Контрольний укол

РОЗДІЛ 6

Розповідаючи про Вікторію, Ігор влучив, так би мовити, у саме серце. Красунею вона не була. І слава Богу, тому що вони завжди здавалися мені зарозумілими, недоступними, та я їх, відверто кажучи, чомусь боявся. Вікторія була привабливою, вірніше, милою, від неї, як від бузку, йшов такий аромат свіжості, що у мене мліли руки. Чисте личко з ніжним підборіддям. Коротка стрижка, русяве волосся. Сама по-дівочи тонка, жвава. І медсестрою вона була грамотною та старанною. «Так, Василю Васильовичу. Добре, Василю Васильовичу». А тоді як обіллє синім окропом своїх очей, аж пузирі по спині схоплюються, і мурашки в туфлі зсипаються. А в голосі були такі дивовижні вібрації, від яких моє серце розгублено збивалося з ритму. Коротше, мені дуже хотілося ходити на роботу.

Цього дня вранішній обхід я проводив саме з Вікторією. І так у мене все добре виходило, що я аж самому собі подобався. Моя медсестричка, чистенька, біленька, чітко відповідала на мої запитання про хворих, називала цифри температури, тиску. Я довше, ніж це було потрібно, оглядав хворих, роз'яснював їм результати аналізів і чув, як шепотілися хворі за нашими спинами: «Який уважний у нас лікар!». А я непомітно косився на Вікторію — чи вона чує? І так мені хотілося, щоб цей обхід не закінчувався, що я готовий був оглядати хворих з усього відділення.

Потім за столом чергової медсестри ми коригували з нею призначення. Вона сиділа близько від мене, а я сухим офіційним тоном давав розпорядження, і сам себе за це ненавидів. Вікторія вже почала підніматися, щоб йти у своїх справах, як раптом з мене несподівано навіть для самого себе вискочило моє задавлене, затиснуте друге «я». Воно відчайдушно чинило опір зовнішнім обставинам і шукало привід для нашого подальшого спілкування.

— Віко, а правда, що у вашому місті є фонтан, який говорить?

— Фонтан, який говорить? — дівчина від несподіванки знову сіла. — А! Так. Є. Тільки він — музичний.

— Ви його чули?

— Звичайно.

— А я ні.

— Хочете, я Вам розповім, де він розташований?

Не «покажу», а «розповім» — у мене впало серце.

— Та ні, я ще погано знаю місто.

— Я можу показати. Якщо хочете, то можна навіть сьогодні ввечері. Ви вільні?

— Так, я вільний! — це у мене пролунало так радісно, що Віка аж усміхнулася.

— Добре, тоді зустрінемося, скажімо, о двадцятій годині біля входу в парк.

— Домовилися.

Ах, як я люблю музичні фонтани! Усе життя б дивився і слухав. Яка в них дивно-чарівна мелодія: «Я мо-ожу показа-ати! Ви ві-ільні? Тоді давайте зустрі-інемося!» — «Так! Так! Я ві-і-ільний!».

Настрій мій попер угору. У кров хлинув адреналін, і бурхлива енергія завирувала у пошуках виходу та застосування. Прямуючи коридором, я вихопив у нашої санітарки Єфросинії Василівни відро з водою і, граючись, розмахуючи ним, поніс, а вона, дрібочучи за мною старечими ногами, забурмотіла збентежено:

— Та що це Ви, Василю Васильовичу! Якось-такось незручно виходить. Та я вже сама, облиште.

Наступною жертвою мого радісного божевілля стала старша медсестра Людмила Миколаївна. На своє нещастя вона трапилася мені з коробками медикаментів у руках. Охоплений невгамовним бажанням добрих справ, я кинувся до неї, вихопив ці коробки і… впустивши, розкидав їх по підлозі. Прожогом кинувся збирати, утелющив їх в руки приголомшеній, занімілій від мого нахабства жінці — і поспіхом зник в ординаторській. Але ніщо не могло зіпсувати мого настрою.

— Ти що такий задоволений? — запитав мене Ігор. — Листа з дому отримав?

— Ні, — розплився я в усмішці. — Просто.

— Авжеж — просто. Що трапилося?

— Справді, нічого. Фонтан іду дивитися.

