Кобиздохівські оповісті

Кобиздохівська „коза-ностра” і Одеса-мама

Хоча створення нової громадської організації було оформлено через збори і з протоколом, а все ж гризла моїх земляків якась непевність. Наче зробили, як годиться, а щось воно вроді і не те, і не так…

Дядько Гилюк взагалі вперся, як колгоспний бугай Валєрик:

- Ви як хочте, а свою людину нам треба мати. Як не Леоніда Ілліча, то когось дрібнішого, але треба.

- Мо’ його зятя? - запропонувала Марія.

- Ні, невдобно. Воно хоть і з протоколом, але все одно ми - мафія, а він - міліція - нас ловити повинен, як по закону… А потім - дорого бере. Пам’ятаєте, той драгоман з поїзду розказував. І взагалі - сьогодні він зять, а завтра… його мать, - вжив дядько Гилюк улюблену приказку всіх кобиздохівських тещ. Як у воду дивився, між іншим!

Усі замислилися.

- Ні, - гнув своє дядько, - без свояка ані руш! Я он звичайний грибник, і то у мене в Одесі в кожному ресторані аж по два своїх кухарі. Як одного посадять, другий товар візьме, і комерція не пропаде. А тут - труби. Ви знаєте, де їх красти?

- Діставати, - делікатно поправив його парторг Кавун.

- Якого там „діставати”! - обурився дядько. - Ми не на зборах, можна казати, як є. Красти будемо. А де? Отож! А газопровід, між іншим, тягнуть достроково. Вчора по телевізору бачив.

І поїхала кобиздохівська мафія до Києва.

Поміж славетних земляків особливі надії покладалися на двох: оперного соліста Анатолія Кочергу і телевізійного диктора Сашка Сафонова. Тож з вокзалу пішли спершу до вокаліста. Він прийняв дорогих гостей як належить, добре вгостив, однак допомагати делікатно відмовився.

Наливаючи землякам коньяку з чудернацької пляшки, схожої на маленький кавунчик із довгою шийкою, всесвітньо відомий баритон поскаржився:

- У мене тут своя мафія в міністерстві культури дірку в голові робить із гастролями. Хоч автомат купуй!

Кобиздохівці зрозуміли, що і в уславлених артистів бувають свої складності, не тільки у них - простих гречкосіїв, і наполягати не стали. Пішли до диктора.

Сашко Сафонов був у Кобиздохівці людиною значно популярнішою, ніж його оперний земляк, хоча звання мав аж на два пальці нижче, бо лише заслуженого артиста республіки. На той час. Та досить йому було увечері, по-джигунськи посміхнувшись, з’явитися на екрані зі свіжими новинами, як усе кобиздохівське жіноцтво впадало в стан крайнього збудження і кидалося на кухні: вечерю розігрівати, бо якраз у цей час чоловіки додому верталися. Сашко вразив уяву співвітчизників красивими голими ногами і коротеньким китайським халатом, розшитим драконами. Горло у нього було замотане шовковим кашне, погляд чарував, а голос ніжно обеззброював. Запарюючи дядькам так потрібну після отого заморського коньяку чорнющу каву, диктор пояснював:

- Даремно до Анатолія ходили. То порожній номер. Його до Віденської опери запрошують, і так уже вагон анонімок у ЦК надійшов, а тут ви з трубами. Треба було мені подзвонити. У Києві ви нічого не дістанете, тільки гроші даремно витратите. У нас не те що труб, кави порядної не лишилося. Про жінок вже не кажу.

Його пересмикнуло, він помовчав і сказав:

- В Одесу! Тільки в Одесу! Там дещо є. Все ж таки - море, порт, іноземці. Я подзвоню декому до Львова, вас влаштують у Одесі. Решту самі микитьте, не дурні. А як уже там не вийде, вертайтеся додому і топіть кизяком. Я б і сам з вами поїхав, але у мене урядовий концерт. І ще одну землячку треба заміж за араба видати. Інтернаціоналісточка! Як її мама!!!

Наступного ранку мафіозі з Кобиздохівки вже стояли під бронзовим Дюком, вдихаючи на повні груди морське повітря, приправлене смородом хамерівського хлоропроводу.

Спочатку вони подалися на славетний Привоз. Але там, всупереч легендам, не було вже не те що атомної бомби, а й риби. Окрім хека, але цього добра й в Кобиздохівці вистачало. Надії майже чесно купити потрібні труби лусьнули. Залишалося красти!

Як саме, в який спосіб вони це зробили, звиняйте, не розкажу. Досить із мене неприємностей з міліцією, що я за перехід у невстановленому місці маю. Щоб іще пришили пропаганду техніки скоєння злочинів? Пардон на разі, як кажуть у Кобиздохівці.

