Контрольний укол

РОЗДІЛ 21

На п'ятихвилинці шеф явно нервував. Я уважно до нього придивлявся. Ігор, який чергував уночі, доповів про те, що померла жінка з палати № 3. Це була палата завідувача. Той лише покивав головою, взявши до відома це повідомлення. Виявляється, іноді можна помирати і в себе в палаті, спокійно, мирно, а головне, не так наочно. Але з чиєї злої руки — Вербового чи Шерстюка? А може, ні з чиєї? Адже у смерті є своя підступна рука. Та з Віктором Тихоновичем робилось щось незрозуміле. Він раптом ні з того ні з сього, буквально через дрібницю, вишпетив медсестер, дісталося і санітаркам. Зазвичай він обходився делікатніше.

— Чого це шеф так розхвилювався, через померлу? — запитав я в Ігоря. — Можуть бути неприємні наслідки?

— Та ні, не думаю. Бабця долежувала свої дні, всі про це добре знали. І відійшла тихо, нікого не обтяжуючи. Мабуть, це у нього неприємності вдома. Може, Борисівна застала на гарячому. Життя в одруженого чоловіка — як у розвідника: завжди на межі провалу.

З Вікою все ніяк не було змоги побути наодинці: вона то приймала чергування, то робила якісь маніпуляції. То я був зайнятий з хворими. Але все таки я встиг їй шепнути мимохідь:

— Треба поговорити: є новини.

— У мене теж, — багатозначно відповіла моя помічниця.

Коли ми з нею сіли нарешті за стіл уточнювати призначення хворим, з'явилася можливість обговорити і наші, так би мовити, неофіційні справи.

— Ну що там у тебе? Розповідай! — надав я дівчині першій слово. Бо, як казав мій батько: «Якщо у жінки є новина, дай їй негайно від неї звільнитися, інакше вона лусне від нетерпіння. Або, принаймні слів твоїх ні слухатиме, ні чутиме!». — Значить так, — заторохтіла Віка. — Це справа рук Риндіної!

— Риндіної? — здивувався я.

— Саме так, — і, дивлячись мені в очі, стала викладати свої аргументи. — Розсуди сам. Які у неї доходи? Ставка лікаря плюс аліменти від чоловіка — чверть тієї ж ставки. А подивися на неї. Вся в золоті. А одягається як! Звідки грошики?

— Може, друг подарував, адже вона жінка вільна.

— Немає у неї ніякого друга. Всі б давно вже знали. І Валька Потапова, медсестра з ЛОР-відділення (вона з нею в одному будинку мешкає), говорила, що Надія Миколаївна недавно меблі нові купила — ось.

— Це все непрямі докази. І вони зовсім не свідчать про те, що саме вона вбиває хворих.

— Так? А ось Світуля говорить, що Риндіна буває груба з хворими, кричить на них. Така і вбити може!

— Я ж доручив Світлані спостерігати за Ігорем Петровичем.

— А до чого тут Ігор Петрович?

— А до того, що він — чоловік.

Вікторія в подиві замовкла.

— Розумієш, — пояснив я, — вчора я ходив до Конєвої Серафими Андріївни. Ну, до хворої, якій Поліна Аркадіївна вводила адреналін. Хотів з нею поговорити, дещо з'ясувати. Так, виявляється, — я зробив театральну паузу, — бабулька раптово померла.

— Та Ви що?! — обімліла дівчина.

— Так. Там зараз онук її веселиться.

— Як веселиться?

— А ось так. Він у квартиру вже вселився і понаводив туди своїх друзів. Музика — на весь будинок.

– І що він говорить?

— А нічого не говорить. Померла і все. А ось сусідка з поверху розповіла, що напередодні приходив лікар-чоловік, оглянув, обслухав усю і навіть сам укол зробив. А потім ця невдала спроба жертви Коритіної відійшла у світ інший.

— Відразу після уколу?

— Не відразу, звичайно. Але, очевидячки, незабаром!

— А може, це хтось з поліклініки приходив?

— Ти — розумниця! — похвалив я свою дівчину. — Правильно міркуєш. Але річ у тому, що дільничний лікар у нашої підопічної — жінка. І викликів від Конєвої в поліклініку не надходило.

Віка здивовано дивилася на мене.

— Значить, який напрошується висновок? — я просто гордився своїм розумом і кмітливістю. — Те, що не вдалося зробити в лікарні, успішно завершили прямо у квартирі. То хто це по-твоєму: — Ігор Петрович чи Віктор Тихонович?

Вікторія мовчала, аналізуючи інформацію.

— А о котрій лікар приходив, Ви не уточнювали?

— Після обіду, о четвертій годині.

— Це міг бути й Віктор Тихонович, — сказала медсестра. — Після роботи.

