Кобиздохівські оповісті

Дещо про генеалогію кобиздохівських прізвищ

Генеалогія - то наука про імена, а не те, про що дехто подумав. Хоча, зв’язок десь є. Якби жінки не народжували дітей, то не було б кому давати імена та прізвища. І вченим-генеалогам було б нічого робити. Так ото: досліджувати походження деяких кобиздохівських родових прізвищ - справа важка. Хоч і не безнадійна. Бо чого, скажіть на милість, дядька Семена, який живе в третій хаті від криниці, як іти до копанки, звуть Козорізом? Він отих рогатих не те що ніколи не різав, а й не тримав ув обійсті. І батько його не тримав, і дід, а нате ж вам - теж були Козорізами. Мо’ й справді якийсь їхній дурний пращур пару тисяч років тому зарізав якусь нещасну козу. Буває! Так за що ж усіх нащадків дражнити? Чортівня якась! Або, скажімо, найсумирніший у Кобиздохівці мужчина, який боявся на чужих дівчат і жіночок навіть очі підвести, так його благовірна затюкала, так ото він носив абсолютно еротичне прізвище Бахур. Ні, ймовірно, якийсь його попередник таки уславився своїми подвигами на сексуальному фронті, але коли то було… А за що ж наш дядько Бахур має отого хреста нести?

І все ж таки, найславетніше з кобиздохівських прізвищ належало колишньому рахівнику, а згодом головбуху колгоспу «Світанок» Леонтію Пилиповичу Гломазді. Уславився він - і то досить широко - тим, що один з його предків був особисто знайомим із Олександром Сергійовичем Пушкіним. Більше того, той Гломазда справив на поета таке враження, що геній російської ліри навіть вірша йому присвятив. Я його сяк-так переклав, не повністю, щоправда, бо не всі лексичні тонкощі подужав. Однак, уявлення матимете:

Далі в мене хисту невистачило, бо який я перекладач? Тим, хто бажає дізнатися, що саме занедбав хоробрий капітан Гломазда, рекомендую зазирнути до відповідного тому повного зібрання творів О.С.Пушкіна, видання 1937-го року.

(Тут Лапікуриха припинила друкувати і сказала: «Ну, це вже ти… зі своїм Пушкіним. Хто тобі повірить?» Довелося позичати у знайомих рідкісне на наш час видання і, що називається, ткнути носом у епіграму про Гломазду. Лапікуриха прочитала і покрутила головою: «Та-а-ак, цього разу - вмив. Але не розраховуй, що тобі й надалі такі жартики з рук зійдуть. Дай спокій класикам»).

Добре, даю спокій класикам. Все одно не переплюну отого гаспадіна Бузину з газети «Огородские ведомости». Хоча, як російський філолог за дипломом, мушу зауважити, що О.С.Пушкін про українців жодного доброго слова не написав, окрім як про тих двох колабораціоністів - Іскру і Кочубея. Все, все, все… повертаюся до земляків.

Коли заздрісники говорили Леонтію Пилиповичу Гломазді, що Пушкін, мовляв, не дуже чемно обійшовся зі скромним армійським капітаном, головбух філософськи відказував:

- А про вашого предка він і такого не написав.

І це була свята правда.

Ну, а хто погано знав тонкощі російської літератури дев’ятнадцятого століття, зачувши прізвище Гломазда, починав сміятися:

- А, це той, чия дочка зубами на дишло наїхала!

Було… щоправда, не в Кобиздохівці, а в райцентрі. Бідна дівчина їхала собі на велосипеді і чи то замислилася, чи то погода була погана, але на абсолютно порожній соші примудрилася вона, кажучи по-сучасному, «зістикуватись» із дишлом парокінного воза. Вони, оті Гломазди, взагалі всі якісь замріяні. Хоча й не без гумору. Це у них не відбереш.

В останні роки царствія товариша Сталіна у кімнатці над головою старого головбуха Леонтія Пилиповича висів портрет товариша Вознесенського. Не поета, заспокойтесь. І навіть не його родича, а члена Політбюро і першого заступника Голови Ради Міністрів, тобто самого Сталіна. Вознесенського розстріляли по вже забутому «Ленінградському дєлу». Гломазда мусив зняти портрет ворога народу і повісити товариша Ігнатьєва. Ну от, і ви не знаєте, що то за цабе. Було. У вищому ешелоні. Десь рік чи півтора. Тільки встигли портрети його надрукувать і порозвішувать, як Сталін помер. Декого з його висуванців негайно засунули назад. Ігнатьєва - чи то в Мордовію, чи то в Туву. Далеко. Але цьому ще пощастило. Бо інших песиголовців порозстрілювали. А головбух мусив знову лізти на стіл і знімати портрета. Дали йому нового, точніше, старого - товариша Берію. Ще не встигли за рамкою павуки сітку сплести, як бабах! Як співали по містах тодішні пацани: „Берия, Берия, потерял доверие…”

Берію Гломазда особисто у туалеті втопив. А над столом вчепив товариша Молотова. Сидить він, Гломазду маю на увазі, над кошторисом, коли вбігають:

- Знімай!

- А що таке?

- Антипартійна група. Маленков, Каганович і Молотов. І… як його? - «примкнувший к ним Шипилов». Чіпляй Ворошилова.