— З Вікторією?

— Так. А як ти дізнався?

— Ну ось. Я попереджав. Жінки нас погублять. До речі, Наталія з Маринкою передавали тобі привіт. Запрошували ще в гості.

— Ні, сьогодні я не можу! — сказав я так, ніби у мене силою намагалися відібрати мій музичний фонтан.

— У будь-який час, коли захочеш. Маринка сказала: «Хай приходить до нас той дядечко Василь з повсякчасним днем народження.».

Увечері того ж дня я сидів у гуртожитку в повному відчаї. Мені нічого було одягти! Мої запрані джинси та штани від костюма явно не годилися для такої зустрічі. Та й сорочки здавалися мені сумовитими, такими, що надокучили. Потрібно було чимось відвернути Вікторію від моїх вареникоподібних вух, кучми неслухняного волосся, від рогових окулярів і взагалі… я зовсім не вартий такої чудової дівчини! В голові вже майнула боязка нікчемна думка замкнутися в кімнаті й нікуди не ходити. Ні, так не можна, вона ж чекатиме. А, втім, як говорив Ігор, треба бути самим собою. Хай вона побачить мене у всій моїй красі і… сама вирішує. Якщо я буду знехтуваний, то прийму це як належне і піду… з головою в роботу. Працюватиму і вдень і вночі, можливо, навіть сконаю від такого перенапруження, а їй нехай стане соромно за таке несправедливе ставлення до мене. Вона, звичайно, потім шкодуватиме про це, але буде вже пізно. Як говорив мій однокурсник Вітя Котляр: «Всі чоловіки — дурні, жінки — легковажні, а щастя — в праці!».

Після такого філософського висновку мені стало легше, я схопився, натягнув на себе свої старі, колись сині джинси, надягнув чорну сорочку і напахтився «Чорним драконом». Наприкінці, набравши повні груди повітря, я з силою видихнув з себе залишок сумнівів і вирушив на побачення.

Сказати, що купити Вікторії квіти мені вистачило розуму, — це означає не зрозуміти почуттів, які оволоділи мною. І розум тут, як завжди буває в подібних випадках, грає — на жаль! — не першорядну роль. Але зараз він був солідарний із моїм серцем. Та я, по суті, і не міг зробити інакше, тому що ще з дитинства моїм всевідаючим татом мені була втовкмачена незаперечна істина, що квіти для жінки мають якийсь особливий сенс, зрозуміти який до кінця нам, чоловікам, не дано, але знати й користуватися ним ми зобов'язані. «Квіти, — вчив мене батько, — це як пароль, як сполучна ланка між двома світами — чоловічим і жіночим. І вже сам факт, що чоловік дарує квіти, говорить їй про багато що. Адже квіти — мов застиглі відчуття, мов згустки нашої душевної енергії. І жінки це тонко сприймають». Все так, я з цим повністю згоден. Але сама купівля квітів була для мене дуже обтяжливою і нелюбимою процедурою. Навколо такий розмай квіткової краси — а ти йдеш між барвистих рядів, як голий площею. Всі з такою радісно-агресивною нав'язливістю підсувають тобі свій товар, що хочеться схопити перший букет, на який упав погляд, і накивати звідси п'ятами. Добре, що у мене зараз обмаль грошей, а то б довелося скуповувати весь цей квітучий базар. Річ у тім, що я не умію відмовляти і часто отримую не найкраще, а, головне, не те, що мені потрібне.

Та цього разу мені пощастило. Наприкінці рядів, трохи осторонь, біля відра з пишними трояндами сидів сухорлявий, сивий дідок у старомодному піджачку. Коли я зупинився біля нього, він дав мені можливість обдивитися, а потім запитав:

— З якою метою хочете придбати квіти, дозвольте поцікавитися?

— Для дівчини.

— Додому запрошені на свято чи на побачення?

— На побачення.

— Тоді, вважаю, букет буде недоречним. Візьміть ось цю яскраво-червону троянду. Це саме те, що потрібне у Вашому випадку. І дозвольте дати ще одну пораду, вже не осудіть старого. Не соромтеся носити квіти. Тримаєте їх прямо. А то носять стеблами догори, наче курей общипаних.

