Кобиздохівські оповісті

Отож, про комуністичний матріархат у новітній історії Кобиздохівки

Не подумайте, що шановне жіноцтво у нашому селі ніколи влади не мало. Зараз! Зять Полікар колись необережно поцікавився у присутності тещі, хто в хаті хазяїн - так його потім тесть Назар Степанович і швагро Павлуша три дні по лісі з собаками шукали. Мисливськими. Тобто - було так, як мало бути на нашій славній Україні. Чоловік міг керувати бригадою, фермою і навіть колгоспом - то його халепа. Але вдома! - владарювала виключно дружина, вона ж мама, вона ж теща, а з часом ще й бабуся. І був порядок. І ніякого тобі ік ночі будь пом’янутого „гендеру”, як зараз.

Лапікуриха: Серденько, ну знову тебе на політику потягло! Знову на бічну стежку схибив.

Лапікура: Зовсім не на бічну. Мушу ж я уточнити, за яких обставин усе відбувалося.

Лапікуриха: Дивися, щоб не вийшло так, як завжди: поки ти уточнюватимеш обставини, читач і забуде, про що йшлося. Тому - давай одразу до діла, а про обставини вставлятимеш окремі абзаци поміж тексту.

Лапікура: Почекай, не жени. Я людина старої дати, не можу так, окремими шматками: спершу про фінал, а потім про початок. Я мушу писати по порядку.

Лапікуриха: Не прибіднюйся. А народний детектив ми з тобою як писали? Який шмат у голову постукає, той швиденько і фіксували.

Лапікура: Ой, не нагадуй! У мене й досі, як згадаю, як ми той детектив гнали, шлунковий сік закипає. То ж не творчість була, а знущання над авторами.

Лапікуриха: Що поробиш, дорогенький, така наша доля… І не відволікайся, будь ласка, бо головиха Катерина Третя чекає…

Лапікура: Умовила.

Катериною Третьою першу й останню в історії Кобиздохівки жінку-голову колгоспу Август Петрович Громчевський прозвав. Той, котрий директор нашої школи. А за ним і люди. Хоча серед районних керівників у цієї холери інша кликуха була - „Зарабуде”, з наголосом на останньому складі. Ото, бувало, викличе наш секретар Марчучок усіх голів колгоспів до себе, поставить завдання, мовляв, треба те-то й те-то зробить, а головне, достроково, до чергової річниці, так ті, котрі чоловіки, одразу починають умови ставити: нам би коштів, нам би добрив, нам би техніки, нам би пального… Суцільне нерозуміння політичної ситуації! А ця штрейкбрехерша одразу ляпне, як у калюжу… стрельне:

- Зара буде!

А що воно ні „зара”, ні завтра, і потім, ні взагалі НЕ БУДЕ - то вже начальству не свербить. Або забудуть, що вимагалося, або партія лінію скоригує. А як уже зовсім притисне, то можна і на несприятливі погодні умови все списати. Головне - не відмовлятися.

Ну і котилася наша „Зарабуде” з одного колгоспу в інший, мов та торба з великого горба. Бо ж вона і ініціативна, і з начальством не сперечається - і взагалі. А те, що хліб не вродив, буряк вимерз, свині передохли, а корови годяться лише на мило - так це не повезло жінці, та й край. В одному селі зарапортується - переводять у інше, їй на радість, людям на сльози.

Отож, докотилася, врешті решт, пані Зарабуде і до Кобиздохівки, де її швиденько перехрестили на Катерину Третю. Бо як тільки приїхала, як тільки з машини вийшла, як тільки на село глянула, одразу:

- А що це за будиночок такий гарненький у риштуваннях стоїть?

- А то, - кажуть наші, - житло для молодих спеціалістів. Ваш попередник будував, та трохи не встиг.

- Нічого, я добудую!

Наші дурні одразу дякувати взялися, мовляв, то чудово, бо у нас ані агрономи, ані ветеринари з міста чомусь довго не затримуються, потиняються по квартирах та по кутках - і назад у город до тата з мамою. І під теплий душ. А головиха їх одразу остудила:

- Добудую і буду в ньому жити. Ми з моїм Андрушею теж не старі.

Андруша, він же Андрій Якийсь-там - то головишин чоловік. Законний. Чим він при ній займався, за що вона йому гроші „по вєдомості” платила - писати не буду. Бо у нас серйозне наукове дослідження, а не якесь там бульварне видання з голими бабами.

