Карибська таємниця

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ДЖЕКСОН І КОСМЕТИКА

— Ви справді згодні, міс Марпл? — запитала Евелін Гілінґдон.

— Звичайно, моя люба, — сказала міс Марпл. — Дуже рада, що можу чимось допомогти. У моєму віці, знаєте, людина почуває себе нікому не потрібною у світі. А надто коли вона перебуває в такому місці, як це, і лише відпочиває, не маючи ніяких обов'язків. Тому я з великою радістю посиджу біля Молі. А ви можете їхати на свою екскурсію. Ви зібралися на мис Пелікан, так?

— Так — підтвердила Евелін. — І я, і Едвард любимо те місце. Мені ніколи не набридає милуватися, як пірнають птахи, ловлячи рибу. Тім тепер біля Молі. Але в нього багато справ, а залишати її саму-одну він не хоче.

— Він має цілковиту слушність, — сказала міс Марпл. — Я б теж, на його місці, її не покинула. Мало що може статися. Бо коли людина зробила таку спробу, то хіба можна бути певним, що вона більше її не вчинить? Гаразд, їдьте на свою прогулянку, моя люба.

Евелін пішла й приєдналася до невеличкого гурту людей, що чекали на неї. Там був її чоловік, Дайсони і троє або четверо інших людей. Міс Марпл переглянула свої плетільні знадоби, переконалася, що має із собою все, що їй треба, і пішла до бунгало Кенделів.

Коли вона підходила до лоджії, то почула крізь напіввідчинені засклені двері голос Тіма.

— Скажи мені, навіщо ти так зробила, Молі? Що штовхнуло тебе на це? Може, я щось зробив не так? Має бути якась причина. Скажи мені.

Міс Марпл зупинилася. У будинку запала пауза, потім Молі заговорила. Голос її був млявий і стомлений:

— Я не знаю, Тіме. Я справді не знаю. Щось на мене найшло.

Міс Марпл постукала в шибку й увійшла.

— О, ви вже прийшли, міс Марпл. Це дуже люб'язно з вашого боку.

— Ет, пусте, — сказала міс Марпл. — Я дуже рада, що можу бодай чимось допомогти. Ви дозволите мені сісти на цей стілець? У вас набагато кращий вигляд, Молі.

Я дуже рада.

— Зі мною все гаразд, — сказала Молі. — Я почуваю себе цілком нормально. Лише спати хочеться.

— Я не розмовлятиму, — сказала міс Марпл. — Ви лежіть собі спокійно і спочивайте. А я займуся своїм плетінням.

Тім Кендел скинув на стареньку вдячним поглядом і пішов. Міс Марпл зручно вмостилася на стільці.

Молі лежала на лівому боку. Вигляд у неї був виснажений і якийсь отупілий. Вона сказала голосом, що був не голосніший за шепіт:

— Це дуже мило з вашого боку, міс Марпл. Я думаю — я зараз засну.

Вона напівобернулася на подушках і заплющила очі. Її дихання стало рівнішим, хоч і було ще далеке від нормального. Тривалий досвід догляду за хворими спонукав міс Марпл майже машинально поправити простирадло й підіткнути його під матрац на своїй стороні ліжка. Коли вона так робила, її рука наштовхнулася на щось тверде й прямокутне під матрацом. Досить здивована, вона взяла ту річ і витягла її з-під матраца. То була книжка. Міс Марпл скинула швидким поглядом на дівчину в ліжку, але та лежала там зовсім тихо. Певно, вона вже заснула. Міс Марпл розгорнула книжку Вона відразу побачила, що то був сучасний трактат про нервові захворювання. Вона природно відкрилася їй на сторінці, де розповідалося про те, як починається манія переслідування та інші вияви шизофренії та схожих захворювань.

