Контрольний укол

РОЗДІЛ 9

Вранці наступного дня на мене чекав черговий сюрприз. Взагалі-то в цьому слові, окрім несподіванки, припускається ще і якесь приємне значення, але в моєму випадку радісного було мало. І чому — ви зараз зрозумієте. Після п'ятихвилинки, коли нарешті пролунали завершальні слова шефа «всі вільні», прозвучала нова фраза, яка стосувалася вже особисто мене:

— Василю Васильовичу, затримайтеся, будь ласка.

Час, протягом якого всі залишали кабінет, я провів у напруженому очікуванні. Страшно не люблю невизначеність! У голові промайнуло декілька варіантів розвитку подій, і всі, безумовно, негативного плану. Але все виявилося зовсім іншим і набагато гіршим.

— Ви, звичайно, знаєте про те, — почав Віктор Тихонович, проходжуваючись біля столу, — що недавно загинула наша медсестра Поліна Аркадіївна. Слідчий, якому доручено вести цю справу, вже приходив до нас, розмовляв з усіма. Тепер йому треба поговорити з Вами. Він обіцяв бути о восьмій тридцять.

У цей момент у двері постукали.

— Аж ось і він. Легкий на поминки, — шеф вдався до чорного гумору.

І справді, двері прочинилися і в отворі з'явився чоловік середнього зросту у цивільному, з чорною шкіряною текою під рукою.

— Дозвольте?

— Так-так, заходьте, Миколо Тимофійовичу.

— Здоров'я бажаю.

— Здрастуйте, — поздоровкалися й ми.

— Доктор уже чекає на Вас. Розташовуйтеся в моєму кабінеті, а я, вибачте, залишу вас. Справи вимагають, — і завідувач із задоволенням ретирувався.

При появі слідчого я встав і тепер стояв, не знаючи, що мені робити далі. Руки я то зчіплював спереду, ніби захищаючись, то закидав їх приречено назад у позу ув'язненого.

А слідчий поклав теку на стіл, не поспішаючи дістав з внутрішньої кишені піджака гребінця, причесав своє світло-каштанове, зовсім не сиве волосся, хоча віку він був досить зрілого. Його зморшкуватий лоб, відвислі брижі на щоках і масивний ніс робили обличчя рельєфно виразним. Але воно було зараз непроникним і тому викликало у мене хвилюючу настороженість. Він почував себе досить упевнено в цьому кабінеті: всівся в крісло шефа, розкрив свою теку, дістав з неї листи чистого паперу, переклав їх копіркою, скріпив, узяв ручку і лише тоді, мигцем поглянувши на мене, недбало кинув:

— Сідайте, лікарю.

Я сів.

— Мене звуть капітан Касьянов Микола Тимофійович. Я — слідчий, — і, втупившись у мене похмурим проникливим поглядом, додав: — займаюся справою убитої медсестри Коритіної.

Записавши мої паспортні дані, він зіщулив очі і, підозріло оглянувши мене, поволі вимовив:

— Ну, розповідайте.

У животі моєму похололо, а в голові раптом закрутилося, ніби там щось відірвалося від своєї опори й піднялося вгору. Я навіть на мить втратив орієнтацію: де я? що я? І коли б не різкий телефонний дзвінок, що пролунав у кабінеті, я б, напевно, зараз почав відверто розповідати йому, як я в дитячому садку заховав плюшевого ведмедика, а в шкільного сусіда по парті стягнув ковбасу з бутерброда.

Микола Тимофійович узяв слухавку.

— Так. Ні. Це капітан Касьянов. Слідчий. Так. Ні, він буде за півгодини.

Було чутно, як у слухавці полегшено зітхнули.

Капітан знову втупився у мене, але цих декілька секунд мені вистачило, щоб прийти до тями.

— Ну то що, Василю Васильовичу?

— Що?

— Давно Ви знаєте убиту — медсестру Коритіну?

— Ні, я взагалі-то працюю тут лише кілька тижнів, — завовтузився я на стільці. — І всіх ще погано знаю.

— Що Ви можете сказати про неї?

— Ну що? Звали її Поліна Аркадіївна…

— Це я знаю.

— Я з нею працював тільки одну зміну.

– Її останнє чергування?

— Так.

— Скажіть, Василю Васильовичу, Вам не здалося в її поведінці щось дивним, незвичайним?

— Ні, не здалося.

— А чим вона займалася в ту ніч?

— Як завжди, виконувала лікарські призначення.

— Гарно виконувала?

— Взагалі-то, медсестрою вона була старанною, — пригадав я слова Циркуля.

— «Старанною» — це як?

— Ну, старалася все робити дбайливо.

— Старалася чи робила?

— Робила.

— Василю Васильовичу, а чому Ви в те чергування розсердилися на неї, навіть кричали?

