Карибська таємниця

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ РОЗСЛІДУВАННЯ

Молі лежала у своєму ліжку. Доктор Ґрем і доктор Робертсон, лікар вест-індійської поліції, стояли біля неї по один бік ліжка, Тім — по другий. Робертсон тримав руку на пульсі Молі — він кивнув головою чоловікові, що стояв у ногах ліжка, стрункому смаглявому чоловікові в поліційній уніформі — інспекторові Вестону з поліційної дільниці на Сент-Оноре.

— Кілька запитань, не більше, — сказав лікар.

Поліціант кивнув головою.

— Розкажіть-но нам, місіс Кендел, як ви знайшли ту дівчину.

Протягом секунди або двох здавалося, що постать, яка лежала на ліжку, не почула запитання. Потім вона заговорила слабким і ніби далеким голосом:

— У кущах — щось біле…

— Ви побачили щось біле — і ви підійшли подивитися, що то таке? Що то було?

— Так… Біле… Там лежало… Я спробувала… Я спробувала підняти… І ось бачите… Кров… Кров на моїх руках…

Вона почала тремтіти.

Доктор Ґрем похитав головою. Робертсон прошепотів:

— Вона довго не витримає.

— Що ви робили на стежці, яка вела до пляжу, місіс Кендел?

— Тепло… Гарно… Біля моря…

— Ви знали, хто та дівчина?

— Вікторія… гарна… гарна дівчина… сміється… вона часто сміялася… а тепер вона вже не сміятиметься. Я ніколи цього не забуду… Ніколи не забуду… — Її голос піднявся до істеричних нот.

— Молі, не треба. То був голос Тіма.

— Заспокойтеся… Заспокойтеся… — сказав доктор Робертсон тоном розважливої авторитетності. — Лише розслабтеся… Розслабтеся… Зараз один маленький укол… — І він узяв у руку шприц. — Вона не зможе відповідати на запитання протягом щонайменше двадцяти чотирьох годин, — сказав він. — Я тоді дам вам знати.

Великий і вродливий негр водив очима від одного чоловіка до другого з тих, які сиділи за столом.

— Богом присягаюся, це все, що я знаю. Я не знаю більше нічого, крім того, що вам розповів.

Краплі поту блищали в нього на чолі. Дейвентрі зітхнув. Головний за столом, інспектор Вестон із кримінальної поліції острова Сент-Оноре, помахом руки відпустив допитуваного. Великий Джім Елліс вийшов із кімнати.

— Це не все, що він знає, звичайно, — сказав Вестон. У нього був м'який акцент острів'янина. — Але більш нічого ми від нього не довідаємося.

— Ви думаєте, він не причетний до злочину? — запитав Дейвентрі.

— Так. У них були дуже добрі стосунки.

— Вони не були одружені?

Легка усмішка ковзнула по губах лейтенанта Вестона.

— Ні, — сказав він. — Вони не були одружені. У нас не так багато шлюбів на острові. Хоча дітей вони хрестять. Вікторія народила йому двох.

— Ви гадаєте, він діяв разом із нею, хоч би що там вона надумала?

— Мабуть, що ні. Схоже, такі речі йому не подобаються. Та й вона, гадаю, знала не так багато.

— Але досить, щоб організувати шантаж?

— Я не знаю, чи це варто так називати. Сумніваюся, що дівчина знала значення цього слова. Одержувати плату за мовчанку тут не вважається шантажем. Річ у тому, що чоловіки, які тут відпочивають, — це переважно багаті розпусники, і вони не хочуть, щоб про їхню мораль багато базікали.

У його голосі пролунали легкі іронічні нотки.

— Ми маємо тут усі різновиди, — докинув Дейвентрі. — Жінка, яка спить із багатьма чоловіками, теж не хоче, щоб про це всі знали, тож вона робить подарунок дівчині, яка обслуговує її. Між ними існує мовчазна домовленість, що це плата за нерозголошення.

— Саме так.

— Але в цьому випадку йшлося про інше, — заперечив Дейвентрі, — ішлося про вбивство.

— Хоч я сумніваюся, що дівчина розуміла всю серйозність ситуації. Вона помітила, що стався якийсь дивний інцидент, який, певно, мав стосунок до тієї пляшечки з пігулками. Вона належала містерові Дайсону, як я розумію. Гадаю, настав час поговорити з ним.

Ґреґорі, як завжди, увійшов зі своєю веселою приязною усмішкою.

— Ви мене покликали — я прийшов, — сказав він. — Чим можу допомогти вам? Дуже шкода ту бідолашну. Вона була милою дівчиною. Ми з дружиною любили її. Певно, у неї виникла сварка з чоловіком, але вона здавалася цілком щасливою й не показувала, що в неї можуть бути якісь проблеми. Я жартував із нею ще вчора ввечері.

— Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються «сереніт»?

— Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.

— Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?

— Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров'яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.

— Не так багато людей про це знають.

— Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.

— Скільки пігулок ви приймаєте?

— Дві або три на день.

— Ви їх маєте із собою великий запас?

— Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.

— І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?

— Так і було.

— І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?

— Так, я її запитав.

— І що вона вам сказала?

— Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.

— А потім?

— Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?

— А ви?

— Я сказав: «Так, це вона, де ти її знайшла?», а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: «Як вона могла туди потрапити?»

— І що вона відповіла вам на це?

— Вона сказала, що не знає, але… — він завагався.

— Так, містере Дайсон?

— У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.

— І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?

— Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?

Вестон стенув плечима.

— З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.

— Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.

Вестон подивився на нього замисленим поглядом.

— Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.

— Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, — сказав Ґреґ.

Він посунув аркуш паперу через стіл.

Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.

— Це видається очевидним, — сказав Вестон через хвилину або дві. — Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев'ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.

— Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.

У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.

— її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.

— Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.

— Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?

— Так.

— Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.

— Ми ще не змогли визначити точний час, — відповів йому Вестон.

— Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.

— Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?

— О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.

— Зрозуміло.

— Вона тоді була дуже веселою, — сказав Ґреґ. — Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.

— Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?

— Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.

— Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?

— Не думаю… принаймні, не пам'ятаю.

— Дякуємо вам, містере Дайсон.

Ґреґорі вийшов.

— Дуже передбачливо з його боку, — сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. — Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.

— Така передбачливість здається вам надмірною? — запитав Дейвентрі.

— Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.

— А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться — із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. — Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. — Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, — сказав він. — Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.

— Вам справді так здається?

Вестон на мить замислився:

— Я думаю, це можливо.

Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.

— Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.

Поліціант в уніформі відчинив двері.

— Тут один із місцевих кухарів, — сказав він, — дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.

Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.

— Я дещо вам розповім, — сказав він. — Я вам розповім. Вона пройшла через мою кухню, і в руках у неї був ніж. У неї був ніж, я вам кажу. Вона тримала ніж у руці. Вона пройшла через мою кухню й вийшла надвір. У сад. Я її бачив.

— Заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Заспокойтеся. Про кого ви говорите?

— Я скажу вам, про кого я говорю. Я говорю про дружину боса. Про місіс Кендел. Я говорю про неї. Вона з ножем у руці, і вона виходить у темряву. Це було до вечері — назад вона не повернулася.