Книжка була написана не надто спеціальною мовою, її легко міг зрозуміти й нефахівець. Обличчя міс Марпл ставало дедалі серйознішим мірою того, як вона читала книжку. Через хвилину або дві вона її закрила й замислилася. Потім нахилилася й ретельно примостила книжку туди, звідки вона її взяла, — під матрац.

Вона похитала головою, відчуваючи певну розгубленість. Нечутно підвелася зі стільця, ступила кілька кроків до вікна, потім рвучко обернула голову й подивилася через плече. Очі Молі були розплющені, та коли міс Марпл обернулася, вона знову заплющила їх. Протягом хвилини або двох міс Марпл не була переконана, чи їй не уявився той швидкий і гострий погляд. То Молі лише прикидалася, ніби спить? Це могло бути цілком природнім. Вона могла боятися, що міс Марпл заговорить до неї, коли вона покаже, що не спить. Атож, найімовірніше, так воно й було.

А чи не прочитала вона в погляді Молі лукавство, у якому їй привиділося щось неприємне. «Не знаю, — сказала собі міс Марпл подумки, — у такій ситуації ти ніколи не знаєш».

Вона вирішила, що спробує поговорити з доктором Ґремом, як тільки вони зустрінуться. Повернулася на свій стілець біля ліжка. Через п'ять хвилин або десь так вирішила, що Молі справді заснула. Ніхто не зміг би лежати так нерухомо й дихати так рівно. Міс Марпл підвелася знову. Сьогодні на ній були капці на гумовій підошві. Можливо, не дуже елегантні, але чудово пристосовані до цього клімату, зручні й просторі для ніг.

Вона тихо пройшлася по спальні, зупиняючись біля обох вікон, які виходили в різних напрямках.

Прилегла до готелю територія здавалася спокійною й безлюдною. Міс Марпл повернулася назад і якийсь час стояла, ніби вагаючись, перш ніж опустилася на стілець, але відразу почула якесь тихе шарудіння зовні, схоже на човгання кроків у лоджії. Вона на мить завагалася, потім підійшла до засклених дверей, прочинила їх трохи ширше, вийшла, обернула голову до кімнати і сказала:

— Я вийду на дуже короткий час, моя люба, мені треба повернутися у своє бунгало й подивитися, куди я поклала викройку. Я була така переконана, що взяла її із собою! З вами буде все гаразд, поки я повернуся, чи не так?

Потім, обернувши голову назад, сказала, звертаючись до самої себе:

— Вона спить, бідолашна дитина.

Спокійно пройшла вздовж лоджії, спустилася по східцях, круто обернулася праворуч і пішла по стежці, яка починалася звідти. Якби хтось проходив під кущами китайських троянд, він був би здивований, побачивши, що міс Марпл круто звернула до моріжка, обминула задню стіну бунгало й увійшла в нього знову через другі двері. Вони відчинялися в невеличку кімнату, яку Тім іноді використовував як неофіційний кабінет, а з тієї кімнати інші двері виводили до вітальні.

Вікна у вітальні були завішені широкими шторами, напівзакритими, щоб зберігати в кімнаті прохолоду. Міс Марпл заховалася за однією з них і стала чекати. З того вікна було добре видно, якби хтось надумав підійти до спальні Молі. Минуло кілька хвилин — чотири або п'ять, перш ніж вона справді когось побачила.

Струнка постать Джексона в білій уніформі піднялася східцями лоджії. Зачекавши близько хвилини, він тихо постукав у засклені двері, що були відчинені. Відповіді не було, принаймні міс Марпл її не почула. Джексон розглянувся навколо швидким скрадливим поглядом, потім прослизнув у відчинені двері. Міс Марпл рушила в напрямку дверей, які відчинялися у ванну кімнату. Вона підсмикнула брови, зобразивши на обличчі вираз легкого подиву. Замислилася на хвилину або дві, потім ступила в коридор і ввійшла до ванної крізь другі двері.

Джексон пильно оглядав полицю над зливальницею. На звук відчинених дверей він круто обернувся. Він здавався захопленим зненацька, що було не дивно.