Скажу лише, що через тиждень усі відкоси під’їзних шляхів на станції Одеса-товарна відгонили „кобиздохівською фірмовою”. З дустом. І не з однієї будки, сторожки чи навіть караулки під покровом ночі лунало: „І ти швагер, і я швагер…”

Висока мета пом’якшує строк покарання. Одне слово, через днів десять новенький товарний вагон з вимріяним написом „труби” вже стояв у обумовленому тупичку, а знайомий машиніст навіть погодився непомітно вчепити його до військового ешелону, який по дорозі через Козятин проходив зовсім недалеко від Кобиздохівки.

…Кому закортіло глянуть на труби, не пам’ятаю. Здається, Тронцу. Зняли пломбу, відкрутили дрота на клямці, відсунули двері… і о жах, о людська підступність: у вагоні замість вистражданих труб стояло два новеньких снігоочисники. Починати все спочатку не було вже грошей, здоров’я і самогонки.

Дядьки, розбиті людською невдячністю, вийшли на людну вулицю і, не змовляючись, завернули до якоїсь забігайлівки. Там сіли за порівняно вільний столик, бо з єдиним мовчазним клієнтом. І лише після третьої чарки роздивилися, що то не світло у забігалівці таке, а сусіда - негр, щоправда, чомусь сірий. Либонь, від „казьонки”, одразу збагнули тямущі селяни і запропонували представнику третього світу випити з ними їхньої.

Негр, на загальне здивування, непогано розмовляв по-нашому і навіть на подільському діалекті. Вчився у нас, в сільгосптехнікумі вирощувати цукровий буряк. Ну, щоправда, в Африці йому диплом не придався, бо буряк у них на екваторі не родить і цукор вони купують у колишніх колонізаторів. Але хлопець виявився не дурний і оженився на дочці якоїсь із дружин місцевого президента. У них там, як у турків, можна мати багато жінок, аби зарплата дозволила. І ото тепер тесть прислав його знову до нас купити пару поливалок, бо коли на єдиній у столиці заасфальтованій вулиці влаштовували військові паради, то дуже пилюка в очі всім лізла. І от, коли гроші були заплачені, документи оформлені і вагон з поливалками пригнали в порт, трапилося таке, що тепер йому у нього на батьківщині на покару щось відріжуть. Як називається по-українському оте саме, що мають відрізати, африканський командировочний забув, тому з усією безпосередністю показав в оригіналі, здивувавши дядьків і перелякавши до непритомності офіціантку, яка принесла чергову пляшку.

Кобиздохівські невдахи довго крутили головами, лаяли на всі заставки африканські народні звичаї і підливали посірілому негрові в його чарку. Коли трохи заспокоїлися, перепитали - а що ж саме з отими його поливалками сталося?

- Не було їх у вагоні, - схлипнув невдаха з чорного континенту, - напевне, десь переплутали. Це не мій вагон.

Дядьки ще поспівчували, ще випили, а потім, аби бесіду підримати, поцікавились, а що ж там було замість тих поливалок.

- Труби, - сказав негр, - для газу. Нащо вони нам? Ми яєшню на піску смажимо.

Кобиздохівці миттю протверезіли.

- Чоловіче, - сказав хитрюга Тронц наче так, між іншим, - Можемо зарадити, бо ми усім народам співчуваємо. Це наш обов’язок. Є у нас тут випадково пара поливалок. Випадково! Можемо помінятися. На знак дружби і солідарності…

Негоціацію тут же скріпили залишками „кобиздохівської” і,не гаючи часу, звершили обмін. Земляк-машиніст не підвів, однак мафіозі мої полегшено зітхнули тільки виїхавши за межі Одещини.

- Не дуже добре ми зробили з отим їхнім Валєриком, - сказав дядько Гилюк те, що всі думали, - Де він у своїй Африці снігу візьме?

- А, не думайте над чужим горем, свого хватить! - втішив його Тронц, - Світ великий, дорога довга. Доки допливе - роздивиться. А як роздивиться, то ще раз поміняється, а як ні, то політичного притулку десь попросить. А чого це ви його з кобиздохівським бугаєм порівняли?

- Та так, - усміхнувся дядько Гилюк. - Згадав, чим він офіціантку перелякав.

За жартами і спогадами й не зогледілись, як вернулися додому, де в кожній хаті вже стояла новенька газова плита. Оскільки газифікація району в перспективі до 2005-го року не передбачалася, то цього добра в сільмазі було навалом.