Контрольний укол

РОЗДІЛ 14

Першим у відділенні мене побачив Ігор. Він аж присвистнув від здивування.

— Привіт, Василю Васильовичу! Ти що, проспав?

— Привіт, а що я запізнився?

— Та ні, час ще є, але вигляд у тебе: неголений, пом'ятий, скуйовджений! Ти часом не ночував у тещі під балконом?

— Потім розповім, — відповів я, — натягуючи халат. — Каву я встигну попити?

— Гаразд, поприслуговую тобі. Любов — сильна штука, перед нею не встоїш! Таке інколи витвориш, що п'яниці потім від заздрощів давляться!

«Яка там любов — дурість!» — подумав я про себе, але озвучувати, звичайно, свою думку не став.

Я спішно сьорбав гарячу каву, коли в ординаторській з'явилася Надія Миколаївна.

— Доброго ранку, колеги!

Моя незвичайна поведінка і, напевно, зовнішній вигляд не залишилися поза увагою лікарки.

— Ви що, Василю Васильовичу, після ночі?

— Після ночі! — відповів за мене Ігор. — Причому після важкої і безсонної.

— Ні, — сказав я і почервонів, — просто вдома не встиг попити.

— Ех, молодість, — розуміюче сказала жінка. — Тим вона і славна, що можна бути безпосереднім.

П'ятихвилинка пройшла без особливостей. Доповідав Ігор Петрович. Ніч видалася спокійною, без ексцесів. І що було головним для мене — хворий Півнєв з палати № 12а відчував себе задовільно. Віктор Тихонович поводився спокійно-діловито. Зі старшою медсестрою розмовляв офіційно: «Людмило Миколаївно… Людмило Миколаївно…». Зрозуміло, не скаже ж він при всіх: «Людмилонько-квітонько, зайди до мене на хвилинку!».

Віка кілька разів кидала на мене погляди, але я в такому стані не хотів їй нічого пояснювати і тому затримався спочатку в кабінеті шефа, а потім перебував у ординаторській, доки вона не пішла.

Я робив обхід, коли до мене звернулася санітарка:

— Василю Васильовичу, йдіть, Вас кличе Віктор Тихонович. Він у третій палаті.

Я вибачився перед хворим, якого щойно оглядав, і поквапився до шефа, дивуючись, що б це могло значити? Невже він якимсь чином дізнався про вчорашній інцидент? Чи, може, знову з'явився слідчий, щоб мене заарештувати? Але чому він викликає мене не до себе в кабінет, а в палату, де веде хворих? Може, щось не так у лікувальному процесі?

Шеф стояв біля ліжка хворої, схрестивши руки на животі, очікуючи на мене. Обличчя його було доброзичливим. Усміхалась якось загадково і хвора, жінка років сорока — круглолиця, з короткою стрижкою каштанового волосся.

— Викликали, Вікторе Тихоновичу?!

Завідувач, побачивши моє напружено-зосереджене обличчя, поспішив мене заспокоїти:

— Так, запрошував, Василю Васильовичу. Нічого страшного. Просто хочу показати Вам цікаву хвору. Вона наша давня знайома, — вони обмінялися розуміючими поглядами. — Серце її турбує. Хочу, щоб Ви її послухали і висловили свою думку.

У мене від серця відлягло, але все одно воно схвильовано билося. Знову чутиму тільки його!

Цього разу я був досвідченіший і вставив фонендоскоп у вуха, намагаючись все робити поволі, щоб заспокоїтися. Хвора підняла сорочку, і я звично приставив «кругляшку» трубочки до грудної клітки. Але серцебиття не було! Я вислухав всі п'ять стандартних точок — тиша! Перекрутив круглий наконечник в інший бік. Нуль. Я знову поставив його в колишнє положення і постукав пальцем по мембрані. Ударило по вухах. Фонендоскоп працював справно. Я розгублено глянув на шефа. Той спочатку посміхався, а потім радісно розсміявся.

— Що, Василю Васильовичу, немає серця?! А Ви його пошукайте з правого боку!