Ще не встигли наші наївні дядьки від цього першого нахабства до тями прийти, аж головиха їм далі, як межи роги. Питає, чи є у селі сауна? Наші кобиздохівські пояснюють, що лазні своєї, на жаль, немає, тож з весни до осені в Кобиздошці купаються, а в холодну пору до райцентру їздять, щоп’ятниці. Головиха губи накопилила і обізвала моїх земляків темнотою, котра навіть не знає, що в лазні миються, а сауні стрес скидають. І організм чистять.

У Кобиздохівці, як відомо, організм чистили з діда-прадіда фірмовою, як для себе. Хто на звіробої настоює, а хто на сушених сливах. Проте, ділитися цим досвідом із головихою не стали. Ану ж знову почне нехорошими словами обзиватися. А вона, як та кобила, котрій шлея під хвіст потрапила:

- Отам-от, біля ставка, через дорогу від мене завтра почнемо будувати сауну.

- Та взагалі - ваш попередник на тому місці дитячий садочок планував.

- Обійдетеся! Я ж вам добра бажаю, а для цього мені здоров’я треба. І потім - ви уявляєте, який то кайф: розпаритися, а потім голячка у ставок пірнути!

Така перспектива - побачити, як розпарена головиха голячка у ставок пірне - кобиздохівським чоловікам здалася заманливою. Принаймні, ніхто не протестував. Аби баба здоров’я мала!

То вже потім дядькам дружини вдома мізки прочистили на ту головишину новацію. Причому, одним-єдиним питанням: а куди дітей подіти - як у тій пісні, під піч загнати і їсти не дати? Чи може, на жнива та посівну татка з ними вдома посидять? Відповіді не знайшлося. Але - пізно, слово було сказане, тож діло почало робитися, аж гай зашумів.

Спочатку Катерині, як вона сама казала, котеджа добудували. Потім сауну звели. Замість старого „газика” на колгоспні гроші „Волгу” купили, згодом - по дрібничці - чеські меблі, телевізор кольоровий… Люди казали - французький, але чи правда це - не знаю. Бо крім головихи і її законного телевізор той дивилися тільки гості з області.

Доки Катерина Третя гостей тішила, здоров’я поправляла та організм чистила, колгосп, як водиться, занепав. Усе, що мало вимерзнути - вимерзло, а також зогнило, засохло і здохло, або щезло з невстановлених причин у невідомому напрямку. Щоправда, мудрі мої земляки такою локальною катастрофою державного сектору сільської економіки не проймалися. Вони своє життя поправляли по-своєму. Цибулю вирощували, гриби сушили, самогонку гнали - для себе і на продаж. А також, вибачайте, потихеньку підбирали все, що в колгоспі кепсько лежало. Ну й справді, не пропадати ж добру. Особливо, коли у головихи все хазяйство з парою пішло, як у сауні.

Щоправда, оту ідилію ледь не зіпсував молодий агроном. Вискочив, пригадують люди, якраз насампочаток осені. Діти вже до школи пішли, але буряк копати ще ніхто й не збирався. Так ото, вискочив з автобуса цибатий такий, худющий і довгий, як налигач. В одній руці - магнітофон, у другій - чемоданчик, а за спиною рюкзачок із маминими пиріжками. Одне слово - молодий спеціаліст. І то навіть не з області, а з самого Києва. З Академії.

Дівчата одразу - хі-хі-хі! Новий парубок об’явився. Жених! Але Катерина Третя як побачила, то одразу сказала:

- Аякже, радійте. Отак зараз буде вам жених. Або дуже дурне, або з-під вінця втік. Бо нормальна людина свій Київ на нашу Кобиздохівку не проміняє. Хіба що під конвоєм і без паспорта. Але то інша стаття. А цей або порозумнішає, або пиріжки поїсть - і назад, до мами. Пом’яніть моє слово, довго не втримається.

А отой, котрий молодий, ще й спеціаліст на додачу, виявився уїдливим, як гедзь. Мало того, що з порогу забалакав так, наче все життя збирається тут жити. І квартиру йому подавай, і підйомні, і всяке інше. Власний транспорт закомандував.

- У вас, каже, колгосп великий. А у мене хоч ноги й довгі, та поки я ними з краю в край додибаю, курка тричі знесеться.

