Кобиздохівські оповісті

Народ із Горбків

Поки я описував славетні діяння земляків моїх - українців з Кобиздохівки, поки шукав місця гонористим і запальним полякам, без яких історія мого села не зовсім й історія, то й не помітив одразу, як до мене увійшов ще один древній народ. Увійшов тихо ввічливо, але з властивою йому наполегливістю. Сів на лавці і чемно запитав:

- …Перепрошуємо, скажіть, будь ласка… Ви не скажете - ви не про Кобиздохівку, випадково, пишете? А, про Кобиздохівку! То це добре.

І замовк народ, вичікуюче дивлячись на мене своїми прекрасними біблейськими очима.

Драстуйте, люди добрі! Шолом вам! Переломимо навпіл сухий корж вашої маци і нашу черству проскурку. Бо хоч і церкви у нас різні, та Бог один, як би ми його не називали…

Недарма мого українського діда охрестили Назаром, майже як оте ваше святе місто.

На протилежному від лісу кутку Кобиздохівки, якраз над Верхнім ставом є місцина, яку здавна звуть Горбками. Зараз тут незатишно - кущі та бур’ян, а колись люди жили. Не одну сотню років. Аж до літа сорок першого, котре - тисяча дев’ятсот…

Коли прийшли у наше село євреї і оселилися на Горбках, історія не зафіксувала. Напевне, дуже давно, бо ніхто й ніколи їх тут чужими не вважав. Жили собі люди за своїми віруваннями та звичаями поряд з українцями, на одній землі, під одним сонцем.

Якихось міжнаціональних непорозумінь у Кобиздохівці не було. Борони Боже! Не без того, щоби покепкувати, то правда, але крім жартів - ні-ні!… Бо гріх зневажати людину лише за те, що вона не до церкви ходить, а до синагоги, і вихідний у неї не в неділю, а в суботу.

До правил кобиздохівського етикету входило знати, бодай сяк-так, сотні зо дві слів та речень з мови сусіднього народу. З роками ідиш так переплівся з українською, що можна було не раз почути, як дядько Іван кричить на свою благовірну Мотрю:

- Кіш мір єн тухес, стара відьмо!

А його сусідка Двойра тим часом криє свою непутящу дочку на всі заставки виключно на старослов’янському діалекті з домішками татарських запозичень.

Жарти жартами, але євреям у нашій „смузі осілості” жилося важкувато, бо трикляті закони імперії забороняли їм поратися хліборобською працею, а жити з чогось треба було. І дітей годувати. А їх у кожній мазанці було стільки, що на запитання:

- Гершку, а скільки ж оце у вас дітей?

Нещасний батько починав:

- Один, два, третя, четвертий, - потім змахував руками і підсумовував: - Ой, багато!

Одні і ті ж оркестрики грали „Фрейлекс” і „Маюфес”, „Гопака” і „Польку” - в залежності від обставин, а часом, коли музиканти занадто „на грудь” брали, то шкварили українсько-єврейське попурі, з однаковою затятістю обидва народи кляли управителя і пристава, однією дорогою везли в останню путь своїх рідних, тільки за вигоном шлях на цвинтарі розходився: єврейський був праворуч, а православний ліворуч і трошки далі…

Я дуже довго не міг збагнути, чому за мої малолітні шкоди моя бабуся, українка з діда-прадіда, кляла мене „мишигіним”, аж доки, вже подорослішавши, не дізнався, що це не що інше, як єврейське „мишигоне” - навіжений.