Контрольний укол

РОЗДІЛ 8

У відділенні тільки й було розмов, що про смерть нашої медсестри. Навіть хворі притишеними голосами обговорювали цю новину. Що ж до мене, то я перебував у стані шоку. Просто не знав, що мені думати й робити далі. Або це ланцюг випадкових фатальних збігів, або це сценарій, написаний чиєюсь зловісною рукою.

У Віки мені вдалося лише дізнатися, що нещасну жінку знайшли у власній квартирі з перерізаним горлом. Потім, коли ми трохи звільнилися від роботи і сіли в коридорі за її столом, медсестра розповіла все, що знала. Поліна Аркадіївна, змінившись після чергування, поїхала додому. Все було як звичайно. Але син, що прийшов зі школі (він навчається у сьомому класі) виявив батька, як завжди, п'яного в яєчню, що спав у залі на дивані, а мертву матір — на кухні. Він кинувся до сусідів, ті викликали «швидку» і міліцію. Говорять, ніби на грабіж не схоже — нічого не взяли. Та там і брати було нічого. Чоловік усе вже пропив.

— Віко, розкажи мені про неї, а то я майже зовсім не знав її. Так, на п'ятихвилинках бачилися і вчора одну зміну відпрацювали разом.

Віка під враженням останніх подій була незвично серйозною.

— Про небіжчиків поганого говорити не можна, але ми зі Світланою (це напарниця моя), якщо чесно, її не любили. Вона була завжди похмура, навіть відлюдкувата. Ми її між собою називали Поліном — Поліно Аркадіївна. Хоча їй особливо й радіти-то було нічому. Говорили, що чоловік у неї страшенно п'є, усе тягне з дому. А у них двоє дітей. Дочка вже заміжня, має дитину. Але живе теж погано, тому часто бігає до мами. А сина ти, напевно, бачив, він іноді приходить у відділення, вона його підгодовує на кухні. Дебільнуватий такий.

От так. Я тут по крихтах намагаюся зібрати інформацію, не знаю, з якого боку підступитися, намічаю хитромудрі плани, а дівчина мені за п'ять хвилин видала повну характеристику покійної вбивці. Сказано — жінка. Треба мені, мабуть, поступитися лаврами майбутнього одноосібного викривача банди «чорного доктора» і підключити до цієї справи Вікторію. Самому мені все одно не впоратися.

— Віко, я тобі зараз усе розповім, — серйозно сказав я, — а потім ми вирішимо, що нам робити далі, добре?

— Добре, — якось перелякано кивнула дівчина, не зовсім розуміючи, про що йдеться: про наші особисті стосунки чи про нинішній випадок.

І я розповів їй про всі події, про свої підозри, припущення і плани.

Вона сиділа, вирячивши на мене очі, засвоюючи надзвичайну інформацію.

Я чекав, коли моя співрозмовниця оговтається. Але вона, мабуть, подумки вже включилася в цю справу, тому що раптом сказала:

— Стоп. Сьогодні вранці (після п'ятихвилинки) ти вже пішов, а я приймала у Поліни Аркадіївни зміну, то її викликав до себе Віктор Тихонович. Вона була в кабінеті хвилин десять.

— Вона нічого потім не говорила?

— Ні, звичайно.

— А більше вона ні з ким не розмовляла?

— Здається, ні. Зібралася і пішла. Але була дуже засмучена. Хоча ось що. Надія Миколаївна разом з нею виходила з відділення.

— Так. А коли лікарка повернулася?

— Не знаю. Я не бачила. Пішла на обхід з Ігорем Петровичем.

— А Надія Миколаївна коли робила обхід?

Вікторія знизала плечима.

— Запитаю у Світлани завтра. Треба їй теж все розповісти! — вирішила раптом дівчина і питально подивилася на мене. — Можна?

— Н-н-не треба! — сказав я, розтягуючи фразу, за цей час встигнувши обдумати, чи маю я потребу в ще одній помічниці.

— Вона класна дівчина і моя подруга!