Головиха розсудила так: з одного боку, чому б і не дати людині те, що просить. А з другого - навіщо колгоспним добром надаремне розкидатися? Бо ж три роки мине - і він геть гайне. А ми з чим залишимося?

Поселили його на квартиру до Синюшків. У них хата тісна, зате хлопець - завжди на очах. Тікати надумає - одразу видно буде.

А він наче й не збирається тікати. Молодь сільську навколо себе зібрав, щовечора, як не пісні, то танці, як не танці, то розмови до ранку, а після тих розмов - колгоспному начальству такі за питаннячка, що ніякої вам поваги до старших! І суцільний підрив авторитету.

Головиха спочатку відбивалася:

- Говорити у нас зараз кожен уміє. Школу всі закінчували. А от щодо діла - то весна покаже.

І що ви думаєте? Як наврочила. Бо той агроном навесні себе таки показав. Він, виявляється, ще з осені угледів, що за правління Катерини Третьої ніхто добрив у грунт не вносив. Їх складали за Косуповою балкою. Ні, не того Косупи, що я про нього вже розказував, а його прадіда. Бідолаху в отій балці колись цигани вбили за те, що він у них коней покрав. Але я не про циганів, а про кучугури, так ті добрива кобиздохівський народ обізвав. Головиха по-хазяйськи добро зберігала, а цей молодий та ранній узяв - і порозтрушував. По всіх полях. Катерина Третя й моргнути не встигла, аж на тобі! Рекордний врожай! Вона тоді агронома ледь у ставку не втопила:

- Ти що, придурок молодий наробив?

- Як що? Те, чому в Академії вчили.

- А тебе не вчили, йолопе, що з твого рекорду нам наступного року план зроблять? Де ти під нього добрив візьмеш? Я їх три роки по крихті збирала! А ти - одразу ба-бах! - і в поле!

Ну, щодо плану, то Катерина не стільки бідкалася, скільки молодого нахабу лякала. Бо хто те виконання перевіряв? Головне - спустили цифру, а відбрехатися завжди можна.

Ще не віддихалася головиха від рекордів по зернових, як їй молода зміна нову халепу тягне:

- Будемо у колгоспі сад закладати. Бо я по яблунях диплом писав. Знаю, де такі саджанці взяти - казка! Яблучка будуть, можна сказати, не прості, а золоті! Сам із Млієва привезу, ви тільки землю виділіть і кошти.

Авжеж! Зараз вона тобі все виділить - і землю, і кошти, і машину під саджанці! І смоли гарячої дасть, дожене і ще раз додасть. Чи, як кажуть у Кобиздохівці, добавить. Саду йому заманулося! У когось у голові гаї шумлять, а у керівництва інший клопіт. Та ще такий, що варто детальніше розказати.

Недаремно у Кобиздохівці кажуть: що не край, то обичай. От і у нашому селі теж були ці, як їх? - народні обряди. Скажімо, як парубок має освідчитися дівчині щодо серйозних намірів, якщо він натякає-натякає, а вона, нібито, впритул не розуміє? Ляпнути, як з мосту в воду: давай поженимося! - не випадає. На таку відвертість у Кобиздохівці кажуть: некультурно. Тож доводиться вдаватися до ще прадідівських звичаїв.

Розповідають, що на Буковині в аналогічних випадках хлопець під вікнами у коханої довжелезну тичку зі стрічками закопує. І що характерно - чим тичка довша і товща, чим більше стрічок, тим наміри серйозніші. А на Полтавщині, це я у Євгена Кравченка читав, парубок із дружбанами майбутньому тестеві, як натяк, витягають на хату воза. Мовляв, засиділася доня в дівках, пора вже вйо!

У нашій Кобиздохівці, щоправда, дишла не вкопували. Нам Полтавщина ближча. Тож витягали на дах, щоправда, не воза, бо нащо пупи надривати, а лише ворота. Ото встане дядько вранці, вийде подвитися, чи не забув він вчора ворота на клямку зачинити - а там ні клямки, ні воріт. Тільки Бровко у будці даровану костомаху догризає, зрадник! Тут уже тато береться за віжки і починає з’ясовувати у доні: хто? Хоча, як правило, обходиться без насильства, бо якщо по правді, то подумки не один батько казав собі: ну, нарешті!