— О, — сказав він, — я не…

— Містере Джексон, — промовила міс Марпл із глибоким подивом у голосі.

— Я так і думав, що ви десь тут, — сказав Джексон.

— Вам чогось треба? — запитала міс Марпл.

— Справді треба, — підтвердив Джексон. — Я дивився, якою маркою крему користується місіс Кендел.

Міс Марпл оцінила вміння Джексона викручуватися зі скрутного становища, адже вона спіймала його з тюбиком крему для обличчя в руці, і він відразу згадав про цей факт.

— Приємно пахне, — сказав він, наморщивши носа. — Це дуже добрий крем, бо дешевші марки годяться не для всіх видів шкіри, а іноді навіть спричиняють висип. Те саме буває і з пудрою.

— Ви здаєтеся дуже обізнаним у цій галузі, — сказала міс Марпл.

— Мені трохи довелося попрацювати на фармацевтичній фабриці, сказав Джексон. — Там можна довідатися багато про косметику. Якщо її добре запакувати, то жодна жінка не втримається, щоб її не купити.

— То ви саме для цього… — і міс Марпл умисне не докінчила свою фразу.

— Ні, я прийшов сюди не для того, щоб поговорити про косметику, — погодився Джексон.

«Ти мав дуже мало часу на те, щоб вигадати вірогідну брехню. — подумала міс Марпл. — Подивимося, як тобі пощастить викрутитися тепер».

— Річ у тому, — сказав Джексон, — що місіс Волтерс десь цими днями позичила місіс Кендел свою помаду. Я прийшов, щоб забрати її для неї назад. Я постукав у вікно, а тоді побачив, що місіс Кендел міцно спить, і подумав, що нічого поганого в тому не буде, якщо я просто увійду до ванної й пошукаю помаду.

— Розумію, — сказала міс Марпл. — І ви її знайшли?

Джексон похитав головою.

— Мабуть, вона лежить у неї в сумочці, — безтурботно припустив він. — Ну то й нехай. Місіс Волтерс не надто турбується тим, що її віддала. Вона лише мимохідь згадала про неї. — І додав, роздивляючись косметичні препарати, що були на полиці: — У неї не так багато косметики, правда ж? А втім, вона й не потребує її. Адже вона молода й має добру шкіру від природи.

— Схоже, ви дивитеся на жінок зовсім іншим оком, аніж звичайні, пересічні чоловіки, — сказала міс Марпл, мило всміхаючись.

— Атож. Я думаю, професія змінює погляд людини на життя.

— Ви багато знаєте про ліки?

— О, так. Маю добрий робочий досвід із ними. Якщо ви мене запитаєте, то скажу, що сьогодні ми маємо їх надто багато. Надто багато заспокійливих засобів, стимуляторів та всіляких чудодійних засобів. Добре, якщо їх продають за рецептом, але ж багато з них ви можете купити й без рецепта. Деякі з них можуть бути дуже небезпечними.

— Мабуть, що так, — сказала міс Марпл. — Атож, я певна, що так.

— Вони, знаєте, дуже впливають на поведінку. Істерія, яку ми так часто спостерігаємо в підлітків, пояснюється не природними причинами, а тим, що вони мають звичай ковтати всіляку гидоту. О, у цьому немає нічого нового. Це відомо з давніх-давен. На Сході — хоч мені там і не довелося бути — можна спостерігати все, що завгодно. Ви здивувалися б, якби знали, що там жінки дають своїм чоловікам. В Індії, наприклад, у погані давні часи молодих жінок видавали заміж за старих чоловіків. Позбутися їх, думаю, вони не хотіли, бо по смерті чоловіка їх або спалювали на його похоронному вогнищі, або якщо не спалювали, то родина небіжчика виганяла її на вулицю. Бути вдовою було в ті дні в Індії невесело. Але вона могла підтримувати старого чоловіка ліками та наркотиками, перетворити його на напівбожевільного, розбудити в нього галюцинації, очистити його мозок від будь-яких тверезих думок. — Він похитав головою. — Атож, роботи їй вистачало, і то була робота брудна.

