Кобиздохівські оповісті

Кобиздохівські привиди і примари (частина друга)

І от опісля того, як голова сільради Тронц від імені радянської влади делікатно натякнув старійшинам, що їхнє прохання щодо реставрації релігії в мікрорегіоні нездійсненне, в селі з’явився Клишоногий.

Спочатку він налякав шкільного сторожа діда Ходака, вештаючись навколо колишнього „Палацу”. Кажуть, старий у молодості таки справді ходаком був. По жіноцтву. Але тут злякався, як та баба. Потім привид на копитах перестрів Козорізиху, якраз коли вона з ферми додому мішок комбікорму тягла. Темно було, то вона подумала, що це колгоспний комірник Цуприк після чергового могорича до куми суне „біса тішити”. А коли роздивилася, кинула мішок і, повторюючи молитву, вихором помчала додому, забувши про застарілий радикуліт. Примара комбікорму не взяла, ще раз підтвердивши своє потойбічне походження.

Кобиздохівка загула… Як тільки сутеніло, надворі боялися показуватися не тільки старі баби, а й дехто з офіційно визнаних матеріалістів. Щоправда, привида майже ніхто не бачив, бо ночі стояли темні, а вуличні ліхтарі давно потовкли малолітні правопорушники і допризовна молодь. Однак стукіт копитець чули і не раз, ловлячи з переляку дрижаки.

Апогеєм стала зустріч Клишоногого з головою сільради. І де - коло його власної ж хати! Привид таки добряче був схожий на Цуприка, бо коли Тронц побачив якусь постать, що стояла в характерній позі, перехилившись через його паркан, то подумав: „От пацюча морда, знову набрався і чужі городи поливає”. Та коли „морда”, повернувши голову до Тронца, глузливо бекнула, голова з переляку зомлів. Останнє, що він чув, провалюючись у безпам’ять - цокіт копитець.

Отямившись, Тронц покликав „ініціативну групу” на чолі з дідом Синюшком і дядьком Стоп’ятюком і сказав:

- Чорт із вами і вашою церквою! Пишіть прохання і шукайте земляка. Бо я з цим сам у Москву не поїду!

- А ви нам у Москві і даром не треба, - заспокоїли „владу” дядьки. - Ви тільки бомагу підпишіть, а решту Марія зробить, Козорізова небога.

Марія, ви її повинні пам’ятати з оповісті про те, як дядько Гилюк замість грибів у лісі засекречену штуку знайшов, у Кобиздохівці вже кілька років, як не жила. Після того рейваху місцеві дотепники розпустили чутки, що дядькову хату прапорщик спеціально в повітря висадив, щоби виплутатися з халепи, у яку встряв через амури з козорізівською небогою. Довелося дівчині їхати од ганьби подалі у сусіднє містечко. Там вона влаштувалася на комбінаті „Червона цегла”, де її перестріла, ні сіло ні впало, всесоюзна слава і визнання.

До цього спричинилися два фактори: Маріїна самогонка і рознарядка на нагороди. Ці два негідні нашого суспільства явища й досі подекуди можна здибати, а в епоху застою вони не лише мирно співіснували, а й часом перетинались, як це і трапилося з Марією.

(Подальші факти, викладені автором у цій оповісті, видалися редакції настільки неймовірними, що нею було вчинено сумлінну перевірку. Практично все підтвердилося, за винятком однієї подробиці: Марія працювала не на комбінаті „Червона цегла”, а на цукрозаводі „Червоний цукор”. Автору вказано на неточність. Редакція.)

Одне слово: ситуація!… Прийшла на комбінат рознарядка - представити до високих нагород таку-то кількість людей за такими-то параметрами: вік, партійність, стать, стаж, соціальне походження, відсутність небажаних родичів і так далі… З нагоди успішного виконання і перевиконання планових завдань п’ятирічки.

Виконанням, а тим більше перевиконанням у галузі й не пахло, та це нікого не бентежило. Недобір продукції в ті роки компенсували збільшенням кількості урядових нагород на душу населення. Покійний Брежнєв мав їх, кажуть, стільки, що одягнути всі ризикнув лише один раз - коли позував для офіційного портрета. Потім йому в Криму два місяці поперек вправляли! Такий тягар узяв на груди, куди там важковаговикам-штангістам!