А до чого тут, спитаєте, Катерина Третя? Та начебто і ні до чого, бо старшенький Рохманчуків бив клинці до молодшенької Пашинківських. Процес дещо затягнувся, а тут уже осінь, коли порядні люди засилають сватів і до весілля готуються, а наші молодята ще ніяк у намірах не розберуться.

Зрештою, довелося Рохманчуковому хлопцеві терміново виставляти друзям, аби вони проробили сусідові нинішньої головихи описаний мною ритуал. Хлопці могорич узяли, спожили (для настрою), дочекалися пізнього вечора, тихесенько зняли ворота…

Майбутні тесть із зятем зустрілися на станції. Хто там кого зустрічав чи проводжав - не суть важливо. Головне, що старий Пашинківський, який вдачу мав пряму, як дорога до Романового хутора, одразу і врізав:

- Я помітив, хлопче, що ти навколо моєї малої крутишся. То це у тебе всерйоз, чи мені за батога братися?

Власне, таке питання безсумнівно означало: і доня згодна, і тато згоден. Інакше б узявся за батога, не питаючи. Рохманчук-молодший спершу отетерів від щастя, потім пробелькотав щось на зразок: батога, тату, ви, звичайно, візьмете - щоб весільні коні поганяти. І чимдуж рвонув додому, щодо воріт відбій давати. Прибіг якраз тоді, коли хлопці примірялися, як зручніше цю конструкцію на стріху завдати.

Чи то кобиздохівська фірмова, як для себе, їм голови замакітрила, чи то професійний гонор - але хлопці затялися, що ніяких „чіпляй назад” не буде. Бо вони вже розохотилися. Тому, помикитивши трішки, хлопці таки завдали ворота на дах - тільки не Пашинківським, а на сусідню хату, себто - Катерини Третьої.

Вранці Андруша ніяк не міг зрозуміти, чому односельці, позираючи на його хату, регочуть. Зиркнув і собі на дах - отакої! З усього виходило, що хтось із місцевих мало того, що наміряється йому, законному роги наставити, а ще й заявляє про свої плани всьому селу.

Чи правда то було, чи хтось там наклепав, але того ранку головиха прийшла до правління зі здоровенним синцем під оком. Мовляв, у сінях лампочка перегоріла, то вона в темряві перечепилась і приклалася об одвірок. Знаємо ми ті лампочки і ті одвірки. Тож сидить вона у себе в кабінеті, зла, як сто чортів, а тут їй під гарячу руку наш наївний головний агроном зі своїми золотими яблуками. Тому - як влетів, так і вилетів. Тільки й встиг у лівий куток кабінету плюнути.

На якийсь час, щоправда, затих. Але не надовго. Закрутив голову найкращій нареченій на селі. Ще й чутка не встигла до кінця Кобиздохівки дійти, а ці двоє вже й розписалися, і зять до тещі жити перебрався. Ну, народ наш, котрий простіший, вирішив, що тепер уже точно молодий спеціаліст у селі залишиться, але нашу головиху на кривій козі не об’їдеш. Додивилася, як того нахабу з вищою освітою і яблучним дипломом уїсти. Не любив хлопець зведення писати, а ще більше не любив їх до району возити. Каже, папірці і технік доставить, тим більше - хто їх там читає? Йому мало не відкритим текстом натякають: хіба така поважана людина, як товариш Марчучок, стерпить, якщо йому зведення якась кобиздохівська шмаркуля привезе? І головного агронома з райсільгоспу таке знущання над субординацією теж не порадує. Почнуться розмови, звідки у такого молодого така непоштивість до начальства, де він цього набрався? Хто його навчив? І взагалі, як там у колгоспі стосовно роботи з молоддю? Суцільний підрив авторитету керівництва на місцях.

Ще рік минув, у молодого подружжя, як у нашій Кобиздохівці заведено, дитинка віднайшлась. І знову він рипнувся до головихи: як щодо житла для молодого спеціаліста? Бо ж теща хоч і дай Боже кожному, але ж ходити в приймах головному агрономові якось не годиться. Тут йому Катерина Третя і сказала, як відрізала - за всі його ініціативи і зазіхання на авторитет. Раніше наступної п’ятирічки нічого не передбачено. Борись із труднощами й надалі, це загартовує.

А хлопець, нема щоб піти назустріч побажанням начальства, плюнув у правий куток кабінету, сказав усе, що думає, та й так дверима бахнув, що аж правління ходором пішло.

