Кобиздохівські оповісті

Дід Назар та базар

Дід Назар не любив ходити на базар.

Ходили: баба Наталя Артемівна, тьотя Ксеня і навіть сумирний зять Полікар, котрий привіз з фронту не тільки виразку шлунку, а й, як з’ясувалося згодом, коли діда не стало, ще й маніакально-депресивну шизофренію на ґрунті контузії. Або, як казали в Кобиздохівці, був він “тихопомішаним”.

Ходили на базар усі. Крім діда. І це при тому, що у повоєнному селі все необхідне для життєдіяльності, окрім того, що росло на городі і кудкудакало в старому хлівчику, можна було здобути лише в неділю на базарі. Бо в чайну зранку привозили з району тільки хліб, а після обіду - пиво в бочках. Єдиний смаколик у цьому закладі громадського харчування - ковбасу одеську виробництва місцевої артілі інвалідів імені маршала Рибалка - давали тільки на свята.

Але дід на базар вперто не ходив. І для цього була причина. Він небезпідставно вважав себе мисливцем. Саме Мисливцем, а не “охотником”, як на нашому східно-подільському діалекті обзивається це заняття.

Просидіти добу на ставку, підгодовуючи власною кров’ю місцевих комарів, а рибу вареним горохом, вимоченим у одеколоні “Шипр”, то для діда Назара було справді чоловічим заняттям. Те ж саме - пролазити по всьому обійстю, намотуючи на старі чоботи кілометри розмоклого чорнозему, аби врешті уполювати якогось замріяного зайця…

Межи нами кажучи, не раз шкодував я, діда Назара достойний нащадок, що моя Лапікуриха його вже не застала. Ото б знайшли спільну мову!…

Так ото, про базар. Було це глупої осені, якраз у день відкриття полювання на дичину. Дід на додачу був не простим мисливцем, а й багаторічним, до самої своєї смерті, головою районного товариства “Охотників і рибалок”. Тож, природно, вполювали-не вполювали, а посидіти у старого Назара Степановича ввечері треба. Така традиція.

Застосувавши метод елементарної дедукції, можна вирахувати, що полювалося того дня кепсько. Інакше б не принесли додому стільки невикористаних набоїв, а відтак - не стрельнуло б у голову навіть після п’ятої чарки позмагатися у стрілянині по свічці. І то не надворі, а у найбільшій кімнаті дідової хати.

Швиденько повисипали з патронів дріб, бо він у ті роки був у великому дефіциті. То пороху було навколо - хоч відром бери, бо фронт стояв під Кобиздохівкою місяців три, якщо не більше. А от свинець доводилося виплавляти з акумуляторних пластин, або з гвинтівочних чи автоматних куль, зібраних на городі.

Тож, повисипали дріб, загнали назад повстяні пижі, поставили запалену свічку на старому “графському” буфеті і зачали по ній гатити з протилежного кінця кімнати, навіть не встаючи з-за столу.

Сімейна легенда гласить, що Назар Степанович того вечора не влучив жодного разу. Заповідалося на підрив авторитету Мисливця і головного годувальника. А тут іще - баба Наталя Артемівна, подавши на стіл чергову порцію яєчні, так, межи іншим, забрала з дідових рук його славетну двоствольну “тулку” і, майже не цілячись, спустила курок.

За столом запанувала мертва тиша: бабця не просто влучила у свічку, а загасила пижем вогник! Ювелірна робота. Тут і на тверезу голову свічку на такій відстані хоча би просто перебити - і то складно. А вона - по вогнику!

Дід Назар кинувся до патронташа, видер звідти, як йому здавалося, “холостого” патрона, загнав у ствол і бабахнув так же, як і бабця - не прицілюючись.

Те, що голова районного осередку мисливців та рибалок переплутав “холостий” заряд із “вовчим” шротом - гості зрозуміли спочатку з гучності пострілу, а вже потім - з його результату. Пояснюю: буфет, котрий притягли в дідову хату з маєтку графа Тишкевича в буремному тисяча дев’ятсот сімнадцятому, був складною архітектонічною спорудою з горіхового дерева. Нижня секція - комод для білизни і всілякої там мануфактури. Вище - велика відкрита полиця, на якій, власне, і стояла свічка. А ще вище, третім ярусом - у миснику містився фактично весь лапікурівський посуд, з чарками включно.

“Вовчий” шріт акуратно сипонув якраз у третій ярус. Вже й дим розвіявся, а черепки ще падали на долівку з понівечених полиць.

Реакцію баби Наталі Артемівни можна було й не прогнозувати. Хоча, зважаючи на присутність сторонніх, розпочала вона досить стримано: з чіткого анатомічного визначення, звідки у декого руки ростуть і на що ті руки тільки й здатні. Але далі… тема набула такого розвитку, що гості протверезіли і повилітали з хати рачки, аби не втрапити бабі “під роздачу”.

Ще раз межи нами кажучи, коли з моїх рук час від часу летить на підлогу чергова чашка чи тарілка, я слухаю до болю знайомі, рідні тексти у виконанні моєї Лапікурихи - і стає мені тепло на душі: я доходжу висновку, що по-перше, я гідний онук свого діда з усіма успадкованими талантами, а по-друге, моя Наталя - справжня Лапікуриха. І з покійною бабусею Наталею Артемівною, царство їй небесне, вона одразу знайшла б спільну мову.

… Наступного ранку була неділя. Дід Назар вперше в житті з власної ініціативи пішов на базар і купив новий посуд.