Контрольний укол

РОЗДІЛ 19

«Що ж це виходить? — думав я, сидячи в ординаторській самотньо (Надія Миколаївна була зайнята якимись справами і не докучала мені своїми повчаннями). — Слідчий відкрито натякає на мою причетність до вбивства Коритіної. А все тому, що я не дію! Що нового я дізнався про ймовірного згубника? Звичайно, дещо прояснилося, але конкретного результату поки немає. Треба, мабуть, міняти методи розслідування. Отже, розглянемо із самого початку. Хвора Пономаренко підозрює, що її хочуть прикінчити, і це дійсно відбувається. Потім я застаю медсестру Коритіну на місці злочину і, по суті, рятую Конєву. Цікаво, що вона там могла наговорити цьому пронозі, що він тепер не відстає від мене? Стоп! — раптово осяяло мене. Я аж схопився і схвильовано заходив по ординаторській. Конєва-то жива! І можна, і потрібно поговорити з нею. Адже хтось її «замовив»? І вона, напевно, щось знає або здогадується про це. У сум'ятті подій я абсолютно не взяв до уваги таку можливість. Це вже щось! Так, треба терміново дізнатися її адресу, — гарячково запрацювала думка. — Історії виписаних хворих здаються в архів, але старша медсестра може декілька днів тримати їх у себе. Пише якісь звіти. Потрібно зараз піти до Людмили Миколаївни й запитати у неї. Ні, не можна, — дійшло до мене. — Вона обов'язково доповість Віктору Тихоновичу. А раптом саме він або вони разом замішані в цій справі? Попросити Віку? А навіщо медсестрі адреса хворого? Теж не годиться. Кого ж попросити? Ігоря Петровича, кого ж ще?! Може, він придумає який-небудь привід. Але треба зробити це швидко, а то знову розтягнеться на два-три дні. Зволікати вже не можна! Сьогодні ж перед його чергуванням зайду до нього додому, — вирішив я. — Тепер залишилося придумати і для нього правдоподібну версію, навіщо це мені знадобилася адреса виписаної хворої?»

До Ігоря я зайшов о четвертій пополудні, вирішивши, що до цього часу він уже підніметься з ліжка і мені вдасться з ним переговорити перед роботою. Я розрахував все правильно, тому що двері мені відчинив сам господар, уже бадьорий, свіжий після денного сну.

— О, Васю, привіт! — радісно здивувався Вербовий. — Проходь.

Я перший раз зайшов до них за власною ініціативою, тому він поцікавився:

— Щось трапилося?

— Загалом нічого, але треба поговорити.

З кухні виглянула Наталія, вона теж була вдома.

— Здрастуй, Васю. Добре, що зайшов, зараз обідатимемо.

У мене склалася така думка, що для жінок найважливіше — нагодувати людину, а потім все решта. Це у них, очевидно, у крові.

Вибігла і Маринка з якоюсь книжкою в руках.

— Драсті, дядю Васю!

— Привіт, Маринко! Що це у тебе за книжка така?

— Про сплячу красуню. А знаєте, дядю Васю, — поспішила вона поділитися своїм відкриттям, — як принц відживив принцесу? — Маринка говорила серйозним тоном, тому що (як і всі діти) була абсолютно впевнена в реальності подій, які відбуваються в казках.

— Як? — підіграв я їй.

— Він її зовсім не цілував, — довірчо повідомила вона, — а зробив дихання «рот у рот»!

Це було так несподівано, що ми, дорослі, розсміялися.

— Це так! — наполягала дівчинка. — Справді ж, тату?

— Звичайно, справді, а як же інакше?

— Ну, Маринко, ти й вигадько! — похитала головою її мама.

Дівчинка, отримавши від мене шоколадку, втекла знову у свій світ робити в нім все нові й нові відкриття.

А ми все ще були під враженням її наївної безпосередньості.

— Я недавно почула, — поділилася Наталія, як вона з гордістю говорила своїй подружці: «Дядя Вася — мій друг: я з ним вітаюся!». Ось так-то. І щодня у неї щось нове. Я зі школи принесла коробку цукерок, мама одного учня подарувала. А ми тільки вчора останні доїли. Ховаю цукерки в шафу, а Маринка уважно за цим стежить.

— Ні, — говорю, — ці сьогодні їсти не будемо.

— А коли?

— Залишимо на чорний день.

Це диво сміховинно скривило своє личко:

— Так сьогодні вже чорний!

— Довелося відкривати, — сміялася щаслива мама. — Ну і хитрюга!