Я спантеличено втупився у свого завідувача, а потім невпевнено притулив фонендоскоп до правої половини грудної клітки. І відразу почув чітке: «Тук-тук! Тук-тук!». Ніби серце радісно повідомляло: «Я — тут! Я — тут!».

Мабуть, щось знову трапилося з моїм обличчям, бо Віктор Тихонович завдруге розсміявся.

— Так, Василю Васильовичу, у Катерини Петрівни серце справа! І таке, уявіть собі, буває!

— Це у мене спадкове, — немов виправдовуючись, пояснила хвора. — У мого дідуся було те ж саме.

— У неї й печінка зліва, а селезінка — справа. Все навпаки! — з гордістю сказав лікар, ніби все це він сам особисто влаштував.

Я ще довго перебував під враженням від незвичайного випадку. І в ординаторській, розповів про це Надії Миколаївні.

— А, Смирнова. Так, у неї серце справа. Шеф любить її демонструвати новим лікарям.

Нарешті у мене з'явилася можливість, як кажуть, ближче познайомитися з нашою лікаркою. Працюючи з нею в одній зміні, денній, я сподівався, що тепер хоч щось повинно прояснитися. У розмовах або у вчинках вона якось виявить себе. Щодо бесід з нею можна було не турбуватися: своїми свіжими вухами я був намертво приліплений до неї. Весь вільний час ми з Риндіною говорили. Ви, сподіваюся, здогадалися, що займенник «ми» я вжив тут виключно шануючи Надію Миколаївну, тому що не може ж вона весь час розмовляти сама з собою.

— Ви ще молодий, Василю Васильовичу, — наставляла мене колега тоном ветерана радянської служби охорони здоров'я, — і не знаєте всіх підводних каменів нашої професії. Напевно, начиталися в дитинстві книжок про благородних лікарів, які й у дощ, і в заметіль, і вдень і вночі поспішають до стражденного і рятують його! Звичайно, все це приблизно так. Але романтика Ваша перелякано дризне доволі-таки швидко. І почнуться, як то мовиться, суворі будні. На роботі так вимотають і сили, і нерви, а як прийдеш гроші отримувати за свою благородну працю, то зарплату або затримують, або коли дадуть все ж таки, то такі жалюгідні копійки, що ледве вистачає з боргами розквитатися. Хтось з наших колишніх керівників поклав лікареві символічні сто карбованців на зарплату і сказав обнадійливо: «Доктора народ прогодує!». Ну а народ у нас, Ви знаєте, як зараз живе. Єдине, на чому можна заощадити, так це на своєму здоров'ї. А ті, хто може заплатити, не дуже й поспішають це зробити. Грають на безкорисливості лікаря: «Вони повинні. Вони клятву Гіппократа давали!». Ось Ви, Василю Васильовичу, давали клятву Гіппократа?

— Взагалі-то ні.

— От! І я не давала. Клятву Гіппократа давав… Гіппократ. І його найближчі споборники та послідовники. А я свого часу приймала Присягу лікаря Радянського Союзу, від якого вже і слід прохолов! Отже, я офіційно вільна від моральних зобов'язань. Це моя робота, — продовжувала Надія Миколаївна, — і я хочу й повинна отримувати за неї гідні гроші. До ветеринара йдуть собаці вуха підрізати — долари дають без жодного сумніву, а тут людині життя врятуєш, а він — в кращому разі — спасибі скаже, а може й скаргу надряпати, якщо щось, на його думку, не так. Комусь чоботи підшити або годинника відремонтувати — всі розуміють, що, окрім подяки, потрібно ще й гроші давати. А чому в медицині має бути інакше? Адже лікуватися дарма — то дарма і лікуватися! Тобто — даремно. Безкоштовна медицина — це блеф. Все одно хтось повинен платити: чи держава, чи самі хворі, чи профспілка, чи спонсори — та хто завгодно, але ж таки платити, бо ми живемо у матеріальному світі. Я не проти того, щоб мене народ годував, так не годує ж! Хай держава нарешті визначиться. А то й сама не забезпечує, і народу не дозволяє. «Хабар! — кричать. — У в'язницю! — Ось вони, лікарі, які бандити, — гроші з людей беруть за свою роботу!»

