні. Я в цьому переконаний. — І він додав: — А ти знаєш мене.

Евелін подивилася на нього, а тоді знову обернулася до ліжка. Вона взяла Молі за плечі й струснула її.

— Ми повинні щось робити, але гадаю, нам ліпше дочекатися, коли прийде доктор Ґрем. О, здається, я чую їх.

— Ну, от і все, — сказав доктор Ґрем, відступаючи назад. Він витер лоба хусточкою й зітхнув із полегкістю.

— Ви думаєте, з нею буде все гаразд, сер? — стривожено запитав Тім.

— Так, так. Ми встигли до неї вчасно. До того ж вона, мабуть, не проковтнула стільки, щоб убити себе. Через день або два вона буде цілком здорова, але протягом цих одного або двох днів почуватиме себе препогано. — Він підняв порожню пляшечку. — Хто дав їй ці пігулки?

— Лікар у Нью-Йорку. Вона нарікала на те, що не може заснути.

— Усе зрозуміло. Я знаю, що сьогодні ми, лікарі, ставимося до цих речей надто вільно. Ніхто не радить молодим жінкам, які не можуть заснути, рахувати овець, або підвестися з ліжка і з’їсти бісквіт, або написати кілька листів і знову лягти. Сьогодні люди вимагають засобів, що діяли б негайно. Іноді я думаю, що ми даремно їх до них привчаємо. Треба навчитися терпіти незручності життя. Можна, звісно, тицьнути дитині в рот соску, щоб вона не плакала. Але ж не тицятимеш ти людині в рот соску протягом усього її життя. — Він тихо засміявся. — Я ладен об заклад побитися, що якби ви запитали міс Марпл, як вона дає собі раду, коли не може заснути, вона відповіла б, що рахує овець, уявляючи собі, як вони одна по одній пролазять під її ворітьми.

Він обернувся до ліжка, де Молі вже заворушилася, її очі були тепер розплющені. Вона подивилася на них усіх без інтересу чи нікого не впізнаючи. Доктор Ґрем узяв її за руку.

— Схаменіться, моя люба, що ж ви із собою робите?

Вона закліпала очима, але нічого не відповіла. Тім узяв її за другу руку.

— Навіщо ти зробила це, Молі, навіщо? Скажи мені, навіщо?

Проте очі в неї не зворухнулися. Якщо її погляд і зупинився на комусь, то це була Евелін Гілінґдон. У ньому було навіть неясне запитання, та було важко його зрозуміти. Проте Евелін на нього відповіла:

— Тім прийшов і покликав мене, — сказала вона.

Погляд Молі ковзнув на Тіма, потім піднявся до доктора Ґрема.

— З вами тепер усе буде гаразд, — сказав доктор Ґрем, але не повторюйте цього вдруге.

— Вона цього не робила, — спокійно промовив Тім. — Я переконаний, вона цього не робила. Вона лише хотіла доброго нічного відпочинку. Можливо, пігулки спершу не подіяли, і тоді вона ковтнула ще кілька. Так, Молі?

Але вона похитала головою, ледь помітним рухом заперечення.

— Ти хочеш сказати — ти умисне їх наковталася? — запитав Тім.

І тоді Молі подала голос.

— Так, — сказала вона.

— Але чому, Молі, чому?

Її повіки затремтіли.

— Я боюся.

Вона промовила це майже нечутно.

— Боїшся? Чого ти боїшся?

Але її повіки вже опустилися.

— Ліпше дайте їй спокій, — сказав доктор Ґрем. Але Тіма годі було зупинити.

— Чого ти боїшся? Поліції? Тому що вони допитували тебе, ставили тобі запитання? Я не дивуюся. Кожен може злякатися. Але ж така їхня робота. Ніхто й на мить не припускав… — і він не докінчив фразу.

Доктор Ґрем зробив рішучий жест рукою.

— Я хочу спати, — пробелькотіла Молі.

— Це для вас найкраще, — сказав доктор Ґрем.

Він рушив до дверей, й інші пішли за ним.

— Вона спатиме добре, — сказав Ґрем.

— Я щось можу для неї зробити? — запитав Тім.