Віка була впевнена, що ці аргументи переконають мене остаточно. Загалом, це було вагомо, але становило серйозну загрозу для секретності нашої справи. Але Віці я не міг відмовити.

— Ти за неї ручаєшся?

Моя помічниця від надміру почуттів не знала, як їх висловити, і лише протяжно мукала. Потім так виразно черконула себе великим пальцем по горлу, що ми обоє розсміялися.

— Ну добре. Тільки більше нікому!

— Ні-ні!

Медсестра не забувала про свої обов'язки: познімала крапельниці, зробила на ніч ін'єкції. І ми знову сіли обговорювати план наших подальших дій. Валентина, що чергувала разом з Вікторією, нам не заважала, лише здалека розуміюче посміхалася. Якби вона тільки знала, які «любовні» розмови ми тут ведемо.

— Так, по-перше. Почнемо з Віктора Тихоновича, — тоном справжнього детектива сказав я. — Що ти про нього знаєш? Я маю на увазі неофіційне, на рівні пліток.

Вікторія замислилася. Лобик її злегка зморщився, а губки стиснулися. Тепла хвиля ніжності хлюпнула у мене в грудях. «Не відволікатися!» — наказав я собі.

— Дружина у нього дуже ревнива. Вона в гастроентерології працює. Теж завідувачка. Часто заходить до нас у відділення. Дивиться на всіх підозріло, особливо на нас зі Світланою. Допекла всіх своїми ревнощами. А він її, здається, боїться. Я одного разу чула, як Віктор Тихонович виправдовувався перед нею.

— Так, вже дещо, — сказав я з розумним виглядом, хоча було маловірогідно, що його дружина у нападі диких ревнощів організувала вбивства підступних бабусь, зваблюючих її благовірного чоловіка. Я навіть мотнув головою, наче витрушуючи із неї цю нав'язливу липку ідею. — Що ще?

Віка помовчала.

— Він до нас з іншого міста приїхав. А до цього, кажуть, працював десь за кордоном.

— А Надія Миколаївна?

— У неї дочка. Живе вона сама, без чоловіка. І, здається, таємно попиває, тому що бувають у неї перепади настрою.

— Ну щодо перепадів настрою, це у вас, жінок, і без горілки через кожні півгодини…

— Ні, тут інше, — упевнено сказала Вікторія, і я не став з нею сперечатися, все одно будемо з'ясовувати.

— Добре, а Поліно… е… Поліна Аркадіївна з кимось із лікарів дружила?

— Ну, як дружила? Спілкувалася, звичайно, з усіма. Але в основному по роботі.

— Зрозуміло, — промовив я. — Хто там у нас іще? Лікар Вербовий.

Віка посміхнулася.

– Ігор Петрович — дуже гарний, — і лукаво поглянула на мене. — Добрий, веселий. Його всі наші жінки люблять, — і після паузи додала, — і він їх.

— Так уже й гарний, — чогось мені це не сподобалось. — От як раз на кого менше думаєш, той і може виявитися вбивцею!

Дівчина сторопіла від мого нахабства.

— Що, і Поліну Аркадіївну він убив?!

— Ну, може, не він, а його спільники.

Тут грюкнули вхідні двері й по коридору, міряючи його своїми довгими ножищами, попрямував на нас Циркуль.

Ми замовкли, чекаючи на нього.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір, Вадиме Миколайовичу.

— Як справи? Про що мова?

— Та ось, про Поліну Аркадіївну говоримо, — сказав я.

— Так, сумна історія. А все горілка. Горілка… — глибокодумно похитав головою лікар.

— Вадиме Миколайовичу, розкажіть, що Ви знаєте? — у Віки прорвалася жіноча цікавість. Зараз це було природньо і доречно.

— А що розповідати? Її вбив п'яний чоловік! Його вже заарештували. Сусіди чули, як він горланив на весь будинок: «Де ти цілу ніч вешталася?!». Типове алкогольне марення від ревнощів. Зарізав і спокійно вклався спати. Ось такі невеселі справи.