Надія Миколаївна дістала з пачки нову сигарету, прикурила і глибоко вдихнула в себе гіркий дим. Було видно, що висловлює вона зараз давно наболіле, і, напевно, не вперше, і гірко їй від того, що нічого не змінюється.

— Робота лікаря дуже відповідальна, — продовжила вона. — Тут помилки дорого коштують. Ось продавець, наприклад. Ну, помилився він, припустимо, недоважив вам кілька грамів ковбаси. Прикро, звичайно, але не смертельно. А помились лікар на один грам, та що там грам — на тисячну частку грама! А що він за це має? Он у нас санітарка баба Фрося більше за мене отримує. А цілими днями чаї цмулить.

— Вона начебто непогано працює, — я обережно спробував їй заперечити.

— Звичайно, непогано. За палату № 12а їй заплатили, щоб за хворим дбайливіше доглядала, ось вона й старається.

— Як заплатили?

— Грошима! Може, навіть доларами. Нічого, Василю Васильовичу, — сказала Риндіна, побачивши мою розгубленість, — надивитеся ще тут всякого.

У двері постукали. Заглянула медсестра.

— Надіє Миколаївно, Вас кличуть на консультацію в ЛОР-відділення.

— Добре, зараз йду.

«Ех, невчасно! — подумав я. — Тут якраз розмова в потрібний напрям повертається. Та нічого, ще трапиться нагода, треба тільки продумати свою тактику й стратегію».

Поки не було Риндіної, я вирішив піти оглянути хворого Півнєва, дізнатися про його стан особисто, поспілкуватися, прояснити обстановку. Взагалі-то ним, опікується шеф, але двері кабінету завідувача були зачинені. Або його зараз немає, або у нього відвідувач. Я раніше якось не звертав уваги, а зараз прямо різало очі: періодично до Шерстюка заходили то хворі, то їх родичі з пакетами чи з сумками. А Надія Миколаївна каже, що народ не годує. Годує! Тільки, як завжди, все в основному дістається начальству.

Я вже підходив до палати, коли звідти вийшла стурбована баба Фрося.

— Як там наш хворий? — запитав я її.

— Та сьогодні наче краще. А взавтра знову буде гірше.

— Чому саме завтра буде гірше? — здивувався я.

— А чого вже чекати в нашому віці? Тільки смерті.

— Не треба смерті! Хай живе, — запротестував я.

— Та нехай живе. Я йому ось і чайку свого приносила. Щоб наснаги додавав. Та посиділи трошки, попатякали по-старечому. А все одно помре. Я вже на них надивилася. Не жилець він на цьому світі, — вона зітхнула, але не жалісливо, по-бабськи, а якось по-життєвому діловито.

– Єфросиніє Василівно, а мене своїм чаєм не пригостите? — набрався я нахабства.

«Але це для користі справи, — заспокоїв я своє сумління».

— А чому ж не пригостити? Підходьте хвилин за п'ятнадцять, я свіженького заварю.

Хворий напівсидів у ліжку, підіткнутий з усіх боків подушками. Відразу впадало в очі його бліде, змарніле обличчя. Щоки так сильно відвисали, ніби до них були прикріплені невидимі гирки, які тягнули їх донизу з такою силою, що аж вивернулися запалені нижні повіки. Дихав він важко, хоча хрипів чутно не було.

— Добридень, Сергію Митрофановичу, — поздоровкався я.

— Здрастуйте, лікарю, — тихо відповів хворий, і обличчя його на мить посвітлішало.

— Ну, як Ваші справи? Як Ви себе почуваєте?

Він покивав головою.

— Дякую.

— Серце не турбує?

— Трохи. Просто тяжкість. І слабкість. Немає сил, — він якось винувато посміхнувся. — Хочу щось зробити, а… не можу.

Він зобразив гримасу на обличчі, яка означала «це — кінець».

— Давайте я Вас послухаю.