Його поведінка була звичайною поведінкою чоловіка, що боїться за здоров'я своєї хворої дружини.

— Я залишуся, якщо хочете, — запропонувала Евелін від щирого серця.

— Ой, ні, не треба. Усе буде гаразд, — відповів Тім.

Евелін підійшла до ліжка.

— Мені залишитися з вами, Молі?

Очі в Молі знову розплющилися. Вона сказала:

— Ні, не треба.

И після паузи додала:

— Тільки Тім.

Тім повернувся й сів біля ліжка.

— Я тут, Молі, — сказав він і взяв її за руку. — Спи. Я тебе не покину.

Вона кволо зітхнула, і її очі заплющилися. Лікар затримався біля бунгало, і Гілінґдони теж зупинилися.

— Ви певні, що я тут більше не потрібна? — запитала Евелін.

— Я не думаю, що ви тут потрібні, дякую вам, місіс Гілінґдон. Їй буде краще тепер сам на сам із чоловіком. Але завтра, — зрештою, Тім не може покинути напризволяще готель — я думаю, хтось повинен буде з нею побути.

— Ви гадаєте, вона може знову?.. — запитав Гілінґдон.

Ґрем роздратовано потер собі лоб.

— У таких випадках ми ніколи нічого не знаємо. Хоч це й малоймовірно. Ви самі бачили, що почуває вона себе тепер препогано. Але абсолютно бути певним, що вона до цього не повернеться, не можна. Вона могла десь заховати ще кілька таких пігулок.

— Я ніколи не подумав би, що така дівчина, як Молі, спроможна накласти на себе руки, — сказав Гілінґдон.

Ґрем сухо відповів:

— Накладають на себе руки не ті люди, що постійно говорять про самогубство, погрожують заподіяти собі смерть. У такий спосіб вони драматизують ситуацію й випускають пару.

— Молі завжди здавалася такою щасливою дівчиною. Мабуть, — завагалася Евелін, — я повинна розповісти вам дещо, докторе Ґрем.

І вона розповіла йому про свою розмову з Молі на пляжі в ту ніч, коли було вбито Вікторію. Обличчя в Ґрема було дуже серйозне, коли вона закінчила.

— Добре, що ви мені розповіли про це, місіс Гілінґдон. Тут ідеться про очевидні симптоми дуже глибокої недуги. Так. Я поговорю завтра вранці з її чоловіком.

— Я хочу серйозно поговорити з вами, Кенделе, про вашу дружину.

Вони сиділи в кабінеті Тіма. Евелін Гілінґдон чергувала біля ліжка Молі, а Лакі пообіцяла змінити її. Міс Марпл також запропонувала свої послуги. Бідолашний Тім розривався між необхідністю виконувати свої обов'язки в готелі та хворою дружиною.

— Я не можу цього зрозуміти, — сказав Тім. — Я більше не розумію Молі. Вона змінилася. Змінилася так, що я не можу її впізнати.

— Я так розумію, що їй сняться погані сни?

— Так. Вона часто на це нарікає.

— І відколи?

— О, я не знаю. Десь, я думаю, близько місяця — можливо, довше. Вона… ми… вважали, що це просто кошмари.

— Так, так, я розумію. Але наскільки серйознішим знаком є той факт, що вона нібито когось боїться. Вона розповідала про це вам?

— Так, розповідала. Вона сказала мені раз чи двічі, що хтось шпигує за нею.

— Так і сказала? Шпигує за нею?

— Атож, вона застосувала саме такий термін. Мовляв, це її вороги, і вони погналися за нею аж сюди.

— А вона мала ворогів, містере Кендел?

— Ні. Звичайно, не мала.

— З нею нічого не сталося в Англії, чогось такого, про що б ви знали ще до свого одруження?

— О ні, нічого подібного я не знав. Вона не дуже мирилася зі своєю родиною, але це все. Мати в неї досить ексцентрична жінка, жити з нею Молі було важко, але…

— А ви не помітили в її родині якихось ознак психічного розладу?

Тім імпульсивно розкрив рота, але відразу його й закрив. Він став совати пальцями авторучку, що лежала перед ним на столі.