Невдовзі підвів Гломазду і «первый красный офицер». Може, я щось плутаю, але не дуже. Максимум один-два портрети пропустив. Час був бурхливий, зміни стрімкі. Злетів і маршал Ворошилов. І тут у старого Гломазди прокинувся дух його скромного, але героїчного предка, хороброго капітана, шанувальника дам і друга поетів. Прийшов Леонтій Пилипович до парторга і руба:

- Все. Давайте мені Шевченка! Бо я вже застарий, щоб за тою вашою політикою, як дурна дівка, по столах скакати.

Ви не подумайте, ради Бога, що кобиздохівці примазуються до чужої слави. Ми люди скромні, нам чужого не треба. Ми навіть відмовилися від великої честі стати батьківщиною Максима Кривоноса. Чимало істориків так прямо і писало, коли йшлося про наш район: «За непідтвердженими даними десь тут народився Максим Кривоніс». А ви вже знаєте, якщо «десь тут», то це в Кобиздохівці. Але - спасибі на доброму слові, та знову ж таки, «але»… В нашому селі, на відміну від декого ну дуже вченого, навіть трієчник-шестикласник знає, що насправді славний герой українського народу з’явився на світ таки далеченько від Кобиздохівки. Бо в самій Гасконії, що, як ви пам’ятаєте, десь там посеред Франції. І ніхто йому носа не перебивав, то його родовий профіль. У нас на Поділлі, хвалити Бога, кирпатих немає, ми не якась там Хацапетовка. У дядьків через одного «румпель» добрячий. Порода! Але до полковника Максима їм усім далеченько.

Воно як було - розповідають старі люди. Він там, у своїй Гасконії, а потім у Парижі такого навиробляв стосовно жіноцтва та дуелів, що шлях був один. Точніше, два: або в Бастилію, або на фронт. Тоді в Європі цих фронтів було, що в колгоспі гною. Але наш гасконець у щось і там устряв, когось прохромив і на додачу спокусив вдову небіжчика при свідках. Тут уже і у їхнього короля терпець луснув і він сказав, що таким урвителям не місце серед нас, тобто, серед них. Французів. На щастя для гасконця в цю війну встряли і наші українські козаки, два полковники - Хмельницький і Богун. Ну, вони з Максимом (бо, щоб ви знали, це справжнісіньке французьке ім’я) подружили, не одну чарку разом випили, разом і до французьких дівчат ходили. А як Максиму припекло, він і каже:

- Все, пани-товариші, прийшов мені гаплик, король уперся, як бретонський бугай. Одне слово, з мого Луя не діждеш… нічого хорошого.

Він усе це, звичайно, французькою говорив. Але наші полковники теж не в тім’я биті, бо вони, хоч і заочно, але Києво-Могилянську академію таки закінчили. Ще ту, стару, а не нинішню, Брюховецького. І знали, що в Бретані - французькій провінції - бугаї такі ж уперті, як кобиздохівські тещі. От вони і кажуть:

- Не журися, Максиме! Підеш, - кажуть, - з нами, з нами, з козаками. Краще тобі буде, як в рідної мами.

Максим, звичайно, зітхнув тяжко, загорнув у хустинку жменю рідної гасконської землі, бо французи теє, теж дуже великі патріоти - і поїхав козакувати в Україну. На Січі його православний батюшка перехрестив у нашу віру. Хоча, власне, що там було перехрещувати - не мусульманин же, а наш-таки, християнин. Ну, потім засіли, як водиться, браття коло чари… але то вже інша історія.

Ледь не забув головного. Як же Максима Кривоноса насправді звали? Та ви знаєте. Д’Артаньян йому фамілія. Шевальє д’Артаньян. А ви думаєте, чого Олександр Дюма мучився - куди раптом з усіх документів і архівів його герой зник у розквіті сил і здоров’я. Таж в Україну, в нашу Україну.

Кажете, д’Артаньяна не Максимом, а Шарлем звали? Шарль де Батц Кастельморо д’Артаньян? Так то його Дюма з де Голлевим прадідом переплутав - того теж Шарлем звали.

З усіх славних лицарів козацьких, побратимів Хмеля, тільки й лишилася, та й то чудом, могила брацлавського полковника Данила Нечая. А інших - то вороння кісточки рознесло, то ворог поглумився, а то й свої… правнуки погані. Від козацької церкви, в якій молився Кривоніс - у селі Кальнику - вберегли люди фрагмент дерев’яного іконостасу. Це коли більшовики з комсомольцями святий храм плюндрували. Він зараз у Дашівській церкві - це за кілька кілометрів. Кажуть, після лютого бою Кривоноса з поляками полеглих козаків поховали тут-таки, біля Кальника, у старовинному скіфському кургані. Зараз від того кургану самі рештки видніються крізь бур’ян і чагарники - вдячні нащадки розкопували, золото шукали.

Зруйнували храми, розрили могили, історію переписали собі на втіху. Лишилося золото правди - в пам’яті людській. Та ще глиняні козацькі люльки, які у нашій Кобиздохівці і досі на городах викопують. Правду Сашко Кузьмінець казав: документ - сьогодні його немає, а завтра він є, а післязавтра знову щезне. А пам’ять людська - що то дивовижна матерія - нічого її не бере, тільки встигай записувати.