Ми сіли за стіл у залі. Я вже й не відмовлявся. Так тепло і затишно було мені в цьому сімейному колі, що стало навіть соромно за себе, за те, що я не до кінця довіряю Ігореві, приховую від нього свої підозри. Але холодний розум стримував емоції, і я втішав себе тим, що обов'язково все розповім своєму другові, але — трохи пізніше.

За обідом ми перекидалися незначними фразами. Ігор делікатно відклав нашу тему для бесіди наодинці. І я йому був за це вдячний, хоча і сам би не почав нічого розповідати при всіх.

Маринка колупалася у своїй тарілці з гречаною кашею і час від часу прохально поглядала на маму. Нарешті, Наталя не витримала.

— Гаразд, досить вже мучитися. Йди, неси свій йогурт. І нам заразом.

Маринка радісно випурхнула з-за столу, збігала на кухню і принесла три штуки ласого продукту. Я зрозумів, що на мене сьогодні не розраховували, і Ігор благородно віддає мені свою порцію.

— Ні, я не хочу, — спробував я відмовитися.

— Бери, бери, Васю, мій чоловік його зовсім не їсть, — запевнила мене Наталя.

— Ти що! Мені від одного слово «йогурт» робиться погано, — підтвердив Ігор і для більшої переконливості відсунувся від столу.

— Тату, розкажи дяді Васі про йогурт.

— Маринко! — докірливо сказала мама. — Перестань!

А тато, якось загадково посміхаючись, вже почав:

— Це було в мої студентські роки…

– Ігорю! Дай хоч спокійно доїсти! — дружина була незадоволена.

— А що тут такого? Хай Вася послухає.

— Ну, як хочете, — господиня забрала свій йогурт і пішла на кухню.

Ігор спокійно продовжив:

— Я у той час влаштувався підробляти на склад утильсировини. Роботка — байдикувата! Потрібно було стежити, щоб — не дай Боже! — ніхто не вкрав звідти макулатуру або обгризені вже кістки. Я заступав з шостої вечора, коли йшли останні робітники, і до ранку. Часу вільного — сарай з прибудовами! Мрія студента: готуєшся спокійно до занять, а тобі ще за це й гроші платять! Контора складу розташовувалася в будівельному вагончику, там я і спав вночі. Але особливо мені запам'яталося перше чергування. Справа була у вересні. Осінь видалася спекотна. У вагончику було нестерпно душно, а мушви! Суцільною пеленою! Як штори їх можна було руками розсовувати. Я перед роботою заскочив у магазин, щоб купити собі що-небудь на вечерю. Узяв триста грамів вареної ковбаси, батон. А ось ні молока, ні кефіру в продажу вже не було.

— Візьміть йогурту, — запропонувала дівчина-продавець. — Дуже смачний.

Слово «йогурт» для мене тоді було іноземним. Його, мабуть, тільки впроваджували в наш ужиток. Принаймні в студентському середовищі про нього мало хто й знав.

— А який він? — завагався я.

— Як кефір, беріть — не пошкодуєте, — посміхалася мені мила дівчина.

Діватися було нікуди. Я взяв. Він був у розповсюдженій тоді молочній тарі — півлітровій скляній пляшці. І відразу ж на роботі я вирішив підкріпитися. З'їв половину батону з ковбасою, спробував йогурту. Він був якийсь незвично слизуватий. Чесно кажучи, я його й не розкуштував. Трохи відпив, а решту залишив. До ранку часу ще багато, а студент може їсти у будь-яку пору доби. Пізно ввечері, коли стало прохолодніше, я зайшов у вагончик і, не вмикаючи світла, щоб не напустити нових мух, спрагло, з горла, почав допивати йогурт. Продукт дійсно був незвичайний, та ще із якимись добавками. Напевно, з родзинками, здогадався я, тому що щільні грудочки періодично чіплялися за горло. Одна з них потрапила на язик, я спробував її зубами, потім, увімкнувши світло, взяв пальцями. Злегка очистивши її від молочного нальоту, я з жахом усвідомив, що це — муха! Я глянув на пляшку з йогуртом, що залишився. Там плавала безліч любителів цього молочного продукту! «У-о-о!» — відразу ж затрубив мій шлунок. І я як дав струменем по стінах! А мухи обтрушувалися, розповзалися і розліталися в різні боки.

Маринка пищала від захоплення, слухаючи цю історію, мабуть, не вперше. Я кривився і сміявся одночасно.

— Тату, а вони не подохли ще?

— Не встигли. Я їх звільнив, — відповів той. — Ось після цього, — додав Ігор, — при слові «йогурт» мені згадується мій задушливий вагончик, ковтки слизевого молочного продукту з оригінальним наповнювачем, і робиться погано. Бррр!

