Кобиздохівські оповісті

Кращі люди села

На стенді з такою назвою в маленькому музеї історії Кобиздохівки висіла з-поміж інших фотографія з підписом: „Сметана Анатолій Лукич, заслужений працівник культури УРСР. Київ”. А після війни Толя Сметана, по-місцевому Толік був у Кобиздохівці завклубом.

Батько його, старий Лука Сметана увійшов до історії Кобиздохівки двома жартами. Спочатку зганьбив батюшку, тобто, попа, а вже за радянської влади пошив у дурні самого секретаря повіткому.

Спочатку про батюшку. Старий Лука Сметана служив у нього за кучера. Або, як мої земляки кажуть, за фурмана. Отаке слівце - вроді й не наше, а причепилося. У нас, у Кобиздохівці багато таких слів, до речі. „Пелехатий”, „кагал”, „хамішуцер”. Але я не про слова. Ви вже зрозуміли, у якого народу ми їх позичили. Я про Луку-фурмана. Хоча й назвали його на честь апостола з дванадцяти, та ще й євангеліста, характер у Луки був аж ніяк не апостольський. Чим він уже своєму батюшці допік, кобиздохівська історія замовчує. А от чим Луці батюшка відплатив, це вже відомо. Негарно вчинив, клятий піп, не по-божому. Випитав у Сметанихи на сповіді якісь інтимні подробиці про чоловіка і громогласно розголосив усе це на проповіді. На таємницю сповіді йому, як бачите, було начхати зі своєї дзвіниці.

Це зараз про такі речі в газетах пишуть і по радіо розказують. А як пізно ввечері, та ще по каналам поклацати, то можна не тільки почути, а й побачити. Еротика називається. Це зараз. А в ті старі часи таке не те що робить, а й розказувати про нього в Кобиздохівці називалось „позор”. А цей довгогривий мало того, що на людях розляпав, що Лука зі своєю Сметанихою вночі робить, та ще й Содом з Гоморою навіщось приплутав. Люди, щоправда, так нічого до пуття і не зрозуміли, окрім того, що батюшків фурман - великий грішник. І на всяк випадок заборонили своїм дітям з його малими гратись. А покривджений Лука все втямив, бо він Біблію читав. Однак, промовчав. Старий Сметана взагалі мало говорив. Це синок у нього балакучим уродився. Весь в свою матір-Сметаниху.

Так ото. Батюшка свого фурмана образив на Покрову, себто, посеред жовтня. А поквитався з ним Сметана аж після Різдва.

Йордань була, Водохреща. Мороз добрячий, на ставку вже все приготували, ополонку вирубали, великого хреста та вівтар з льоду зробили - все, як має бути. Зійшлися люди не лише з Кобиздохівки, а й з Булаївки, з Очеретні, з Очиткова… навіть цигани з Райків - і ті прийшли. Стоять, мерзнуть, чекають батюшку. Нарешті вдалині „дзелень-дзелень”, святий отець їдуть. Як завжди, швидким галопом. Казав: люблю, коли вітер у вухах свище. Лука Сметана на передку саней, коні вудила гризуть, аж зуби кришаться, пара з ніздрів летить. Пейзаж роботи Левітана.

Лапікуриха: Допригадувався! Де ти бачив у Левітана коні? То у Саврасова!

Лапікура: Ні, не у Саврасова, а у цього, як його?… Ну, онук у нього ще з вусиками і, кажуть, у президенти Росії збирається.

Лапікуриха: Баркашов, чи що? Свят-свят! Щось я не пам’ятаю такого художника. Ти ще Едічку Лимонова згадай.

Лапікура: Та ні, я не цього придурка маю на увазі, а того розумного дядька, як його… ну, москалі ще на його честь горілку випустили. Після того, як він фільм зробив про пісню.

Лапікуриха: Яку ще пісню?

Лапікура: Котру покійний Яковченко любив співати. Про «утомлённое солнце».

Лапікуриха: Розуме коханий, Яковченко про «давай пожмём друг другу руки» виспівував. А ти, напевне, Микиту Сергійовича маєш на увазі, котрий Міхалков.

Лапікура: Точно! Друкуй - пейзаж роботи Міхалкова.

Лапікуриха: Кепеле, було таке, щоб ти хоч раз чиєсь прізвище не переплутав?

Лапікура: Твоя правда. І взагалі - я мав на увазі не Микиту Міхалкова, а мою колишню колегу Аллу Сурікову, котра зараз теж кінорежисер. Це її дідуньо коней писав.

Лапікуриха: Послухай, ти, російський філолог, дід Алли Сурікової не писав нічого крім квартальних звітів. Ти напевне мав на увазі таки Микитиного діда, але з боку матері. От його прізвище було справді Суріков, якраз він і був славетним художником.

Лапікура: А тобі не здається, що в наших спогадах забагато елементів «кацапізму»? До чого тут Суріков, коли ми пишемо про Кобиздохівку? Хто з наших національно усвідомлених коней малював?

Лапікуриха: Це ти мене питаєш? Я, дозволь тобі нагадати, технар.

Лапікура: Слухай, а цей, як його - Петров-Водкін, він не українець? Хоча ні, прізвище суто московське. І коні у нього червоні.

Лапікуриха: Як говорять у подібних випадках - то у нього таке бачення.

Лапікура: Це ж треба було так напитися - до червоних коників… О, згадав! З українських художників коней писав Самокиш!

Лапікуриха: Якщо мені не зраджує пам’ять, то це прізвище старшини гауптвахти у твоїй частині. Ти про мені про нього сто разів розповідав.