Ну от, сів комбінатівський „трикутник” за стіл і почав ділити - кому що. Тим більше, вказівки чіткі - дивись анкети і підставляй прізвища. Ну, щоб робота веселіше йшла, голова профкому графинчика притяг - з Маріїною продукцією. Дуже вона на комбінаті попитом користувалася. Самогонку маю на увазі, бо ж робилася за кращими кобиздохівськими рецептами. Під неї не те що рознарядку на ордени - річний план у міністерстві не раз коригували. У бажаному для виконання плану напрямі…

Заповнили майже всі анкети і нагородні листи, аж тут директора раптом на самокритику потягло. Бо графинчика якраз теж прикінчили:

- Хлопці, а ми свині! Скільки років Маріїну продукцію потребляємо, а хоч би якусь медальку жінці дали! Сором!

Парторг у відповідь:

- Так сировину ж вона безплатно одержує! Цукор з нашої бази оформляємо - начебто на піонерський табір. А бідні дітки до чаю пальці смокчуть.

Тут профспілковий лідер устряв, випив і посмілішав:

- А трудомісткий процес? А нічні зміни? А шкідливість виробництва? Ти закваску коли-небудь нюхав? То постій коло діжі, побачиш! Заповнюйте анкету, або пийте казьонку!…

Порадилися, помикитили і вирішили: представити заслужену самогонницю до медалі „За трудову доблесть”! Усе заповнили і відіслали. Якби хто знав, чим воно обернеться, то виписали би Марії премію в розмірі місячної зарплати і не хлебтали б потім валер’янку, мов ті коти. Бо анкета у числі інших втрапила на розгляд до Миколи Вікторовича Підгорного - на той час голови Президії Верховної Ради СРСР. Микола Вікторович погортав папери і закрутив носом перед своїми „шістками”:

- Мало жінок, товариші, мало жінок. Їх у галузі скільки? П’ятдесят дев’ять і дві сотих процента, а нагороди самим лише мужчинам? Негарно!

- Чому ж, - набрався громадянської мужності один із референтів, - не лише мужчинам. Є й жінки. Марія… е-е-е… Козоріз.

- Десь я вже чув це прізвище, - задумливо промовив Микола Вікторович. - Тільки де? Смішне таке, тому й запам’ятав…

- Ми його, здається, минулого разу в доповідь давали для Леоніда Ілліча, на восьме березня, - підказав референт, котрий старший. - І взагалі, немає нічого смішного. Нормальне слов’янське прізвище.

(У самого референта прізвище було Гнидюк, тому він зазвичай представлявся як Гнєдік…)

- Може бути, може бути, - погодився Микола Вікторович.

У обох була пам’ять дірява, і це врятувало і Марію, і комбінатівський „трикутник”, а в результаті, й Кобиздохівку. Бо прізвище це Миколі Вікторовичу доводилося чути від норвезького посла, коли бабу Козорізиху і бабу Допіру в Норвегію вітром занесло з цибулею разом, і з цього приводу дипломатична пошта добряче напрацювалася. Самих лише марок пішло - на червінець!

- Ну, тим більше, якщо її і Леонід Ілліч у доповіді назвав, - проказав суворо Микола Вікторович, - то як ми тут, у Президії виглядаємо? До чого ми її представили? А щоб вас до самої смерті так нагороджували! Просту, скромну трудівницю, раціоналізатора, активістку, селянку за походженням, авторитет у колективі незаперечний, - а ви їй медальку? Переоформте на найвищу нагороду! Зараз же!

Коли подзвонили з області, що Марії дали Героя і сам „Перший” вже виїхав на комбінат її поздоровляти, з директора позаторішній хміль вилетів:

- САМ їде! - закричав він голові профкому. - Ти розумієш? Марію поздоровлять! А у неї що посеред хати? Га?

- Господи! Апарат і два бідони з закваскою! Я сам замовив - у племінника в суботу весілля!

- Алюром! Хапай усіх, біжи, ховай, бо я тебе самого женю! На парторгові!

Встигли!…

Кобиздохівці старих людей поважають. Тому Марія комизитися не стала. Вислухала уважно делегацію земляків-ветеранів і сказала:

- Ну, як треба церкву, то треба. Поїду, попробую. Хай тільки мені доктор Соловей справку дасть, на всяк випадок… Мало що…