— А я теж знаю випадок, пов'язаний з мухами, — сказав я, коли ми відсміялися. — Моя мама дуже гидлива. Не дай Бог помітить в тарілці волосину або муху — тут же її знудить, і їсти вона не буде потім цілий день. А батько любив над нею покпинитися, хоча вона і дуже сердилася на нього за це. Під час обіду побачить випадкову муху на столі, махне рукою, наче зловив — і кидає до рота. А потім ніби жує — і з насолодою ковтає. Мама хапається за рота і вискакує з-за столу до туалету. Опісля докоряє реготуну: «Старий дурень!». А одного разу він таки зловив муху і автоматично кинув її до рота. Та прилипла до піднебіння, полоскотала і, звільнившись, вилетіла назовні.Батько від несподіванки (з роззявленим ротом) перелякано вирячив очі на маму, а та — на нього. І разом побігли лякати раковину! Відтоді він з мухами більше не експериментує!

Ось на такій «мушиній» ноті закінчили ми трапезу. Подякувавши господині за смачний обід, ми вийшли на балкон.

— Що там у тебе за розмова? — відверто запитав Ігор Петрович, глибоко затягуючись сигаретою.

— Навіть не знаю, з чого почати, — зам'явся я.

– Із самого початку, — підказав Ігор.

— Добре. Свою першу нічну зміну я чергував з Поліною Аркадіївною. Дуже переживав. Вдень ще другий лікар є і завідувач, а тут — наодинці з усіма проблемами. Тим більше в палаті № 12а лежала тяжкохвора. Я кілька разів до неї навідувався. І медсестру попередив, щоб у разі чого мене кликала. Але ніби все було спокійно. Вночі не спалося: піду, думаю, ще раз проконтролюю стан своєї підопічної. Приходжу — а там уже Поліна Аркадіївна метушиться, уколи робить! Я перелякався: що ж, мовляв, мене не звете? Шуму наробив. А потім — як ти знаєш — Коритіна загинула. Відтак у відділенні з'явився цей проноза-слідчий. Все винюхував: що та як? Ну а ця хвора, Конєва, спросоння нічого не розібравши, мабуть, наговорила йому всякого. Тепер він ходить мене тероризує: чому я на Коритіну кричав? Що за конфлікт був? Натякає, що це я убив Поліну Аркадіївну.

— Не переживай, — заспокоїв мене Ігор, — він і мене допитував. Дійшлий такий, нудний. Він всіх підозрює. Така у нього робота. Ти ж її не вбивав? — раптом в лоб запитав мій захисник.

— Ні! — перелякано завірив я.

— Ну і все! Чого тобі боятися?

— Хочу поговорити з Конєвою, хай розкаже, що вона йому наплела. Ігорю, ти не допоможеш мені дізнатися її адресу?

— Так у Людмили Миколаївни запитай, у неї, напевно, десь є.

— Не хочу світитися: раптом слідчий дізнається — ще більше діставатиме.

— Гаразд, зранку зроблю.

— Тільки обережно, придумай що-небудь.

— Та не хвилюйся ти, все буде як годиться. Врятуємо тебе від в'язниці! — він засміявся і стукнув мене підбадьорливо по плечу.

Ігор слова свого дотримав. І вранці, затримавшись після п'ятихвилинки, пішов до кабінету старшої медсестри. Через деякий час, відкликавши мене убік (оскільки в ординаторській була Риндіна) вручив мені листок із жаданою адресою.

— Дякую, — зрадів я. — А вона запитувала, нащо тобі це?

— Звичайно!

– І що ти сказав?

— Сказав, що тебе садять у в'язницю і лише у цієї хворої є неспростовні докази твоєї непричетності! — в його очах виблискували смішливі іскорки, він потішався над моєю наївністю.

— Та кинь дуріти, — я зробив вигляд, що образився.

— Запам'ятай, Василю Васильовичу, — Ігор прийняв серйозний вигляд, — якщо хочеш чого-небудь досягти, дізнатися — особливо у жінок — ніколи не кажи прямо, що тобі потрібно. Як там у Карнегі? Кращий спосіб змусити людину щось зробити — це влаштувати все так, щоб вона сама захотіла того ж!

– І навіщо тоді Людмилі Миколаївні, за Карнегі, адреса нашої хворої? — мені була незрозуміла його логіка.

— Я конфіденційно повідомив її, — мій наставник був гордий своєю вигадкою, — що приходили родичі Конєвої, лаялися, погрожували написати на нас і, в першу чергу, на старшу медсестру скаргу в міський відділ охорони здоров'я. Мені потрібно переговорити з нею, залагодити конфлікт.

Так, Ігоря є за що любити жінкам! Він в їхніх очах виглядає благородним лицарем. Якби ж тільки Людмила Миколаївна знала, для чого і кому насправді потрібна ця адреса!