Кобиздохівські оповісті

Ліричний відступ або ж знову про одвічне

Ото укладаю я під пильним наглядом моєї Лапікурихи свої оповісті, укладаю аби донести до Вічності хроніку славних діянь земляків моїх, а все одно нашіптує мені на вухо моє друге обережне „Я”, тепер уже чомусь навдивовижу схоже на мою єдину і злоєхидну молодшу сестричку:

- Валерка, нашо воно тобі все це здалося? Своїх проблем мало? От побачиш, і грошей не заробиш, і спасибі не діждешся. Одні кричатимуть, що твоя писанина історичній істині не відповідає, інші на кпини візьмуть, що ніякий з тебе художник слова, а головне - прийдуть оті, кого ти тут обписав і влиндять.

- А чого це одразу - влиндять? Я ж їх, як ти кажеш, обписав такими, як вони є.

- Ото правильно тобі в десятому класі медаль не дали. Люди не люблять себе такими, як вони є. Наплачешся ти зі своїми оповістями.

Сестричка моя, котра Людмила Павлівна, з тієї породи молодших сестер, котрі „сідельце ховали”, - у мене на посаді позаштатного Бєлінського відтоді, як навчилася говорити. Я загалом - гуманіст, але часом гнівив долю, дорікаючи, чому це вона не народила або сестричку німою, або мене глухим. Бо так вона, сестричка себто, діставала мене своїми критиками, що я хіба що по стелі не бігав. Хвалити Бога, з’явилася в моєму житті Лапікуриха і одною-єдиною фразою зробила мого штатного критика безробітним:

- Свого чоловіка маєш - його і критикуй, а до мого - зась!

Сестричка спершу аж похлинулася:

- Він, між іншим, мій брат!

- От і не забувай, що брат, а не Міша Фогель з Голиків.

В реальному вимірі сестричка замовкла, однак продовжує лізти у підсвідомість, Фрейда на неї немає.

Що я скажу? Тут мені одна давня історія пригадалася, ще з дитинства. Як сиділа моя родина ввечері за столом і чекала на печеню. Мама якраз у великій пательні з кухні принесла і примощувала поміж тарілками. А тут раптом у мене в носі засвербіло - аж ґвалт! Однак, я попри своє малолітство вже добре знав, що чхати поміж люди, а тим більше - за столом - то сором. Як казав дід Синюшко: Боже ізбав! Тому я тримався до останнього, але природа взяла своє. Хоч напружував я свої сили і зуби зціпив, але та порція повітря, котрій призначено було вирватися з мене, все ж таки знайшла вихід на волю, тільки зовсім через інше місце. Але досить гучно. Сестричка потім розказувала сусідським дітям, що від того прориву задеренчало шкло на вікнах і на десятому кутку загавкали собаки. Але то, звичайно, перебільшення. Хоча - родина і отетеріла. А тато, педагог з великим стажем, забув про заповіти Ушинського з Макаренком і розігнався дати мені запотиличника. Випадок, слід сказати, унікальний, бо покійний Павло Назарович, царство йому небесне, на дітей руку ніколи не здіймав і навіть надаремне голосу не підвищував. А тут замахнувся… І не розрахував траєкторії. Бо врізав рукою у велику гасову лампу, що висіла над столом. Електрики в нашій Кобиздохівці тоді ще не було.

Лампове шкло - на друзки, а друзки - в печеню, а на них ще й гас пролився замість підливи. Ну і світла не стало. Тож я у темряві скотився зі стільця і рачки в сіни, а звідти бігом на вулицю. Родина залишилася без вечері, а я, ловлячи дрижаки в очеретах над Кобиздошкою, здобував переконання, що ніколи, ні в якому разі не можна стримувати почуття, що йдуть з глибини душі. Все одно прорвуться! Тільки вже з непередбаченими для тебе наслідками.

Тому й пишу я свої оповісті як Бог на душу поклав, без прикрас і так, як воно було насправді під маленьким небом моєї маленької Кобиздохівки. Тому - вперед, крізь чужі докори і власні сумніви, крутими стежками давнини і новочасності!

А стосовно земляків моїх, то якось уже помиримося. Не чужі ж бо люди. Всі ж ми - швагери. А як що не так - то на те є моя рідна Лапікуриха, загальновизнана «почесна невістка Вінниччини». З одного боку - мудро закриває очі на мої маленькі слабкості… ну добре, добре, не тільки на маленькі. А з другого - спробував би хтось про мене лихе слово сказати в її присутності. Я йому не позаздрю!

А я зараз чхаю собі - коли заманеться, та ще й від щирого серця, аж тиньк зі стелі сиплеться. І чую у відповідь: «На здоров’я!» Чого і вам бажаю.