— Дякую, — сказав я, віддаючи йому гроші. Такий гарний дідусь трапився.

Я був на місці за десять хвилин до призначеного часу. Вікторія ще не прийшла. Я роззирався на всі боки, але все одно вона з'явилася несподівано.

— Добрий вечір. А ось і я!

— Добрий вечір!

Віка була така незвичайно красива, що я очманів! У чорній короткій спідничці, яскраво-червоній блузці і на високих підборах. Уміло підведені очі та ледь напомаджені губи сяяли від її посмішки.

Я так довго дивився на неї, що дівчина зніяковіла.

— Це, напевно, мені? — Вікторія показала поглядом на троянду.

— Так, — отямився я і сунув їй в руки квітку.

— Дякую, — тихо сказала дівчина й уткнулася носиком в пелюстки. Потім, піднявши на мене радісні очі, запропонувала: — Ну що, підемо дивитися фонтан, що «говорить»?

— Підемо.

Надворі було ще світло, однак у парку вже гуляло багато молоді. Ми пішли по центральній алеї, що привела нас до фонтану. Але він… не працював.

— Його ввімкнуть, як стемніє, — пояснила Вікторія, — і він переливатиметься усіма кольорами під музику.

В очікуванні цієї події ми гуляли по парку і жадібно, з цікавістю розпитували і розповідали один одному про все на світі: яку хто любить музику, які фільми, який у кого улюблений колір і навіть які страви для кого найсмачніші.

— А я люблю капусту, — розповідав я. — У будь-якому вигляді: смажену, тушковану, і просто, в борщі, — я усміхнувся, пригадавши рідну домівку. — Мама завжди такі густі борщі варила. Мені всю гущу викладе, і він стає ріденьким, саме таким, як і потрібно для решти родини. Прямо-таки, симбіоз у сім'ї. У дитинстві навіть сон приснився. Йдемо ми з друзями кукурудзою, а вона виросла велика, густа. І раптом нам дорогу перегородили… коза з коровою. Корова — нічого, а коза єхидним таким голосом питає: «А ви капусту їли?». Всі промовчали, а я візьми та й ляпни: «Їли». Ех, вони за нами! Ми — тікати! Прокинувся, серце калатає! Але не наздогнали. Отак я за капусту трохи не постраждав, — сміявся я разом з Вікторією.

— А я свого часу через пристрасть до меду потрапила в халепу. Батьки мені багато їсти його не давали, стереглися, напевно, алергії. А я ж його так люблю! Якось вночі прокинулася води попити, а в кухні на столі виблискує блюдечко з медом! Я підскочила до нього і давай його наминати! І раптом усвідомлюю, що це, напевно, не мед, тому що в роті гірко і пече — спасу немає! Я як заволаю! Всіх на ноги підняла! А це, виявляється, тато гірчицю на столі залишив.

Ми радісно згадували події ще недавнього дитинства.

— Віко, — запитав я, — а як правильно звучить Ваше ім'я — Вікторія? А то я чув Вас називають і Віта, і Віка. Адже це різні імена. Вікторія — перемога, а Віта — життя.

— З моїм ім'ям- ціла історія, — посміхнулася дівчина. — У тата є друг — дядько Микола Катунов, вони ще з інституту дружать. Так от, коли у них було вже по двоє дітей, причому, в обох тільки дівчатка, наші мами знову завагітніли. І дядько Микола запевняв тата, що цього разу вже точно будуть хлопчики! Татові ворожили і по руці, і по крові, і по роках — ніби все сходиться. Вирішили, гаразд, хай будуть хлопчики. У Катунових народився Андрій, а у нас — я. А тато вже й ім'я придумав — Віктор. Так я стала Вікторією. Але все одно він мене любить. Тільки іноді зітхає: «Ех ти, мій невдалий хлопчику!».

З Вікою було цікаво, вона була простою та милою.

Вже стемніло і навколо фонтану в очікуванні водного феєрверку зібралося чимало народу. І коли нарешті пролунали акорди чудової музики, а з усіх боків бризнули і поринули вгору підсвічені різними кольорами струмені води, всі радісно завищали, заплескавши в долоні. А мені здавалося, що це душа моя співає і переливається всіма барвами веселки.