— Я кричав?! — кров хлинула мені в обличчя.

— Або скажімо так: лаяли її.

— Ні, я не лаяв.

— А ось хвора Конєва з палати № 12а стверджує протилежне. Що Ви на це скажете?

Я замовк.

— Василю Васильовичу, введення слідства в оману може привести до негативних наслідків. Для Вас. Ви це розумієте?

Так, я розумів, але в мені закипала злість на цю людину, дратувала його манера розмовляти, ставити питання. І я вирішив всієї правди йому не розповідати.

— Так що ж там все-таки відбулося, Василю Васильовичу?

— Та нічого не відбулося. Просто в палаті № 12а у нас лежать тяжкохворі, які вимагають особливого спостереження. Жінці вночі стало зле, а медсестра мене до неї не покликала.

— А як Ви дізналися, що їй погано?

— Я сам зайшов у палату.

– І що?

– І зробив медсестрі зауваження, може, дещо в різкій формі.

— За що?

— Ну я ж говорю, за те, що вона мене не покликала до хворої.

— А чому вона Вас не покликала?

— Не знаю.

— Вона що, сама надавала допомогу?

— Поліна Аркадіївна виміряла артеріальний тиск і хотіла ввести папаверин.

— Медсестра має право сама проводити лікування?

— Взагалі-то, ні, але у хворої цей препарат записаний у листі призначення. Ми його застосовуємо при підвищенні артеріального тиску.

— А тиск був високий?

— Відносно. Сто шістдесят на дев'яносто. Для тієї хворої це не високі показники, і знижувати його до норми було не бажано.

— Вона ввела ліки?

— Ні.

— А якби ввела, хворій стало б гірше?

— Ні, просто, тиск трохи знизився б.

— Ви доповіли про це завідувачеві?

— Ні.

— Чому?

— А про що доповідати? Це наші робочі моменти, адже нічого не трапилося.

— Скажіть, Василю Васильовичу, а за складом характеру Ви людина запальна?

— Та ні наче.

— А що ж Вас так сильно розсердило?

— Я злякався, що хвора може померти.

— Ага. А як же на це відреагувала Поліна Аркадіївна?

— Нормально.

— Вона на Вас не образилася?

— Ні.

— Василю Васильовичу, а у Вас є які-небудь комплекси? Вас в дитинстві однолітки дражнили?

Тут мої вуха спалахнули і затріпотіли, як полум'я на вітрі.

— Ніяких комплексів у мене немає!

— А Ви своїм кривдникам мстилися?

— Нікому я не мстився!!

— Ну, гаразд, гаразд, — зменшив свій натиск слідчий і відкинувся у кріслі, — Ви після чергування де були?

— Пішов додому, в гуртожиток.

– І що там робили?

— Спав!

— Хто-небудь бачив, як Ви прийшли в гуртожиток?

— Не знаю. Вахтерки якраз на місці не було.

— А в кімнаті з ким Ви живете?

— Сам.

— Значить, ніхто не може підтвердити, що Ви були в гуртожитку?

— А навіщо?

— Справа в тому, що Коритіна сама відчинила двері якомусь знайомому.

— Якому знайомому? — до мене почав доходити сенс натяків слідчого. — Так її ж убив чоловік!

— Хто Вам сказав?

— Всі говорять. Адже його заарештували!

— Вже випустили. Він якраз тут і ні до чого.

— Як ні до чого? А хто ж тоді до чого?

— А ось цим я зараз і займаюся…

Від слідчого я вийшов у напівнепритомному стані й попрямував до виходу.

— Василю Васильовичу! — погукала мене Віка. — Заждіть! — в офіційній обстановці вона була зі мною, певна річ, на «ви».

Дівчина перелякано дивилася на моє, напевно, розгублене й бліде обличчя.

— Ну, що там?

— Поліну Аркадіївну убив не чоловік!

— А хто?!

Я знизав плечима. Потім додав:

— А знаєш, кого підозрюють?

— Кого?

— Мене!

Я не пам'ятаю, як я дійшов до гуртожитка. Голова гула від пережитого.

Біля столика вахтера знову нікого не було. Ну що за неподобство? Тебе звинувачують у вбивстві, і ніхто не може підтвердити, що ти сумлінно спав після напруженої праці.

— Михайлівно! Михайлівно!! — заволав я на весь коридор.

Із підсобки вискочила немолода огрядна жінка в синьому технічному халаті й з набитим ротом — вона снідала:

— Фо фкоїлоф?!

— Михайлівно, де Ви ходите?! Тут міліція шастає, вбивство розкриває, а Вас немає на відведеному Вам посту!

— О Гофпоти! — вахтерка обм'якла і притулилася до стіни.

