Кобиздохівські оповісті

Кобиздохівська інженерна наука

У кожної людини свої таргани в голові. І це нормально. Одні боністикою захоплюються - грошові знаки американського Національного Банку колекціонують. Інші „мерседеси” міняють, як циган коней. Ще хтось на базарі приторговує. А кобиздохівці вирощують земляків.

Ні, у нас в Кобиздохівці і в хаті є що людям показать, і коло хати, але найголовнішим у селі з давніх давен вважається мати по далеких усюдах земляків. Звичайно, і тут не все купи тулилося. Траплявсь і такий „соотечественник”, що хоч стій, хоч падай! Як отой мічман, котрий наших бабів аж у Скандинавію притарабанив. Або вчений телепень з інституту мовознавства, що насмілився автохтонність самої назви Кобиздохівки сумніву піддати. Але на загал кобиздохівський земляк - то те, що треба.

Оце днями прочитали ми з Лапікурихою в Інтернеті, що десь на західних землях якісь урвителі вкрали… залізничного моста через річку. За одну ніч! Розібрали, завантажили і спровадили через кордон. Ну що ми вам скажемо? Вкрасти моста - то дурне діло, бо нехитре. А от ти спробуй за одну добу такого моста побудувать! А наші кобиздохівці спромоглися. Та ще й у ті часи… Одне слово - по порядку.

Те, що за місцем свого розташування Кобиздохівка - філія раю на землі, ви, сподіваємося, вже переконалися. Та була в цьому райському розташуванні одна незручність - далеко їхати до райцентру. А до залізничної станції ще далі. Ні, якщо навпрошки через річку, а звідти на трасу, то воно ближче. Було б! Якби по тій клятій річечці не проходила межа між районами. Це ще зі старих часів повелося, коли пан Ганецький з паном Заглобою один одного за чуби брали: кому впоперек водойми сіті ставити. Бо їхні майонтки якраз по річечці межували. Ну, а як не договорилися, кому і як рибу ловити, то вже про те, як моста будувати і за чиї гроші - не було й мови. Згодом, як за царя зробили повіти, а за комуністів - райони, то в силу традиції адміністративно-територіальний поділ ішов усе по тому ж фарватеру річки Кобиздошки. І не було би проблем з переправою, якби Господь за якісь старі гріхи не подарував нам, кобиздохівським, липівських за сусідів.

Ну, те, що Липівка навіть на порядне село не тягне, то це було відомо ще за царя Панька. Бо і цибуля у них не родила, і корови молока давали не більше, ніж кози діда Синюшка. І начальство їхнє - то на п’яну голову з коня впаде, то на тверезу таке ляпне, аж енкаведе сивіло. А головне - ніколи їм не вдавалося, як то кажуть, у точку влучити. Після громадянської, як отаман Тютюнник із-за Збруча до нас зимовим походом ішов, то липівські дурні його чекістам підставили. А потім довго ображалися, що їх замість за революційну свідомість нагородити, позаписували у бандитські посібники.

А візьмемо цю війну! На всю область було тільки три партизанських загони - і всі три в лісах під Кобиздохівкою. А липівські? Не встигли німці ввійти, як вони одразу їм пам’ятника коло церкви поставили, з орлом, свастикою і написом: визволителям - вдячна Липівщанщина. І то так моцно поставили, що коли в сорок четвертому повернулись уже наші визволителі, то у них вибухівки не вистачило ту залізобетонну вдячність в повітря підняти. Нагорнули бульдозерами землі, огородили дротом, а з церкви зробили скотобазу.

Щоправда, липівські дядьки в дев’яносто першому році себе ще раз показали. Не встигла Радянському Союзу жаба циці дати, як вони отой обеліск з-під землі дістали, скотобазу ліквідували, на пам’ятнику збили свастику і відкоригували напис. Мовляв, німецьких солдатиків, що тут полягли, липівська земля прийняла… як своїх. А потім фотку до Німеччини послали їхньому канцлеру. Мовляв, на добру пам’ять, а ви, дядьку, дайте-не минайте. Ну гірші циганів, їй Бо! Але об’єднаним німцям довелося таки якусь там гуманітарну підкинути липівським зайдам. Вони ще прибіднялися: по дрібничці, по дрібничці… Нічого собі дрібничка - три вагони!

Тож, як ви зрозуміли, з такою публікою як уже мости дружби наводити, то виключно з піввіковим запізненням. Так воно й вийшло. Хоча радянська влада, на відміну від старопольської, за чуби не бралася, прості люди переходили і переїздили річечку переважно вбрід. Бо ту конструкцію, що звисала над потічком, містком не можна було назвати навіть після третьої пляшки.