Тони серця були глухі, аритмічні. У легенях вислуховувалися хрипи. Печінка вже виповзла з-під ребрової дуги, а ноги були набряклі. Ясно: серцево-легенева недостатність. Застійні явища по великому та малому колах кровообігу. Так, справи, дійсно, кепські. Але як йому сказати про це? Прокляте становище лікаря, коли доводиться брехати хворому. Для його ж користі, звичайно. Хоча це слабка втіха. І щоб якось затягнути час, я, ховаючи від нього очі, знову став слухати серце. Потім, попереджаючи його запитання, поцікавився:

— Скажіть, Сергію Митрофановичу, а Ви всі ліки переносите? Гірше після них Вам не було?

— Ні, це ж доктор призначив.

— Ну, буває — не підходять. Або алергія.

— Алергії у мене немає.

— А уколи Вам завжди медсестри роблять?

— Так.

— Просто іноді у хворих бувають вени погані, — пояснив я, — медсестри не можуть влучити, то лікарі роблять самі.

— Ні, сестрички справляються.

— А санітарки як, допомагають Вам?

— Так, ми з Василівною часто розмовляємо. Вона і чаєм мене поїть, і «гусака» вчасно подає.

— Ну, добре, Сергію Митрофановичу, відпочивайте, піду інших хворих подивлюся.

— Дякую, лікарю, що заходили.

Я подивився йому в очі. У них світився якийсь невимовний смуток розставання.

— Нічого, все буде добре, — підбадьорив я його і вийшов.

В ординаторській нікого не було.

«Піду до баби Фросі, чаю її скуштую та заразом розвідаю що-небудь, — вирішив я, — тим паче, що вже сам напросився».

У санітарській було досить-таки затишно. Сині щільні штори, мабуть, принесені з дому, хоч і зменшували й без того маленьку кімнатку, але створювали враження житлового приміщення. Зліва стояла шафа, поряд з нею уздовж стіни був акуратно розставлений прибиральний інвентар. Біля вікна стояв стіл, обставлений стільцями. У кутку справа, поряд з умивальником, розміщувався буфет із столовим посудом. Біля нього над електроплитою чаклувала Єфросинія Василівна. У кімнаті стояв запашний дух.

— Як тут у Вас смачно пахне! — не утримався я.

— Проходьте, Василю Васильовичу, — посміхнулася баба Фрося. — Чай уже настоявся.

Вона поставила чашки на блюдечка, виставила банку з варенням, цукор, масло, домашні булочки.

— Пригощайтеся, докторе.

— Та я… тільки чаю, — пробелькотів я збентежено.

— Ви не бійтеся, все свіженьке, домашнє.

— Дякую, я не боюся.

Побачивши моє вагання, вона взяла ініціативу в свої руки. Розрізала булочку вздовж, товстим шаром намазала масло, поклала зверху малинового варення.

– Їжте, докторе, а то Ви тут зовсім охляли.

Чинити опір було марно. Усі бабусі на світі, напевно, однакові. Моя теж намагалася онука відгодувати. Все зітхала, дивлячись на мене. Я був, як на неї, занадто худесеньким — аж синім.

А чай і дійсно був чудовий, настояний на якихось травах. Я із задоволенням убгав не одну булочку, які мені мимохідь підсовувала моя годувальниця.

— Ви до мене частіше заходьте, не соромтеся. Ось Ігор Петрович, той постійно заглядає, любить мій чайок.

— Дякую. А до Вас всі лікарі заходять?

— Ну, всі, та не всі.

— А Надія Миколаївна, наприклад?

— Ні, Надія Миколаївна — ні. Вона надто погордлива, — баба Фрося спохмурніла, обличчя її стало серйозним. Було зрозуміло, що з лікаркою вони не дружать. Треба у неї про все це якось вивідати.

— А я думав, вона тільки до мене так ставиться суворо, навіть пихато, — закинув я наживку.

— Ось-ось, пихато, — пробурмотіла санітарка і замовкла.

Я злякався, що нічого більше не дізнаюся, але прийом спрацював, і я почув цілу історію.