Ми з Вікою сиділи мовчки, приголомшені цією жахливою картиною. Вадим Миколайович, помітивши наш пригнічений стан, перевів розмову у звичне для роботи русло.

— А як почувається хвора, яку я сьогодні направив? — звернувся він до мене.

— Нічого. Прокрапали. Зараз спить.

Віка не стала заважати лікарській розмові, тактовно пішла собі у справах медсестринських. А ми з Циркулем зайшли до мене в ординаторську. Я заварив каву. І як ми не намагалися відволіктися іншими проблемами, розмова все одно повернулася до сьогоднішньої трагічної події.

— Я знав її поверхнево, — говорив мій співбесідник, попиваючи каву і затягуючись сигаретним димом. — Поліна Аркадіївна була нетовариською, та і спільних справ ми не мали. Але медсестрою, казали, вона була старанною. Нещасна жінка. Говорять, того дня вона була пригнічена, засмучена. Наче передчувала. Та ти ж з нею тієї ночі працював, так? — він був старший за мене і з першого дня казав мені «ти». Я це сприймав як належне і був з ним на «ви». Як тобі — вона здалася?

— Не знаю, ніби все було нормально. Правда, ми з нею практично й не розмовляли. Так, по роботі, — я вирішив нічого нікому не говорити. Хоча тепер це вже, напевно, і не мало ніякого значення.

— Отож працюєш-працюєш і не знаєш, що на тебе чекає? Ну а тобі як тут? Вже зорієнтувався?

— Загалом так.

— Шеф не кривдить?

— Та я з ним якось мало стикаюся.

— Це правильно. Тримайся подалі від начальства — цілішим будеш. Хоча, сам розумієш, шефові треба догоджати. Посада у нього така. Того по блату треба покласти, тому ліки дефіцитні дістати. І якщо ти цьому заважатимеш, то це тобі так не минеться. Моя тобі порада: тихо роби свою справу і ні в що не втручайся. Але я бачу, ти хлопець не нахабний. Тебе тут хвалять… Гаразд, піду, а то раптом когось підвезли. Хоча я сказав медсестрам, де буду. Знайшли б, коли б потрібний був. Дякую за каву.

І Циркуль пішов. Нарешті, а то притомив уже своїми напученнями. Тут саме нагода з Вікторією поспілкуватися.

Моя медсестра сиділа за столиком, відзначала щось у листах призначень. Вона посміхнулася мені, коли я підійшов.

— Що там ще розповідав Вадим Миколайович?

— Нічого особливого. Як і всі, вчив мене життю. Розбалакався понад міру, щось на нього це не схоже. Отже, що ми маємо? — перейшов я до наших справ, підсідаючи на стілець збоку столу. — В палаті № 12а вбивають хворих, а коли я застукав на місці злочину Поліну Аркадіївну, її тут же прибирають спільники, щоб замести сліди.

— А може, все не так? — несміливо припустила Вікторія. — Просто в лікарні вмирають хворі люди, а п'яниця в припадку ревнощів убиває свою дружину. А вона виявляється медсестрою нашого відділення.

— Ти що мені не віриш?! А адреналін? А її поведінка тієї ночі? Ні, смерть Поліни Аркадіївни не випадкова! Та на це все й розраховано! Ти що хочеш, щоб у нас під носом орудувала зграя злочинців?

— А що ми можемо зробити?

— Що зробити? З'ясувати, хто з лікарів організував усе це й навіщо?

— А як?

— Стежитимемо за всіма! Я беру на себе Віктора Тихоновича, ти — Ігоря Петровича, а твоїй Світлані доручимо Надію Миколаївну. Треба з'ясувати, куди вони ходять, із ким зустрічаються, а якщо поталанить, то і про що говорять, ясно?

— Ясно.

— Згодна?

— Згодна.

Перші спільні дії не принесли очікуваних результатів. Враховуючи роз'єднаний графік роботи, наша «слідча група» змогла зібратися лише через два дні. Місцем зустрічі я вибрав міський парк. Це було зручно ще і тим, що після обговорення наших справ я планував погуляти з Вікою. І, напевно, зі Світланою, дівати її було нікуди.