— Або Ігор Петрович, — додав я. — Перед чергуванням.

— До речі, хвора, яка померла сьогодні — з палати завідувача.

— Так, — підтвердив я, — але під час зміни Вербового.

— А що це з шефом сьогодні таке трапилося? Злий, нервовий. Я його таким ще не бачила. І якщо та бабуся вмерла з його провини, навпаки — він мав бути спокійним і впевненим, — розмірковувала член добровільної детективної групи.

— Не знаю. Ігор Петрович припускає, що, можливо, Шерстюк з дружиною посварився.

— Ні, я її сьогодні бачила (вона до нього вже навідувалася), обличчя у неї було стурбоване, але не скандальне.

І треба ж, яка тонка у жінок логіка!

«От-от! — зрадів я, отримавши мимовільне підтвердження своїм думкам. — Прекрасна парочка, яка злагоджено працює на сімейне благополуччя».

Надія Миколаївна, покурюючи сигаретку в ординаторській і посміхаючись при цьому іронічно, була, як завжди, в курсі подій.

— Пограбували нашого шефа: перевернули у квартирі все догори дном. Шукали, напевно, щось: чи то гроші, чи коштовності, або документи якісь.

Я тільки нашорошив свої вуха, які нарешті стали в пригоді для інформації, що цікавила мене, коли в ординаторську хтось постукав.

Це був хірург Константінов.

— Добридень, колеги!

Зі мною він поздоровкався за руку, а Надії Миколаївні галантно кивнув головою.

— Ну і які ж сумніви гризуть фахівців з внутрішніх хвороб? Навіщо їм знадобився скромний розкривач цих самих нутрощів?

Сергій був, як завше, у своєму добродушно-поблажливому стилі. Як і всі хірурги, він з посмішкою ставився до діяльності терапевтів. Мікстури, пігулки — це було не для нього. Його девіз: розкрив, побачив, видалив! Усе!

— Для мене, за великим рахунком, — говорив він якось мені, — не такий уже важливий і діагноз. При огляді пацієнта я вирішую два основних завдання. Перше — чи має потребу хворий в госпіталізації? Друге — оперувати його чи ні? Тут військова тактика: головне — ув'язатися в бій, а там — розберемося.

У нього і характер був такий — рішучий, напористий. Напевно, для кожної професії необхідний свій темперамент, своя натура. Константінов підходив до своєї спеціальності ідеально.

— Сергію Миколайовичу, — підхопилася з місця Риндіна, — треба одного хворого подивитися. Щось він мені не подобається.

— Подивимося. Треба ж знати, які чоловіки Вам не подобаються.

— Не хвилюйтеся, — в тон йому відповіла жінка, — саме такі, як Ви відповідають моєму смаку.

Він сів за стіл Надії Миколаївни, узяв запропоновану йому історію хвороби і заглибився в її вивчення.

Я вирішив їх не відволікати. Все одно зараз нічого не дізнаєшся. А може, вона і сама не знає всіх подробиць.

— Надіє Миколаївно, я — в рентгенкабінет!

— Добре, — кивнула лікарка.

Взагалі-то, знімки з описом я вже бачив. Але, по-перше, у мене був час, а по-друге, я любив іноді заглядати до нашого рентгенолога Фердинанда Марковича Куперштейна. Сухуватий, сивий, вже похилого віку, інтелігент старої закваски, завжди в бездоганно випрасованому халаті й чистій сорочці з незмінною краваткою, цей чоловік створював навколо себе доброзичливу ауру, і з ним було легко. Не дивуючись моїм дурним запитанням, він ніби радився зі мною — і сам пояснював премудрості своєї професії, постійно повторюючи при цьому поважно «колега». Він не давав можливості виправдовуватися моїй необізнаності, а сам пояснював: «Ну що Ви хочете, колего, я стільки років працюю і кожного разу наново намагаюся осягнути цю таємницю».

Та й що я міг засвоїти в інституті за короткий курс рентгенології? Єдине, що я зрозумів, так те, що рентгенівський знімок — це негатив. І те, що на знімку виглядає темним, насправді є світлим. А світлі місця в реальній дійсності є затемненням. І ще запам'ятався доцент Шкундін. Коли в кабінет до нього дзвонили і питали по-простому: «Це рентген?», — він незмінно відповідав: «Ні, Рентген вже помер. Це Шкундін».

Рентгенкабінет був розташований на першому поверсі, і тому я спустився вниз, пройшовся по довгому коридору і, не дійшовши до приймального відділення, звернув ліворуч.

Фердинанд Маркович був на місці.

— А, Василь Васильович! — зрадів він мені. — Проходьте, колего. Які нерозв'язні проблеми змусили Вас знову відвідати мене?

