Кобиздохівські оповісті

Найдовше слово

Ну от, ще не встиг я толком розбалакатися, як соромливі земляки мої почали ліктями пхатись у «Кобиздохівські оповісті». Питаєте, коли соромливі, то як же ліктями пхаються? Бо мовчки, шановні, мовчки. Свою гордість мають. Це вам не ті вилупки, що, забувши батька з матір’ю, по чужих головах лізуть, деручи горлянку: «Я воював, я захищав!» Знаєте таких.

Заспокойтеся, люди добрі. Сторінок чистих у мене до біса, комп’ютер справний, Лапікуриха терпляча… от, все ж таки бояться. Біда навчила. Бояться, що знову комусь чогось не дістанеться - то солі, то сірників, то цукру з милом, то хліба… а як роздивитися уважно, то не дісталося моїм землякам за все їхнє життя саме нормального людського життя.

Кажете, Франю вперед пропустити, поза чергою? Добре, добре! Хай буде Франя. Я, щоправда, про збитий літак збирався написати… Але хай почекає, його вже збили - і то давно.

Так от, Франя. Прізвище її в Кобиздохівці, напевне, ніхто не пам’ятав. Бо навіщо? Іншої Франі в селі не було. Це точно. Прожити без Франі Кобиздохівка не могла. Принаймні її чоловічий контингент. Ні, це не те, що ви подумали. Біда мені з сучасними читачами. Надивляться на ніч еротики по кабельному телебаченню - і що? І зобижають чесну жінку. Таки чесну. Бо Франя, окрім як на свого законного, на жодного чоловіка грайливим оком не поглядала. Секрет її популярності був у іншому - вона торгувала пивом. У маленькій будочці між крамницею та сільрадою по цей бік базару. Доки тепло було. Взимку перебиралася до крамниці, або, як у нас казали, кооперації.

Отже, слухайте і уявляйте. Ні, вам цього не уявити. Вам, розбещеним усіма та усілякими сортами пива в пляшечках, пляшках, пляшищах, банках та бочечках з етикетками вітчизняними та імпортними, темними і світлими, чорними і сіро-буро-малиновими! На кожному кроці! В магазинах, генделиках. Кав’ярнях, забігайлівках, будках, будочках, лотках і лоточках, на шматку картону просто неба і в підземному переході! На перевернутих ящиках і в руках вуличних перекупок! Міцне і не дуже міцне, охолоджене, неохолоджене, приморожене… та досить уже! Цей пивний рай тоді й не снився.

А тепер все ж таки уявіть собі одну-єдину (і тим серцю найдорожчу) брудну дерев’яну бочку з пивом одного-єдиного сорту «Жигулівське». Її привезли звечора в будку до Франі, але продавати не стали. А вчора був Храм, жовтневі, травневі, восьме березня, аванс, получка чи просто свято душі. Або навпаки - наша прекрасна дійсність знову важким чоботом наступила вам на обличчя. І от, зранку «труби горять» після кількох «стаканів бурякової» або з мелясу, бо в ті часи з цукру гнали тільки на весілля та поминки. І таке враження, що у вас дим іде звідусіль, пече, крутить, сушить і сили немає після вчорашнього. А пива на всіх не вистачить. Бо одна тільки бочка. Зате Франя вже на посту. Дверцята замкнені, чути тільки, як віник шурує по підлозі. Франя підмітає.

Мете вона п’ять хвилин, п’ятнадцять, півгодини… скільки там замітати, це ж не клуб. У мужчин уже сили немає терпіти, починають у двері шкребтися. Франя мете далі.

Ще півгодини минає, дядьки не витримують і ревуть хором так, що на бригаді колгоспний бугай Валєрик відгукується.

- Фра-а-аню!

- Чого вам? - наївно цікавиться Франя з того боку.

Цікаве питання. Можна подумати, що до пивної будки люди по карасин прийшли. Хоча, чесно кажучи, те, що в бочці, більше нагадує продукт нафтоперегонки, аніж бродіння хмелю.

- Пи-и-ива! - лагідно пояснюють страждущі.

Бабахають двері. Горобці з переляку летять аж на той бік села. На порозі, як Афродіта з пивної піни виринає Франя. Розпелехана, немолода вже жінка в брудному халаті, який колись вважався білим. У правиці вона стискає віник, лівою ж рукою опирається на могутнє стегно. І вистрілює в дядьків одним довжелезним словом, без пауз:

Холєриваманепивадомадітизголодузамазкунавікнахпооб’їдалиавони-пива!небудевампива!

Отак. Вдавіться, пане Гіннесе, бо ви такого слова для вашої книги рекордів не знайдете більше ніде і ні за які гроші. Навіть за американські.