Дівчата прийшли на секретну зустріч добре замаскованими під безтурботну молодь — були нарядно-красиві, особливо Віка: синя сукня, що обтягувала її гнучку фігурку, дуже їй пасувала. На Світлані була кремова кофта й світла спідниця, які ще більше повнили її й без того пухкеньку фігуру. Коротко підстрижене чорняве волосся робило округлим її застигле обличчя, на якому грала млосна усмішка. І була вона вся якась повільно-плавна.

— А що доповідати? — сказала дівчина у відповідь на моє прохання повідомити про результати спостереження. — Надія Миколаївна відразу після роботи попрямувала на зупинку. Я пішла за нею. Вона сіла в автобус і поїхала.

– І все?

— Все.

— Так, не густо. А на роботі що? З ким спілкувалася? Куди ходила?

— Ходила кудись. Я ж не можу слідом за нею йти, у мене робота.

— Та-ак, — сказав я, зрозумівши, що від такої помічниці буде мало пуття. — Ну а у тебе що? — обернувся я до Віки.

– Ігор Петрович, — діловито почала вона, — після обходу був в ординаторській, потім його викликали на консультацію в ЛОР-відділення. Кілька разів заходив до завідувача, щось говорив наший санітарці Єфросинії Василівні, хвилин п'ятнадцять був у кабінеті старшої медсестри. Після роботи я пішла за ним. Він зайшов у кафе, купив пива і сів за столиком на вулиці. Причому сів так, що йому було все видно.

— А ти?

— Я сховалася неподалік за кіоском і хвилин з двадцать спостерігала за ним.

— А потім?

— А потім… він мене помітив.

– І що?

– І покликав до себе.

– І ти пішла?

— А що мені залишалося робити? Я сказала йому, що чекала на подругу.

— А він?

— Нічого, — винувато промовила Віка, — посадовив мене поруч, купив морозива, кави. Я пиво не люблю. Так ми з ним посиділи з годинку.

Хоча розповідь Вікторії була докладнішою, але вона мені чомусь ще більше не сподобалась.

– І що він розповідав?

— Веселив мене смішними історіями.

— Про Поліну Аркадіївну згадував?

— Так, мигцем.

— А далі?

— Йому треба було доньку з садочка забирати. Він посадив мене на маршрутку. Все.

— Та-ак, — знову сказав я, — класні розвідники. Значить, зробимо ось як. З метою конспірації, ви міняєтеся місцями. Тепер Віка стежитиме за Надією Миколаївною, а ти, Світлано, — за Ігорем Петровичем. Зрозуміло?

Дівчата мовчки кивнули.

– І ще. Не забувайте, що кращі очі жінки — це її язик.

— Як це? — здивувалася Світлана.

— Ну, в тому сенсі, — пояснив я, — що, крім спостереження, ви повинні обережно, не викликаючи підозр, розпитати медсестер, навіть хворих у відділенні про Поліну Аркадіївну, про лікарів. Можливо, випливе щось дивне, незвичайне. Ясно?

— Ясно.

Отож-то й є, що було нічого не ясно. А я ще дивувався, читаючи детективні романи, як це сищик до сих пір не здогадався, хто справжній вбивця? Адже все так просто й зрозуміло. І хотілося, як при читанні, зазирнути в кінець книги, щоб дізнатися, хто ж цей лиходій і чи живий головний герой? Стоп. Що значить, чи «живий головний герой»? Отже, мене теж можуть… убити? Осоружний колючий холод обдав мене з верху до низу. А чом би й ні? Якщо я плутаюся у них попід ногами, та ще хочу вивести їх на чисту воду, то, природно, вони можуть прибрати мене, для них це не проблема. А я ще втягнув у цю справу Віку й Світлану. Я подивився на дівчат, на їхні милі, наївні обличчя. Вони довірливо посміхалися мені. «Гаразд, хай буде, як має бути!» — вирішив я. А вголос сказав:

— Ну, що, дівчата, пішли їсти морозиво! Я пригощаю!