А Катерина Третя, замість образитися, навіть зраділа. Думала: хлопець уже не витримає такого виховного процесу, прихопить дружину з дитиною, та й до міста подасться. І знову настане для начальства райське життя з сауною та очищенням організму перед кольоровим телевізором.

Не так сталось, як гадалось. Агроном у селі залишився, перезимував, до весни дотяг і навіть посівну пережив. Тільки нервовий дуже став. Кричить, папірцями, що з району приходять, кидається, а деякі з них взагалі дере і ногами топче. Я, каже, краще цих дурнів знаю, коли треба сіяти, аби добре сходило. І коли жати, поки не осипалося. Мені, каже, ця стахановщина в печінках сидить. Якийсь дурень нагорі дірку для ордена крутить, і ти тут задля нього всю агрономію раком став. Такі от слова нехороші проти керівної і рушійної виголошував, та ще й публічно. Вже й уповноважений з районного кадебе якось заїхав, узяв зухвальця попід ручку і так делікатно кілька разів навколо ставка обвів - з душевною розмовою і щирими рекомендаціями.

Не подіяло.

Хоча - згубили хлопця не висловлювання щодо дурного начальства, а… лелеки. Їхніх гнізд у Кобиздохівці - чи не на кожному дубі. Любить птаство наш край. А чого не любити? Жаб у очеретах стільки, що як навесні кумкають, то й радіо по хатах не чути. Знову ж таки - дуби столітні, як навмисне для лелечих гнізд пристосовані. Але вся ця лірика нашому агрономові боком вилізла.

Залітає він одного разу до контори, страшенно розлючений, руками махає і з порогу на головиху:

- Лелек, значить, не тривожити, а головного агронома тривожити можна?

І папірця пожмаканого просто на стіл. Ну в кабінеті ще люди були, здається, з бухгалтерії. Хтось цього папірця підняв, розгладив і вголос прочитав:

- „Вимагаємо від головного агронома негайно надіслати дані: скільки лелечих гнізд знаходиться на території колгоспу на звітний період. Скільки в тих гніздах відкладено яєць. Скільки з них виплодиться лелеченят. Примітка: робити ці спостереження і підрахунки треба обережно, не тривожачи лелек”.

Крапка і повний абзац.

Лапікуриха: Якби мені хтось це розповідав, не повірила б, навіть тобі, серденько. Але можу запевнити читачів: бачила того папірця на власні очі.

Лапікура: Лелеки - то ще що! Десь тої ж пори міліцейська автоінспекція, котра на трасі Київ-Бориспіль патрулювала, ще геніальнішу інструкцію одержала: підраховувати щоранку, скільки за ніч було збито автотранспортом окремо пташок, окремо - мишей, їжаків та інших дрібних гризунів, окремо - диких тварин (заєць, лось, кабан, косуля).

Лапікуриха: Я потім, як то кажуть, власне журналістське розслідування провела. Всього-то на всього - чиясь кохана доня дисертацію писала. Їй до заміжжя наукового ступеня не вистачало. Напевне, з тими збитими їжаками-зайцями-кабанами така ж історія була.

Але вертаймося до наших кобиздохівських лелек і молодого агронома. Його, власне, не так дурна інструкція дістала, як примітка до неї: підрахунки треба робити обережно, не тривожачи лелек. Цікаво, як той, хто таке десь у місті писав, собі це уявляв? Що головний агроном колгоспу задля отої лелечої статистики особисто по деревах лазитиме? Так у нашій Кобиздохівці дуби такі, що мало кому з сільських хлопчаків вдавалося до середини видряпатися. А що вже до гнізда? Воно ж на верхівці. Та нехай, припустимо, вдасться молодому спеціалістові туди долізти, ану ж на той час бузьки нагодяться! То поки агроном до землі долетить, усіх родичів згадає. А потім уже вони його тільки згадуватимуть…

Рипнувся агроном до головихи зі своїм запереченням, мовляв, усе це, що у розпорядженні написано, суперечить не тільки здоровому глузду, а й елементарним правилам техніки безпеки. І почув у відповідь:

- Партія сказала „треба”, а ти мусиш відповісти „Зара буде!”

- А як я від того вашого „зарабуде” так загримлю, що й кісток не зберуть?

- Поховаємо колгоспним коштом. Лізь!

Люди є люди. Вони не залізні. Тож агроном головисі виказав усе, що про неї думає, і про її начальство теж, чемодана в одну руку, жінку з дитиною в другу - тільки його й бачили!