А згадайте відьом. Ми знаємо про них дуже багато цікавого. Чому вони завжди зізнавалися, чому так легко погоджувалися, що вони відьми і що літають на мітлі на відьомські шабаші?

— Тортури, — сказала міс Марпл.

— Не завжди, — не погодився з нею Джексон. — О, так, тортури багато чого пояснювали, але нерідко вони зізнавалися навіть раніше, аніж їм погрожували тортурами. Вони не просто зізнавалися, вони вихвалялися своїм умінням. Як відомо, ті жінки мали звичай натиратися різними мастями. Вони називали це помазанням. Коли втираєш у шкіру деякі з тих препаратів — беладону, атропін та інші, до них подібні, — вони створюють галюцинації вознесіння, польоту крізь повітря. А вони думали, бідолахи, що літають насправді. А згадайте про секту асасинів — середньовічних людей, які жили в Сирії, у Лівані, десь там, на Сході. Вони споживали індійський гашиш, який викликав у них галюцинації про рай, про гурій, про нескінченність часу. Їм казали, що так вони житимуть після смерті, але щоб заслужити таке життя, вони повинні здійснювати ритуальні вбивства. І я нічого не вигадую, бо так воно й було.

— Так було тому, — сказала міс Марпл, — що люди за своєю суттю надзвичайно легковірні.

— Так, я думаю, це правда.

— Люди вірять усьому, у чому їх переконують, — сказала міс Марпл. — Так, так, усі ми схильні робити це, — додала вона, а тоді гостро запитала: — Хто розповів вам усі ці історії про Індію, про те, як дружини напувають своїх чоловіків дурманом? — І вона додала, перш ніж він устиг відповісти: — Либонь, майор Полґрейв?

Джексон здавався трохи здивованим.

— Так, і справді, то був він. Він розповів мені багато таких історій. Звісно, більшість із них відбувалися задовго до того, як він там жив, але він, здавалося, знав про них усе.

— Майор Полґрейв перебував під враженням, що він знає дуже багато про все, — сказала міс Марпл. — Він часто був неточним у тому, що розповідав людям. — Вона замислено похитала головою. — Майор Полґрейв повинен багато за що відповісти.

Почувся тихий звук від сусідньої спальні. Міс Марпл рвучко обернула голову. Вона швидко вийшла з ванної до спальні. Лакі Дайсон стояла там у дверях.

— Ой, я не думала, що ви тут, міс Марпл.

— Я вийшла до ванної лише на мить, — сказала міс Марпл із гідністю та з легким відтінком вікторіанської стриманості.

Стоячи у ванній, Джексон широко всміхався. Вікторіанська скромність завжди розважала його.

— Я подумала, чи не захочете ви, щоб я трохи посиділа з Молі, — сказала Лакі, поглянувши на ліжко — Вона заснула, так?

— Думаю, що так, — відповіла міс Марпл. — Але тут усе гаразд. Ви йдіть і розважайтеся собі, моя люба. Я думала, ви поїхали на екскурсію.

— Я мала намір поїхати, — сказала Лакі, — але в мене так розболілася голова, що в останню хвилину я мусила відмовитися. Тож я й подумала, що, можливо, зможу принести користь тут.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала міс Марпл. Вона знову сіла біля ліжка й заходилася плести. — Але мені тут цілком добре.

Лакі завагалася на хвилину або дві, а потім обернулася й пішла геть. Міс Марпл зачекала хвилину, а потім навшпиньки повернулася до ванної кімнати, але Джексон уже пішов, безперечно, вийшовши крізь другі двері. Міс Марпл узяла тюбик із кремом, який він тримав у руці, і поклала його собі до кишені.