Надія Миколаївна приїхала на роботу після закінчення медінституту разом зі своїм чоловіком — Риндіним Василем Петровичем, теж лікарем, хірургом, і маленькою донькою. На відміну від свого чоловіка, вона була місцевою і повернулася вже з сім'єю у своє рідне місто. Стали жити в її матері, батько на той час уже помер. А завідувачем терапевтичного відділення був теперішній головний лікар Олександр Михайлович Кучеренко. Це зараз він сивий, статечний, а раніше був парубок хоч куди — високий, красивий, з густою чорною чуприною. Багато хто в нього був закоханий. Добре, що його дружина працювала в іншому місці — в бухгалтерії якогось будівельного управління. Ну й Надія Миколаївна теж не встояла. Чому він віддав перевагу саме їй — одному Богу відомо, адже особливою красою вона не була відзначена. Але є щось в таких жінках — чар, напевно, від якого шаленіють чоловіки. Коротше, спалахнули між ними пристрасні почуття. Любов — вогонь, а чутки — як дим. Розповзлися з язиків на вуха. Дійшли вони й до чоловіка її, працювали-то в одній лікарні. А Риндін — людина добросовісна, ввесь час на роботі пропадав. Хірург він був тямущий, для сім'ї копійку заробляв. Але дружину свою любив. Він з нею по-доброму розмовляв: і виїхати звідси пропонував, і роботу змінити. А вона уперлася: залишуся тут і все. Хоч завідувач їй нічого й не обіцяв. Дружина його, дізнавшись про все, просто замкнулася в собі. От якби вона скандалила, гримала — він би плюнув на все й пішов. А так — не наважувався. Холодна війна в сім'ях продовжувалася десь з півроку. Першим не витримав чоловік Надії Миколаївни. Він подав на розлучення, на розрахунок — і виїхав до себе на батьківщину. Причому, як з'ясувалося потім, з ним втекла, покинувши все, медсестра хірургічного відділення, двадцятирічна Олена Кучеренко, єдина дочка Олександра Михайловича. Це був, звичайно, шок! Такого повороту подій завідувач не чекав. Закоханий тато прокинувся. І незабаром перевівся в іншу лікарню. Чи були у нього опісля якісь відносини з Надією Миколаївною? Напевно, все-таки були, тому що, коли він через декілька років повернувся сюди вже як головний лікар, Риндіна почала знаходитися під його негласним заступництвом. Не все ладналося у неї на роботі,й те, за що інші мали б великі неприємності, їй сходило з рук. Заміж вона не вийшла, але чоловіки в її житті, звичайно ж, були. Тільки тепер вона ретельно приховувала свої зв'язки. І сама вона змінилася. З веселої сміхотухи перетворилася на шкідливу, єхидну пані. Особливо перепадало від неї бабі Фросі, мабуть, Риндіна вирішила, що це від неї все зло. А при чому тут вона? Хіба шило в мішку сховаєш? І якщо ти така порядна, то нічого на чужих мужчин задивлятися. Ось і залишилася тепер сама — ні чужого, ні свого чоловіка.

Я подякував бабі Фросі за частування, а подумки й за цінну інформацію, яку довідався, і, пообіцявши обов'язково, не соромлячись, заходити до неї, повернувся в ординаторську. Надія Миколаївна вже була там.

— Де це Ви, Василю Васильовичу, зникли?

— А що мене шукали?

— Та ні, просто, Вас не було видно.

— Я у баби Фросі чай пив.

— А! І Вас уже чайрує.

— Це погано?

— Дивіться самі. Але повинна Вас попередити: це підступна стара. Чаєм, булочками підсолодить, влізе в душу, а потім туди ж і напаскудить. Мабуть, про мене всіляких дурниць наплескала?

Я зам'явся.

— Та можете не говорити. Я і так знаю. Будь моя воля, я б її давно поперла з відділення. Так не можна. Ну як же, ветеран, заслужена людина! А ганчірку тягать великого розуму не треба. Але тут — медична установа. Тут і слово, і дія лікує. А після неї хворі помирають. Випадковість? Не знаю. Ось і Півнєва чаями поїть. У нього серцева недостатність, рідина повинна бути обмежена, а вона його наводнює. Я завідувачу доповідала, а він не реагує, мовляв, трішки можна. Ігор Петрович — той сміється: «Чай — чудодійний! Я після нього метеликом пурхаю!». Авжеж, чудодійний: подивимося, яке диво він створить.