Кінець правління Катерини Третьої закарбувався в пам’яті односельців набагато яскравіше, аніж, скажімо, залп „Аврори” в ніч з 25-го на 26 жовтня 1917 року за старим стилем. Бо де вона була, та „Аврора”, як вона насправді оповістила тим горезвісним холостим пострілом початок, як з’ясувалося, холостої ери в історії людства.

Зате у нас в Кобиздохівці кадрова революція відбулася без історичних фальсифікацій. Сталося це надвечір, але ще влітку. Бо хоча люди вже з роботи додому поприходили, на вулиці ще добряче було видно.

Доки трудящий клас вмивався надворі з дідівських ще цинкових рукомийників з пимпочкою, головиха та її чоловік маніжилися в сауні. Аж тут із-за лісу, де колись був полігон із шламбоном, викотилася чималенька помаранчева куля з коротким хвостиком. З моторошним свистом вона пролетіла понад луками, перетнула над самою водою ставок і врізала у цокольну частину сауни.

Гримнуло так, що чути було аж на станції Оратів. Дах сауни підняло вище тополь, покружляло і закинуло у верболози. Паровий котел разом з чоловіком головихи пожбурило на саму середину ставу. Котел вибухнув уже там і пішов на дно, а дядька хвилею винесло на берег у стані повного шоку.

Катерині Третій пощастило. Бо на момент зіткнення НЛО з сауною їй якраз прикрутило попити боржомчику, котрий стояв у холодильнику в сінях. Саме цей важелезний агрегат марки ЗІЛ, виписаний начебто для колгоспної їдальні, прийняв на себе основний удар таємничої стихії. А тому Катерину без видимих зовнішніх ушкоджень лише пересунуло на середину проїжджої частини вулиці. Проте, якщо врахувати, що вона при цьому своїм дебелим тілом зняла з петель міцні вхідні двері, а потім ще й розчахнула навстіж дубові ворота… то якісь внутрішні ушкодження по лінії здорового глузду жіночка таки отримала. Оскільки замість кинутися до власної хати тут-таки через паркан од зруйнованої сауни, головиха чомусь помчала з вереском через усе село, на той кінець Кобиздохівки, де стояло правління колгоспу. Помчала, в чому була, а була, вважайте, що ні в чому, хіба що пару дубових листочків з віника до голої спини прилипли.

Якби Ботічеллі зобачив, як наша кобиздохівська Венера стрімголов летить по селу голяка, а у неї з-під ніг розлітаються на всі боки качки, кури, коти і кози з козенятами - то він би своє уславлене полотно „Народження Венери” ніколи б не намалював. І взагалі, перейшов би виключно на натюрморти, що в перекладі, не пам’ятаю вже з якої мови, означає „випивка з закускою”. Причому, випивка би на цих картинах кількісно переважала б закусь.

А якщо врахувати, що діялося все це в часи, коли в Союзі РСР сексу не було офіційно, а щодо еротики - так кобиздохівці й слова такого не знали, то видовище голої жінки (!), керівниці колгоспу (!!), членкині КПРС (!!!) і депутатші облради (ну це вже взагалі!), що біжить вулицею, хилитаючи на всі боки видатним бюстом… одне слово, як казав з аналогічного приводу товариш Сталін „ця штука сильніша від „Фауста” Гьоте…”

З воріт і парканів хвилею падали ветерани війни та неповнолітня молодь, а з гілляк дерев і телефонних дротів - горобці. На останньому диханні Катерина Третя вибила двері власного кабінету і постала в усій красі перед комісією з ЦК партії, котра приїхала з самого Києва перевіряти готовність господарства до боротьби за високий врожай.

Вже потім один товариш зі столиці, коли прийшов до тями, пролепетав те, що думав:

- Тепер я розумію, що ці капіталісти знаходять у цьому своєму стриптизі…

Лапікуриха: Ну, знову ви, чоловіки, за своє, за глупостне. А мене більше ота куля з хвостиком цікавить - що то було?

Лапікура: Мабуть, НЛО…

Лапікуриха: Зараз як дзизну!

Лапікура: Добре-добре, без жартів. Експерти з Києва встановили, що, судячи з усього, сауну підірвала кульова блискавка - рідкісне природне явище. А в обкомі партії сказали так: ну, раз уже й природа проти цієї… будемо знімати.