Я мовчки простягнув йому рентгенівські знімки.

Він звично направив їх у бік вікна, лише мигцем глянувши.

— Ці знімки я вже дивився.

— Так, у мене є їх опис, — збентежено сказав я. — Але я б хотів, щоб Ви мені все це показали.

— Що ж, похвально, колего, похвально, — він закивав головою. — Ви знаєте, колего, скажу Вам відверто: не кожен з лікарів звертається до мене з подібними проханнями. Зазвичай задовольняються моїми висновками. А раптом я помилився? — він лукаво зіщулив одне око. — А може, я так бачу. І що, доктор повинен сліпо дотримуватися мого неправильного шляху? Ми, допоміжні служби, повинні працювати на лікаря. Адже я майже нічого не знаю про хворого. Тільки в сукупності всіх даних можна з визначеною часткою упевненості говорити про діагноз. І лише клініцист, зваживши всі «за і проти», має право приймати остаточне — деколи непросте — рішення. І тут часто на допомогу йому приходить інтуїція. Адже в медицині (як, напевно, ніде) можливі всілякі винятки, парадокси, нетипові випадки. Отже, медицина, смію Вас запевнити, колего, це швидше за все не наука, а мистецтво.

Рентгенолог зробив паузу, щоб я відчув вагомість цієї думки.

Я відчув. Напевно, це відбилося на моєму обличчі, тому що він продовжив:

— Скласти певну кількість симптомів, додавши до них дані лабораторних та інструментальних методів дослідження — це ще не означає встановити правильний діагноз. Хвороби хитрі й підступні, вони вправно маскуються під інші, деколи нешкідливі хвороби, і лікар повинен володіти талантом діагноста, специфічним чуттям, щоб розпізнати справжню причину недуги. У цьому майстерність, мистецтво лікаря. Тому що точний діагноз — це запорука правильного лікування! — Фердинанд Маркович підняв вгору вказівний палець, ніби поставив знак оклику, підкреслюючи важливість свого вислову.

— Ось у вашому відділенні завідувач, Віктор Тихонович, — знаючий, досвідчений фахівець, а все одно раз по раз заходить до мене обговорити цікаву рентгенограму. Ігор Петрович — допитливий доктор, все йому треба знати, всі тонкощі, всі слабкі й сильні місця організму, як вони можуть зреагувати на перебіг тієї чи іншої хвороби. З'ясовує, на які «кнопочки» треба натиснути, щоб не допустити ускладнень.

«Або, навпаки, — знаючи слабкі місця, погіршити стан», — промайнула у мене підла думка.

— А ось Надія Миколаївна, — констатував мій наставник, — та ніколи не заходить. Напевно, їй цього й не потрібно. Обходиться в роботі тим, що їй підносять. Так, мабуть, відбувається і в її долі. Характер людини визначає спосіб її життя.

Він розвісив на негатоскопі знімки, просто і докладно пояснив мені патологію, що там була. Я пригадав свого батька, який говорив у таких випадках: «Ах, яка це насолода — спостерігати за роботою Майстра. Як у нього все виходить просто, чітко і красиво!».

Подякувавши Фердинандові Марковичу і пообіцявши йому неодмінно звертатися до нього з питань, що цікавлять мене, я попрямував до себе у відділення.

Коридором назустріч мені крокував Вадим Миколайович.

«Адже й справді — як циркуль», — здивувався я.

— О, Василю Васильовичу! Привіт. Як добре, що я тебе зустрів.

— Здрастуйте.

— Слухай, ти мене не виручиш? Потрібна твоя допомога.

— Взагалі-то мені треба вже у відділення.

— Та ні, не зараз, після роботи. Ти вільний?

— А що треба робити?

— Та розумієш, домовився на сьогодні холодильник в майстерню відвезти, потрібно стягнути його з квартири вниз, повантажити-розвантажити. Коротше, потрібна груба чоловіча сила. Допоможеш?

— Звичайно.

— Чудово! — він посміхнувся і стукнув мене вдячно по плечі збоку. — Тоді після роботи заходь за мною, відразу й поїдемо. Там справи на годинку, не більше, — заспокоїв він мене. — Домовилися?

— Так.

Віка із завтрашнього дня переходила в нічні зміни, так що наша спільна робота тимчасово припинялася. Це було погано, тому що я позбавлявся чудової можливості часто і довго бачити її поряд із собою. Переходила на нічний графік і Надія Миколаївна, міняючись з Ігорем місцями.

Ми домовилися з Вікторією разом провести сьогоднішній вечір. Але я не став їй розповідати про наші чоловічі справи, тим більше, що до побачення була ціла купа часу, і я встигав ще й десять разів.