Лапікура: Тоді Кричевський. Ото вже точно.

Лапікуриха: Дай коням спокій. Ми що з тобою пишемо - історичні хроніки Кобиздохівки, чи клініку твого склерозу?

Лапікура: Ти цієї нашої дискусії з рукопису не викидай. Хай буде. Бо люди весь час питають, як це ми вдвох пишемо. Отак і пишемо. А до речі, через що ми суперечку завели?

Лапікуриха: Про те, чи потрібна в історії абсолютна точність.

Лапікура: Кажуть, необов’язкова. От мене в молодших класах учили, що Велику Вітчизняну війну виграв маршал Сталін. А коли школу закінчував, то з’ясувалося, що насправді це зробив генерал-лейтенант Хрущов. Наші з тобою діти мусили вчити, що це робота полковника Брежнєва. А Іринці нашій, старшій онуці вчителька в школі днями чесно призналася, що поняття не має - чи ми ту війну виграли, чи програли. Каже, що швидше програли.

Лапікуриха: Якщо серйозно, то війну виграв рідний брат моєї мами Олесь, отой, котрий під селом Шершні до останнього патрона тримався в сорок першому. І мій рідний дядько Євген, котрий з фронту на костурах додому придибав. І ще такі ж хлопчики, як вони, цвіт землі української, що тоді в землю пішли. А твої маршали і полковники, вони хоча б раз замислилися, де ті хлопчики поховані?

Лапікура: Воістину „Города сдают солдаты, генералы их берут…” Ну, добре, про маршалів і про солдатів буде трохи пізніше, коли розповідь дійде до Толіка Сметани. А зараз вертаймо до його батька.

Отже, Україна, гніт царизму, Ленін в Польщі, в Парижі вже винайшли кіно, а в Кобиздохівці - гуляють Водохрещу. Народ зібрався на ставку навколо ополонки, а батюшка мчить найшвидшим галопом воду хрестити. Коні вудила гризуть… ну, ми про це вже говорили.

Громадськість роти пороззявляла, батюшка благостинню сяє, нагорі хлопці у церковні дзвони луплять - чистісінький тобі пейзаж роботи… невідомого художника.

І тут уся святість одразу накривається. Бо Лука Сметана метрів за сто від ставка віжки натяг, сани гальмонув, аж дим з-під полоззя пішов, миттю з передка зіскочив, шапку зняв, коней у повід - і веде їх до людей пішечки. Н-да, тодішнім кобиздохівцям усі стало ясно. А сучасникам мушу пояснити. Згідно наших старих українських звичаїв, запряжених коней, знявши шапку, ведуть у поводу тільки в одному випадку: коли на санях чи на возі труна з небіжчиком. Тож люди, зобачивши, як Лука Сметана батюшку живцем ховає, вдарили в поли - та й в регіт. І то такий, що й про Йордань забули. Абзац!

Першу Світову з революцією та громадянською війною поки що проминемо для ясності. Вскочимо одразу в двадцяті роки, коли церкву відділили від держави і познімали з неї хрести. Батюшку вигнали, а в храм насипали зерно. Його було ще чимало, як і людей у Кобиздохівці. Аж до тридцять третього року…

За тодішньою адміністративною системою Кобиздохівка називалася повітом. А раз є повіт, то є власть. Повітком, перейменований згодом у райком партії. І секретар - особа настільки дурна і пихата, що кобиздохівці навіть прізвища його не запам’ятали. Не сподобився. Як суне по селу, з наганом на пузі і червоним бантом трошки вище, то не тільки люди, коти про всякий випадок ховаються. Але тут, вочевидь, розвелося таких придурків, навіть як задля радянської влади, забагато. І почали їх чистити. Точніше - вичищати.

Страшна то штука була, оті чистки. Щось на взірець червоного смаленого вовка. Наш півень поїхав на засідання комісії колишньою попівською бричкою. Носа задер, за звичкою, вище дзвіниці. Помчав, тільки пилюка за колесами закуріла.

Старі люди кажуть, що не обійшлося без Божого втручання. Хоча, можливо, всі побажання кобиздохівських трудящих на адресу партійного придурка втрапили до комісії по чистці іншим шляхом. Але секретар повернувся у Кобиздохівку пішки. І це настільки вразило товаришів селян, що вони навіть не поховалися поза клунями. А коли пан-товариш заповз до повіткому і замість вплисти до кабінету сів навпочіпки перед грубою в коридорі, то відняло мову навіть у старого Сметани. Він на ту пору був у повіткомі і за сторожа, і за грубника, і за кур’єра, і за того, котрий порожні пляшки з-під начальства виносить.

А наше велике цабе мовчки витягло золотого портсигара і вгостило пролетаря Сметану цигаркою з казенного пайка для начальства. Дід закурив, але ще не оговтався. А партійний поляпав його по спині і сумно так каже:

- Жалко мені вас усіх, діду, ох і жалко.

- А чого це? Ви ж досі вроді не той…

- Їду я від вас.

- На повишеніє, чи як?

Колишній, як з’ясувалося, секретар і відповідно, колишній комуніст зам’явся і замість напряму відповісти, звернув на манівці:

- А жалко мені вас, діду, бо оце поїду я завтра від вас, а на моє місце якогось дурня поставлять.

- Оп’ять?! - приречено жахнувся старий Сметана.

Отаким був батько. Що ж до сина, котрий Сметана А.Л., заслужений працівник культури УРСР, то це окрема оповість. І починається вона у сорок першому році.