Доктор сказав:

— Я повинен наголосити на тому факті, Тіме, що вам ліпше сказати мені, якщо вам відомо про такі ознаки.

— Здається, щось там трохи було. Проте нічого серйозного. Здається, вони мали тітку чи когось іншого, чия поведінка відхилялася від нормальної. Але то пусте. Я хочу сказати, що в кожній родині бувають такі відхилення.

— О так, так, справді бувають. Я не хочу лякати вас, але вони можуть свідчити про тенденцію втрачати самовладання або уявляти собі казна-що при кожному потрясінні.

— Насправді я небагато знаю, — сказав Тім. — Зрештою, люди не дуже полюбляють розповідати тобі свої сімейні історії, чи не так?

— Ні, звичайно. Але чи не мала вона раніше друга, чи не була з кимось заручена, з кимось, хто міг би потім погрожувати їй із ревнощів? Чогось подібного не було?

— Я не знаю. Не думаю. Молі справді була заручена з одним молодиком, перед тим як з'явився я. Її батьки були категорично проти, якщо не помиляюся, і вона прихилилася до того хлопця більше з почуття протесту, аніж із якоїсь іншої причини. — Він несподівано слабко всміхнувся. — Ви ж знаєте, як то буває, коли ти молодий. Якщо твій вибір засуджують, то ти тримаєшся за нього, хоч би про кого йшлося.

Доктор Ґрем посміхнувся.

— Такі випадки справді трапляються часто. Якщо твої діти обирають собі сумнівних друзів, то не варто протестувати й обурюватися. Зрештою, вони потім самі усвідомлять свою помилку. Той молодик, хоч би ким він був, не погрожував потім Молі?

— Ні, я певен, що не погрожував. Вона сказала б мені. Вона потім зрозуміла, що по-дурному й по-дитячому захопилася ним лише тому, що він мав таку погану славу.

— Так, так. Що ж, у цьому й справді, мабуть, не слід шукати нічого серйозного. Але є й інше. Схоже, ваша дружина страждає від того, що називає провалами пам'яті. То такі собі короткі фрагменти часу, протягом яких вона неспроможна контролювати свої дії. Ви про це знаєте, Тіме?

— Ні, — повільно проказав Тім. — Ні, не знаю. Вона ніколи мені про це не казала. Я помічав, — тепер пригадую, коли ви мені сказали, — що іноді вона здавалася геть неуважною і… — Він зробив паузу, міркуючи. — Атож, тепер мені зрозуміло. Я не міг збагнути, як вона іноді забуває про найпростіші речі, забуває навіть, чи ранок тепер, чи вечір. Мабуть, я просто вважав, що вона іноді буває неуважною.

— З усього цього, Тіме, можна зробити лише один висновок. Я наполегливо раджу показати вашу дружину фахівцеві.

Тім сердито почервонів.

— Ви маєте на увазі психіатра, звичайно?

— Я не радив би вам звертати таку увагу на ярлики. Це може бути не тільки психіатр, а й невролог, психолог, але хтось такий, хто спеціалізується на тому, що ми називаємо розладом нервової системи. Такий фахівець є в Кінгстоні. Не кажучи вже про Нью-Йорк. Існує щось таке, що спричиняє нервовий переляк у вашої дружини. Якась причина, про існування якої вона може навіть не підозрювати. Ви повинні з'ясувати, у чому її проблема, Тіме. І якнайскоріше.

Він плеснув молодика по плечу й підвівся.

— Поки що причин для особливої тривоги немає. Ваша дружина має добрих друзів, і ми не спускатимемо її з очей.

— А вона не… Вона не спробує зробити це знову?

— Я вважаю це дуже малоймовірним, — сказав доктор Ґрем.

— Але цілковитої переконаності у вас нема, — сказав Тім.

— Цілковитої переконаності ніколи бути не може, це одна з тих істин, які нам відкриває наша професія.

І він знову поклав руку Тімові на плече.

— Не переживайте надміру.

— Йому легко сказати, — пробурчав Тім, коли лікар вийшов у двері. — Не переживайте! А з чого я зроблений, як він думає?