Я спочатку переконався в тому, що їй не загрожує асфіксія погано пережованою їжею, а простіше кажучи, чи вона, бува, не вдавилася, а потім вже обурено пройшов до себе в кімнату.

Заснути я, безумовно, не зміг. Переді мною все ще стояло обличчя слідчого з очима-цвяхами, що колупали мені душу. А в голові звучали його єхидні запитання:

— У Вас є які-небудь комплекси?

— А в дитинстві Вас не дражнили?

Мене знову вдарила гаряча хвиля. Я нервово заходив по кімнаті. Отже, мене підозрюють у вбивстві. Оце так номер! Я хотів допомогти міліції, а зараз самому треба доводити, що ти не верблюд. Втім, своя логіка є і в цього сищика. А що? Молодий гонористий лікар, який вважає себе світилом медицини, обурився тому, що його, бачте, не покликали проконсультувати стан тяжкохворої. І замість подяки за те, що медсестра виміряла артеріальний тиск і хотіла зробити загалом правильний укол, він облаяв її у присутності хворої! Природно, що це образило досвідчену немолоду робітницю. І вона потім, напевно, пішла до нього в ординаторську і обізвала цього юного нахабу капловухим бовдуром!

Я аж зупинився. Було якось незвичайно говорити про себе в третій особі, причому з таким самоприниженням! І що далі? А далі цей «капловухий бовдур», затаївши образу, нікому не сказавши ні слова, їде розбиратися до неї додому. Та впускає його у квартиру. Після нічного скандалу й «домашнього концерту» з чоловіком вона, безперечно, збуджена і вихлюпує йому в очі все, що про нього думає. Той, зорієнтувавшись в обстановці (чоловік до нестями п'яний), хапає ніж і… А що? Цим лікарям не звикати різати. Все. В'язниця. Від п'яти до десяти. Або більше.

Я знесилено сів на ліжко. Як казав у таких випадках мій тато: «Є конкретна пропозиція — треба щось робити!». Саме так: щось! Розповісти всю правду слідчому Касьянову? Але, по-перше, особливого бажання бачити його я щось не відчував, а, по-друге, навряд він мені повірить: подумає, що я вивертаюся, намагаюся виправдати себе. Треба шукати справжнього вбивцю.

Є одна зачіпка. Зять Пономаренко. Адже він про щось домовлявся з кимось із докторів. Швидше за все, схема була такою. Старих хворих родичів клали в лікарню і тут, так би мовити, прискорювали їхню кончину. Зрозуміло, за певну мзду. Тому що вони, бачте, заважають молодим: займають квартири, ховають гроші, затримують спадщину й таке інше. А так — тишком-нишком, все як годиться. І самі не мучаться, й іншим не перешкоджають.

Ну, вийду я, припустимо, на цього зятя. У кращому випадку він скаже: «Так, домовлявся з дільничним лікарем, а як же? Без його направлення не можна». А в гіршому — пошле подалі або ще відлупцює. Такі хлопці — відчайдушні. Ні, саме тут, у відділенні, треба шукати кінець ниточки. Адже хтось же з лікарів керує цим. І якщо у нього вже є клієнтура, то будуть нові хворі і… нові смерті. Що ж, шукатимемо.

Я ліг, але ще довго крутився, все ніяк не міг заснути. Але сон все-таки зморив мене. Вірніше, не сон, а якесь забуття. Снилося, що я зі своїми вірними помічницями, Вікою та Світланою, пробираюся темними закутками, натикаючись на огорожі, стіни, і раптом перед нами з'являється якась фігура. Обличчя не видно, але я знаю, що це зять Пономаренко. Він говорить несподівано лагідним голосом:

— Давайте я вас всіх полікую. Я вже домовився з доктором! — і замахується на нас величезним шприцем.

Ми біжимо у зворотний бік. Ніби врятувалися. І тут перед нами виникає вже величезне обличчя слідчого Касьянова, воно зблизька дивиться на мене і єхидно так запитує:

— А у Вас комплекси є?

Дівчата мовчать, а я візьми та ляпни:

– Є!

Обличчя його раптом спотворюється злістю, і він кричить:

— Це ти убив Коритіну!

Я схоплююся весь спітнілий! Мірно цокає будильник. Тиша. Хух! І приверзеться ж таке! Потім знову задрімав. Тепер уже сниться, що я в зоні, у куфайці і чомусь без шапки. Моя лиса голова з відстовбурченими вухами схожа на трилітрову каструлю з великими ручками. У ній щось вариться, навіть йде пара. Бачу маму, вона хапається за серце і сідає. А батько, підтримуючи її, говорить, як завжди, упевненим тоном:

— Не треба розпускати соплі, синку! Зав'яжи їх, як шнурки. І запам'ятай: якщо ти вирішив позбавляти людей нечисті — роби це з радісним обличчям!