Коней з возом з намулу витягати було ще сяк-так. Але коли прогресивне людство винайшло автомобіль, почалися ускладнення і навіть великі неприємності. Якось навіть розстроїлося вельми перспективне весілля, бо жених разом із боярами застряг у річці по саме кермо. А коли врешті-решт виборсалися на тверде, то з’ясувалося, що наречена таки вийшла заміж, але за іншого - того, що був у резерві. Головне - нічого з випивки і закусі не пропало. Жених теж, щоправда, недовго на стінку ліз, бо дуже вдало одружився на старшій дружці. Але не всі житейські історії закінчувалися так благополучно. Бо скажімо, якщо клята негода заносить аж у річку Рось труну з одним столичним земляком, котрий заповів поховати себе на старому дідівському цвинтарі, то це вже, знаєте, на голову не налазить. Наші, кобиздохівські, хоча й з гумором на вась-вась і загалом не забобонні, але ж покійника вимочувати - то вам не коноплі.

Лапікуриха: Розуме коханий, ти хоча б пояснив молоді, що свого часу коноплі спокійненько росли на кожному сільському городі, їх вимочували, тіпали і ткали потрібну у господарстві річ - рядюжки. А як у магазинах краму не було, то й полотно на сорочки. І навіть у найдурнішу голову не стукала ідіотська ідея самих себе ними гробити…

Лапікура: Як завжди, ти маєш рацію. Що коноплі - якби моя бабуся Наталя Артемівна побачила, що міліція на городі мак топче… ой, мало б місця було!

Але повернемося до містка. Як їх взагалі будують? Точніше, будували. Треба було знайти підрядну організацію, матеріали, робочу силу. Або писати кілька років підряд скарги в партійні інстанції і центральні газети. І все це для того, щоб врешті решт втрапити до генерального плану розвитку регіону, потім до п’ятирічного плану, потім… Одне слово - доки дочекаєшся, то ще не одне весілля накриється і не одну труну з покійником понесе вода аж у Чорнеє море. Тому кобиздохівці, щоб не ганьбитися перед сусідами, терміново кинулися шукати відповідного земляка. І таки знайшли.

Сашко Воронюк у мостах нічого не тямив. І взагалі до інженерної справи ніякого відношення не мав, бо працював журналістом на обласному радіо. Зате у нього було аж два козирі: по-перше, він учився в Університеті на одному курсі з тодішнім референтом самого Підгорного М. В. - на той час Голови Верховної Ради СРСР і відповідно - члена політбюро ЦК КПРС. По-друге, Сашко щодня обідав у закритій для простих людей їдальні зі ще одним референтом - тодішнього першого секретаря обкому.

А головне - як справжній кобиздохівець - Олександр Воронюк своїх земляків шанував. Тому одного дня за обідом поміж двома свіжими анекдотами про Брежнєва він так, між іншим, каже обкомівському референту:

- Вам від Миколи Вікторовича ще не дзвонили?

- Ні, а що?

- Ну-у-у, знаєш, мені ще позавчора однокурсник зателефонував, той, що зараз у Кремль на роботу ходить. Каже, що його шеф через пару днів проїде нашою областю - на Кишинів. До речі, машиною, а не поїздом.

Обкомівський пахолок не врубався:

- Ну то й що? Стрінемо, проводимо, як належить - на межі області. А потім здамо молдаванам з рук в руки.

- Стрінути то стрінете, а от щодо „здамо” - то маю великі сумніви. Ти про місток через Кобиздошку забув? Там не те що на „Чайці”, на велосипеді не проїдеш. Ви що, хлопці, хочете щоб товариш Підгорний намулу наїлись, як п’яний дядько, що вночі з ярмарку суне?

Обкомівський пополотнів, вдавився вареником з курагою - либонь, з незвички, бо така ягода в наших краях не росте. А потім оговтався і побіг до свого шефа.

Наступного дня окремий саперний батальйон інженерних військ Київського Двічі Червонопрапорного військового округу вгризався в береги нашої древньої річечки. А ще через добу красень-міст із чотирирядним рухом та доріжками для пішоходів виблискував свіжепомальованими перилами і величезним портретом М. В. Підгорного на вершечку дерев’яної арки, прикрашеної квітами з кольорового паперу.

Але ще не встигла просохнути фарба, як Микола Вікторович вилетів, всупереч власному бажанню, на заслужений відпочинок - „за станом здоров’я”. Щоправда, з подякою за плідну багаторічну працю.

Відтоді весілля у кобиздохівців більше не розстроювалися, на поїзд ніхто не спізнювався, а впокоєні земляки діставалися місця вічного спочинку без пригод. Щоправда, завидющі дядьки з Адамівки - одвічні опоненти кобиздохівських - подейкували, що і відставка товариша Підгорного теж не обійшлася без втручання якогось бійця невидимого фронту - кобиздохівського земляка. Але наші на такі дешеві провокації не піддавалися, лише посміхались і загадково казали:

- А що? Світ великий, все мо’ буть.